Шев­чен­ко у пла­не­тар­но­му кон­текс­ті

Но­ва книж­ка ака­де­мі­ка Іва­на Дзю­би при­свя­че­на твор­чо­сті ве­ли­ко­го по­е­та «як го­ло­су люд­ства в укра­їн­ській на­ції»

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Без твор­чих здо­бу­тків Іва­на Ми­хай­ло­ви­ча Дзю­би про­сто не­мо­жли­во уяви­ти су­ча­сне шев­чен­ко­знав­ство. Йо­го фун­да­мен­таль­на 700-сто­рін­ко­ва мо­но­гра­фія про жи­т­тя й ми­сте­цьку спад­щи­ну на­шо­го ге­нія, на­зва­на ла­ко­ні­чно й стро­го «Та­рас Шев­чен­ко» (ви­пу­ще­на дво­ма ви­да­н­ня­ми у 2005-му та 2008 ро­ках), є й за­ли­ша­є­ться, на дум­ку ба­га­тьох ав­то­ри­те­тних фа­хів­ців, най­яскра­ві­шим яви­щем в « оке­а­ні » книг про Шев­чен­ка та йо­го до­бу за остан­ні де­кіль­ка де­ся­ти­літь. Ми­мо­во­лі зга­ду­ю­ться тут за­са­дни­чі для шев­чен­ко­знав­ства ХІХ—ХХ сто­літь пра­ці Оле­ксан­дра Ко­ни­сько­го, Сергія Єфре­мо­ва, Павла Зай­це­ва, Оле­ксан­дра Бі­ле­цько­го — і тут не­має жо­дно­го пе­ре­біль­ше­н­ня, адже книж­ка ака­де­мі­ка Дзю­би твор­чо роз­ви­ває ( а де в чо­му і кри­ти­чно ана­лі­зує) ідеї зга­да­них ви­ще зна­ме­ни­тих ко­ри­фе­їв. До­да­мо ще й ці­лу низ­ку бли­ску­чих на­у­ко­вих та пу­блі­ци­сти­чних роз­ві­док Іва­на Ми­хай­ло­ви­ча про ва­жли­ві аспе­кти твор­чо­сті По­е­та (на ав­то­ра цих ряд­ків, зокре­ма, сво­го ча­су спра­ви­ла ве­ли­че­зне вра­же­н­ня ста­т­тя «За­сту­ка­ли сер­де­шну во­лю... » про ан­ти­ім­пер­ські мо­ти­ви шев­чен­ко­вої по­е­ми «Кав­каз»). Ві­до­мо, що вче­ний про­дов­жує не­втом­но пра­цю­ва­ти, за­гли­блю­ю­чись у твор­чість ге­ні­аль­но­го ми­тця.

І ось но­ві пло­ди пра­ці Іва­на Ми­хай­ло­ви­ча: у ви­дав­ни­цтві «Ли­бідь» щой­но по­ба­чи­ла світ книж­ка «Та­рас Шев­чен­ко се­ред по­е­тів сві­ту», яка, ор­га­ні­чно роз­ви­ва­ю­чи ідеї по­пе­ре­дніх шев­чен­ко­знав­чих до­слі­джень ав­то­ра (це — з одно­го бо­ку), роз­гля­дає світ Шев­чен­ко­вих тво­рів та йо­го дум­ки в но­во­му, до­сі зов­сім не до­ста­тньо ви­вче­но­му кон­текс­ті (це — з ін­шо­го бо­ку): в кон­текс­ті сві­то­вої та єв­ро­пей­ської лі­те­ра­ту­ри, у зі­став­лен­ні з вер­шин­ни­ми сві­то­ви­ми та єв­ро­пей­ськи­ми до­ся­гне­н­ня­ми ху­до­жньо­го сло­ва й фі­ло­соф­ської, гро­мад­сько-по­лі­ти­чної дум­ки (остан­нє — ду­же ва­жли­во й пе­ре­кон­ли­во до­во­дить, що Шев­чен­ко не ли­ше як ве­ли­кий по­ет, а й як гли­бо­кий ми­сли­тель на­ле­жить не тіль­ки сво­є­му ча­су, а й на­шо­му сьо­го­ден­ню та — без­пе­ре­чно — май­бу­тньо­му).

