«Тре­ба шу­ка­ти но­ві фор­ми»

Дні­пров­ський скуль­птор Юлія Зо­бен­ко — про образ Ка­те­ри­ни Бі­ло­кур і те, чо­му ін­ко­ли за­мість пам’ятни­ка кра­ще про­сто по­са­ди­ти де­ре­во

Den (Ukrainian) - - Культура - Ва­дим РИЖКОВ, «День», Дні­про

Ка­те­ри­на Бі­ло­кур — одна з най­яскра­ві­ших осо­би­сто­стей в укра­їн­сько­му обра­зо­твор­чо­му ми­сте­цтві. Її ме­тод гли­бо­ко ін­ди­ві­ду­аль­ний і не на­ле­жить ні до одні­єї з ві­до­мих ху­до­жніх шкіл Укра­ї­ни. На­ро­дна ху­до­жни­ця ство­ри­ла не­по­втор­ну га­ле­рею по­ло­тен, що від­обра­жа­ють гар­мо­нію Ко­смо­су. За жи­т­тя її твор­чість знав ли­ше вузь­кий про­ша­рок фа­хів­ців, хо­ча кар­ти­ни вда­ло­ся по­ка­за­ти в Па­ри­жі, де во­ни ви­кли­ка­ли сен­са­цію. П.Пі­кас­со був у за­хва­ті, ді­знав­шись, що ав­тор по­ло­тен — про­ста се­лян­ка. У су­ча­сній Укра­ї­ні образ са­мої Ка­те­ри­ни Бі­ло­кур зна­йшов від­дзер­ка­ле­н­ня в обра­зо­твор­чо­му ми­сте­цтві. Одна з та­ких ро­біт — скуль­пту­ра, ство­ре­на Юлі­єю Зо­бен­ко з Дні­пра. Збе­рі­га­є­ться во­на в Му­зеї укра­їн­сько­го жи­во­пи­су, ви­кли­ка­ю­чи не­змін­ний ін­те­рес від­ві­ду­ва­чів. Зокре­ма й го­лов­но­го ре­да­кто­ра «Дня», яка озна­йо­ми­ла­ся з ко­ле­кці­єю му­зею під час Днів «Дня» в Дні­прі в лю­то­му цьо­го ро­ку.

«На мій погляд, цей образ у ши­ро­ко­му сен­сі мо­жна тра­кту­ва­ти як пам’ятник усім жін­кам — май­стри­ням роз­пи­су, яки­ми сла­ви­ться на­ша зем­ля», — го­во­рить скуль­птор.

«НА­ШЕ МИ­СТЕ­ЦТВО БЛИЖ­ЧЕ ДО КОРІННЯ»

— Що вас за­ці­ка­ви­ло в осо­би­сто­сті й твор­чо­сті Ка­те­ри­ни Бі­ло­кур?

— Це бу­ла моя ди­плом­на ро­бо­та, ко­ли я вчи­ла­ся в Санкт-Пе­тер­бурзь­кій ху­до­жньо­про­ми­сло­вій ака­де­мії. Я ні­як не мо­гла ви­зна­чи­ти­ся з те­мою, все му­чи­ла­ся. І тут ме­ні ви­пад­ко­во тра­пи­ла­ся кни­га Во­ло­ди­ми­ра Яво­рів­сько­го про Ка­те­ри­ну Бі­ло­кур, і во­на ме­не якось так «за­че­пи­ла». Бу­кваль­но на одно­му ди­хан­ні про­чи­та­ла й по­ду­ма­ла: ось це, на­пев­но, моє. Бо, по-пер­ше, жі­но­чий образ ближ­че все-та­ки. І по­тім — та­ка до­ля, са­мо­та в осо­би­сто­му жит­ті й твор­чо­сті. Ко­ли при­ве­зла ескі­зи, мій ке­рів­ник гли­бо­ко зі­тхнув, але прийняв. Він зро­зу­мів, що ме­ні це бу­ло ці­ка­во. А ко­ли ці­ка­во, то все ви­хо­дить. Зі мною вчи­ли­ся сту­ден­ти з рі­зних кра­їн, і я знаю, що ко­ли ти ро­биш своє — це яскра­ві­ше й ці­ка­ві­ше. Я зро­би­ла кіль­ка ескі­зів, бу­ли якісь ва­рі­ан­ти. Уже пі­зні­ше у ба­тька бу­ла в Ки­є­ві пер­со­наль­на ви­став­ка, і я во­зи­ла ту­ди Ка­те­ри­ну Бі­ло­кур. На­скіль­ки знаю, пам’ятник є ли­ше у неї на ба­тьків­щи­ні. Але по ньо­му не ска­жеш, що це ху­до­жни­ця, а я по­ста­ра­ла­ся вкла­сти своє ба­че­н­ня. Ось так, як во­но на ду­шу ля­гло, й пред­ста­ви­ла. Пе­ре­ко­на­на, що ви­рі­шу­ю­чи фі­гу­ру на пов­ний зріст, по­ка­зу­ю­чи зв’язок з зем­лею, зро­би­ла пра­виль­но. Пра­цю­ю­чи над порт­ре­том, не шу­ка­ла фо­то­гра­фій, а грун­ту­ва­ла­ся на її ав­то­порт­ре­ті.

