Ру­ські спад­ко­єм­ці мо­гу­тніх ім­пе­ра­то­рів

Ві­зан­тій­ські ре­лі­квії Ру­сько­го ко­ро­лів­ства

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Пе­тро КРАЛЮК

Се­ред ру­ських кня­зів, які під­три­му­ва­ли ті­сні сто­сун­ки із Ві­зан­ті­єю, був Ро­ман Мсти­сла­вич. За по­ві­дом­ле­н­ням ві­зан­тій­сько­го ав­то­ра Миколи Хо­ні­а­та, у 1200 ро­ці сто­ли­цю ім­пе­рії від по­лов­ців вря­ту­ва­ла «Бо­гом при­ве­де­на фа­лан­га» цьо­го кня­зя. То­го ж ро­ку до Кон­стан­ти­но­по­ля бу­ло від­прав­ле­но по­соль­ство від Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча. На­віть зна­є­мо з пи­сем­них дже­рел іме­на по­слів — Твер­дя­та Остро­ми­ро­вич, Не­дан, До­ма­жир і Не­гвар. Пев­но, на­слід­ком пе­ре­го­во­рів став со­юз між ру­ським кня­зем та ві­зан­тій­ським ім­пе­ра­то­ром Оле­ксі­єм ІІІ Ан­ге­лом. Цей со­юз, ві­ро­гі­дно, був скрі­пле­ний шлю­бом Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча й пле­мін­ни­ці ім­пе­ра­то­ра — Ан­ни. Оста­н­ня, при­був­ши у во­ло­ді­н­ня сво­го му­жа, на Га­ли­чи­ну й Во­линь, му­си­ла при­вез­ти з со­бою пев­ні ві­зан­тій­ські сим­во­ли-ре­лі­квії.

Вар­то зва­жи­ти на те, що Ан­на, ра­но ов­до­вів­ши (у 1205 ро­ці), три­ва­лий час опі­ку­ва­ла­ся сво­ї­ми ма­ло­лі­тні­ми ді­тьми, кня­зя­ми Ва­силь­ком і Да­ни­лом, ко­трі на­ма­га­ли­ся по­вер­ну­ти спад­щи­ну сво­го ба­тька. На­віть ко­ли во­ни ста­ли до­ро­сли­ми, ма­ти про­дов­жу­ва­ла впли­ва­ти на них. Не див­но, що Ан­на і сво­їм си­нам, і під­да­ним на­ма­га­ла­ся при­ще­пи­ти ві­зан­тій­ські тра­ди­ції.

Пе­ред­усім слід звер­ну­ти ува­гу на іме­на, що да­ва­ли­ся Ро­ма­но­ви­чам. Се­ред них зу­стрі­ча­ю­ться та­кі, які не бу­ли при­та­ман­ні ру­ським кня­зям «Во­ло­ди­ми­ро­во­го пле­ме­ні». Це, пе­ред­усім, ім’я ві­до­мо­го Ро­ма­но­во­го си­на — Да­ни­ла. Сам же Да­ни­ло дає сво­їм ді­тям та­кі ж «не­зви­чні» іме­на — Іра­клій, Лев. Вка­за­ні іме­на ма­ли по­ши­ре­н­ня се­ред ві­зан­тій­ців, зокре­ма, в ім­пе­ра­тор­ських ро­ди­нах. Зре­штою, й ім’я ще одно­го Ро­ма­но­во­го си­на — Ва­силь (чи Ва­силь­ко), теж є «ти­по­во ві­зан­тій­ським».

На одно­му з ран­ніх гер­бів Ру­сько­го ко­ро­лів­ства, який ви­ко­ри­сто­ву­вав Да­ни­ло Ро­ма­но­вич, був зо­бра­же­ний дво­го­ло­вий ві­зан­тій­ський орел. Та­кий сим­вол вста­но­ви­ли на ве­жі в мі­сті Хол­мі — фа­кти­чній сто­ли­ці цьо­го кня­зя.

