«Не зда­ва­ти­ся, а шу­ка­ти мо­жли­во­сті»

Як «зав­дя­ки» бі­ді по­бу­ду­ва­ти вла­сну спра­ву, і не одну — ре­цепт пе­ре­се­лен­ки з Ал­чев­ська На­та­лії Ма­рий­чук

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Дми­тро ПЛАХТА, Львів

На­та­лія Ма­рий­чук дов­гий час бу­ла у ве­ли­ко­му бі­зне­сі. Ра­зом із пар­тне­ром за­йма­ла­ся бу­дів­ни­цтвом та роз­ви­тком одно­го з пер­ших тор­го­вель­них ком­пле­ксів у рі­дно­му Ал­чев­ську. Да­лі ві­ді­йшла від справ і як при­ва­тний під­при­є­мець на­да­ва­ла юри­ди­чні й бух­гал­тер­ські кон­суль­та­ції. У 2013-му в неї на­ро­ди­ла­ся тре­тя ди­ти­на. Зда­ва­ло­ся, на­став час зро­би­ти па­у­зу і при­свя­ти­ти се­бе ма­лень­кій до­не­чці, сім’ї та до­му. Та див­не від­чу­т­тя, що цю до­мів­ку ско­ро до­ве­де­ться по­ки­ну­ти, не да­ва­ло їй спо­кою.

«Я ду­же чу­тли­ва лю­ди­на. Від­чу­ваю та­кі про­це­си, на­стрій лю­дей... Ще до по­ча­тку кон­флі­кту ро­зумі­ла, що на­бли­жа­ю­ться тем­ні ча­си. Во­се­ни 2013-го при­їха­ла по­го­стю­ва­ти до ко­ле­жан­ки в Ско­ле, що на Львів­щи­ні. А у Льво­ві тим ча­сом під­шу­ко­ву­ва­ла квар­ти­ру. Пла­ну­ва­ла пе­ре­їзд. Син якраз мав не­за­ба­ром за­кін­чи­ти шко­лу. Не хо­ті­ла, щоб він пра­цю­вав на ме­та­лур­гій­но­му ком­бі­на­ті», — зі­зна­є­ться На­та­лія під час ін­терв’ю за гор­ня­тком ка­ви в одно­му з львів­ських ка­фе. Цей за­клад від­крив хло­пець, чий дім та­кож за­бра­ла вій­на.

ІЗ ЛУ­ГАН­ЩИ­НИ — НА ЛЬВІВЩИНУ

«Ко­ли роз­по­чав­ся Май­дан, на­ше мі­сто все гу­ді­ло. Усі бу­ли за Яну­ко­ви­ча. Моє ко­ло бу­ло ін­ших по­гля­дів. Ми бра­ли участь ще у по­ма­ран­че­вій ре­во­лю­ції. Вже то­ді опи­ни­ли­ся по ін­ший бік ба­ри­кад. По­тім попла­ти­ли­ся... У мі­сті ми бу­ли ін­ши­ми. За це нас тут не ду­же лю­би­ли», — зга­дує На­та­лія жи­т­тя в Ал­чев­ську.

У ча­си Єв­ро­май­да­ну во­на ви­хо­ди­ла до мі­сце­вих, на­ма­га­ла­ся з ни­ми кон­стру­ктив­но го­во­ри­ти. До­во­ди­ла лю­дям, що їм ні­хто не за­бо­ро­ня­ти­ме го­во­ри­ти ро­сій­ською, що не­має ні­яких мі­фі­чних «бан­де­рів­ців»: «А по­тім я зро­зумі­ла, що це на­справ­ді мар­но. Ко­ли на на­шій пло­щі по­ча­ли зби­ра­ти­ся ре­аль­но се­па­ра­тист­ські мі­тин­ги, то вже ро­зумі­ла, що до­бром це не за­кін­чи­ться».

До­ро­га з До­не­цька до Лу­ган­ська про­ля­гає якраз че­рез Ал­чевськ. Ко­ли над бу­дин­ком На­та­лії по­ча­ли лі­та­ти пер­ші вій­сько­ві лі­та­ки, во­на, не дов­го ду­ма­ю­чи, схо­пи­ла сво­їх трьох ді­тей і трьох се­стри та по­їха­ла. До Ско­ле, звід­ки якраз по­дзво­ни­ла по­дру­га.