Прин­ци­по­во ва­жли­вою для Іва­на Дзю­би, як ви­да­є­ться, є та дум­ка, ко­трою він роз­по­чи­нає свою бе­сі­ду про Шев­чен­ка: «Ве­ли­кі на­ціо­наль­ні по­е­ти є не тіль­ки го­ло­сом сво­їх на­цій — во­ни є і го­ло­сом люд­ства у сво­їх на­ці­ях, і го­ло­сом на­ції до люд­ства, оскіль­ки на­ція — ор­га­ні­чна ча­сти­на люд­ства, один із йо­го ви­зна­них чи не­ви­зна­них суб’ єктів. Цей го­лос мо­же бу­ти не­с­прийня­тий че­рез якісь атмо­сфер­ні пе­ре­шко­ди істо­ри­чно­го по­ряд­ку або за­глу­ше­ний яки­мись іде­о­ло­гі­чни­ми шу­ма­ми, але ра­но чи пі­зно йо­го по­чу­ють, і ве­ли­кий на­ціо­наль­ний по­ет стає сві­то­вим по­е­том». Са­ме та­ким, на­ціо­наль­ним і сві­то­вим по­е­том, є Та­рас Шев­чен­ко. І ціл­ком за­ко­но­мір­но, що ва­го­ма ча­сти­на но­вої мо­но­гра­фії Іва­на Ми­хай­ло­ви­ча при­свя­че­на по­рів­няль­ним ( ком­па­ра­тив­ним) до­слі­дже­н­ням твор­чо­го сві­ту Шев­чен­ка й ду­хов­но­го про­сто­ру най­біль­ших по­е­тів Єв­ро­пи то­го ча­су: Шев­чен­ко і Шил­лер, Шев­чен­ко і Пе­те­фі, Шев­чен­ко і Гю­го, Шев­чен­ко і Сло­ва­цький, на­ре­шті, осо­бня­ком сто­їть окре­мий ве­ли­кий роз­діл «Шев­чен­ко і Хо­мя­ков» (тут уже йде­ться не про зна­ме­ни­то­го пи­сьмен­ни­ка, а про одно­го з най­ві­до­мі- ших ми­сли­те­лів-слов’яно­фі­лів Ро­сії се­ре­ди­ни ХІХ ст., йо­го по­рів­ня­н­ня з Шев­чен­ком, вза­га­лі вся лі­нія «Шев­чен­ко — слов’яно­фі­ли» є річ­чю справ­ді но­ва­тор­ською та ці­ка­вою, адже ав­тор роз­гля­дає тут та­кі більш ніж акту­аль­ні про­бле­ми, як «ка­то­ли­цизм і пра­во­слав’я; за­хід і слов’ ян­ство, Ро­сія » , « Укра­ї­на і слов’ян­ство», «Чи тіль­ки ро­сій­ське в ро­сій­сько­му слов’яно­філь­стві?» і де­ся­тки ін­ших). Слід на­го­ло­си­ти, що по­рів­няль­ний ана­ліз ду­хов­но­го шля­ху Шев­чен­ка й ве­ли­ких єв­ро­пей­ських кла­си­ків, на­зва­них тут ( Гю­го, Шил­лер, Пе­те­фі, Сло­ва­цький), ста­вить пе­ред до­слі­дни­ком, який бе­ре­ться за цю спра­ву, до­во­лі жорс­тку ви­мо­гу: до­ско­на­ло, кон­че зна­ти як твор­чість на­шо­го По­е­та (тут Іван Ми­хай­ло­вич де­мон­струє, зда­є­ться, аб­со­лю­тне, гра­ни­чне во- ло­ді­н­ня ма­те­рі­а­лом), так і твор­чість тих ко­ри­фе­їв сві­то­вої лі­те­ра­ту­ри, про яких іде­ться (ав­тор бли­ску­че впо­рав­ся і з цим зав­да­н­ням).

