Ре­пе­ти­ція звіль­не­н­ня:

«Па­не в.о. пре­зи­ден­та, ваш на­каз звіль­ни­ти мі­сто Слов’янськ ви­ко­на­но»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ан­на ХРІПУНКОВА

Ці сло­ва укра­їн­сько­го во­ї­на, ви не се ні у під за го ло вок, зня­ті на ві­део, яке обов’яз - ко во по ка зу ють у рам ках до ку мен таль но го філь му про оку­па­цію Слов’ян­ська. В дон­чан, у мі­сті яких вій­на три­ває до­сі, ці сло ва ви кли ка ють біль та заз д - рість. У слов’ ян ців во ни ви кли - ка ють зде біль шо го спо кій ну ра - дість. Слов’янськ, а ра­зом із ним су сід ній Кра ма торськ, — уні - каль­ні мі­ста. Ро­сій­ська оку­па­ція та вій на три ва ли тут май же три мі ся ці, і з тих пір ми ну ло вже май же три ро ки, за які обид ва мі­ста на­вчи­ли­ся жи­ти Укра­ї­ною. Так до­бре на­вчи­ли­ся, що до цьо­го про­сто зви­кли.

«В Кр­ама­тор­ську на ву­ли­цях зов­сім не бу­ло лю­дей. Я йду ву­ли­цею, а нав­кру­ги — ні-ко-го. Чую — стрі­ля­ють. От про­сто на су­сі­дній ву­ли­ці. А я пла­чу та йду, бо ме­ні тре­ба со­ба­ку го­ду ва­ти. І якась жін­ка ме­ні ка­же: «Не пла­чте, ні­чо­го ж не змі­ни­ти», — роз­по­від­ає 80-рі­чна кр­ама­тор­чан­ка ба­ба На­дя про вій­ну. Роз­по­від­ає во­на це укра­їн­ською мо­вою, це не нав­ми­сний пе­ре­клад. Во­на зав­жди так роз­мов­ля­ла, то для неї при­ро­дно. І во­на та­ка у Кр­ама­тор­ську та Слов’ян­ську не одна.

Що впа да є в очі у цих міс - тах — са ме при род на ук ра їнсь - кість. Пі­сля оку­па­ції, яка на­ма­га ла ся зжер ти їх ню са мо іден ти - фі ка цію пов ніс тю ( так са мо, як ро­бить це за­раз у До­не­цьку), зда­ва­ло­ся, що бу­де вкрай важ­ко по­вер­ну­ти хо­ча б фор­маль­не сприйня­т­тя жи­те­ля­ми са­мих се­бе як укра­їн­ців. Бо три мі­ся­ці — це ба­га­то, якщо «рус­скій мір» ви­хо­вує сво­їх но­вих аде­птів стрі­ля­ни­ною. Але і Слов’янськ, і Кр­ама­торськ це не про­сто по­до­ла­ли. Во­ни ви­ро­би­ли про­ти цьо­го іму­ні­тет.

Мі­ста віль­но спіл­ку­ю­ться укра їнсь кою ( у по бу ті час ті ше ро - сійсь кою, але пе ре хо дять на ук - ра­їн­ську ду­же лег­ко). Так бу­ло й ра ні ше, але ли ше за раз мож на по­ба­чи­ти, як по­ні­ве­че­не оку­пан­том мі­сто не про­сто по­вер­тає укра їнсь кість, а впус кає її у свою кров. Тут ще ба га то ро бо ти, але во­на ве­де­ться ко­жно­го дня, тож успіх без­за­пе­ре­чний.

«Ким ти хо­чеш ста­ти?» — за­пи­ту­є­мо у хло­пця 18—19 ро­ків. «Я хо­чу роз­ро­бля­ти он­лайн-ігри та пра­цю­ва­ти в Укра­ї­ні», — від­по ві дає він. В Укра ї ні. Це теж зву­чить при­ро­дно. Для ньо­го нор­маль но бу ти ук ра їн цем та за ли - ши­ти­ся ним. Нор­маль­но — пра­цю­ва­ти у пре­сти­жній га­лу­зі в рі­дній кра­ї­ні.

Тут вар­то на­го­ло­си­ти, що Кр­ама­торськ та Слов’янськ так по­во­дя­ться не то­му, що зла­ма­ні яко­юсь укра­їн­ською про­па­ган­дою. Її тут вза­га­лі не­має. Не­має про­гра­ми, яка б по­слі­дов­но впро­ва­джу­ва­ла «укра­їн­ський світ». Оби­два мі­ста на­си­че­ні ро­сій­сько­мов­ною ре­кла­мою та ви­ві­ска­ми. Тут до­сі зву­чить ро­сій­ська мо­ва. Тут є ро­сій­сько­мов­ні ви­да­н­ня, те­ле­ба­че­н­ня, ра­діо. Але тут ва­жли­ві­ше ін­ше — не ро­сій­ська мо­ва на ву­ли­цях, а укра­їн­ська сві­до­мість все­ре­ди­ні ко­жної лю­ди­ни. Мо­жли­во, не ко­жної, да­ле­ко не ко­жної. Але ба­га­тьох лю­дей то­чно.

