Фран­цузь­ка вес на роз­по ча ла ся ву­ли­чним шоу «Га­лі­лео»

Den (Ukrainian) - - Тайм-аут -

Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

Сті­ни свя­щен­ної Со­фії Ки­їв­ської роз­кві­та­ють ві­зе­рун­ка­ми. Ні­ма дзві­ни­ця со­бо­ру на­ди­ха­є­ться му­зи­кою ша­ле­них дзво­нів, у по­ві­трі над пло­щею лі­та­ють... ян­го­ли, з не­бес по­си­па­ю­чи люд пір’ям при­хиль­но­сті. І все це не сон, а ка­лей­до­скоп спо­га­дів про пер­ші кро­ки ве­сни у Ки­є­ві, які тра­ди­цій­но при­прав­ле­ні фран­цузь­ким шар­мом.

Цьо­го ро­ку Фран­цузь­ка ве­сна — куль­тур­на про­гра­ма з ві­сім­над­ця­ти за­хо­дів, які ор­га­ні­зо­вує Фран­цузь­кий ін­сти­тут в Укра­ї­ні у 9 мі­стах кра­ї­ни, роз­по­ча­ла­ся ви­ста­вою «Га­лі­лео» те­а­тру «Deus ex machina» на Со­фій­ській пло­щі у Ки­є­ві. Це мі­сце де­да­лі ча­сті­ше стає то­чкою ми­сте­цьких усві­дом­лень, ви­слов­лю­вань та пе­ре­жи­вань, що су­про­во­джу­ють ва­жли­ві мо­мен­ти жи­т­тя мі­ської гро­ма­ди.

1кві­тня для ки­ян за­зви­чай день ти­хої при­я­зної по­смі­шки, а не па­рад гу­чно­го гу­мо­ру. І то­му ви­ста­ва те­а­тру, який на­звою сво­єю на­га­ду­є­про фо­ку­сно-ме­ха­ні­чну по­яву бо­гів в ан­ти­чно­му те­а­трі і во­дно­час дра­ма­тур­гі­чний при­йом, який за­сто­со­ву­є­ться, ко­ли сю­жет за­хо­дить у глу­хий кут і не розв’язу­є­ться жо­дним ло­гі­чним за­со­бом, ста­ло чу­до­вим під­сум­ком дня з уже не ти­жня і не мі­ся­ця, а дов­гих ча­сів ви­про­бу­ва­н­ня пе­ре­мі­на­ми.

Зір­ко­вим ві­сни­ком на­дії став її ге­рой — Га­лі­лео Га­лі­лей, який ні­ко­ли не ка­зав: « І все ж та- ки во­на обер­та­є­ться » , і яко­го ні­хто не зби­рав­ся спа­лю­ва­ти. Му­жність ви­го­ло­ше­н­ня ата­ві­зму бо­же­ствен­но­го ство­ри­ла прав­ди­вий міф про не­ско­ре­ність ро­зу­му. На­справ­ді ка­то­ли­цька цер­ква до­во­лі швид­ко зня­ла всі за­бо­ро­ни на кни­ги вче­но­го, зго­див­шись, що зви­ну­ва­че­н­ня у пе­ре­ви­щен­ні пов­но­ва­жень ро­зу­му, до­рів­ню­ва­н­ня люд­сько­го пі­зна­н­ня бо­же­ствен­но- му не­спов­на єсвід­че­н­ням вла­сної му­дро­сті.

До­ро­гою до гіль­йо­ти­ни Ро­бесп’єр про­кри­чав у ві­кна Дан­то­ну: «Я на те­бе че­каю». Мо­же, й справ­ді аб­со­лю­ти істи­ни, спра­ве­дли­во­сті, гар­мо­нії існу­ють, але то­чно — в ін­шо­му сві­ті.

Ве­ли­че­зна сфе­ра, за­крі­пле­на на де­ся­ти­ме­тро­вій стрі­лі під­йом­ни- ка, ні­би від за­хо­пле­но­го по­ди­ху ти­сяч гля­да­чів по­во­лі під­но­си­ться до не­бес. По­смі­шка мі­ся­ця на­да­є­їй квар­цо­ве ви­про­мі­ню­ва­н­ня. Ви­ни­кає на­стрій ме­ди­та­цій­но­го на­ла­го­дже­н­ня, зав­дя­ки яко­му у про­су­ну­тих мо­же від­кри­ти­ся тре­тєо­ко, зда­тність ви­хо­ди­ти за ме­жі про­сто­ру і ча­су.