Десь пів­то­ра мі­ся­ця ал­чев­ська ро­ди­на жи­ла в Ско­ле. Втім, з ко­жним днем ста­ва­ло все оче­ви­дні­ше, що швид­ко конфлікт на схо­ді не за­кін­чи­ться. На­та­лія по­ча­ла шу­ка­ти, де їм жи­ти. Бу­ли на За­кар­пат­ті — в Му­ка- че­во­му, Бе­ре­го­во­му, Ужго­ро­ді. Да­лі ви­рі­ши­ли шу­ка­ти жи­тло по­ближ­че до Льво­ва — пер­спе­ктив і мо­жли­во­стей там біль­ше. У сер­пні жи­ли в Го­род­ку. А по­тім На­та­лія зна­йшла бу­ди­нок у се­лі Шо­ло­минь Пу­сто­ми­тів­сько­го ра­йо­ну. «Там ми за­раз і про­жи­ва­є­мо. Бу­ди­нок сто­яв зов­сім за­пу­сті­лий. Я ду­же по­про­си­ла го­спо­да­рів, аби во­ни зда­ли нам йо­го в орен­ду. Ми зро­би­ли у ньо­му ре­монт, ви­рі­ши­ли пи­та­н­ня з ка­на­лі­за­ці­єю та га­зом. Жи­ве­мо тут дво­ма сім’ями. За­га­лом із ма­ле­чею — 13 лю­дей», — роз­по­від­ає На­та­ля.

ІСТО­РІЯ УСПІ­ХУ ЕКОФЕРМИ

На по­ча­тках но­ве жи­т­тя сім’ї Ма­рий­чу­ків бу­ло ду­же важ­ким: «І за­раз не лег­ко, але це не йде в по­рів­ня­н­ня з тим, як бу­ло то­ді. За пер­ший рік все, що бу­ло ко­лись від­кла­де­но на­ми, про­їло­ся. Тре­ба бу­ло ру­ха­ти­ся впе­ред, щось ро­би­ти. Усві­дом­лю­ва­ла, що в ме­не ма­лень­ка ди­ти­на на ру­ках — іти ку­дись пра­цю­ва­ти не змо­жу. То­му я по­ча­ла шу­ка­ти ін­ші мо­жли­во­сті».

Не­вдов­зі, у лю­то­му 2015-го, На­та­лія ді­зна­ла­ся, що Мі­жна­ро­дна ор­га­ні­за­ція мі­гра­ції ор­га­ні­зо­вує про­гра­му для вну­трі­шньо пе­ре­мі­ще­них осіб. Це був шанс отри­ма­ти гро­ші на не­ве­ли­кий бі­знес. Ще вдо­ма в Ал­чев­ську во­на ма­ла мрію від­кри­ти за­ти­шне сі­мей­не ка­фе. Та, по­ра­ху­вав­ши по­тен­цій­ний бю­джет, зро­зумі­ла, що гран­то­вих ко­штів на це не ви­ста­чить. За­га­ня­ти се­бе в бор­ги На­та­лія не хо­ті­ла. А під час тре­нін­гів якраз роз­по­від­а­ли про роз­ве­де­н­ня пе­ре­пі­лок. «В орен­до­ва­но­му бу­дин­ку є два при­мі­ще­н­ня під го­спо­дар­ку. По­ду­ма­ла, а чо­му б і ні? На­пи­са­ла бі­знес-план і на гран­то­ві ко­шти за­ку­пи­ла обла­дна­н­ня на мі­ні-фер­му до трьох ти­сяч го­лів. Ось мій «Пе­ре­пе­ли­ний гай» пра­цює й сьо­го­дні. Ве­ли­ких гро­шей від ньо­го я не отри­мую, про­те бу­ло і є чим за­йма­ти­ся. Втім, я не зу­пи­ни­ла­ся та ру­ха­ла­ся да­лі», — роз­по­від­ає На­та­лія з но­ткою гор­до­сті в го­ло­сі.

