«Я ви­хо­джу в світ з тав­ром на ло­бі»

За рік — сто­лі­тній юві­лей ви­да­тно­го пи­сьмен­ни­ка Оле­ся Гон­ча­ра

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Сер­гій ТРИМБАЧ

Став­ле­н­ня до Оле­ся Гон­ча­ра — ще від по­ча­тку 1990-х — по­ча­ло змі­ню­ва­ти­ся. Хре­сто­ма­тій­ний і ме­до­то­чи­вий образ «спів­ця со­ці­а­лі­зму» зро­бив свою спра­ву, ба­га­то хто за­хо­див­ся по­тро­ху ски­да­ти пи­сьмен­ни­ка з «ко­ра­бля су­ча­сно­сті». Мов­ляв, по­спі­вав і го­ді. Не но­вий при­йом, так во­но зав­жди бу­ло, є і бу­де. Зре­штою, ко­жне но­ве по­ко­лі­н­ня пи­ше свою істо­рію лі­те­ра­ту­ри. Одна­че ж є істо­рія вір­ту­аль­на, ає — ре­аль­на.

«АЛЕСЬ ГОН­ЧАР ПРОПАГАНДИРУЕТ ИЗМЕНУ РОДИНЕ»

Зда­є­ться, упер­ше це по­яснив — ме­ні, при­найм­ні — Іван Драч. Усі ми «про­хо­ди­ли» в шко­лі Гон­ча­ре­вий ро­ман «Пра­по­ро­но­сці». По­да­вав­ся він так, що не міг не ви­кли­ка­ти пев­но­го ске­пси­су — над­то вже все у ньо­му «пра­виль­но», за по­сту­ла­та­ми со­цре­а­лі­зму: оте «жи­т­тя у роз­ви­тку», у нев­пин­но­му ви­ви­щен­ні ду­хов­них іде­а­лів.

Одна­че ж ро­ман з’явив­ся у пер­ші по­во­єн­ні ро­ки, то­ді, ко­ли над укра­їн­ця­ми ви­та­ло уяв­ле­н­ня як про «зра­дни­ків» і «де­зер­ти­рів». Та ще ж про­дов­жу­ва­лась вій­на на За­хі­дній Укра­ї­ни, де ні­як не по­го­джу­ва­лись прийня­ти «пе­ре­ва­ги» ра­дян­сько­го спосо­бу жи­т­тя. Усе це ви­кли­ка­ло став­ле­н­ня вла­ди до укра­їн­ців — не свої во­ни, чу­жі в сон­це­сяй­ній іде­о­ло­гі­чній кон­стру­кції. Ві­до­мий факт: 1944-го Ста­лін різ­ко за­су­див Дов­жен­ко­ву «Укра­ї­ну в огні» — бо ж про укра­їн­ців, їх істо­ри­чну тра­ге­дію. А йде вій­на, во­ює весь ра­дян­ський на­род — як ви смі­є­те про се­бе зга­ду­ва­ти??

Вер­сія Дра­ча: «Пра­по­ро­но­сці» по­ча­ли ла­ма­ти на­са­джу­ва­ний сте­ре­о­тип укра­їн­ця-зра­дни­ка. Тим са­мим мі­ня­ю­чи кар­ту то­ді­шніх бу­днів, впли­ва­ю­чи на до­лі ба­га­тьох лю­дей. І я при­ймаю цю вер­сію як прав­ди­ву. Прав­ди­ву й істо­ри­чну — бо ж так ча­сто у нас істо­рію ви­йма­ють з істо­рії ре­аль­ної.

А як бу­ло із са­мим Оле­сем Гон­ча­рем? Одра­зу по вій­ні з»яв­ля­є­ться йо­го опо­віда­н­ня «Мо­дри Ка­мень». Про те, як йо­го ге­рой, ра- дян­ський во­їн, за­ко­ху­є­ться в сло­вен­ку Те­ре­зу. Ну, за­ко­ху­є­ться... Та ж ні, по­тра­кту­ва­ли твір як «іде­о­ло­гі­чну ди­вер­сію». З яко­го ди­ва? А з та­ко­го: «Мне очень боль­но го­во­рить здесь, что ав­тор но­вел­лы «Мо­дры Ка­мень» Алесь Гон­чар, к со­жа­ле­нию, наш выпу­скник, пропагандирует пре­да­тель­ство. В его рас­ска­зе со­вет­ский ра­звед­чик влю­бля­е­тся в сло­вен­ку, а лю­бить ино­стран­ку за­пре­ще­но на­шим за­ко­ном [...] Гон­чар пропагандирует измену Родине». Це з ви­сту­пу про­фе­со­ра Дні­про­пе­тров­сько­го уні­вер­си­те­ту (де й на­вчав­ся Гон­чар) Сой­фе­ра. Да­лі, зві­сно, на­лі­пка «бур­жу­а­зний на­ціо­на­ліст».

