Мі­сто три­во­ги і на­дії

Шко­ляр­ка із Ма­рі­у­по­ля: «Одно­го дня в Амв­ро­сі­їв­ці до нас при­йшов ди­ре­ктор шко­ли і ска­зав: зні­май­те пра­по­ри»

Den (Ukrainian) - - Акція «дня» - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

Мі­сто, у яко­го з одно­го бо­ку мо­ре, а з ін­шо­го вій­на, — Маріуполь. Жур­на­лі­сти і фо­то­гра­фи «Дня» при­їха­ли до ньо­го в со­ня­чний день. Так ста­ло­ся, що вій­на са­ме 31 бе­ре­зня на­га­да­ла про се­бе ви­бу­хом у са­мо­му цен­трі мі­ста — за­ги­нув укра­їн­ський кон­тр­ро­зві­дник. От­же, й ви­хо­дить, що лю­ди тут жи­вуть у ста­ні кон­тра­стних від­чут­тів і на­віть пе­ре­ко­нань. На жаль, роз­мі­ре­ні хви­лі сво­їм пле­ско­том не мо­жуть по­зба­ви­ти тут від від­чу­т­тя три­во­ги, адже во­рог зов­сім близь­ко.

Влі­тку 2014 ро­ку, ко­ли ро­сій­ські оку­пан­ти в Ма­рі­у­по­лі ру­ка­ми вла­сних ма­ріо­не­ток по­ча­ли за­хо­плю­ва­ти адмі­ні­стра­тив­ні бу­дів­лі за вже від­пра­цьо­ва­ною фор­му­лою в ін­ших мі­стах схо­ду Укра­ї­ни, укра­їн­ський БТР про­ло­мив їхню ба­ри­ка­ду, а вій­сько­ві ви­би­ли бан­ди­тів із бу­дів­лі МВС. То­ді один укра­їн­ський до­бро­во­лець, на яко­му за­мість та­кти­чних оку­ля­рів бу­ли зви­чай­ні спор­тив­ні, втра­тив зір від то­го, що дрі­бні улам­ки скла в тан­ку за­би­ли йо­му очі. Кри­шта­ли­ки від­но­ви­ли. Вій­сько­вий ба­чить світ. Та скіль­ки з то­го мо­мен­ту бу­ло втра­че­но жит­тів, по­ка­лі­че­но тіл і доль там, де не ви­ста­чи­ло рі­шу­чо­сті та­ких хло­пців! То­му я, лу­ган­ча­нин, з осо­бли­вим хви­лю­ва­н­ням сту­паю на зем­лю мі­ста, в яко­му в мир­ні ча­си був ли­ше про­їздом до те­пло­го Азов­сько­го мо­ря.

В Ма­рі­у­поль­сько­му дер­жав­но­му уні­вер­си­те­ті ко­ман­ді «Дня» до­ве­лось тра­ди­цій­но по­спіл­ку­ва­ти­ся зі сту­ден­та­ми і про фо­то­ви­став­ку, і про книж­ко­ві про­е­кти. Осо­бли­вість на­шої роз­мо­ви по­ля­га­ла в то­му, що сту­ден­ти, на від­мі­ну від де­яких ін­ших схі­дних міст, тут бу­ли більш роз­ку­ти­ми. Мо­жна ска­за­ти, смі­ли­ві­ши­ми. Та­ки­ми бу­ли й за­пи­та­н­ня. Чо­му? Ви­сно­вок оче­ви­дний — во­ни вже не бо­я­ться, що Ро­сія при­їде з бо­ку роз­би­то­го, ко­лись ку­рор­тно­го Ши­ро­ки­но­го. Там — бро­ня. У Слов’ян­ську, не­зва­жа­ю­чи на те, що лі­нія фрон­ту там більш да­ле­ка, в юна­ків від­чу­ва­є­ться пев­на під­си­ле­на обе­ре­жність — не ска­за­ти чо­гось зай­во­го хо­ча б то­му, що не­зва­жа­ю­чи на при­су­тність укра­їн­ських військ, у мі­сті ви­ста­чає во­ро­жих еле­мен­тів, які ма­ють вплив.