Але це ще не все. Осо­би­сто для ме­не не менш (а мо­же, й більш) ці­ка­вим ви­явив­ся той роз­діл кни­ги ( це — по­над 100 сто­рі­нок, тоб­то чверть її за­галь­но­го об­ся­гу), де мо­ва йде про уні­вер­саль­ні мо­ти­ви у Шев­чен­ко­вій по­е­зії. Іде­ться про « Сла­ву » , « Сло­во » , « Во­лю » , « Ду­му», «До­бро», «Ви­гнан­ство, чу­жи­ну, за­сла­н­ня » , « Фа­тум са­мо­тно­сті», «Бо­га, ре­лі­гію, цер­кву», зре­штою, про «Шев­чен­ко­ве Nota Bene». Без справ­ді гли­бо­ко­го ро­зу­мі­н­ня змі­сту, су­ті й ево­лю­ції цих уні­вер­саль­них мо­ти­вів твор­чо­сті на­шо­го ге­нія не­мо­жли­во, і це пе­ре­кон­ли­во де­мон­струє Іван Ми­хай­ло­вич, зба­гну­ти твор­чий світ Шев­чен­ка, йо­го уяв­ле­н­ня про Укра­ї­ну, про до­бро і зло, про сенс жи­т­тя ко­жної лю­ди­ни. Але ав­тор не ли­ше до­кла­дно ана­лі­зує ці уні­вер­саль­ні мо­ти­ви по­е­зії (і не ли­ше по­е­зії) Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча. Він ро­бить це в кон­текс­ті уяв­лень ве­ли­ких ми­тців сло­ва, фі­ло­со­фів і про­ро­ків рі­зних ча­сів (від ан­ти­чно­сті до су­ча­сної Шев­чен­ку до­би, а ча­сто — й до ХХ ст.) про ту ж та­ки «Сла­ву», «Во­лю», про «До­бро » , « Ду­му » , « Бо­га » , « Са­мо­тність» — ро­бить так, що, чи­та­ю­чи ці сторінки, здо­бу­ва­єш прав­ди­ву ін­те­ле­кту­аль­ну на­со­ло­ду. Як, при­мі­ром, уяв­ля­ли со­бі « Сла­ву » Сок- рат, Пла­тон ( остан­ній вва­жав, що «до­бра сла­ва се­ред лю­дей — одна з п’ яти пе­ред­умов ща­стя » , по­ряд із « ро­зум­ни­ми ба­жа­н­ня­ми » , « здо­ро­ви­ми по­чу­т­тя­ми і не­у­шко­дже­ним ті­лом » , « уда­чею в ді­лах » та « до­ста­тком у гро­шах та ін­ших жит­тє­вих за­со­бах»), Ари­сто­тель, фі­ло­со­фи Дав­ньо­го Ки­таю, Еразм Рот­тер­дам­ський, хри­сти­ян­ські ми­сли­те­лі, Ла­брюйєр, Спі­но­за, Ге­гель?.. І що но­во­го вніс у ро­зу­мі­н­ня «Сла­ви» Шев­чен­ко? Хі­ба це не ці­ка­во?

Є ав­то­ри (бу­дьмо че­сни­ми пе­ред со­бою), які й за­раз, сві­до­мо або під­сві­до­мо, пра­гнуть зро­би­ти Шев­чен­ка « рів­но­ве­ли­ким » со­бі — « мас­шта­бу» сво­єї осо­би­сто­сті. Де­мон­стру­ю­чи цим роз­мі­ри сво­їх ам­бі­цій та ціл­ко­ви­те не­ро­зу­мі­н­ня ге­нія. На­то­мість ака­де­мік Дзю­ба пе­ре­ко­на­ний, що «ка­жуть: Шев­чен­ка тре­ба де­по­лі­ти­зу­ва­ти. Ая ска­жу: де­по­лі­ти­зу­ва­ти се­бе, своє став­ле­н­ня до Шев­чен­ка. Асам Шев­чен­ко ані по­лі­ти­зу­є­ться, ані де­по­лі­ти­зу­є­ться, ані уна­ро­дов­лю­є­ться, ані від­на­ро­дов­лю­є­ться, ані мі­фо­ло­гі­зу­є­ться, ані де­мі­фо­ло­гі­зу­є­ться... І т. д. І т. п. Він ці­лі­сний. Та­кий, як є. І яким бу­де » . Ска­за­но ав­то­ром з гра­ни­чною чі­ткі­стю! І, мо­же, са­ме зав­дя­ки та­кій кон­це­пції, по­слі­дов­но ви­три­ма­ній у кни­зі, мо­жна ствер­джу­ва­ти: про­чи­тав­ши цю пра­цю (на­пи­са­ну для ши­ро­ко­го ко­ла чи­та­чів), ви зов­сім ін­ши­ми очи­ма по­гля­не­те на Шев­чен­ка. І зов­сім іна­кше пе­ре­чи­та­є­те «Ко­бза­ря».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.