Ці­ка­во й те, що се­ред поль­ських ко­ро­на­цій­них ре­га­лій бу­ло зна­йде­но ре­чі ві­зан­тій­сько­го по­хо­дже­н­ня. Зокре­ма, зо­ло­тий хрест ві­зан­тій­ських ім­пе­ра­то­рів з шма­тком де­ре­ва Хре­ста Го­спо­дньо­го. Як ця ре­лі­квія по­тра­пи­ла до поль­ських ко­ро­лів? До­слі­дни­ки до­три­му­ю­ться на­сту­пної вер­сії. Ймо­вір­но, хрест був при­ве­зе­ний Ан­ною і зна­хо­див­ся се­ред ре­га­лій Ро­ма­но­ви­чів. Але в 1340 ро­ці поль­ський ко­роль Ка­зи­мир ІІІ по­гра­бу­вав Львів, за­брав­ши звід­ти ці ре­чі. У поль­ських та укра­їн­ських дже­ре­лах го­во­ри­ться про це роз­гра­бу­ва­н­ня, і на­віть на­зи­ва­ю­ться за­бра­ні ре­лі­квії. Се­ред них — дві ко­ро­ни і два зо­ло­ті хре­сти, один з яких мав де­ре­во Свя­то­го Хре­ста. Тоб­то мо­жна при­пу­сти­ти, що то був хрест ві­зан­тій­ських ім­пе­ра­то­рів. Прав­да, в цій вер­сії є слаб­ка лан­ка. Львів на той час — не сто­ли­ця Ру­сько­го ко­ро­лів­ства. Ре­зи­ден­ці­єю пра­ви­те­лів ці­єї дер­жа­ви не одне де­ся­ти­лі­т­тя пе­ред тим був Во­ло­ди­мир на Во­ли­ні. Сум­нів­но, що в Льво­ві мо­гли зна­хо­ди­ти­ся ре­га­лії ру­ських ко­ро­лів. Однак у се­ре­ди­ні XIV ст., ко­ли йшла бо­роть­ба за зем­лі Ру­сько­го ко­ро­лів­ства, в ру­ках по­ля­ків опи­няв­ся й Во­ло­ди­мир. Там ці ре­га­лії мо­гли бу­ти за­бра­ні. Поль­ські ж, як і укра­їн­ські хро­ні­сти, цю по­дію «за­днім чи­слом» мо­гли пе­ре­не­сти у Львів. Адже в XIV-XV ст. це мі­сто ста­ло ве­ли­ким і ба­га­тим тор­го­вим цен­тром, по­ті­снив­ши ко­ли­шні сто­ли­ці ко­ро­лів­ства Ру­сько­го — Во­ло­ди­мир і Га­лич.

Але ці­ка­во не ли­ше це. Орі­єн­тов­но на ХІІІ ст. при­па­дає по­ява на во­лин­ських те­ре­нах трьох ікон ві­зан­тій­сько­го по­хо­дже­н­ня, які ста­ли ві­до­ми­ми свя­ти­ня­ми. Це — Зим­нен­ська, Холм­ська й Белзь­ка іко­ни Бо­жої Ма­те­рі. Всі во­ни з’яви­ли­ся в мі­сцях, де пе­ре­бу­ва­ла чи мо­гла пе­ре­бу­ва­ти Ан­на. Та­кож вар­то пам’ята­ти, що близь­ко 1219 ро­ку ця кня­ги­ня ста­ла чер­ни­цею. То­му мо­гла опі­ку­ва­ти­ся мо­на­сти­ря­ми, обда­ро­ву­ва­ти їх ре­лі­кві­я­ми.

Зим­нен­ський мо­на­стир Успі­н­ня Пре­свя­тої Бо­го­ро­ди­ці зна­хо­ди­ться в око­ли­цях мі­ста Во­ло­ди­ми­ра на Во­ли­ні. За­раз у ньо­му роз­по­від­а­ють рі­зні ле­ген­ди, що ця оби­тель з’яви­ла­ся ще в Х ст. й за­сно­ва­на кня­зем Во­ло­ди­ми­ром Свя­тим. І що са­ме то­ді там з’яви­ла­ся Зим­нен­ська чу­до­твор­на іко­на Бо­го­ро­ди­ці. На­справ­ді пер­ші ре­аль­ні згад­ки про мо­на­стир від­но­ся­ться до XV ст. Хо­ча, зви­чай­но, мо­на­стир міг існу­ва­ти ра­ні­ше. Що­до іко­ни, то во­на має ві­зан­тій­ське по­хо­дже­н­ня. І мо­гла бу­ти по­да­ро­ва­ною кня­ги­нею Ан­ною, яка три­ва­лий час жи­ла у Во­ло­ди­ми­рі, де, пев­но, прийня­ла чер­не­чий чин.

