Про го­лод на Ве­ли­кій Укра­ї­ні 1946 – 1947 ро­ків

Ме­ні то­ді йшов сьо­мий рік, і ба­га­то епі­зо­дів за­пам’ята­ло­ся на­зав­жди

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ми­ро­слав ЗОРІЙ, Тер­но­піль

...На­сам­пе­ред хо­чу по­дя­ку­ва­ти га­зе­ті «День» і її го­лов­но­му ре­да­кто­ро­ві па­ні Ла­ри­сі Ів­ши­ній за ви­сві­тле­н­ня вже ни­ні ні­би при­за­бу­то­го го­ло­ду на те­ри­то­рії Схі­дної та Пів­ден­ної Укра­ї­ни в 1946—1947 ро­ках. Та­кож не­об­хі­дно по­дя­ку­ва­ти жур­на­лі­сто­ві з Во­ли­ні — Ан­дрі­є­ві Бон­дар­чу­ку, ко­трий про­вів ве­ли­ку ро­бо­ту з ви­сві­тле­н­ня цьо­го ва­жли­во­го пи­та­н­ня, тоб­то про до­по­мо­гу во­ли­нян (і не тіль­ки) на­шим бра­там із Ве­ли­кої Укра­ї­ни, як у нас то­ді ка­за­ли.

...На­при­кін­ці кві­тня 1944 ро­ку, пі­сля ви­зво­ле­н­ня від нім­ців Тер­но­по­ля (15. 04. 1944 р.), лі­нія фрон­ту зу­пи­ни­ла­ся в на­ших кра­ях на рі­чці Стри­па. Ра­дян­ські вій­ська го­ту­ва­ли­ся до но­во­го на­сту­пу, під­тя­гу­ва­ли ти­ли, а нім­ці змі­цню­ва­ли обо­ро­ну чи, мо­же, від­хо­ди­ли на за­па­сні по­зи­ції.

Ми жи­ли то­ді на ху­то­рі До­ли бі­ля се­ла Ку­пчи­нець, що над Стри­пою, тоб­то на від­ста­ні 5 км від рі­чки. І всіх лю­дей, хто про­жи­вав в зо­ні роз­та­шу­ва­н­ня ра­дян­ських військ, ева­ку­ю­ва­ли на схід, на від­даль 35—45 км.

На­ші дві сім’ї (на­ша та ма­ми­но­го бра­та, чо­ло­ві­ки — на фронті) опи­ни­лись у с. Ско­мо­ро­хи (ни­ні — Тер­но­піль­сько­го р-ну). Там май­же в ко­жній ха­ті бу­ли пе­ре­се­лен­ці з Ку­пчи­нець, Ястру­бо­во, Го­ро­ди­ща, Сл­обід­ки та з ін­ших при­фрон­то­вих сіл. Нас, де­сять осіб, по­се­ли­ли в ха­ту го­спо­да­ря Му­дро­го, пло­щею десь 20—25 кв.м. Усьо­го 13 душ, що­прав­да, бу­ла ще сто­до­ла, де спа­ли до­ро­слі. Ми, се­ме­ро ді­тей (най­стар­шо­му бу­ло дев’ять ро­ків, а най­мен­шо­му один рік), спа­ли на до­лів­ці, на при­не­се­ній що­ве­чо­ра со­ло­мі. Там ми пе­ре­бу­ва­ли май­же три мі­ся­ці. Те­пер на­віть важ­ко уяви­ти со­бі, як у та­ких умо­вах мо­жна бу­ло жи­ти. І го­спо- да­рі, й су­сі­ди їхні хто чим міг до­по­ма­гав нам, бо спів­чу­ва­ли.

Ве­ли­ким по­зи­ти­вом для нас бу­ло те, що ми при­ве­ли з со­бою дві ко­рів­чи­ни, де­яку кіль­кість му­ки, круп, кар­то­плі. Ме­ні то­ді йшов сьо­мий рік, і ба­га­то епі­зо­дів за­пам’ята­ло­ся на­зав­жди. Ми всі вдя­чні цим лю­дям за те, що нас при­хи­сти­ли й до­по­ма­га­ли, як мо­гли. От­же, спів­чу­т­тя чу­жо­му го­рю — це люд­ська вла­сти­вість, осо­бли­во якщо ти сам пе­ре­жи­вав по­ді­бне.

У кін­ці ли­пня, а мо­же, на по­ча­тку сер­пня нам до­зво­ли­ли по­вер­ну­ти­ся в рі­дну до­мів­ку, в спу­сто­ше­ний вій­ною край. І крок за кро­ком на­ші ма­те­рі (ба­тьки ще не по­вер­ну­ли­ся з вій­ни) від­нов­лю­ва­ли зни­ще­не вій­ною обій­стя, ора­ли, сі­я­ли, пле­ка­ли ху­до­бу, ро­сти­ли нас, ді­тей, у над­зви­чай­но скла­дних умо­вах. На­віть на пер­ших по­рах по чер­зі су­сі­ди три­ма­ли во­гонь, бо не бу­ло ні сір­ни­ків, ні за­паль­ни­чок, а вве­че­рі в бан­ці з-під кон­сер­ви пе­ре­но­си­ли ву­гли­ки. Про той пе­рі­од мо­жна ба­га­то пи­са­ти, але це окре­ма те­ма.