«Чим ча­сті­ше в Ма­рі­у­по­лі та ін­ших мі­стах схо­ду про­хо­ди­ти­муть за­хо­ди, по­ді­бні до фо­то­ви­став­ки «Дня», тим впев­не­ні­ше бу­дуть по­чу­ва­ти мі­сце­ві ме­шкан­ці, пе­ре­бу­ва­ю­чи під тур­бо­тою і за­хи­стом ве­ли­кої Укра­ї­ни, — ка­же ма­рі­у­по­лець Еду­ард АБДУЛКАДИРОВ. — Ін­ко­ли скла­да­є­ться вра­же­н­ня, що дер­жа­ва не за­йма­є­ться дер­жав­ні­стю. Від­по­від­но гро­ма­дя­нам до­во­ди­ться бра­ти на се­бе фун­кцію дер­жа­ви, як, на­при­клад, із бло­ка­дою. До чо­го це при­зво­дить? До то­го, що ко­жен по­чи­нає ро­би­ти щось своє, не­си­стем­но, не зав­жди аде­ква­тно, чим ча­сто біль­ше на­віть шко­дить. Але чо­му дер­жа­ва з са­мо­го по­ча­тку не зайня­лась пи­та­н­ням бло­ка­ди й від­по­від­ни­ми роз’ясне­н­ня­ми? Те ж сто­су­є­ться й ін­ших сфер. То­му хо­ті­ло­ся б ба­чи­ти роль дер­жа­ви Укра­ї­на в та­ких за­хо­дах, як фо­то­ви­став­ка «Дня» або як ва­ші кни­ги. Дер­жа­ва має фор­му­ва­ти дер­жав­ни­цьку по­зи­цію сво­їх гро­ма­дян. Ко­ли лю­ди див­ля­ться на ва­ші сві­тли­ни, во­ни се­бе та­ки­ми гро­ма­дя­на­ми від­чу­ва­ють. Із цьо­го й по­чи­на­є­ться на­ціо­наль­на без­пе­ка. Іна­кше ми й да­лі бу­де­мо бу­ду­ва­ти щось не­пев­не, а во­рог бу­де цим ко­ри­сту­ва­тись, на­ма­га­ю­чись за­про­по­ну­ва­ти свій ва­рі­ант для Укра­ї­ни. Який це ва­рі­ант? Він вже на­чеб­то всім зро­зумі­лий — зни­щи­ти нас, пе­ре­тво­ри­ти на до­да­ток без пам’яті та іден­ти­фі­ка­ції як гро­ма­дян Укра­ї­ни».

Ві­дві­ду­вач ви­став­ки Пав­ло ХОМЕНКО, у свою чер­гу, по­дя­ку­вав «Дню» за но­ві від­кри­ті для ньо­го іме­на. «Ме­не вра­зи­ло ін­терв’ю з фі­ло­со­фом Ан­дрі­єм Ба­у­мей­сте­ром, — ска­зав Пав­ло. — «День» вчить, а не га­ня­є­ться за по­вер­хо­ви­ми псев­до­сен­са­ці­я­ми. Я не мо­жу зга­да­ти по­ді­бний про­ект з та­ким по­ту­жним ін­фор­ма­цій­ним і го­лов­не — сми­сло­вим на­пов­не­н­ням. Маю на­дію, що на ва­ших книж­ках та сві­тли­нах ви­ро­сте які­сно но­ве по­ко­лі­н­ня, яке зго­дом ста­не основ­ною для фор­му­ва­н­ня які­сно но­вої по­лі­ти­чної елі­ти, з чим у нас за­раз ве­ли­кі про­бле­ми».