Який у се­лі один із най­по­ши­ре­ні­ших спосо­бів за­ро­бі­тку? Пра­виль­но, все ви­ро­ще­не лю­ди ве­зуть про­да­ва­ти на ри­нок. Ось і На­та­ля пов­ні­стю за­са­ди­ла ци­бу­лею, кро­пом, пе­тру­шкою та са­ла­том чи­ма­лень­кий го­род по­руч із бу­дин­ком. Зі­бра­ний уро­жай по­ча­ла во­зи­ти на ри­нок до Льво­ва. І все це ко­ри­сту­ва­ло­ся по­пи­том. Зго­дом, влі­тку ми­ну­ло­го ро­ку, На­та­лія ді­зна­ла­ся про на­бір у про­ект «Но­вий від­лік», ство­ре­ний для пе­ре­се­лен­ців і де­мо­бі­лі­зо­ва­них уча­сни­ків АТО, який ре­а­лі­зо­ву­вав львів­ський «Клуб ді­ло­вих лю­дей» за під­трим­ки Між­на­ро­дно­го фон­ду «Ві­дро­дже­н­ня». Но­ва ідея для бі­зне­су в На­та­лі вже бу­ла: по­ста­ви­ти те­пли­цю для ви­ро­щу­ва­н­ня зе­ле­ні. Та в про­це­сі на­вча­н­ня во­на ви­рі­ши­ла вдо­ско­на­ли­ти свій за­дум.

« Я хо­ті­ла ви­ро­щу­ва­ти зе­лень про­сто на ґрун­ті, але на сьо­го­дні існує ба­га­то ін­ших про­су­ну­тих те­хно­ло­гій. Від­кри­ла для се­бе ме­тод ви­ро­щу­ва­н­ня гі­дро­по­ні­ки. Це спе­ці­аль­на си­сте­ма еко­ло­гі­чно­го ви­ро­щу­ва­н­ня ро­слин без ґрун­ту. В Укра­ї­ні та­ка си­сте­ма ви­ко­ри­сто­ву­є­ться рід­ко, хо­ча в Єв­ро­пі во­на до­во­лі по­ши­ре­на. Ме­не це ду­же за­ці­ка­ви­ло. Про­чи­та­ла ба­га­то лі­те­ра­ту­ри, про­кон­суль­ту­ва­ла­ся з фа­хів­ця­ми, зокре­ма з про­від­ни­ми екс­пер­та­ми із Ні­дер­лан­дів і... на­пи­са­ла бі­знес-план. Пла­ну­ва­ла цей про­ект ли­ше для се­бе, щоб ви­ро­щу­ва­ти до трьох тонн зе­ле­ні на рік», — зга­дує На­та­лія.

Під час за­хи­сту бі­знес-пла­ну ін­но­ва­цій­ною іде­єю під­при­єм­ли­вої пе­ре­се­лен­ки ду­же за­ці­ка­вив­ся один пан із ко­мі­сії. Це був Во­ло­ди­мир Ху­до, який за­про­по­ну­вав зро­би­ти цей бі­знес більш мас­шта­бним. 55 чле­нів «Клу­бу ді­ло­вих лю­дей» ін­ве­сту­ва­ли по­рів­ня­но не­ве­ли­кі су­ми в ідею На­та­лії. Так на­ро­ди­ло­ся акціо­нер­не то­ва­ри­ство «Зе­ле­ний ко­шик». Те­пер еко­фер­ма дає ці­лих 10 вро­жа­їв на рік! Ви­ро­щу­ють тут ба­зи­лік, м’яту, та­кож кін­зу, рук­ко­лу та ін­шу зе­лень, яку по­тім збу­ва­ють у ре­сто­ран­ні ме­ре­жі, тор­го­вель­ні цен­три, рин­ки та ма­га­зи­ни.

