Гі­дний на­ща­док геть­ман­сько­го ро­ду

Дми­тро До­ро­шен­ко — дер­жав­ник та істо­рик

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ Ве­ду­чий сторінки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

«Істо­рія Укра­ї­ни». Цим сло­во­спо­лу­че­н­ням по­зна­ча­ють дві ре­чі, вель­ми рі­зні, хоч і вза­є­мо­пов’яза­ні. По-пер­ше, ре­аль­ний пе­ре­біг­по­дій, які змі­ню­ють су­спіль­ство. По-дру­ге, текс­ти, які роз­по­від­а­ють про ці по­дії. Від­так істо­ри­ки — це лю­ди, які опи­су­ють істо­рію. Але істо­ри­ки — це та­кож пер­со­на­жі по­то­чної істо­рії, які фор­му­ють сві­то­гляд сво­їх су­ча­сни­ків, оскіль­ки від об’єктив­но­сті чи, нав­па­ки, іде­о­ло­гі­чної за­ан­га­жо­ва­но­сті істо­ри­ків за­ле­жить мі­ра до­сто­вір­но­сті по­гля­ду су­спіль­ства на се­бе. Зро­зумі­ло, що істо­ри­чний роз­ми­сел зав­жди ма­ти­ме пев­ну час­тку суб’єктив­но­сті; рі­зні на­у­ко­ві шко­ли ро­блять акцент на рі­зних сто­ро­нах істо­ри­чно­го про­це­су, вва­жа­ють го­лов­ни­ми ті чи ін­ші чин­ни­ки су­спіль­но­го роз­ви­тку. Але все ж об’єктив­ність істо­ри­чно­го зна­н­ня — обов’яз­ко­ва пе­ред­умо­ва су­спіль­но­го са­мо­пі­зна­н­ня. А без та­ко­го са­мо­пі­зна­н­ня бу­дья­ко­му со­ці­у­му в су­ча­сно­му сві­ті за­гро­жує ка­та­стро­фа. Осо­бли­во, ко­ли цей со­ці­ум пе­ре­жи­ває пе­ре­лом­ний етап сво­го роз­ви­тку.

■ Укра­їн­ську істо­рію пи­са­ли жи­ві лю­ди. Не­рід­ко ду­же ці­ка­ві, не­пе­ре­сі­чні осо­би­сто­сті. Про одно­го зі зна­них укра­їн­ських істо­ри­ків ХХ сто­лі­т­тя сьо­го­дні й пі­де мо­ва. Тим біль­ше, що йде­ться про лю­ди­ну, яка не тіль­ки опи­су­ва­ла, а й на пев­но­му ета­пі сво­го жи­т­тя пра­кти­чни­ми ді­я­ми фор­му­ва­ла цю істо­рію.

■ Двох геть­ма­нів — Ми­хай­ла та Пе­тра, кіль­кох ко­за­цьких пол­ков­ни­ків і гро­мад­ських ді­я­чів ХІХ сто­лі­т­тя дав Укра­ї­ні рід До­ро­шен­ків. На зла­мі ХІХ і ХХ сто­літь роз­по­чав свою ді­яль­ність ще один яскра­вий пред­став­ник цьо­го ро­ду — Дми­тро До­ро­шен­ко (1882 — 1951). Ще сту­ден­том він по­чав дру­ку­ва­ти свої пу­блі­ци­сти­чні й на­у­ко­ві стат­ті в укра­їн­ських ви­да­н­нях Га­ли­чи­ни і Над­дні­прян­щи­ни. То­ді ж, у сту­дент­ські ро­ки, він по­тра­пив під та­єм­ний по­лі­цій­ний на­гляд ім­пе­рії. За­тим у Ка­те­ри­но­сла­ві До­ро­шен­ко ви­кла­дав істо­рію в Ко­мер­цій­но­му учи­ли­щі, спів­пра­цю­вав з Дми­тром Явор­ни­цьким, ви­да­вав ча­со­пис «Дні­про­ві хви­лі», був за­сту­пни­ком го­ло­ви то­ва­ри­ства «Про­сві­та» і се­кре­та­рем Ар­хів­ної ко­мі­сії, ре­да­гу­вав зі­бра­н­ня тво­рів Шев­чен­ка. Те зі­бра­н­ня ма­ло, за іде­єю йо­го ви­дав­ців, ста­ти пер­шим ма­со­вим, по-справ­жньо­му на­ро­дним зі­бра­н­ням текс­тів Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча, при­чо­му ілю­стро­ва­ним, гар­но ви­да­ним, і мі­сти­ло во­но не ли­ше тра­ди­цій­ний «Ко­бзар», а й про­зо­ві тво­ри. Дми­тро До­ро­шен­ко був не ли­ше ре­да­кто­ром, а й спів­ав­то­ром пе­ре­кла­ду одні­єї з по­ві­стей Шев­чен­ка «Про­гу­лян­ка з при­єм­ні­стю і не без мо­ра­лі» (ори­гі­нал якої був на­пи­са­ний, як ві­до­мо, ро­сій­ською мо­вою, про що сам Шев­чен­ко на схи­лі ві­ку жал­ку­вав). І тут ви­явив­ся не тіль­ки на­у­ко­вий, а й лі­те­ра­тур­ний хист До­ро­шен­ка. Пі­сля цьо­го, пе­ре­їхав­ши до Ки­є­ва на­пе­ре­до­дні Пер­шої сві­то­вої вій­ни, До­ро­шен­ко вчи­те­лю­вав. Він був се­кре­та­рем «Про­сві­ти» й Укра­їн­сько­го на­у­ко­во­го то­ва­ри­ства і ре­да­гу­вав йо­го ви­да­н­ня.