«Ме­ні ду­же хо­ті­ло­ся пла­ка­ти, ко­ли по­ба­чи­ла де­які сві­тли­ни. Я ба­чи­ла на них не ли­ше зна­йо­мі мі­сця, а й зна­йо­мі облич­чя. В їхніх очах смуж­ка бо­лю, — го­во­рить уче­ни­ця 8 кла­су СШ №15 Со­ня САВЕЛЬЄВА. — Са­ма я ро­дом із Амв­ро­сі­їв­ки. Вже два ро­ки я не бу­ла вдо­ма. У ме­не там за­ли­ши­ла­ся ба­бу­ся, але ме­ні до неї не мо­жна ви­їжджа­ти. До­бре пам’ятаю, як по­ли­ша­ли осе­лю — за одну ніч. Я там на­вча­ла­ся в укра­їн­сько­му кла­сі, і вчи­тель­ка нас па­трі­о­ти­чно на­ла­што­ву­ва­ла. А по­тім одно­го дня при­йшов ди­ре­ктор шко­ли і ска­зав: зні­май­те пра­по­ри. У нас в кла­сі ви­сі­ли ру­шни­чки, укра­їн­ські кар­ти­ни, сти­лі­зо­ва­ні на­ціо­наль­ні еле­мен­ти оформ­ле­н­ня кла­су. Їх ди­ре­ктор та­кож на­ка­зав зня­ти, адже ма­ють при­їха­ти «ДНРів­ці». І во­ни дій­сно при­їха­ли до шко­ли, ви­кли­ка­ли всіх учнів, вчи­те­лів та по­ча­ли роз­по­від­а­ти, як во­ни все тут за­бе­руть і те­пер тут бу­де їхня вла­да. Це во­ни під­но­си­ли як «свя­то», яко­му ми ма­ли б ра­ді­ти. Че­рез ти­ждень я вже бу­ла в Ма­рі­у­по­лі ра­зом з ба­тька­ми».

Ру­ся­ва ди­тин­ка у ви­ши­ван­ці в ни­ні­шніх ре­а­лі­ях на­вчи­лась го­во­ри­ти ка­те­го­ри­чно. Ко­ли за­пи­тав її, чи пра­гне по­вер­ну­тись до рі­дно­го мі­ста, Со­ня, не за­ми­слю­ю­чись, від­по­ві­ла: ні. Пі­сля по­ли­ше­н­ня Амв­ро­сі­їв­ки їй ще раз до­ве­ло­ся бу­ти там з ме­тою «за­бра­ти де­які ре­чі». Ви­я­ви­лось, що їхня вчи­тель­ка, яка при­вча­ла до па­трі­о­ти­зму, прин­ци­по­во по­кла­ла зня­тий пра­пор Укра­ї­ни на свій стіл — щоб ба­чи­ли, зна­ли і пам’ята­ли. Крок, смі­ли­вість яко­го на­вряд мо­жуть зро­зу­мі­ти там, де си­ньо-жов­тні ко­льо­ри не є озна­кою жер­тов­но­сті. Де за­раз ця вчи­тель­ка? Яка її до­ля че­рез ро­ки оку­па­ції? Чи по­пі­клу­ва­лась Укра­ї­на про її без­пе­ку? Про це не­ві­до­мо ні­чо­го.

Сві­до­мість мі­сце­вих за пе­рі­од оку­па­ції ка­та­стро­фі­чно змі­ни­лась. Страх і про­па­ган­да зро­би­ли своє. Але най­го­лов­ні­ше: Ро­сія по­ка­лі­чи­ла ко­ли­шніх одно­кла­сни­ків Со­ні. Те­пер во­на не уяв­ляє, ко­ли ситуація ви­рі­ши­ться і які по­трі­бні зу­си­л­ля для то­го, щоб все ста­ло на свої мі­сця. Во­на пе­ре­ко­на­на: оку­па­цію пла­ну­ва­ли за­дов­го до 2014-го. Спіл­ку­ю­чись з нею, я зга­ду­вав шко­ля­рів у По­па­сній. Їхня від­мін­ність від Со­ні по­ля­гає в то­му, що біль­шість із них по­вер­ну­лась до рі­дно­го укра­їн­сько­го мі­ста пі­сля тим­ча­со­вої оку­па­ції. Со­ні ж до­ве­ло­ся рі­дне мі­сто по­ли­ши­ти, щоб пе­ре­бра­ти­ся до Ма­рі­у­по­ля, схі­дні квар­та­ли яко­го про­дов­жу­ють здри­га­ти­ся від ви­бу­хів, що на­га­дує — вій­на по­ряд.

Крізь при­зму юних доль мо­жна скла­сти ши­ро­ку та ба­га­то­барв­ну мо­за­ї­ку. Їхні ха­ра­кте­ри змі­ню­ю­ться, їхній сві­то­гляд обрам­лю­є­ться го­стри­ми ку­та­ми прин­ци­по­во­сті. Але в їхніх сер­цях — тут, на схо­ді, бі­ля лі­нії фрон­ту — на­ро­джу­є­ться справ­жній па­трі­о­тизм.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.