йо­го ВЕЛИУHICTЬ ПAPK

На цій ву­ли­ці є яскра­ві слі­ди і ХIХ, і ХХ, і ХХI сто­літь, я ж оби­раю своє улю­бле­не пе­ре­хре­стя

Den (Ukrainian) - - Репортаж «дня» - Лю­дми­ла ЗАСЄДА Фо­то Сергія П’ЯТЕРИКОВА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Одно­го ра­зу вве­че­рі кіль­ка ро­ків то­му, зда­є­ться, два-три, на Ки­їв спу­стив­ся див­но-грай­ли­вий ту­ман. Він був та­ким гу­стим, що, зда­ва­ло­ся, має ви­сі­ти май­же не­по­ру­шно, як чи­сте не­ви­кру­че­не, аб­со­лю­тно мо­кре про­сти­ра­дло, але він увесь час бе­шке­ту­вав: то під­стри­бу­вав, то ков­зав, то рід­шав, то ущіль­ню­вав­ся, ста­ю­чи ні­би згу­ще­ним мо­ло­ком з ди­тин­ства, то грав­ся з ву­ли­чним сві­тлом, хто ко­го на­здо­же­не, при­му­дря­ю­чись зов­ні пов­ні­стю змі­ни­ти ре­аль­ні про­пор­ції ву­ли­ці. У та­кий ве­чір, по­спі­ша­ю­чи до най­ближ­чої стан­ції ме­тро, з роз­го­ну на­ле­ті­ла на цей парк. І зав­мер­ла. Зви­чай­но, кам’яні скуль­пту­ри, ви­шу­ка­ні од­кро­ве­н­ня та­ла­но­ви­тих гру­зин­ських май­стрів, ба­чи­ла і ра­ні­ше, не по­мі­ти­ти ки­їв­ську обнов­ку в цен­трі мі­ста, (а з’яви­ла­ся во­на 2007 ро­ку з іні­ці­а­ти­ви Ми­хай­ла Са­а­ка­шві­лі) бу­ло про­сто не­мо­жли­во, але уве­че­рі на­о­дин­ці з ту­ма­ном, дов­ко­ли­шні скуль­пту­ри зда­ли­ся справ­жні­ми ві­щи

ми ста­ту­я­ми.

Те­пер ро­зу­мію — зов­сім не зда­ли­ся. З пар­ком ви­ни­кли у ме­не мов­ча­зні сто­сун­ки, без гу­чних за­хо­плень, все ні

би на рів­ні до­ти­ків. До­тор­кну­ла­ся ру­кою до хо­ло­дно­го ди­во­ви­жних форм гра­ні­ту — і від­чу­ла їх те­плу чуй­ність, їх ні­му кля­тве­ну обі­цян­ку зав­жди бу­ти осо­бли­во гру­зин­ськи­ми, але як все та­ла­но­ви­то оформ­ле­не, вра­же­н­ня ви­йшло за рам­ки і вра­зи­ло мас­шта­бною еле­ган­тні­стю, а ще — про­ни­зли­вою від­окрем­ле­ні­стю, на­віть де­рев тут про­сто не­має. Тут со­ло ка­ме­ня. Сі­ла то­ді на во­ло­гі кам’ яні лав­ку, і вже не по­мі­ча­ла вог­ко­сті, а бу­ла вдя­чна їй — адже в та­ку по­го­ду за­зви­чай без­лю­дно.

У цьо­го ку­то­чка, зда­є­ться, осо­бли­ве від­чу­т­тя вла­сної ві­чно­сті і са­ме це до­по­мо­гло вло­ви­ти не­по­втор­ність жи­т­тя са­ме че­рез йо­го по­вто­рю­ва­ність. Вла­сне, ко­ли є, що ро­зу­мі­ти, не­об­хі­дна ли­ше мить. Той ту­ман дав­но роз­сі­яв­ся, однак я не за­бу­ла, все роз­га­дую — що це бу­ло то­ді. Біль­ше то­го, пе­ре­ко­на­на, що і зав­тра, і пі­сля­зав­тра, і че­рез ба­га­то ро­ків яка-не­будь не­зна­йом­ка так са­мо сто­я­ти­ме за­ча­ро­ва­но, за­хо­пле­на гра­ні­тним мов­ча­н­ням, і зди­ву­є­ться, як я одно­го дня в Му­зеї істо­рії Ки­є­ва, за­три­мав­шись бі­ля ві­део­е­кра­на, який за­про­шу­вав до ста­ро­го Ки­є­ва, від­гу­кну­ла­ся, про­чи­тав­ши під­пис: «Пам’ятай­те нас. Ва­ші ки­я­ни».

Ти­хень­ко, аби не по­мі­ти­ли ін­ші, по­сла­ла ру­кою по­ці­лу­нок мо­ло­дій ки­ян­ці зі ста­рої-ста­рої фо­то­гра­фії. То­ді теж від­був­ся кон­такт — осо­бли­вий. Дум­ка не но­ва, чим біль­ше ін­фор­ма­ції пе­ре­да­є­ться по ін­тер­не­ту, тим цін­ні­ше те, що пе­ре­да­ти та­ким чи­ном не­мо­жли­во. Осо­би­стий кон­такт. Одно­го дня, аби по­ба­чи­ти ні­чний Брюс­сель під до­щем, який не при­пи­няв­ся, до­ве­ло­ся зня-

ти ви­шу­ка­не взу­т­тя і гу­ля­ти ні­чною чи­стою пло­щею, жо­дно­го ра­зу ні­чим не ушко­див­шись, бо­со­ніж. Бу­ли ми не одні та­кі — під гар­мо­шку тан­цю­ва­ла па­ра на ста­ро­вин­ній бру­ків­ці, при­чо­му теж бо­со­ніж, і дощ не став їм на за­ва­ді, і пло­ща бу­ла від­ми­та не ли­ше до­щем, а й що­ден­ною ре­тель­ні­стю.