■ Яки­ми ж бу­ли за­снов­ки на­у­ко­вої ро­бо­ти Дми­тра До­ро­шен­ка? На дум­ку ки­їв­сько­го до­слі­дни­ка Іго­ря Ги­ри­ча, До­ро­шен­ко як на­у­ко­вець і гро­мад­ський ді­яч фор­му­вав­ся під впли­вом на­ро­дни­цької шко­ли, пе­ред­усім зна­но­го істо­ри­ка Во­ло­ди­ми­ра Ан­то­но­ви­ча. Про­те пі­сля ре­во­лю­ції 1905 ро­ку, ко­ли в укра­їн­ській істо­рі­о­гра­фії по­ча­ла фор­му­ва­ти­ся дер­жав­ни­цька шко­ла, са­ме в цей час До­ро­шен­ко по­зна­йо­мив­ся з В’яче­сла­вом Ли­пин­ським та йо­го іде­я­ми.

■ У чо­му ж рі­зни­ця між ци­ми шко­ла­ми? На­ро­дни­цька шко­ла в істо­ри­чній на­у­ці ро­би­ла акцент на гро­мад­ській актив­но­сті мас як го­лов­но­му дже­ре­лі су­спіль­но­го по­сту­пу та осно­ві істо­ри­чно­го про­це­су. Це да­ва­ло змо­гу уни­кну­ти зо­се­ре­дже­н­ня на ді­ях дер­жав­них му­жів, як це за­зви­чай ро­би­ли ро­сій­ські істо­ри­ки. Мов­ляв, не бу­ло у нас дер­жа­ви — і не тре­ба, елі­та на­ша пе­ре­бі­га­ла до чу­жих ца­рів та ко­ро­лів — і не по­трі­бна нам та­ка елі­та, все одно ми окре­мий на­род зі сво­єю істо­рі­єю. А от дер­жав­ни­цька шко­ла вва­жа­ла, що істо­ри­чний про­цес в Укра­ї­ні роз­ви­вав­ся зви­чай­ним спосо­бом, так са­мо як і в ін­ших на­цій і так са­мо мав опо­рою дер­жав­ни­цькі ін­сти­ту­ції, ко­ли во­ни існу­ва­ли, від­су­тність же цих ін­сти­ту­цій роз­гля­да­ла­ся як тим­ча­со­ве від­хи­ле­н­ня від нор­ми, а не як нор­ма укра­їн­ської істо­рії.

■ Дми­тро До­ро­шен­ко став одним із пер­ших, хто до­вів, що дер­жа­ва та дер­жав­ні ін­сти­ту­ції є та­кою са­мою «нор­маль­ною» і зви­чай­ною фор­мою роз­ви­тку укра­їн­сько­го етно­су й на­ції, всьо­го укра­їн­сько­го су­спіль­ства, як і в ін­ших кра­ї­нах — Поль­щі, Ро­сії, Че­хії.

■ Ко­ли ж ве­сти мо­ву про участь Дми­тра До­ро­шен­ка у пра­кти­чній по­лі­ти­ці, то для ньо­го го­лов­ною бу­ла не на­ле­жність до яко­їсь пар­тії, а змі­стов­на ча­сти­на ці­єї по­лі­ти­ки. То­му ні­ко­ли не був жорс­тко прив’яза­ний до по­лі­ти­чних пар­тій.

