Ка­пі­ту­ля­ція

Нор­везь­ко-ла­твій­ський до­ку­мен­таль­ний фільм «День звіль­не­н­ня» — по­вчаль­ний при­клад то­го, як лег­ко мо­жна ста­ти по­плі­чни­ком ка­тів

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Фе­сти­валь до­ку­мен таль­но­го кі­на Docudays UA у Ки­є­ві на ми­ну­ло­му ти­жні за­вер­шив­ся нор­везь­ко­ла­твій­ським філь­мом під па­те­ти­чною на­звою «День звіль­не­н­ня». Ця стрі­чка при­свя­че­на кон­цер­ту сло­вен­сько­го рок-гур­ту «Лай­бах» у Пхе­нья­ні — сто­ли­ці Ко­рей­ської На­ро­дно-Де­мо­кра­ти­чної Ре­спу­блі­ки.

Осо­би­сто я сти­кнув­ся з твор­чі­стю «Лай­ба­ха» ще на­при­кін­ці 1980-х. Во­ни, у вза­є­мо­дії з арт-ру­хом «Но­ве слов’ян­ське ми­сте­цтво», за­жи­ли со­бі сла­ви, до­во­дя­чи то­та­лі­тар­ну есте­ти­ку до аб­сур­ду. Це ді­є­вий і ефе­ктний при­йом: з не­зво­ру­шним облич­чям пе­ре­тво­рю­ва­ти по­хму­ру мі­шу­ру мар­шів, па­ра­дів, уні­форм, дзвін­ких піо­нер­сько-гі­тле­рю­ген­дів­ських го­ло­сів на по­смі­хо­ви­сько, ве­сти гі­бри­дну му­зи­чну вій­ну, схре­щу­ю­чи «Бі­тлз» із Ва­гне­ром і влу­чно зну­ща­ю­чись і з пер­ших, і з дру­го­го.

Але з філь­мом і осо­бли­во з кон­цер­том істо­рія тро­хи іна­кша, по­за чи­сто ми­сте­цьки­ми рам­ка­ми.

«Лай­ба­хи» вла­што­ву­ва­ли свої ма­сив­ні ви­тів­ки в те­пли­чних (якщо по­рів­ня­ти з тим та­ки СРСР) умо­вах ті­тов­ської Юго­сла­вії. В Пів­ні­чній Ко­реї ситуація на­ба­га­то гір­ша і за СФРЮ, і за СРСР. Будь-який кон­церт за­кор­дон­них ар­ти­стів — це вже по­лі­ти­чна за­ява на під­трим­ку ре­жи­му-ізгоя. Так са­мо, як, на­при­клад, же­ста­ми со­лі­дар­но­сті з оку­пан­та­ми є ви­сту­пи в ін­ших «на­ро­дних ре­спу­блі­ках» — на схо­ді Укра­ї­ни.

Мо­жна, зві­сно,три­ма­ти ду­лю в ки­ше­ні, але на­вряд чи хтось її по­ба­чить. І чи не то­му «День звіль­не­н­ня» по­вен іде­о­ло­гі­чно­го ко­кет­ства та ма­ло­пе­ре­кон­ли­вих ви­прав­дань, яки­ми весь час під­ба­дьо­рю­ють се­бе му­зи­кан­ти і осо­бли­во ре­жи­сер, ви­хо­дець із Нор­ве­гії Мор­тен Тра­а­вік? Остан­ній, су­дя­чи з усьо­го, актив­но дру­жить з пів­ні­чно­ко­рей­ською вла­дою, не пер­ший рік вла­што­ву­ю­чи куль­тур­ні акції у спів­ро­бі­тни­цтві з ре­жи­мом; зві­сно, він або при­хиль­ні арт-кри­ти­ки мо­жуть скіль­ки зав­го­дно твер­ди­ти, що це все іро­нія і по­стмо­дер­нізм, але фа­кти не­вбла­ган­ні: ця лю­ди­на пра­цює куль­тур­ним пред­став­ни­ком КНДР і зро­би­ла сво­ї­ми спів­у­ча­сни­ка­ми ві­до­мий рок­гурт. Не­ві­до­мо, чи зро­зумі­ли в «Лай­ба­ху», що во­ни, зі сво­їм кон­цер­том пе­ред пар­тій­ною вер­хів­кою КНДР (про­стих гро­ма­дян, су­дя­чи з від­го­до­ва­них пик ау­ди­то­рії, ту­ди й близь­ко не під­пу­сти­ли) ви­сту­пи­ли як по­ті­шні ве­дме­ді при дво­рі най­кри­ва­ві­шої ди­кта­ту­ри в сві­ті, яка від то­го вже на­че й не зов­сім уже лю­до­жер­ська — ось же, до­зво­ли­ли ви­сту­пи­ти і на­віть не роз­стрі­ля­ли? Не­смі­шно. І при­кро. Мо­жна сі­да­ти гра­ти в ша­хи з ди­я­во­лом. Але ма­єш бу­ти го­то­вим опи­ни­ти­ся на до­шці, і да­ле­ко не фер­зем.

ФОТО З САЙТА AFISHA.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.