Про­сві­тле­ність но­чі

У Ки­їв­сько­му те­а­трі дра­ми і ко­ме­дії на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра з’яви­лась но­ва лі­ри­чно-му­зи­чна ко­ме­дія

Den (Ukrainian) - - Культура - Ві­та­лій ЖЕЖЕРА

Це шек­спі­рів­ська «Два­над­ця­та ніч, або Що за­хо­че­те» (укра­їн­ський пе­ре­клад Юрія Ан­дру­хо­ви­ча). У ви­ста­ві гра­ють акто­ри-тре­тьо­кур­сни­ки На­ціо­наль­но­го те­а­траль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го, а по­ста­нов­ка на­ле­жить їхнім пе­да­го­гам Дми­тро­ві Бо­го­ма­зо­ву та Ан­дрі­є­ві Са­мі­ні­ну.

В го­лов­них ро­лях: Ма­рія За­ни­борщ (Ві­о­ла), Ана­ста­сія Пу­сто­віт (Олі­вія), Хри­сти­на Лю­ба (Ма­рія), Оле­ксандр Ру­дин­ський (сер То­бі­ас), Пав­ло Шпе­гун (сер Ен­дрю), Ар­тем Ше­мет (Ан­то­ніо), Оле­ксандр Бе­гма (Бла­зень). Аж не­зру­чно пи­са­ти «та ін­ші», бо всі во­ни — до остан­ньо­го ла­кея чи ма­тро­са — ди­во­ви­жно ці­лі­сна ко­ман­да, яка пра­цює, ні­би до­бре зла­го­дже­ний ор­кестр. У ви­ста­ві справ­ді ба­га­то жи­вої му­зи­ки. Крім то­го, тут один до одно­го став­ля­ться як до ви­тон­че­них ін­стру­мен­тів, а до ін­стру­мен­тів — як до жи­вих істот. Ось Олі­вія ля­гає спа­ти, а по­руч вкла­да­є­ться мі­кро­фон на шта­ти­ві, й ми чу­є­мо сон­не ди­ха­н­ня їх обох...

Остан­нім ча­сом якось за­над­то впа­да­ють у ві­чі спе­кта­клі жорс­ткі, з су­во­ро на­мор­ще­ним чо­лом або, нав­па­ки, на­ту­жно-зу­бо­скаль­ські. На цьо­му тлі «Два­над­ця­та ніч...» зда­є­ться яви­щем рід­кі­сно-ні­жним та про­сві­тле­ним. При то­му, що пе­ред на­ми на сце­ні та­ки ніч: чор­ний по­міст, чор­ні ку­лі­си, пе­ре­ва­жно чор­не вбра­н­ня пер­со­на­жів, є лиш кіль­ка ко­льо­ро­вих вкра­плень — тро­хи срі­бла, пур­пур тро­янд, жов­ті пан­чо­хи Маль­во­ліо.

Ви­ста­ва йде в ма­лень­ко­му фойє на дру­го­му по­вер­сі те­а­тру. Цей ті­сний про­стір ху­до­жни­ком Пе­тром Бо­го­ма­зо­вим обла­што­ва­но та­ким чи­ном, що зда­є­ться, ні­би фойє до­бу­ду­ва­ли й ви­дов­жи­ли. Та­ко­го ефе­кту до­ся­гну­то про­стим і де­ше­вим спосо­бом. Сце­на яв­ляє со­бою по­міст, скла­де­ний із кіль­кох ре­пе­ти­цій­них стан­ків, укри­тих тем­ною тка­ни­ною. Але акто­ри гра­ють і за цим по­мо­стом, і на ньо­му, і пе­ред ним, а ін- ко­ли аж пе­ред пер­шим ря­дом гля­да­цьких крі­сел, тоб­то на чо­ти­рьох пла­нах, і це ство­рює чу­до­ву ілю­зію гли­би­ни про­сто­ру. Сам той по­міст не ста­ти­чний, у ньо­му час від ча­су з’яв­ля­ю­ться якісь ля­ди, лю­ки чи опо­лон­ки, ку­ди пер­со­на­жі, мов тю­ле­ні, про­ва­лю­ю­ться або звід­ти ви­ри­на­ють. Ін­ко­ли від по­мо­сту від­ко­лю­є­ться якась ча­сти­на і дрей­фує по сце­ні са­ма по со­бі вже як стіл для бен­ке­ту, і все це ство­рює вра­же­н­ня, що всі тут жи­вуть на кри­хкій кри­жи­ні, під якою — мор­ська бе­зо­дня...

От­же, вся ця без­тур­бо­тна ком­па­нія шек­спі­ро­вих ге­ро­їв все-та­ки існує в за­гроз­ли­во­му про­сто­рі тра­ге­дії. Чо­му ця тем­на во­да нас так за­во­ро­жує, якщо ми її не ба­чи­мо, а тіль­ки вга­ду­є­мо під тон­кою кри­гою по­мо­сту? І чо­му ці пер­со­на­жі сим­па­ти­чні нам? І звід­ки бе­ре­ться оте від­чу­т­тя про­сві­тле­но­сті й опти­мі­зму? У ви­ста­ві не­має вка­зів­но­го пер­ста, який бо­дай на­тя­кнув би на те, де тут схо­ва­на істи­на. Справ­ді, де, якщо все нав­ко­ло — за­ба­ва і гра? Зда­є­ться, істи­на тут — са­ме у пов­ній від­да­но­сті грі, як то бу­ває, ще раз ска­жу, в му­зи­кан­тів. І на пу­блі­ку цей спе­ктакль діє по-му­зи­чно­му — йо­го не так «ро­зу­мі­єш», як від­чу­ва­єш. І твої від­чу­т­тя й асо­ці­а­ції іно­ді ди­ву­ють те­бе са­мо­го сво­єю не­спо­ді­ва­ні­стю. Ска­жі­мо, у ме­не був мо­мент, мо­же, ціл­ком суб’єктив­ний — але ж і не ви­пад­ко­вий, бо ви­ник він са­ме під час ці­єї ви­ста­ви. За­ди­вив­шись на Ві­о­лу, яка пе­ре­одя­гла­ся хло­пцем, я ра­птом зга­дав те, про що дав­но вто­мив­ся ду­ма­ти. А са­ме — про дів­чи­ну-льо­тчи­цю, ге­ро­ї­ню на­ших ЗМІ, ту, про яку ми пе­ре­ста­ли зна­ти, хто во­на на­справ­ді. І хоч актри­са Ма­рія За­ни­борщ зов­сім на ту дів­чи­ну не схо­жа, цей про­цес на­їв­но-ста­ран­но­го пе­ре­одя­га­н­ня ра­птом ні­би осві­тив усе сві­тлом спів­чу­т­тя: «Го­спо­ди, про­сти всім, хто но­сить чу­жу оде­жу!» Це три­ва­ло не­дов­го, але якщо в ко­ме­дії мо­жли­вий ка­тар­сис, тоб­то ду­хов­не очи­ще­н­ня, то це був са­ме той мо­мент. Все­та­ки ва­жли­во від­чу­ти щось по­ді­бне в то­му мо­рі су­ціль­но­го обма­ну, в яко­му ми за­раз дрей­фу­є­мо і не зна­є­мо, хто є хто і що там на­справ­ді, під на­ми, під тон­ким по­мо­стом.

ФО­ТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.