До­сить ві­до­мою свя­ти­нею є Холм­ська іко­на Бо­жої Ма­те­рі. Як уже го­во­ри­ло­ся, Холм фа­кти­чно був сто­ли­цею кня­зя Да­ни­ла. Ан­на ж ма­ла чи­ма­лий вплив на цьо­го си­на. Не без її впли­ву він прийняв ко­ро­лів­ську ко­ро­ну. Обла­што­ву­ю­чи свою сто­ли­цю, Да­ни­ло спо­ру­див цер­кву свя­то­го Іо­ан­на Зла­то­усто­го. У цій цер­кві князь вста­но­вив «образ Спа­са і пре­свя­тої Бо­го­ро­ди­ці, що їх йо­му се­стра Фе­до­ра да­ла з мо­на­сти­ря Фе­о­до­ра». Ця подія від­но­си­ла­ся до 1259 ро­ку. Мо­жли­во, це і є згад­ка про цю іко­ну, яку пі­зні­ше по­ча­ли на­зи­ва­ти Холм­ською Бо­го­ма­тір’ю. Оста­н­ня на­пи­са­на тем­пер­ни­ми фар­ба­ми на ки­па­ри­со­вих до­шках у ві­зан­тій­сько­му сти­лі. Тоб­то теж має ві­зан­тій­ське по­хо­дже­н­ня.

Про­те най­більш зна­ною се­ред ікон Ру­сько­го ко­ро­лів­ства бу­ла Белзь­ка (за­раз ві­до­ма як Чен­сто­хов­ська) іко­на Бо­жої Ма­те­рі. Во­на бу­ла пе­ре­ма­льо­ва­на що­най­мен­ше дві­чі і мі­стить три ша­ри пи­сьма. При­чо­му пер­ший з’явив­ся не ра­ні­ше ХІІХІІІ ст. Тоб­то са­ме цим ча­сом мо­жна да­ту­ва­ти по­яву зга­да­ної ре­лі­квії. Це якраз час, ко­ли жи­ла кня­ги­ня Ан­на. Іко­на має, без­сум­нів­но, ві­зан­тій­ське по­хо­дже­н­ня.

То­чно не вста­нов­ле­но, ко­ли во­на і як з’яви­ла­ся на ру­ських зем­лях. Існу­ють ле­ген­ди про це, що ді­йшли до нас із XV ст. Згі­дно з одні­єю ле­ген­дою, ця іко­на бу­ла на­ма­льо­ва­на єван­ге­лі­стом Лу­кою, на­ле­жа­ла Ко­стян­ти­ну Ве­ли­ко­му, а по­тім ін­шим ві­зан­тій­ським ім­пе­ра­то­рам. Її у Ві­зан­тії ні­би по­ба­чив князь Лев, син ко­ро­ля Да­ни­ла, і при­віз до мі­ста Бел­за. Прав­да, не­має ні­яких ві­до­мо­стей, що цей князь бу­вав у Ві­зан­тії. Да­лі, згі­дно з ле­ген­дою, Лев з ве­ли­кою че­стю по­мі­стив іко­ну в Белзь­ко­му зам­ку під опі­кою пра­во­слав­но­го ду­хо­вен­ства. Де­що ін­ша ле­ген­да гла­сить, ні­би ця дав­ня іко­на з’яви­ла­ся на Ру­сі в ХІІ ст. По- бу­ва­ла в Бол­га­рії, Мо­ра­вії й Че­хії, по­ки зно­ву не по­вер­ну­лась на Русь, де її князь Лев від­дав у Белзь­кий за­мок. А Бар­то­ло­мей Зи­мо­ро­вич (1597 — 1677) у сво­їй пра­ці Leopolistriplex («По­трій­ний Львів») ствер­джу­вав, що цей князь від­дав Ону­фрі­їв­сько­му мо­на­сти­рю у Льво­ві на збе­рі­га­н­ня іко­ну Бо­го­ро­ди­ці, на­ма­льо­ва­ну єван­ге­лі­стом Лу­кою.

Справ­ді, що­до по­яви іко­ни в Бел­зі є чи­ма­ло плу­та­но­го й ле­ген­дар­но­го. Тре­ба ма­ти на ува­зі, що в ХV ст. і в на­сту­пні ві­ки князь Лев став ле­ген­дар­ним пер­со­на­жем на Га­ли­чи­ні. Йо­го ім’я ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли за під­роб­ки гра­мот, про ньо­го опо­від­а­ли рі­зні ле­ген­ди, при­пи­су­ю­чи йо­му й та­ке, чо­го він не ро­бив. Мо­гли йо­му та­кож при­пи­са­ти пе­ре­не­се­н­ня до Бел­за іко­ни Бо­жої Ма­те­рі.

