I ще про Ми­ко­лу Му­хі­на

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ми­ко­ла САВЧУК, Ко­ло­мия

Ві­дгук на ста­т­тю Ро­ма­на ЯЦІВА «Зай­це­ве у про­ме­нях сві­то­вої сла­ви» («День» № 46-47 від 17 бе­ре­зня 2017 ро­ку)

При­єм­но, що в га­зе­ті «День» за 17-18 бе­ре­зня цьо­го ро­ку опу­блі­ко­ва­но вар­ті­сний ма­те­рі­ал ми­сте­цтво­знав­ця Ро­ма­на Яціва «Зай­це­ве у про­ме­нях сла­ви» про бли­ску­чо­го укра­їн­сько­го скуль­пто­ра Ми­ко­лу (Бо­г­да­на) Му­хі­на. Про цю ви­да­тну по­стать я ді­знав­ся ще 1994 ро­ку, ко­ли впер­ше опи­нив­ся в За­хі­дній Єв­ро­пі. Го­стю­вав я у сво­го одно­сель­ця, емі­ґран­та, ду­же до­брої лю­ди­ни Миколи Жмун­ду­ля­ка (1923 — 2001). Він, від­кри­ва­ю­чи не­зна­ний ме­ні до­ти світ ді­а­спо­ри, роз­по­вів істо­рію про Ми­ко­лу Му­хі­на. До сло­ва, в ді­а­спор­них дже­ре­лах пе­ре­ва­жно прі­зви­ще пе­ре­да­ють, як Му­хин, «Ві­кі­пе­дія» пи­ше — Му­хін-Ко­ло­да.

От­же, Ми­ко­лу Жмун­ду­ля­ка ви­ве­зли на при­му­со­ві ро­бо­ти до Ні­меч­чи­ни, де йо­го за­став кі­нець Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Як па­трі­от, цей мо­ло­дий чо­ло­вік не ду­мав по­вер­та­ти­ся до ра­дян­ської Укра­ї­ни та пе­ре­брав­ся до анґлій­ської зо­ни, в м. Ґет­ті­нґен. Тут, у гір­ській ку­рор­тній мі­сце­во­сті, во­се­ни 1945 р. ор­га­ні­зу­ва­ли та­бір для укра­їн­ських ски­таль­ців — Wertkasarne. У ньо­му, який вва­жав­ся взір­це­вим, існу­ва­ли рі­зні гур­тки і хо­ри, шев­ська і те­хні­чна шко­ли, кур­си для не­пи­сьмен­них, що­не­ді­лі й у ве­ли­кі свя­та пра­ви­ли­ся Слу­жби Бо­жі. На бу­дів­лі ма­йо­рів си­ньо-жов­тий пра­пор і під­сві­че­ний три­зуб. Ко­ман­дан­том та­бо­ру обра­ли Сем­чи­ши­на. Укра­їн­ський та­бір по­до­бав­ся ан­глій­цям, на­то­мість був біль­мом на оці для со­ві­тів. Та­бо­ря­ни жи­ли мрі­я­ми, що ось-ось Аме­ри­ка вда­рить по СРСР, і во­ни з пі­сня­ми й пра­по­ра­ми вмар­ши­ру­ють в Укра­ї­ну. Во­дно­час пе­ре­жи­ва­ли за своє май­бу­тнє, бо ж скрізь на них чи­га­ли чер­во­ні лю­до­ло­ви.

Якось пі­сля ви­сту­пу ка­пе­ли бан­ду­ри­стів ми­т­тю по­ши­ри­ла­ся но­ви­на — ен­ка­ве­ди­сти за­а­ре­шту­ва­ли ко­мен­дан­та та­бо­ру, який мав своє бю­ро по­за та­бо­ром, і хо­чуть йо­го ви­ве­зли на «Ро­ді­ну». Всі ки­ну­ли­ся на по­ря­ту­нок, зчи­нив­ся га­лас, ото­чи­ли ен­ка­ве­ди­стів і вир­ва­ли з їхніх рук пе­ре­ля­ка­но­го Сем­чи­ши­на. А во­ро­ги ви­кри­ку­ва­ли: «Ґдє етот бан­діт?».

Че­рез анґлій­ців та­бо­ря­ни ді­зна­ли­ся, що ен­ка­ве­ди­сти шу­ка­ють яко­гось скуль­пто­ра...