«На сьо­го­дні те­хно­ло­гія пра­цює успі­шно. На­ша ко­ман­да зі сво­їм зав­да­н­ням впо­ра­ла­ся, на­ла­го­див­ши ви­ро­бни­цтво. Те­пер ви­ро­бни­чим про­це­сом опі­ку­є­ться ін­ша ко­ман­да ме­не­дже­рів. А я на­да­лі за­ли­ша­ю­ся акціо­не­ром», — від­зна­чає го­лов­на іні­ці­а­тор­ка ство­ре­н­ня екоферми.

«ЧО­МУ В НАС ТА­КІ ПРО­БЛЕ­МИ В КРА­Ї­НІ? ТО­МУ ЩО МИ НА­СПРАВ­ДІ «ЗАШИЛИСЯ» У ВЛА­СНИХ ПРОБЛЕМАХ»

«Які ж подаль­ші пла­ни На­та­лії?» — пи­та­н­ня, що ці­ка­вить ко­жно­го, хто від­крив для се­бе істо­рію успі­ху жін­ки, яку спі­тка­ла бі­да, що на­зи-

ва­є­ться вій­ною. «По-пер­ше, на­да­лі роз­ви­ва­ти­му свою пе­ре­пе­ли­ну фер­му, про­су­ва­ю­чи її на рин­ку. А по-дру­ге, я да­лі ви­вчаю те­хно­ло­гію ви­ро­щу­ва­н­ня ме­то­дом гі­дро­по­ні­ки. Хо­чу по­ши­ри­ти її се­ред укра­їн­ців, що­би лю­ди ство­рю­ва­ли та­кі мі­ні-фер­ми на­віть у се­бе вдо­ма. До­свід і кон­суль­та­ції на­шої ко­ман­да тут мо­же ста­ти лю­дям у при­го­ді», — від­по­від­ає з ве­ли­ким ен­ту­зі­а­змом На­та­лія.

На­та­лії Ма­рий­чук — 43 ро­ки. Одна з її го­лов­них че­снот — ба­жа­н­ня, ба на­віть жа­га по­стій­но на­вча­ти­ся но­во­го. Во­на на­віть пла­нує здо­бу­ти дру­гу ви­щу осві­ту в га­лу­зі агро­но­мії. «За­ли­ша­ти­му­ся в цій сфе­рі й на­да­лі. Я вже щось тро­хи знаю, але ме­ні ці­ка­во біль­ше. Та й мен­таль­ність у нас та­ка, що всі хо­чуть, аби «ко­ро­чку» лю­ди­на ма­ла. Хо­ча ме­ні дій­сно тре­ба свої зна­н­ня роз­ши­ри­ти. Хо­че­ться ви­вча­ти до­свід і пра­кти­ку ви­ко­ри­ста­н­ня но­ві­тніх те­хно­ло­гій у сіль­сько­му го­спо­дар­стві. За­раз якраз шу­каю та­кі мо­жли­во­сті.

На­справ­ді у сві­ті стіль­ки всьо­го ці­ка­во­го, а ми в Укра­ї­ні та­кі за­шо­ре­ні. Сво­ї­ми по­бу­то­ви­ми спра­ва­ми ми за­кри­ва­є­мо се­бе від цьо­го всьо­го. Ме­ні так хо­че­ться лю­дям по­ка­за­ти, що на­стіль­ки ще ба­га­то ін­но­ва­цій­но­го та ці­ка­во­го є нав­ко­ло. Це по­трі­бно лю­дям. То­ді в них бу­де ін­ше сприйня­т­тя жи­т­тя. Чо­му в нас та­кі про­бле­ми в кра­ї­ні? То­му що ми на­справ­ді «зашилися» у вла­сних проблемах. Ко­жен жи­ве у сво­є­му сві­ті. Як­би на­ші лю­ди ба­чи­ли ін­ший світ, як­би ви­вча­ли но­ве, як­би пра­гну­ли ру­ха­ти­ся впе­ред, ку­дись їзди­ли, то цьо­го всьо­го у дер­жа­ві не бу­ло б. Лю­дям до­ве­ли, що фі­нан­со­во на це мо­жли­во­сті не бу­ло. Крім то­го, ще і в го­ло­ві бу­ло не те — лю­ди ре­аль­но цьо­го не хо­ті­ли. Це тре­ба змі­ни­ти. Не­об­хі­дно, щоб лю­ди пра­гну­ли ру­ха­ти­ся впе­ред та ді­зна­ва­ти­ся но­ве. То­ді все пі­де на кра­ще. І вій­на за­кін­чи­ться зна­чно швид­ше».