Що­прав­да, то­го ту­ман­но­го ве­чо­ра, про який роз­по­від­аю, в пар­ку Шо­та Ру­ста­ве­лі, бу­ло бру­дно від чи­йо­гось по­спі­шно­го пе­ре­ку­су. Впев­не­на, та­кий пе­ре­хо­жий і не по­мі­тив сво­єї не­від­по­від­но­сті ви­шу­ка­но­сті ото­че­н­ня, зро­зумі­ло — він на­віть смі­тни­ка не ба­чить, але ж все одно бур­чить, що все у нас не так і не там, і всі хо­чуть щось уві­рва­ти у ньо­го. Сам же ми­мо­хідь у всіх, хто на йо­го смі­т­тя на­штов­хнув­ся, по­цу­пив мить спо­кою і на­тхне­н­ня. Бу­кваль­но по­руч, усе­ре­ди­ні пар­ку, цьо­го ра­зу звер­ну­ла ува­гу на на­пис над вхо­дом до яко­гось сма­чно­го, схо­же, но­во­го за­кла­ду і, про­чи­тав­ши «Су­лі Гу­лі», не­гай­но за­хо­ті­ла ді­зна­ти­ся, що ж це озна­чає.

В ре­сто­ран­чи­ку від­ра­зу по­чу­ла від­по­відь: у пе­ре­кла­ді — ду­ша і сер­це, що і в гру­зин­сько­му ме­ню, і в ін­тер’єрі. Сті­ни при­кра­ше­ні та­ким со­ко­ви­тим ар­ти­сти­чним жи­во­пи­сом, що роз­пис роз­див­ля­є­шся, ні­би по Гру­зії по­до­ро­жу­єш: ось роз­бі­гли­ся по па­гор­бу ма­лень­кі ста­ро­вин­ні сван­ські бу­ди­но­чки, на гу­сто­му си­ньо­му тлі пла­ва­ють гра­на­ти, при­го­лом­шу­ю­чи ха­ра­ктер­ним ко­льо­ром, про­сто­ром, у яко­му ху­до­жник Да­вид Ша­ра­ши­дзе — лі­дер, який то­чно ви­бу­до­вує сю­жет і ні­жно за­лу­чає до сво­го ри­тму все за­ду­ма­не. Так стиль­но, зди­ву­ва­ла­ся, ні­би не ре­сто­ран­ний рі­вень, а зна­чно ви­щий. Ху­до­жник ще­дро да­рує свою ду­шу і сер­це, і хо­ча ми не зна­йо­мі по­ки що, отри­ма­ла вра­жен- ня, ми­лу­ю­чись на­стін­ним роз­пи­сом ні­би про за­пас, щоб і на зав­тра ви­ста­чи­ло.

Все ні­би для ме­не, ви­рі­ши­ла, хоч так мо­же по­ду­ма­ти ко­жен, адже нам усім на­бри­дли по­гля­ди, що ні­би див­ля­ться крізь те­бе, сло­ва, що ков­за­ють з пов­ною бай­ду­жі­стю, повз те­бе. Пов­но­кров­ний пен­зель під­ки­нув по­лум’я, при­стра­сті, ве­се­ло­сті, все­ро­зу­мі­н­ня і на­тхне­н­ня. Зви­чай­но, в та­ко­му за­лі більш кру­то за­мо­ви­ти, ска­жі­мо, ха­ча­пу­рі, обов’яз­ко­во у фор­мі чов­ни­ка, а до сто­лу за­про­си­ти і гра­на­ти з кар­тин і пер­со­на­жів гру­зин­сько­го за­сті­л­ля з ін­шо­го по­ло­тна, і всі вра­же­н­ня за­кон­сер­ву­ва­ти, як ха­зяй­ки кон­сер­ву­ють лі­то в бан­ки. Адже та­лант і смак (тут ні­хто не ста­не спе­ре­ча­ти­ся) ма­ють без­до­ган­ну ре­пу­та­цію і зав­жди не­схо­жі, не­кло­но­ва­ні. Лю­би­те­лям пла­гі­а­ту тут не­має чо­го шу­ка­ти — важ­ко ско­пі­ю­ва­ти щи­рість. Ме­ні від­чу­ло­ся в йо­го ро­бо­тах осо­бли­ве жа­да­н­ня по­дро­биць, яке і є справ­жньою на­со­ло­дою для до­пи­тли­вої на­ту­ри. Сті­ни, при­кра­ше­ні та­ки­ми по­ло­тна­ми, від­ра­зу, при пер­шій же зу­стрі­чі, по­спі­ша­ють від­да­ти, по­ді­ли­ти­ся ми­т­тю і на­ді­єю ху­до­жни­ка, що улов­лю­ю­ться злег­ка по­зна­че­ні ним ню­ан­си.

Як ви­но, яке мо­жна лю­би­ти не ли­ше за ви­три­ма­ну зрі­лість, а й за мо­ло­дість, так і ста­ро­вин­ну ву­ли­цю з чу­до­вим пе­ре­хре­стям, де жи­ве цей мо­ло­дий і му­дрий парк.

P. S. Вам ці­ка­во, що че­кає на нас за но­вим по­во­ро­том? Ме­ні теж, адже для ман­дрів­ни­ка не­має сі­рих днів. У цьо­му і сенс, і за­до­во­ле­н­ня, до то­го ж, аб­со­лю­тно без­ві­зо­ве і са­мо­до­ста­тнє. Ось так.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.