На на­шу ж дум­ку, цю ре­лі­квію кня­ги­ня Ан­на мо­гла при­вез­ти із со­бою з Ві­зан­тії. Адже іко­на, най­ві­ро­гі­дні­ше, на­пи­са­на в ХІІ сто­літ­ті, в кін­ці яко­го на­ро­ди­ла­ся кня­ги­ня. Під час сво­їх по­не­ві­рянь пі­сля смер­ті му­жа Ан­на, імо­вір­но, во­зи­ти ре­лі­квію з со­бою. У 1207 ро­ці кня­ги­ня до­би­ла­ся, щоб її си­ну Ва­силь­ку да­ли Белз. Це був плац­дарм, звід­ки її на­щад­ки мо­гли по­ча­ти сер­йо­зну бо­роть­бу за спад­щи­ну сво­го ба­тька. Ро­ма­но­ви­чі на пев­ний час за­крі­пи­ли це мі­сто за со­бою. І не ви­клю­че­но, що кня­ги­ня мо­гла тут по­ли­ши­ти іко­ну Бо­го­ро­ди­ці. Зві­сно, це гі­по­те­за. Але во­на ви­гля­дає більш до­сто­вір­но, ніж ле­ген­да про те, що князь Лев при­віз цю іко­ну з Ві­зан­тії.

У Бел­зі іко­на пе­ре­бу­ва­ла до кін­ця XIV ст. У той час ве­ла­ся за­пе­кла бо­роть­ба за Ру­ське ко­ро­лів­ство. Лю­до­вік Угор­ський, який пре­тен­ду­вав на зем­лі ці­єї дер­жа­ви, зро­бив тут сво­їм на­мі­сни­ком Вла­ди­сла­ва Ополь­сько­го, який по­хо­див із поль­сько­го кня­зів­сько­го ро­ду Пя­стів. На зем­лях цьо­го ко­ро­лів­ства він пра­вив у 1372—1379 та 1385—1387 ро­ках. Вла­ди­слав на­віть ти­ту­лу­вав се­бе «Бо­жою ми­ло­стю пан і ді­дич Ру­ської зем­лі». Са­ме він за­брав іко­ну Бо­жої Ма­те­рі з Бел­за. Існує вер­сія, ні­би спо­ча­тку цей князь за­брав її до Льво­ва (мо­жли­во, в 1377-му ро­ці), а по­тім, у 1384 ро­ці ви­віз до Чен­сто­хо­ви в ка­то­ли­цький мо­на­стир па­у­лі­нів.

З ча­сом з’яви­ла­ся «бла­го­че­сти­ва ле­ген­да». Мов­ляв, ли­тов­ці й та­та­ри вдер­ли­ся на Русь і обло­жи­ли Белзь­кий за­мок. Князь Вла­ди­слав, спо­ді­ва­ю­чись на до­по­мо­гу Бо­жої Ма­те­рі, ви­ніс іко­ну з цер­кви і по­ста­вив на мі­ській сті­ні. Чу­до­твор­ний образ бу­ло про­ни­за­но во­ро­жою стрі­лою. Але пі­сля цьо­го ім­ла спу­сти­ла­ся на во­ро­же вій­сько й зму­си­ла зня­ти обло­гу зам­ку. І ось то­ді Бо­го­ро­ди­ця, ні­би з’явив­шись кня­зе­ві Вла­ди­сла­ву уві сні, по­ве­лів­ши пе­ре­не­сти іко­ну на Ясну Го­ру Чен­сто­хов­ську. Про до­сто­вір­ність ці­єї ле­ген­ди, ду­маю, го­во­ри­ти не вар­то. По­трі­бна бу­ла во­на, щоб при­кри­ти ви­кра­де­н­ня ре­лі­квії.

З ча­сом Белзь­ка (те­пер — Чен­сто­хов­ська!) іко­на Бо­жої Ма­те­рі ста­ла го­лов­ною свя­ти­нею Поль­щі. Але це вже ін­ша істо­рія. Однак по­ка­зо­во, що Белзь­ка (Чен­сто­хов­ська) Бо­го­ма­тір ша­ну­є­ться не ли­ше ка­то­ли­ка­ми, а й гре­ко-ка­то­ли­ка­ми та пра­во­слав­ни­ми.

Чи са­ме кня­ги­ня Ан­на при­не­сла в Ру­ське ко­ро­лів­ство Зим­нен­ську, Холм­ську й Белзь­ку іко­ни Бо­жої Ма­те­рі, чи ні, але те, що во­на утвер­джу­ва­ла в цій дер­жа­ві ві­зан­тій­ські тра­ди­ції, сум­ні­ву не­має. Її си­ни усві­дом­лю­ва­ли, що в їхніх жи­лах те­че кров ві­зан­тій­ських ім­пе­ра­то­рів. І вва­жа­ли се­бе їхні­ми спад­ко­єм­ця­ми. Про це свід­чать рі­зно­ма­ні­тні ві­зан­тій­ські ар­те­фа­кти, що збе­ре­гли­ся з ча­сів ко­ро­лів­ства Ру­сько­го.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.