Вам смі­шно? Ди­кі зви­ну­ва­че­н­ня, зоо­ло­гія якась. А пи­сьмен­ни­ку то­ді бу­ло не до смі­ху. Йо­му ж і ще мо­гли й по­лон при­га­да­ти (по­тра­пив у ньо­го 1942-го, а в 1943-му втік, во­ю­вав, мав на­го­ро­ди). У ли­сті до Ва­си­ля Бе­ре­жно­го він опи­сав свій стан у та­кий спо­сіб: «Я ви­хо­джу в світ з тав­ром на ло­бі... Як би там не бу­ло, я па­ра­лі­зо­ва­ний. Я хо­тів одно­го: щоб лі­те­ра­ту­ра від­че­пи­лась від ме­не, не пе­ре­слі­ду­ва­ла, як ма­нія. Іна­кше во­на ме­не стра­тить. Мо­же б уже стра­ти­ла, ко­ли б не ху­день­ке ді­во­че пле­че, на яке я спер­ся. А да­лі — від­чу­ваю — не ви­ста­чить сил [...] Що ж? За­пря­жусь в уні­вер­си­те­ті і пра­цю­ва­ти­му, як віл. Жи­вуть же лю­ди без лі­те­ра­ту­ри, п’ють пи­во і при­мов­ля­ють: будь ти про­кля­та [...] Хо­тів би ста­ти па­сту­хом або мор­ським ри­бал­кою».

Пас ту хом чи ри бал кою — себ­то уза­га­лі ви­па­сти із со­ці уму, тим біль ше з лі те ра ту ри, над то щіль­но при­па­со­ва­ної до па­нів­ної іде­о­ло­гії.

СИЛА ІЛЮЗІЙ

Зна­чно пі­зні­ше, уже 1990-ті, Олесь Те­рен­ті­йо­вич ска­же ме­ні, в осо­би­стій бе­сі­ді: «Зна­є­те, ко­ли я був аб­со­лю­тно віль­ною лю­ди­ною? Під час вій­ни...». А справ­ді, чо­го бу­ло бо­я­тись, ко­жна мить мо­гла ста­ти остан­ньою. Це жє в «Пра­по­ро­но­сцях». «Лю­блю фрон­то­вий край! Ти від­чу­ва­єш, що тут на­віть по­ві­тря ін­ше, аніж в ти­лу? Ні­я­ко- го то­бі чор­та!»А от по вій­ні — лі­те­ра­ту­ра, улю­бле­на спра­ва. І «ти­ло­ві чор­ти» з’яв­ля­ю­ться, тіль­ки по­ду­май про них, тіль­ки не сплюнь че­рез лі­ве пле­че. З’ясо­ву­є­ться, що пи­сьмен­ни­цька про­фе­сія ду­же на­га­дує ро­бо­ту мі­не­ра — одна по­мил­ка і ти по­кій­ник. Ме­та­фі­зи­чний, при­найм­ні.

Усе ж він ви три мав. І за вдя - ки « ді во чо му пле чу » ( май бут ня дру жи на, Ва лен ти на Да ни лів - на), і дя­ку­ю­чи дру­зям і стар­шим пи­сьмен­ни­кам, Юрію Янов­сько­му і Пет ро ві Пан чу. Остан ні - то зна ли про « мі нерсь ку » при ро ду ра­дян­сько­го пи­сьмен­ни­цтва.

Пер ша час ти на три ло гії « Пра по ро нос ці » — « Аль пи » бу - ла ви­дру­ку­ва­на у 1946-му.