Так-от, у 1946—1947 ро­ках до нас май­же ко­жен день при­хо­ди­ли зне­до­ле­ні лю­ди, в де­які дні їх бу­ло по п’ять-сім чо­ло­вік (за­лі­зни­чна стан­ція від нас бу­ла у трьох кі­ло­ме­трах): ко­гось на­го­ду­ва­ли обі­дом, ко­мусь да­ли ку­сень хлі­ба зі смаль­цем, ін­шим — мір­ку зер­на, ква­со­лі, круп чи кар­то­плі. Ба­га­тьох із них при­йма­ли на но­чів­лю, при­но­си­ли со­ло­му до ха­ти й сте­ли­ли на до­лів­ці. Пам’ятаю, що май­же всіх їх на­ші до­ро­слі за­пи­ту­ва­ли, звід­кі­ля ж во­ни. Най­біль­ше ме­ні за­пам’ята­ла­ся Кам’янець-По­діль­ська, Хар­ків­ська, Він­ни­цька, Ки­їв­ська обла­сті.

А ще бу­ли в нас (на­пев­но, не мен­ше, а мо­же, й біль­ше) про­ха­чі з Мол­да­вії та Бу­ко­ви­ни, во­ни се­бе на­зи­ва­ли «бас­са­раб­ця­ми» і ка­за­ли, що в них го­лод че­рез по­вінь (так ме­ні зда­є­ться, а мо­жли­во, і че­рез за­су­ху).

Ба­га­то лю­дей про­си­ли, щоб да­ли їм при­ту­лок на де­який час, і про­по­ну­ва­ли свої по­слу­ги по го­спо­дар­ству (в нас кол­го­спів не бу­ло, ма­ли одно­го ко­ня і обро­бля­ли де­кіль­ка ге­кта- рів). І хо­ча ми са­мі обро­бля­ли зем­лю і ве­ли го­спо­дар­ство, але іно­ді, зва­жа­ю­чи на їхні про­ха­н­ня, де­ко­го за­ли­ша­ли на де­який час. Во­ни, зокре­ма, до­по­ма­га­ли нам, ді­тям, па­сти ху­до­бу, ру­ба­ли дро­ва то­що...

Не знаю, як на­зва­ти наш рі­вень жи­т­тя в той час, але ми не го­ло­ду­ва­ли: хліб, мо­ло­ко, кар­то­пля, ка­ша гре­ча­на — це бу­ла основ­на їжа (зро­зумі­ло, що й ово­чі — огі­рок, ци­бу­ля, мор­ква то­що). Із зем­лею до 1950 ро­ку (по­ки не за­сну­ва­ли кол­го­спи) в на­ших кра­ях, осо­бли­во на ху­то­рі До­ли, не бу­ло про­блем, бо в 1939 — 1940 ро­ках біль­шо­ви­цька вла­да ви­ве­зла у Си­бір усіх по­ля­ків-ко­ло­ні­стів і де­кіль­ка за­мо­жних укра­їн­ських го­спо­да­рів. Їхні зем­лі ле­жа­ли нав­ко­ло пе­ре­ло­гом (не обро­бля­лась). Тоб­то бе­ри та обро­бляй, але без на­ле­жної при­мі­тив­ної те­хні­ки, ко­ней і ро­бо­чої си­ли ба­га­то не обро­биш.

Не мо­жу обі­йти ще та­ко­го пи­та­н­ня, як обов’яз­ко­ві по­став­ки дер­жа­ві. Не всі мо­ло­ді лю­ди зна­ють, що ко­жен двір був зо­бов’яза­ний про­да­ти дер­жа­ві за без­цінь що­рі­чно: мо­ло­ка — 240 лі­трів (якщо одна ко­ро­ва), яєць — 360 штук, м’яса — 75 кг, ще — зер­но, кар­то­пля, шерсть і гро­шо­вий по­да­ток (кіль­ко­сті вже не пам’ятаю). Так жи­ла аб­со­лю­тна біль­шість се­лян-га­ли­чан, але во­ни спів­чу­ва­ли зне­до­ле­ним укра­їн­цям та «бас­са­раб­цям» і не вва­жа­ли цю до­по­мо­гу ні ге­рой­ством, ні по­дви­гом, бо й са­мі опи­ня­ли­ся в скру­ті під час Пер­шої та Дру­гої сві­то­вих во­єн...

До ре­чі, моя дру­жи­на з Чер­ка­ської обла­сті й до­бре пам’ятає го­лод, бо ба­тько, пра­цю­ю­чи на ма­ши­но­бу­дів­но­му за­во­ді, що­дня при­но­сив «бо­хо­нець» (кир­пич) хлі­ба, яко­го ма­ма роз­рі­за­ла на 12—16 ча­сти­нок, ви­да­ва­ла на ве­че­рю по ку­со­чку, а ре­шту хо­ва­ла в скри­ню ьпід ключ і ви­да­ва­ла зно­ву до сні­да­н­ня чи обі­ду (ба­тько, ма­ти, че­тве­ро ді­тей, ба­бу­ся і ді­дусь)...

Як жаль, що те­му го­ло­ду на Ве­ли­кій Укра­ї­ні в 1946 — 1947 ро­ках і до­по­мо­гу го­ло­ду­ю­чим так пі­зно по­ру­ше­но. Як­би хоч 20 ро­ків то­му — жи­вих свід­ків бу­ло б на­ба­га­то біль­ше.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.