Спле­ті­н­ня ме­та­ле­вих кі­лець ра­птом яв­ля­є­ма­сон­ський, па­ци­фіст­ський, кельт­ський хре­сти. На­віть сва­ро­га ба­чи­ться у пев­ні мо­мен­ти обер­та­н­ня сфе­ри. Вну­трі­шній го­лос під­ка­зу­є­пла­то­нів­ську на­зву для ці­єї чу­до­вої кар­ти­ни «Час — ру­хо­ма по­до­ба ві­чно­сті».

Ви­най­де­ний Га­лі­ле­єм те­ле­скоп, як ди­ри­гент­ська па­ли­чка при ви­ко­нан­ні сим­фо­нії над­со­ці­аль­но­го, під­ба­дьо­рю­єан­самбль ду­хов­них пра­ктик. А сам ви­на­хі­дник з кра­є­чку зем­ної ку­лі за­кли­кає зі­бра­н­ня смі­ли­вим оком, му­жнім сер­цем, сві­тлим ро­зу­мом ся­га­ти вер­шин ві­ру­вань, гли­бин мі­фів, у зна­ках і ри­ту­а­лах (за по­ра­дою Юн­га) роз­ко­до­ву­ва­ти вті­ле­н­ня ко­ле­ктив­но­го під­сві­до­мо­го.

Зда­є­ться, сер­ця за­би­ли­ся спіль­ним ри­тмом, ко­ли з’яви­ла­ся ку­ля, яка сво­їм роз­гой­ду­ва­н­ням за­крі­пи­ла асо­ці­а­цію з ма­я­тни­ком Фу­ко. Дів­чин­ка по­ча­ла ка­та­ти­ся на ній, по­тім лі­та­ти із нею, і на­ре­шті, тан­цю­ва­ти в по­ві­трі. Ці­ла ка­ру­сель з по­ві­тря­ни­ми акро­ба­та­ми за­кру­ти­ла­ся як Зем­ля нав­ко­ло Сон­ця, а са­мі ар­ти­сти на­бу­ли сво­бо­ди від зем­но­го тя­жі­н­ня. Та й у гля­да­чів, зда­є­ться, по­плив­ла зем­ля під но­га­ми.

Цир­ко­ві трю­ки, без­ліч рі­зно­ма­ні­тних саль­то вра­жа­ли не стіль­ки кар­ко­лом­ні­стю, скіль­ки ви­шу­ка­ні­стю пла­сти­ки. І ті­ло люд­ське, яке, ча­стіш за все, ви­да­є­ться ков­па­ком бла­зня, впев­не­но на­га­да­ло про ге­ні­аль­ність тво­рі­н­ня. Са­ма ж сфе­ра ба­га­то­зна­чні­стю фун­кціо­ну­ва­н­ня — як ядро, око, миль­на куль­ка, дзвін — під­твер­джу­ва­ла ста­тус вті­ле­н­ня ма­те­ма­ти­чної до­ско­на­ло­сті.

«В ко­го ду­ми, як зграї ве­се­лих пта­хів, По­ри­ва­ю­ться в не­бо у віль­но­му ле­ті, Хто пли­ве над жи­т­тям, той по зви­чній при­кме­ті Мо­ву кві­тів зба­гне, вчує де­ре­ва спів»

Шарль Бо­длер

Лю­ди, від­кри­ті до ми­сте­цьких по­слань, які зі­бра­ли­ся на пло­щі, ні­би утво­ри­ли хо­ро­вод без рук, без­кі­не­чну ру­хо­му спі­раль, упо­віль­не­ну роз­ду­ма­ми над по­ба­че­ним і по­чу­тим.

Про­стий фе­єр­верк, який у прейску­ран­ті на­зи­ва­є­ться «Срі­бний дощ», став Чу­ма­цьким шля­хом, що ви­ник не­спо­ді­ва­но і так са­мо роз­чи­нив­ся. Во­гня­ні ко­ме­ти зда­ли­ся стрі­ла­ми-вка­зів­ни­ка­ми, які зі сфе­ри у най­ви­щій то­чці її під­йо­му на­мі­ча­ли но­ві ці­лі у ві­чно­му шля­ху до пі­зна­н­ня усьо­го су­що­го.

Фран­цузь­ку куль­ту­ру не­суть по сві­ту її по­слан­ці-пі­лі­гри­ми пре­кра­сно­го, де­кла­ру­ю­чи єд­ність люд­ства, про­го­ло­шу­ю­чи най­ви­щою ці­л­лю лю­ди­ни роз­ви­ток се­бе із се­бе са­мо­го.

Пе­вен, ко­лись і на­ші ман­дру­ю­чі фі­ло­со­фи-ми­тці да­ру­ва­ти­муть до­брим лю­дям усьо­го сві­ту укра­їн­ську ве­сну, бу­я­н­ня по­чут­тів, аро­мат на­шо­го сві­то­с­прийня­т­тя.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.