Чия за­слу­га у то­му? Ду­же ба­га то роб лять вчи те лі, осві тя ни. А ще роз­ви­ва­є­ться те, що, зда­ва­ло­ся б, уже тро­хи є сим­во­лом ми­ну­ло­го. Бі­блі­о­те­ки. Сю­ди хо­дять і ді ти, й до рос лі, тут слу ха ють вір­ші укра­їн­ських по­е­тів, тут то­чать ся дис ку сії. Тут, вреш ті­решт, ба­га­то чи­та­ють. Чо­го вар­тий ли ше про ект « Жи ва бі б ліо - те ка » , який во зить до звіль не - них міст ук ра їнсь ких пись мен - ни­ків. Ці­ка­во не те, що во­ни актив­но при­їжджа­ють, а те, що їх при­хо­дять слу­ха­ти. На­віть у ви­хі­дні дні. Так са­мо лю­ди хо­дять і в му­зеї, і на ви­став­ки, вклю­ча­ю­чи, до ре­чі, й ви­став­ку «Дня». Як пра ви ло, від ві ду ва чів за раз не­ба­га­то, кіль­ка де­ся­тків... Але у то му й цін ність, бо ко жен при­йшов не то­му, що бу­ла якась «роз­на­ряд­ка». Він сам при­йшов, щоб ад сор бу ва ти в се бе час т ку укра­їн­сько­го ду­ху, який при­ве­зли у мі­сто. А зав­тра при­йдуть ще кіль­ка де­ся­тків. Вже ін­ших.

Кр­ама­торськ та Слов’ ян - ськ — мі­ста, які спро­сто­ву­ють усі пра­ви­ла. Зда­є­ться, що пі­сля ро­сійсь кої оку па ції « спа ле на зем - ля» за­ли­ша­є­ться ще й у сві­до­мо­сті лю­дей. Ка­жуть, що це вже не лі ку єть ся, прос ті ше за все ви - крес ли ти й ви ки ну ти. Але ні. Укра ї на по вер та єть ся не як обов’язок, не як нав’язу­ва­н­ня, не як щось на­силь­не. Во­на по­вер­та­є­ться так, на­че це про­сто озна­ка осо­би­сто­сті. Так са­мо­за­го­ю­ю­ться ра ни, так ре ге не ру єть ся шкі ра. Див­ля­чись на ці мі­ста, мо­жна по­ба­чи­ти, як бу­де ре­ге­не­ру­ва­ти­ся й До­нецьк та ін­ші те­ри­то­рії, які за­раз оку по ва ні. Їм бу де по тріб но біль­ше ча­су для цьо­го, але жо­дне мі­сто не без­на­дій­не.

Це до ве ли ву ли ці Кра ма - тор­ська та Слов’янсь ка, які в од - ну мить ста­ли по­ро­жні­ми від за­гар б ни ків. Це до ве ли до рос лі, які ба га то чи та ють і не мо жуть пе­ре­ста­ти роз­мов­ля­ти про укра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру. Це до­ве­ла мо­лодь, яка ство ри ла у Кра ма - торсь ку « Віль ну ха ту » й про во - дить там ук ра ї но мов ні пер фор - ман си. Це до ве ли ді ти, які хо - чуть жи­ти в Укра­ї­ні.

Так, вій­на тут не бу­ла три­ва­лою за ча­сом. Але в сві­ті вза­га­лі не бу ває « ко рот ких » або « дов - гих» во­єн — во­ни дов­гі усі, бо це зав­жди крах і ка­та­стро­фа. Ці два мі­ста бу­ли під тор­ту­ра­ми три мі­ся­ці. Во­ни впо­ра­ли­ся. Во­ни ста­ли остан нім кро ком до то го, як дон ча ни по чу ють: « Па не в. о. пре­зи­ден­та, ваш на­каз звіль­ни­ти мі­сто До­нецьк ви­ко­на­но».

Сьо год ні са ме Слов’ янськ та Кра ма торськ про во дять ге не - раль­ну ре­пе­ти­цію то­го, як це бу­де. То­го, як бу­де по­вер­та­ти­ся укра їнсь ка кров у пе ре сох лі жи ли До­не­цька.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.