— То­ва­ри­шу мо­лод­ший лей­те­нант, ба­чив би ти нас, ко­ли ми тіль ки всту па ли на Укра ї ну... Ве­сною це бу­ло, на сві­тан­ку... В гря­зю­ці по по­яс, го­ло­дні, ви­сна­же ні. По ду ма ти тіль ки: Укра ї - на... два ро ки не ба чи ли її, два ро­ки тіль­ки чу­ли, як во­на сто­гне, та ба чи ли зда ле ку, як во на го - рить. А тут то­бі кін­ча­є­ться Кур­щи на, і вже за рад гос пом, зна є - мо, Укра­ї­на. Не спа­ли пе­ред тим кіль­ка но­чей, їли са­мі бу­ря­ки, а де й си ли взя ло ся! Штур мом за - хо­пи­ли ра­дгосп, бал­ку пе­ре­ле­ті­ли на кри­лах. «Оце, — гу­кає ком­сорг Ярос лав цев, гля нув ши на кар­ту, — уже Укра­ї­на!» Скіль­ки бу­ло нас там, рі­зні на­ції — і си­бі­ря­ки, і та­джи­ки, і укра­їн­ці, і бі­ло­ру­си — всі, як один, впа­ли нав­ко­лі­шки,по­ці­лу­ва­ли зем­лю... І, по­ві­риш, за­пла­ка­ли ми, як ді­ти. Сто­ять се­ред не­о­ра­но­го по­ля нав­ко­лі­шках — бо­ро­да­ті, в ши­не - лях, за­брьо­ха­ні, без ша­пок... Ех!

Це за лед ве не на по чат ку «Альп» — спо­гад про вхо­дже­н­ня в Укра ї ну. В Укра ї ну, зем лю, освя че ну ба гать ма іс то рич ни ми зви тя га ми. Ні, це не зем ля за - про дан ців, це зем ля справ ж ніх па­трі­о­тів.

Й від­так не див­ним є те, що уже в Ру­му­нії бій­ці ви­яв­ля­ють по­ва­гу до мі­сце­вих жи­те­лів. Зві­сно, в жит­ті так бу­ло да­ле­ко не зав­жди. Одна­че ж па­фос ро­ма­ну в цьо­му — не бу­ває на­цій-за­про­дан­ців, на­род скла­да­є­ться з лю­дей, яких по­ва­жа­ти тре­ба. І лю­би­ти.

— Та­кі жі в нас... Ми як ішли зи мою по Укра ї ні, зай де мо, бу­ва­ло, в се­ло — за­ви­ти хо­че­ться. Все спа­ле­не, все роз­би­те. Ку­блять ся ді ти в теп ло му по пе лі, грі ють ся. « Де бать ко? » — « Не - ма » . — « Де ма ти? » — « Не ма » . Ски не мо ши не лі, скла де мо зброю і — за ло­па­ти. Ви­ко­па­є­мо їм зем­лян­ку, за­ли­ши­мо їжі та й зно­ву... впе­ред на за­хід.

— Пі­сля ці­єї вій­ни, — ска­зав Чер­ниш, — ні на­ші, ні їхні ді­ти вже не ку­бли­ти­му­ться на по­пе­ли­щах... ніх то не гну ти меть ся, як той сьо­го­дні із скри­пкою... Пі­сля ці­єї вій­ни лю­ди по­вин­ні ста­ти на­ре­шті... справ­жні­ми лю­дьми.

Це те, що на зи ва ють Ве ли - кою ілю­зі­єю. Ко­жна ве­ли­ка вій­на уяв ля єть ся її учас ни ка ми остан ньою — бо ж не мо же по - вто ри ти ся от се оз ві рін ня. Про - хо­дить па­ра-трій­ка де­ся­ти­літь, і все по­вто­рю­є­ться.

Не за будь мо цьо го: Олесь Гон­чар сво­їм осми­сле­н­ням вій­ни і до лі ук ра їн ст ва в ній ба га то в чо му змі нив став лен ня до ук ра - їн­ців. Так, не обі­йшло­ся без ком­про­мі­сів з вла­дою. Одна­че пи­сьмен­ник у го­лов­но­му був — за ве­ли­ким ра­хун­ком — ра­ди­ка­лом. І сьо год ніш нім ра ди ка лам про те не вар­то за­бу­ва­ти.

ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.