На по­ча­тку ли­сто­па­да 1945 р. Ми­ко­ла Жмун­ду­ляк по­зна­йо­мив­ся з ди­ре­кто­ром Ки­їв­сько­го те­а­тру Ми­ки­тен­ком, який знав Ми­ко­лу Му­хі­на ще з Бер­лі­на. Ра­зом во­ни вті­ка­ли від со­ві­тів да­лі на За­хід, але ен­ка­ве­ди­сти по­лю­ва­ли за та­ла­но­ви­тим скуль­пто­ром і спі­йма­ли йо­го. Під ту по­ру він пе­ре­бу­вав під їхнім на­гля­дом у Мюн­хе­ні, де про­е­кту­вав пам’ятни­ки ра­дян­ським жер­твам фа­шист­ських кон­цта­бо­рів, а та­кож за­ги­блим ра­дян­ським во­я­кам. До цьо­го при­зна­чи­ли 30 ні­ме­цьких скуль­пто­рів на чо­лі з Ми­ко­лою Му­хі­ним. Мо­тор­ною бу­ла ко­му­ні­сти­чна вла­да, не па­ра укра­їн­ській...

Ди­ре­ктор Ми­ки­тен­ко у по­ро­зу­мін­ні з но­вим ко­мен­дан­том та­бо­ру, ін­же­не­ром Кор­жа­ком з Во­ли­ні, скла­ли план ви­кра­де­н­ня Миколи Му­хі­на, яко­го че­ка­ло по­вер­не­н­ня на «Ро­ді­ну» і си­бір­ська ка­тор­га. Що­прав­да, уча­сни­ки пла­ну ви­кра­де­н­ня зна­ли тіль­ки те, що то якась ва­жли­ва осо­ба, і її зва­ти Бо­г­дан Ду­най. Аж ко­ли Ми­ко­ла Му­хін пе­ре­би­рав­ся з Ні­меч­чи­ни до США, він від­крив Жмун­ду­ля­ко­ві своє справ­жнє прі­зви­ще.

Отож ви­бра­ли де­ся­тьох до­ві­ре­них лю­дей, зокре­ма й Ми­ко­лу Жмун­ду­ля­ка. Че­рез та­єм­но­го зв’яз­ко­во­го по­пе­ре­ди­ли ми­тця, і той при­го­ту­вав­ся до вте­чі, спа­ку­вав­ши най­го­лов­ні­ші ре­чі. Бу­ло до­ся­гну­то до­мов­ле­но­стей із ко­ман­дан­том та­бо­ру в Мюн­хе­ні та з ан­глій­ця­ми, які да­ли три вій­сько­ві ав­то­ма­ши­ни. В одній із них був пе­ре­одя­гне­ний у ан­глій­ську уні­фор­му наш во­дій. При­їха­ли під ве­чір у не­ді­лю, ко­ли со­віт­ська вар­та від­зна­ча­ла якесь свя­то, і тро­хи при­спа­ла пиль­ність. На Ми­ко­лу Му­хі­на на­ки­ну­ли плащ і не­по­мі­тно ви­ве­ли йо­го з со­віт­ської зо­ни. Від­так за­ли­ши­ли йо­го в по­ме­шкан­ні до­ві­ре­них нім­ців, а не­за­ба­ром пе­ре­ве­зли в Ґет­ті­нґен. Опе­ра­ція за­вер­ши­ла­ся успі­шно!

Пе­ред Рі­здвом 1946 р. Ми­ко­ла Му­хін, чи Бо­г­дан Ду­най, ство­рив у про­сто­рих льо­хах і га­ра­жах та­бо­ру, де бу­ло до­ста­тньо па­пе­ру, фа­бри­ку ля­льок. Йо­го дру­жи­на, ху­до­жни­ця Со­фія Бо­г­да­нів­на, ро­би­ла тут з па­пе­ру ля­льок в укра­їн­ських стро­ях, роз­ма­льо­ву­ю­чи їх. Він ви­ро­бляв гі­псо­ві фор­ми. Ци­ми ви­ро­ба­ми за­ці­ка­ви­ли­ся і нім­ці, й ан­глій­ці. То­ді від­кри­ли в цен­трі мі­ста крам­ни­цю, де на­ші дів­ча­та в укра­їн­ських стро­ях про­да­ва­ли ви­ро­би Му­хі­них. Ре­чі ма­ли ша­ле­ний по­пит і да­ва­ли ве­ли­кий до­хід. (Ці­ка­во, чи в ко­гось ще збе­ре­гли­ся ті ви­ро­би?)