— Як ця скуль­пту­ра по­тра­пи­ла до Му­зею укра­їн­сько­го жи­во­пи­су?

— Зав­дя­ки ди­ре­кто­ро­ві му­зею Сер­гію Бур­бе­ло. Він був у май­стер­ні й ба­чив ро­бо­ту. За­про­по­ну­вав ви­ста­ви­ти в му­зеї. У ме­не скуль­пту­ра Ка­те­ри­ни Бі­ло­кур у трьох ва­рі­ан­тах. Був по­шук, який ви­ріс у ве­ли­ку скуль­пту­ру. Одна з па­лі­трою, ін­ша — в хус­тці й з со­ня­шни­ком. Це бу­ли ескі­зи. За­зви­чай пів­ро­ку з цим тре­ба по­пра­цю­ва­ти, й рід­ко бу­ває так, що злі­пив і від­ра­зу по­тра­пив в образ. Усе одно щось змі­ню­єш. Час ми­нув, і ти її якось по-ін­шо­му ба­чиш, на­віть ви­раз облич­чя. Мій ви­кла­дач звер­нув ува­гу: «Ди­ви­ся — там во­на та­ка, а тут ін­ша. Тут во­на з на­ми, а тут без нас». Ти ма­єш ви­зна­чи­ти, що для обра­зу кра­ще, щось при­бра­ти або до­да­ти. Ме­ні ке­рів­ник ра­див зро­би­ти їй квіти у во­лос­сі, але во­на ж не пан­но­чка 15-ти ро­ків. На­пев­но, бу­де гар­но, але це бу­де не во­на. Йде якась ду­хов­на ро­бо­та, і ти пе­ре­жи­ва­єш, ду­ма­єш. Мо­жли­во, бу­ли ба­га­то та­ких, як Ка­те­ри­на Бі­ло­кур, але про них ні­хто не ді­знав­ся. Ви­хо­дить, що, в прин­ци­пі, во­на ща­сли­ва лю­ди­на, адже її оці­ни­ли. Але, мо­жли­во, ко­лись і хтось ще тон­ше від­чу­вав квіти, при­ро­ду, але це ні­де не ре­а­лі­зу­ва­ло­ся.

Кра­са й «спів­о­чість» укра­їн­ців не мо­гли з’яви­ти­ся про­сто так. На­пев­но, це вла­сти­ва Укра­ї­ні пи­шна ро­слин­ність, со­лов’ї й за­хо­ди. Має ж це якось впли­ва­ти на сві­до­мість лю­дей. От ко­ли я лі­пи­ла Ка­те­ри­ну Бі­ло­кур — це Укра­ї­на, й ні­ку­ди від цьо­го не по­ді­не­шся. На­ше ми­сте­цтво ближ­че до коріння, у нас за­кла­де­ний глиб­ший смисл. Так, ми теж ін­ко­ли же­не­мо­ся за фа­кту­рою, але бе­ре­мо ін­шим. На­пев­но, це ва­жли­ві­ше. Адже якщо не­має вну­трі­шньо­го на­пов­не­н­ня, то не­за­ба­ром ти вже на це не зва­жа­ти­меш. Про­йшов, по­ба­чив і за­був, а якщо во­но з ду­шею й гли­би­ною, то пам’ята­ти­ме­ться дов­го.

«ПРАПРАДІД ЛІПИВ ТА­КІ ГЛЕЧИКИ, ЩО ВО­НИ, ЯКЩО ПАДАЛИ З ВОЗА, НЕ БИЛИСЯ»