■ І справ­ді, на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя До­ро­шен­ко вхо­див до Ре­во­лю­цій­ної укра­їн­ської пар­тії, а по­тім — То­ва­ри­ства укра­їн­ських по­сту­пов­ців, він був спів­за­снов­ни­ком Укра­їн­ської пар­тії со­ці­а­лі­стів-фе­де­ра­лі­стів. У кві­тні 1917 ро­ку йо­го обра­ли до Цен­траль­ної Ра­ди. Пе­тро­град­ський Тим­ча­со­вий уряд за узго­дже­н­ням з Ки­є­вом при­зна­чив До­ро­шен­ка кра­йо­вим ко­мі­са­ром на оку­по­ва­них ро­сій­ською ар­мі­єю зем­лях Га­ли­чи­ни і Бу­ко­ви­ни.

■ У сер­пні 1917 ро­ку До­ро­шен­ко­ві бу­ло за­про­по­но­ва­но сфор­му­ва­ти й очо­ли­ти Ге­не­раль­ний се­кре­та­рі­ат як кра­йо­вий ор­ган Тим­ча­со­во­го уря­ду, про­те він від­мо­вив­ся, бо вва­жав, що укра­їн­ський уряд му­сить фор­му­ва­ти укра­їн­ська ж пред­став­ни­цька вла­да.

■ 20 трав­ня 1918 ро­ку, пі­сля очо­ле­но­го Пав­лом Ско­ро­пад­ським пе­ре­во­ро­ту, До­ро­шен­ко став мі­ні­стром за­кор­дон­них справ Укра­їн­ської дер­жа­ви. Він до­міг­ся швид­кої ра­ти­фі­ка­ції Бе­ре­стей­ської мир­ної уго­ди кра­ї­на­ми Че­твер­но­го со­ю­зу, ор­га­ні­зу­вав ство­ре­н­ня за­кор­дон­них ди­пло­ма­ти­чних пред­став­ництв Укра­ї­ни. Близь­ко 30 дер­жав сві­ту ви­зна­ли то­ді укра­їн­ську не­за­ле­жність. А у від­по­відь на по­лі­ти­ку то­ді­шньо­го крим­сько­го уря­ду ге­не­ра­ла Су­ле­йма­на Суль­ке­ви­ча, який на­ма­гав­ся ни­щи­ти все укра­їн­ське, за­кри­вав га­зе­ти, на­віть за­бо­ро­няв пе­ре­да­ва­ти з Кри­му те­ле­гра­ми укра­їн­ською мо­вою, До­ро­шен­ко іні­ці­ю­вав ефек- тив­ну еко­но­мі­чну бло­ка­ду пів­остро­ва. До Кри­му пе­ре­ста­ли за­во­зи­ти укра­їн­ське зер­но та цу­кор, крім як для лі­ка­рень і са­на­то­рі­їв. А то­ді якраз на­став се­зон кон­сер­ва­ції ягід і фру­ктів. І на до­да­чу Ки­їв за­бо­ро­нив вво­зи­ти на пів­острів та­ру для екс­пор­ту фру­ктів. Са­ме від­су­тність укра­їн­сько­го цукру і та­ри для фру­ктів зму­си­ла то­ді­шню крим­ську вла­ду за­без­пе­чи­ти пра­ва укра­їн­ської мен­ши­ни і до­мов­ля­ти­ся з Ки­є­вом на пре­дмет вхо­дже­н­ня Кри­му як ав­то­но­мії до скла­ду Укра­їн­ської дер­жа­ви.

■ Та­ким чи­ном, Дми­тро До­ро­шен­ко був не ли­ше мі­ні­стром-па­трі­о­том, він був ефе­ктив­ним мі­ні­стром в усіх на­прям­ках сво­єї фа­хо­вої ді­яль­но­сті. А це вже рід­кість як у ті ча­си, так і ни­ні.

■ Пі­сля пе­ре­орі­єн­та­ції геть­ма­на Павла Ско­ро­пад­сько­го на Ро­сію До­ро­шен­ко в ли­сто­па­ді 1918-го пі­шов з уря­ду, а пі­сля ски­не­н­ня геть­ма­на по­чав ви­кла­да­ти в Кам’янець-По­діль­сько­му уні­вер­си­те­ті. З 1920-го — на емі­гра­ції. Він став спів­за­снов­ни­ком Со­ю­зу хлі­бо­ро­бів-дер­жав­ни­ків, про­те не­вдов­зі зо­се­ре­див­ся на на­у­ко­вій ро­бо­ті. Вче­ний ви­кла­дав у Вар­шав­сько­му уні­вер­си­те­ті, Кар­ло­во­му уні­вер­си­те­ті у Пра­зі, Ко­ле­гії свя­то­го Ан­дрея у Він­ні­пе­зі та в Укра­їн­сько­му віль­но­му уні­вер­си­те­ті у Ві­дні, Пра­зі та Мюн­хе­ні. Він був чле­ном На­у­ко­во­го то­ва­ри­ства іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка, очо­лю­вав Укра­їн­ський на­у­ко­вий ін­сти­тут у Бер­лі­ні та Укра­їн­ську віль­ну ака­де­мію на­ук.

