Не­стер­пно про­сто

Фільм «Го­лов­на роль» — одне з вер­шин­них до­ся­гнень ви­да­тно­го укра­їн­сько­го до­ку­мен­та­лі­ста Сер­гія Бу­ков­сько­го

Den (Ukrainian) - - Культура -

«Го­лов­на роль » Бу­ков­сько­го, прем’ єра якої від­бу­ла­ся на ки­їв­сько­му фе­сти­ва­лі DocuDays — про­стий про­ект. Ре­жи­сер зні­має фільм про свою ма­тір, актри­су Ні­ну Ан­то­но­ву, яка про­сла­ви­ла­ся в те­ле­філь­мі « Вар­чи­на зем­ля» (1969, ре­жи­сер Ана­то­лій Бу­ков­ський, чо­ло­вік Ан­то­но­вої, ба­тько Сер­гія). Ло­ка­ції: квар­ти­ра, кла­до­ви­ще, де по­трі­бно при­ве­сти в по­ря­док мо­ги­лу чо­ло­ві­ка, зні­маль­ний май­дан­чик або тон- сту­дія чер­го­во­го се­рі­а­лу.

Але спо­ча­тку тре­ба зро­зу­мі­ти, що від­бу­ва­є­ться. Про­по­но­ва­ні об­ста­ви­ни та­кі: «Уя­ви со­бі, що ти гра­єш актри­су, яка зні­ма­є­ться в ігро­во­му філь­мі » . Ім’ я ви­би­ра­ють Ві­ра. Та­ке ж, як у не­ре­а­лі­зо­ва­но­му сце­на­рії ба­тька. Сце­на­рій на­зи­ва­є­ться « Го­лов­на роль».

Тут же й скла­дно­сті: «Да­вай про­сті­ше, без те­а­тру » , «Ма­мо, не тре­ба МХАТу!» — « МХАТу не­має, є Щу­кін­ське » . Бу­ков­ський зби­рає кар­ти­ну пря­мо на хо­ду, адже дія роз­ви­ва­є­ться від­ра­зу по двох лі­ні­ях — актри­са/ ре­жи­сер і ма­ти/ син; сю­же­то­бу­ду­ва­н­ня в та­кій си­ту­а­ції — зав­да­н­ня з най­скла­дні­ших.

Спо­га­ди, зві­сно, слу­жать ма­те­рі­а­лом істо­рії: про бать- ка, про роз­по­ря­док дня, про ме­то­ди ви­хо­ва­н­ня, про ми­ну­лі зйом­ки, про страх са­мо­тно­сті. У сьо­го­ден­ні — рів­но­мір­ний при­бій по­бу­то­вих тур­бот: під­бір су­конь для пу­блі­чно­го ви­сту­пу, ко­па­н­ня у фо­то­гра­фі­ях, у ста­рих бло­кно­тах, у ро­до­во­ді, по­шу­ки ба­тьків­ських ор­де­нів ( пі­сля лег­кої па­ні­ки тай­ник ви­яв­ля­є­ться в ту­а­ле­ті, тут же з ар­хі­ву пов­стає іро­ні­чний при­вид Бу­ков­сько­го- стар­шо­го за дру­кар­ською ма­шин­кою з ре­плі­кою « Іпо­ка­зав » — все- та­ки йо­го сце­на­рій), а та­кож не­скін­чен­ні актор­ські від­пра­цю­ва­н­ня — ві­таль­ної про­мо­ві на юві­лей­но­му ве­чо­рі в Бу­дин­ку кі­на, ре­плік у тон— сту­дії та епі­зо­ду в се­рі­а­лі.

До ре­чі, ні­де, жо­дно­го ра­зу — вла­сне ре­зуль­та­ту цих ре­пе­ти­цій. Бу­ков­ський під­кре­слює роль-жи­т­тя, зво­дя­чи до мі­ні­му­му ро­лі, як ро­бо­ту, чо­му Ні­на- Ві­ра за­ли­ша­є­ться пер­со­на­жем у по­шу­ках ав­то­ра з про­кля­ти­ми пи­та­н­ня­ми і за­дум­ли­ви­ми ви­прав­да­н­ня­ми, але й ре­жи­су­рі си­на во­на опи­ра­є­ться не­сві­до­мо і по­стій­но. Син тим ча­сом на­ма­га­є­ться з’ясу­ва­ти своє, дав­нє, розв’яза­ти ди­тя­чі обра­зи, але ця п’єса якось не кле­ї­ться, че­рез що діа­ло­ги злі­та­ють до май­же че­хов­сько­го рів­ня аб­сур­ду або роз­па­чу: — Ча­сник. 50 ко­пі­йок. — Моль. Убив. або: — Тер­пі­ти. У цьо­му весь сенс.

Пря­мі від­си­ла­н­ня до ми­ну­ло­го ма­те­рі — чор­но- бі­лі фото її юно­сті, фра­гмент із « Вар­чи­ної зем­лі » — Сер­гій Бу­ков­ський за­глу­шає шу­мом до­щу, який, бу­ду­чи ціл­ко­ви­тою ба­наль­ні­стю в будь- яко­му ін­шо­му мі­сці, тут су­мір­ний за­галь­ної ін­то­на­ції, ти­хо­му, вто­пле­но­му в дрі­бних кло­по­тах, але без­пе­рерв­но­му дра­ма­ти­зму.

Ні­на- Ві­ра- Вар­ка на­ре­шті їде в Бу­ди­нок кі­но, щоб пе­ред за­лом по­ка­за­ти се­бе — актор­ку до кін­чи­ків все ще кра­си­во­го во­лос­ся, до мо­ду­ля­цій хри­плу­ва­то­го го­ло­су. Але го­лов­на роль — ось во­на, ство­рю­є­ться на на­ших очах за до­по­мо­гою під­сту­пно не ви­мкне­ної ка­ме­ри і три­ває, три­ває. Ба­ла­ка­ни­на між спра­вою, за­па­ле­ні з ін­стин­ктив­ної еле­ган­тні­стю си­га­ре­ти, під­кле­ю­ва­н­ня ети­ке­ток від ви­пи­то­го в ра­дян­ські ча­си на двер­ця­тах ту­а­ле­тної схо­ван­ки, роз­мо­ви з чо­ло­ві­ком на цвин­та­рі та ди­тя­че пе­ред­ра­жню­ва­н­ня з ігра­шко­вим хом’яком в квар­ти­рі — одним сло­вом, до­свід. Пар­тія, гра­ти яку не­мо­жли­во і не­об­хі­дно, яка пе­ре­вер­шує ви­ди­мий сю­жет, яка по­ча­ла­ся і скін­чи­ться за ме­жа­ми ти­трів.

Фільм Бу­ков­сько­го уні­каль­ний ці­єї де­лі­ка­тною опти­кою по­за­час­ся, в якій сі­мей­не стає ви­до­ви­щем, а при­ва­тні хро­ні­ки — за­во­ро­жу­ю­че єм­ним ви­сло­вом. Ре­зуль­тат — ви­со­ка по­е­зія пов­сяк­ден­но­сті на екра­ні, яка й ве­де до по­тря­сі­н­ня — під сур­дин­ку, під ін­фан­тиль­ну му­зи­ку з «Сльо­зи ка­па­ли», але від то­го не менш істин­но­го. Дій­сно про­сто. Не­стер­пно про­сто.

Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.