— Чо­му ви ви­рі­ши­ли ста­ти скуль­пто­ром? — Ме­ні з ди­тин­ства по­до­ба­ло­ся ма­лю­ва­ти. Спо­ча­тку бу­ла ху­до­жня шко­ла, по­тім Дні­про­пе­тров­ське ху­до­жнє учи­ли­ще, яке я за­кін­чи­ла як ху­до­жник-оформ­лю­вач. В учи­ли­щі ми за­йма­ли­ся жи­во­пи­сом, гра­фі­кою, ке­ра­мі­кою, ди­зай­ном, шри­фта­ми, пла­ка­та­ми. «Па­лі­тра» бу­ла ба­га­та. З ча­сом я зро­зумі­ла, що на жи­во­пи­сі й гра­фі­ці світ не за­кін­чу­є­ться. Є три­ви­мір­ний про­стір. Скуль­пту­ра — той же ма­лю­нок, але з усіх бо­ків. Це скла­дні­ше, це фор­ма, це об’єм, який при ко­жно­му по­во­ро­ті змі­ню­є­ться. І це вже щось зов­сім ін­ше. І по­тім на мій ви­бір впли­ну­ли, на­пев­но, ро­дин­ні тра­ди­ції — у ме­не ба­тько скуль­птор і ар­хі­те­ктор. Я ба­чи­ла, чим він за­йма­є­ться, і ме­ні це по­до­ба­ло­ся. Крім то­го, у ме­не прапрадід був гон­ча­рем. На­пев­но, че­рез це до об’єму та­ке тя­жі­н­ня. По ба­тьків­ській лі­нії мої пред­ки жи­ли в се­лі Ве­ре­мі­їв­ка на Пол­та­ві. Прапрадід ліпив та­кі глечики, що во­ни, якщо падали з воза, не билися. Як він це ро­бив — те­пер ні­хто не знає. За ра­дян­ських ча­сів се­ло за­то­пи­ло з во­до­схо­ви­ща. Бу­дин­ки пе­ре­не­сли ви­ще, але з пе­ре­їзда­ми ні­чо­го не збе­ре­гло­ся — ні ха­тин, ні ти­нів. Що мо­гли, то за­бра­ли, ре­шта — ли­ше з роз­по­від­ей.

— Які ва­ші ро­бо­ти мо­жна по­ба­чи­ти в Дні­прі?

— На­при­клад, в уні­вер­си­те­ті еко­но­мі­ки й пра­ва — «Пла­не­та Но­бе­ля». Ми її ро­би­ли ра­зом з ба­тьком. Пла­не­та — моя, а скуль­пту­ра Аль­фре­да Но­бе­ля — це вже ба­тько. По­тім ме­мо­рі­аль­на до­шка на Му­зеї «Лі­те­ра­тур­не При­дні­пров’я». Ре­льєф Та­ра­са Шев­чен­ка у ве­сти­бю­лі Шев­чен­ків­ської рай­ра­ди. Сво­го ча­су бра­ла участь у ви­став­ках твор­чо­го об’єд­на­н­ня «Бо­г­дан». Я бра­ла участь у ки­їв­ських ви­став­ках дві­чі, бра­ла участь у кон­кур­сах на пам’ятник, при­свя­че­ний Го­ло­до­мо­ру.

Чо­ло­ві­ко­ві-скуль­пто­ро­ві все-та­ки про­сті­ше пра­цю­ва­ти, якщо є ко­му «тил за­кри­ти». Адже твор­чість ви­ма­гає за­ну­ре­н­ня — за пів­го­ди­ни не ви­йде, по­лі­пив і втік. Якщо пра­цю­ва­ти, то на день по­ри­на­єш у ро­бо­ту з го­ло­вою. Це ви­ма­гає ро­зу­мо­во­го й ду­шев­но­го на­пру­же­н­ня, не ка­жу­чи про фі­зи­чне на­ван­та­же­н­ня. У гру­пі в нас ли­ше троє дів­чат ді­йшли до ди­пло­ма. Що­прав­да, за­раз двоє за­йма­ю­ться «юве­лір­кою» та м’яки­ми ігра­шка­ми. Ме­ні скуль­пту­ра по­до­ба­є­ться. Так, це не­про­сто, але тре­ба се­бе пе­ре­бо­ро­ти, по­до­ла­ти, аби щось ви­йшло. Ме­ні зда­є­ться, що мо­ну­мен­таль­не ми­сте­цтво ви­ра­зні­ше.

За­раз я ви­кла­даю скуль­пту­ру, ма­лю­нок, жи­во­пис на ка­фе­дрі основ ар­хі­те­кту­ри При­дні­пров­ської ака­де­мії бу­дів­ни­цтва та ар­хі­те­кту­ри. А та­кож ви­ко­ную при­ва­тні за­мов­ле­н­ня. За­мов­ля­ють порт­ре­ти, скуль­пту­ру в ін­тер’єр, екс­тер’єр. Не мо­жна ска­за­ти, що ро­бо­ти ба­га­то, але, в прин­ци­пі, во­на є.

«НО­ВІ ПАМ’ЯТНИ­КИ СЛІД ВСТА­НОВ­ЛЮ­ВА­ТИ ЗВАЖЕНО Й ОБДУМАНО»

— В Укра­ї­ні від­бу­ла­ся «де­ко­му­ні­за­ція»: при­бра­ли ра­дян­ські пам’ятни­ки, ме­мо­рі­аль­ні до­шки... І ста­ло якось по­ро­жньо — то­му що сто­яв пам’ятник на пе­ре­хре­сті й «зав’язу­вав» про­стір, до­пов­ню­вав ар­хі­те­ктур­не се­ре­до­ви­ще. Що, на ваш погляд, має при­йти на­то­мість?