■ До­ро­шен­ко на­пи­сав по­над ти­ся­чу праць з істо­рі­о­гра­фії, істо­рії куль­ту­ри та істо­рії цер­кви, ро­бо­ти про Ко­сто­ма­ро­ва, Ан­то­но­ви­ча, Мі­цке­ви­ча, Шев­чен­ка, Ку­лі­ша, Ле­он­то­ви­ча, спо­га­ди про по­дії 1901 — 1920-х ро­ків. Йо­му на­ле­жить дво­том­на пра­ця «Істо­рія Укра­ї­ни» та три­том­на «Істо­рія Укра­ї­ни з 1917-го по 1923-й рік». Вар­то на­зва­ти і та­ку йо­го ва­жли­ву на­у­ко­ву пра­цю, як «Огляд укра­їн­ської істо­рі­о­гра­фії», на­пи­са­ну на по­ча­тку 1920-х. Він одним із пер­ших по­чав роз­гля­да­ти істо­рію Укра­ї­ни як про­цес роз­ви­тку укра­їн­ської дер­жав­но­сті, а на­пи­са­ну ним «Істо­рію Укра­ї­ни» п’ять ра­зів бу­ло пе­ре­ви­да­но для шкіл.

■ Про­фе­сор Во­ло­ди­мир Сер­гій­чук за­зна­чає, що пра­ці Дми­тра До­ро­шен­ка є взір­цем вдум­ли­во­го і ре­тель­но­го від­бо­ру до­ку­мен­тів для ана­лі­ти­чно­го осми­сле­н­ня. Одна з та­ких праць при­свя­че­на йо­го ве­ли­ко­му по­пе­ре­дни­ку геть­ма­ну Пе­тру До­ро­шен­ко­ві. То був не­о­дно­зна­чний, тра­гі­чний ді­яч, але істин­ний дер­жав­ник, який з во­лі ли­хих об­ста­вин став одним із сим­во­лів Ру­ї­ни, що спі­тка­ла Укра­їн­ську дер­жа­ву на по­ча­тку остан­ньої чвер­ті XVII сто­лі­т­тя. Дми­тро До­ро­шен­ко на­ро­див­ся в ін­шу до­бу. Йо­го по­лі­ти­чна ді­яль­ність теж до­во­лі су­пе­ре­чли­ва, адже по­чи­нав він з РУП, пар­тії ре­спу­блі­кан­сько­го й со­ці­а­лі­сти­чно­го спря­му­ва­н­ня, а за­кін­чив геть­ман­цем-дер­жав­ни­ком. Але вар­то ще раз на­го­ло­си­ти, що він був ефе­ктив­ним мі­ні­стром. Успад­ку­вав­ши від Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки ди­пло­ма­ти­чні від­но­си­ни ли­ше з дер­жа­ва­ми Че­твер­но­го со­ю­зу, він зу­мів до­ся­гну­ти ши­ро­ко­го ди­пло­ма­ти­чно­го ви­зна­н­ня не­за­ле­жної Укра­їн­ської дер­жа­ви.

■ Як на­у­ко­вець Дми­тро До­ро­шен­ко та­кож за­ли­шив ви­зна­чний до­ро­бок. У мо­їй бі­бліо­те­ці збе­рі­га­є­ться при­мір­ник «Істо­рії Укра­ї­ни» Дми­тра До­ро­шен­ка, на­дру­ко­ва­ний на ци­гар­ко­во­му па­пе­рі в ки­шень­ко­во­му фор­ма­ті. Це ви­да­н­ня бу­ло роз­ра­хо­ва­не на те, щоб не­ле­галь­но пе­ре­во­зи­ти йо­го че­рез кор­дон, що­би во­но бо­дай у по­оди­но­ких при­мір­ни­ках ста­ва­ло фа­ктом для чи­та­цької ау­ди­то­рії в то­ді ще Укра­їн­ській ра­дян­ській со­ці­а­лі­сти­чній ре­спу­блі­ці. Пра­ці Дми­тра До­ро­шен­ка, хоч це, мо­жли­во, й за­над­то па­те­ти­чна фор­му­ла, та­ки ре­аль­но на­бли­жа­ли пе­ре­тво­ре­н­ня Укра­їн­ської ра­дян­ської со­ці­а­лі­сти­чної ре­спу­блі­ки на не­за­ле­жну Укра­ї­ну.

Дми­тро До­ро­шен­ко (1882 — 1951), ви­зна­чний укра­їн­ський істо­рик, ди­пло­мат, гро­мад­ський ді­яч, був на­щад­ком сла­ве­тно­го ко­за­цько­го ро­ду, який дав на­ції двох геть­ма­нів

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.