На­ве­сні 1946 р. Ми­ко­ла Му­хін взяв­ся за улю­бле­ну спра­ву — скуль­пту­ру, рі­зьбле­н­ня на мар­му­рі та ви­го­тов­ле­н­ня брон­зо­вих фі­гу­рок. Ми­тець ви­брав чо­ти­рьох по­мі­чни­ків, се­ред них і Ми­ко­лу Жмун­ду­ля­ка, які до­по­ма­га­ли йо­му. Спо­ча­тку в пив­ни­ці вста­но­ви­ли піч для то­пле­н­ня ме­та­лів. А не­за­ба­ром скуль­птор, щоб від­дя­чи­ти­ся ан­глій­цям, ви­лив брон­зо­ву ста­ту­е­тку ко­ман­дан­та та­бо­ру в Ґет­ті­нґе­ні ка­пі­та­на Ко­ро­лів­ських зброй­них сил, на мо­то­ци­клі. А дру­жи­на ми­тця на­ма­лю­ва­ла порт­рет дру­жи­ни цьо­го офі­це­ра. Ан­глій­ці бу­ли над­зви­чай­но вра­же­ні та вдя­чні.

Ми­ко­лу Му­хі­на в йо­го по­ме­шкан­ні по­стій­но охо­ро­ня­ли і на­ші та­бо­ря­ни, й ан­глій­ські вій­сько­ві, бо ен­ка­ве­ди­сти не при­пи­ня­ли йо­го по­шу­ків. І він за­спо­ко­їв­ся. За спо­га­да­ми Ми­ко­ла Жмун­ду­ля­ка, ми­тець не знав ні го­ди­ни, ні дня, ні но­чі, ні їжі, ні сну. Як одер­жи­мий, пра­цю­вав і тво­рив. Був на­че ма­ла ди­ти­на. Як­би не дру­жи­на — по­мер би від ро­бо­ти й го­ло­ду. Ви­зна­вав, що жи­ве зав­дя­ки їй. При на­го­ді лю­бив ви­пи­ти, а то­ді зі сльо­за­ми на очах роз­по­від­ав про своє жи­т­тя. Був за­лю­бле­ний у ко­зач­чи­ну та ка­зав Жмун­ду­ля­ко­ві: «Як­би укра­їн­ці зна­ли, яке во­ни ду­хов­не ба­гат­ство по­сі­да­ють у сві­ті, то ми, не ля­га­ю­чи спа­ти, пра­цю­ва­ли б день і ніч для по­бу­до­ви Укра­їн­ської дер­жа­ви». Жмун­ду­ля­ко­ві осо­бли­во за­кар­бу­вав­ся в пам’яті йо­го мо­гу­тній твір «Сла­ва» з вдо­ма вер­шни­ка­ми-ко­за­ка­ми. Ми­ко­ла Му­хін мрі­яв, щоб цей пам’ятник сто­яв над Дні­пром у Ки­є­ві у віль­ній Укра­ї­ні. Та мрія ми­тця на­ра­зі ще не здій­сни­ла­ся...

На­ве­сні 1946 р. у цен­трі Ґет­ті­нґе­на Ми­ко­ла Му­хін (Бо­г­дан Ду­най) від­крив пер­со­наль­ну ви­став­ку сво­їх тво­рів із ме­та­лу й мар­му­ру. Бу­ла там Укра­ї­на в її ве­ли­чі й кра­сі, бу­ла жін­ка- кра­су­ня з бі­ло­го мар­му­ру та ін. Ця ми­сте­цька подія при­вер­ну­ла ува­гу ме­шкан­ців мі­ста, ан­глій­ських во­я­ків, пре­си, та­бо­рян. Му­хі­ним за­ці­ка­вив­ся Злу­че­ний укра­їн­сько-аме­ри­кан­ський до­по­мо­го­вий ко­мі­тет (ЗУАДК) і за­про­по­ну­вав йо­му пе­ре­їха­ти до США. Ми­тець дов­го ва­гав­ся, бо в йо­го сер­ці ще жев­рі­ла мрія, що ось-ось щось ста­не­ться, і Укра­ї­на ро­зір­ве мо­сков­ські кай­да­ни, а він по­вер­не­ться до­до­му. Однак ми­нав час, а ні­чо­го не змі­ню­ва­ло­ся, і вре­шті Ми­ко­ла Му­хін по­го­див­ся. Ра­див і Жмун­ду­ля­ко­ві — сум­лін­но­му по­мі­чни­ко­ві, ви­їха­ти з ним за оке­ан: «Ме­ні там бу­де до­бре з то­бою, а то­бі — зі мною». Однак мій одно­се­лець зго­дом ви­їхав до Ве­ли­ко­бри­та­нії, де 1994 р. я ме­шкав у йо­го го­стин­ній ха­ті.

А влі­тку 1996 р. на укра­їн­сько­му цвин­та­рі в м. Бавнд Брук (США) я вкло­нив­ся мо­ги­лі бли­ску­чо­го скуль­пто­ра Миколи Му­хі­на, яко­му на­ціо­наль­ність пе­ре­шко­ди­ла здій­сни­ти ве­ли­чні ми­сте­цькі мрії...

ФО­ТО НАДАНО АВ­ТО­РОМ

Ми­ко­ла (Бо­г­дан) Му­хін

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.