— Ра­дян­ська скуль­пту­ра одно­зна­чно не бу­ла без­дар­ною — там бу­ли ви­со­ко­ху­до­жні ре­чі. Зві­сно, скуль­пту­ра — це мо­ну­мен­таль­на про­па­ган­да. Во­на ви­ко­нує й та­ку фун­кцію. Я вва­жаю, що пам’ятни­ки, які ма­ють ху­до­жню цін­ність, слід збе­рі­га­ти в яко­мусь спе­ці­аль­но­му мі­сці, а но­ві вста­нов­лю­ва­ти зважено й обдумано. Я, на­при­клад, не ду­же ро­зу­мію, ко­ли скрізь став­лять хре­сти. Ро­зу­мію, що цьо­го дов­го не до­зво­ля­ли, але ме­ні зда­є­ться, що на ко­жно­му ро­зі та­ко­го не по­вин­но бу­ти. Тре­ба шу­ка­ти якісь но­ві фор­ми. Не­хай це бу­де дов­ше, але все має бу­ти зро­бле­но які­сно й про­ду­ма­но. Ко­ли ра­ні­ше вста­нов­лю­ва­ти пам’ятник — не одна лю­ди­на ви­рі­шу­ва­ла, це фа­хів­ці ро­би­ли, ар­хі­те­кто­ри, ху­до­жни­ки, скуль­пто­ри. Не­пра­виль­но, ко­ли чи­нов­ни­ки, не­хай і з акти­ві­ста­ми, ви­рі­шу­ють, які пам’ятни­ки вста­нов­лю­ва­ти, адже во­ни мо­жуть не впи­су­ва­ти­ся в мі­ське се­ре­до­ви­ще.

— За­раз го­во­рять, що не­об­хі­дна «укра­ї­ні­за­ція» мі­сько­го се­ре­до­ви­ща. На­пев­но, вар­то вста­нов­лю­ва­ти пам’ятни­ки та­ким лю­дям, як Ка­те­ри­на Бі­ло­кур. Я знаю, що у ва­шо­го ба­тька є про­ект пам’ятни­ка кня­зе­ві Свя­то­сла­ву — до ньо­го хтось ви­яв­ляє ці­ка­вість?

— Так, він за­раз пра­цює над цим, але не ві­до­мо, чим за­кін­чи­ться. Він про­по­нує вста­но­ви­ти цю скуль­пту­ру на схи­лі Дні­пра, в пар­ку ім. Шев­чен­ка — там, де пе­ре­хід на Мо­на­стир­ський острів. Я, на­при­клад, не зна­ла, що в мі­сті з’яви­ла­ся ву­ли­ця Свя­то­сла­ва Хо­ро­бро­го. Є й ву­ли­ця Кня­ги­ні Оль­ги, хо­ча там сто­їть пам’ятник Ма­кси­му Горь­ко­му. Але якщо по­хо­ди­ти рі­дним мі­стом, то ба­га­то ці­ка­во­го ви­яви­ться. Зві­сно, не обов’яз­ко­во на ко­жно­му пе­ре­хре­сті ма­ють сто­я­ти бюст або пам’ятник. Усе має бу­ти до­зо­ва­но, іна­кше це про­сто не пра­цює. До то­го ж це не ін­ста­ля­ція: сьо­го­дні одна, а зав­тра ін­ша. Якщо ро­би­ти це кра­си­во і не­нав’язли­во, то­ді бу­ло б сто­від­со­тко­во влу­чно. Ін­ко­ли на цьо­му мі­сці кра­ще про­сто по­са­ди­ти де­ре­во. — У вас є мрія? — Хо­ті­ло­ся б, щоб бу­ло біль­ше ча­су для твор­чо­сті. Для цьо­го тре­ба зі­бра­ти­ся, щоб ні­що не від­во­лі­ка­ло. Ба­га­то ро­ків то­му я про­чи­та­ла по­е­му Лі­ни Ко­стен­ко «Ма­ру­ся Чу­рай», але й до­сі чо­мусь за­бу­ти не мо­жу. І по­стій­но по­вер­та­ю­ся до цьо­го обра­зу. Ду­маю, що це не мо­же бу­ти ви­пад­ко­во, на­пев­но, має бу­ти якийсь ви­хід, і образ вті­ли­ться в скуль­пту­рі.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«Ка­те­ри­на Бі­ло­кур» ав­тор­ства Юлії Зо­бен­ко збе­рі­га­є­ться в дні­пров­сько­му Му­зеї укра­їн­сько­го жи­во­пи­су, ви­кли­ка­ю­чи не­змін­ний ін­те­рес від­ві­ду­ва­чів

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.