«МИ ПРИ­ЇХА­ЛИ СЮ­ДИ ВКЛАСТИСЯ ТИМ, ЧИМ МО­ЖЕ­МО»

Не­від’єм­ною скла­до­вою жи­т­тя На­та­лії та­кож є гро­мад­ська ді­яль­ність. Во­се­ни 2014-го її по­дру­га за­про­по­ну­ва­ла ство­ри­ти «Гро­мад­ський рух пе­ре­се­лен­ців Дон­ба­су», щоб об’єд­на­ти тих, хто пра­гне не си­ді­ти склав­ши ру­ки. На сьо­го­дні в ор­га­ні­за­ції 36 ро­дин. Го­лов­не ни­ні­шнє зав­да­н­ня ру­ху — отри­ма­ти зе­мель­ні ді­лян­ки для пе­ре­се­лен­ців, аби ті по­тім мо­гли бу­ду­ва­ти своє жи­тло. Зав­дя­ки ста­ра­н­ням акти­ві­стів не­за­ба­ром у се­лі Во­ро­ців Яво­рів­сько­го ра­йо­ну з’яви­ться вла­сне по­се­ле­н­ня для пе­ре­се­лен­ців із Дон­ба­су (є вже 22 зе­мель­ні ді­лян­ки!).

Ці­ка­во, що во­се­ни 2016 ро­ку спіль­но з обла­сним еко­ло­гі­чним де­пар­та­мен­том пе­ре­се­лен­ці роз­ро­би­ли про­ект очи­ще­н­ня мі­сце­вої рі­чки — Ста­рої. Во­ни ви­гра­ли під це грант і цим са­мим до­по­мо­гли се­лу: про­ве­ли очис­тку, за­раз пла­ну­ють то­ло­ку. «Це для ін­те­гра­ції в гро­ма­ду. Де­мон­стру­є­мо лю­дям, що ми не про­сто ті, хто при­їхав у них щось за­бра­ти. Ми ті лю­ди, які при­їха­ли сю­ди вкластися тим, чим мо­же­мо, — за­ува­жує На­та­лія Ма­рий­чук, про­дов­жу­ю­чи те­му ада­пта­ції. — Вва­жаю, що не мі­сце кра­сить лю­ди­ну, а лю­ди­на — мі­сце. Я і ді­тей вчу до лю­дей ста­ви­ти­ся так, як би во­ни хо­ті­ли, щоб ста­ви­ли­ся до них. Лю­ди є рі­зні. Є по­га­ні, але та­кож є над­зви­чай­но до­брі. Я лю­блю свою кра­ї­ну, хоч де б я бу­ла».

«По­ра­да для тих, хто та­кож по­тра­пив у бі­ду, втра­тив дім? — під­су­мо­вує На­та­лія. — Не­об­хі­дно не спо­ді­ва­ти­ся ні на ко­го. На­справ­ді все у на­ших ру­ках. Якщо са­ма лю­ди­на не за­хо­че змі­ни­ти си­ту­а­цію, то во­на не змі­ни­ться. На­віть ко­ли бу­ло ду­же важ­ко, ко­ли не бу­ло за що хліб ку­пи­ти, я все одно шу­ка­ла мо­жли­во­сті. Цьо­го й зи­чу всім: не зда­ва­ти­ся, а шу­ка­ти мо­жли­во­сті. Ні­хто з вла­дних ка­бі­не­тів не при­йде і не зро­бить жи­т­тя кра­щим. Якщо ми бу­де­мо ру­ха­ти­ся, то і во­ни за­ру­ха­ю­ться. В одно­сто­рон­ньо­му по­ряд­ку ні­чо­го не бу­де. То­му за­кли­каю що­дня ро­би­ти ма­лень­кі кро­ки до ме­ти».

ФО­ТО З АРХІВУ НА­ТА­ЛІЇ МА­РИЙ­ЧУК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.