Пам’яті Єв­ге­нія Єв­ту­шен­ка

Den (Ukrainian) - - Культура - Юрій ЩЕРБАК

«Нень­ка пред­ков моих — Украи­на, Во Дне­пре окре­стив­шая Русь, Не­у­же­ли ты бу­де­шь руи­на? Я бо­юсь за те­бя и мо­люсь...» Ці сло­ва Єв­ге­ній Єв­ту­шен­ко на­пи­сав у лю­то­му 2014 ро­ку, ко­ли на Май­да­ні ви­рі­шу­ва­ла­ся до­ля Укра­ї­ни, на­пи­сав, пе­ре­бу­ва­ю­чи в Окла­хо­мі, про­він­цій­но­му аме­ри­кан­сько­му уні­вер­си­те­ті, де ви­кла­дав з 1991 ро­ку.

Смерть Єв­ге­нія Єв­ту­шен­ка за­ми­кає ці­лу епо­ху «від­ли­ги» в ро­сій­ській лі­те­ра­ту­рі: уже ві­ді­йшли у ві­чність Ан­дрій Во­зне­сен­ський, Бел­ла Ахма­ду­лі­на, Ва­силь Аксьо­нов та ін­ші пред­став­ни­ки яскра­во­го по­ко­лі­н­ня ро­сій­ських де­мо­кра­тів, ви­сту­пи яких зби­ра­ли ко­лись ба­га­то­ти­ся­чні на­тов­пи й ви­кли­ка­ли бур­хли­ві су­спіль­ні дис­ку­сії.

Єв­ге­ній Єв­ту­шен­ко був, без сум­ні­ву, лі­де­ром ці­єї не­чи­слен­ної гру­пи, про­ти якої Ком­пар­тія і КДБ за­сто­со­ву­ва­ли рі­зні ме­то­ди при­бор­ка­н­ня — від спроб під­ку­пу до від­вер­то­го за­ля­ку­ва­н­ня.

Все­сві­тньої сла­ви Єв­ту­шен­ко за­жив сво­їм ві­до­мим вір­шем «Ба­бин Яр». Він пер­шим се­ред ра­дян­ських по­е­тів, ви­вчив­ши ан­глій­ську та іспан­ську мо­ви, став ман­дру­ва­ти аме­ри­кан­ським кон­ти­нен­том, ви­сту­па­ю­чи з чи­та­н­ням сво­їх вір­шів. Під час сво­їх по­їздок до Ве­не­су­е­ли, Ко­лум­бії, Пе­ру, Ар­ген­ти­ни і Ме­кси­ки я зу­стрі­чав чи­слен­них по­ці­но­ву­ва­чів по­е­зії Єв­ту­шен­ка, який за­жив не­аби­якої по­пу­ляр­но­сті се­ред мо­ло­ді цих кра­їн.

Єв­ту­шен­ко лю­бив Укра­ї­ну — не­дар­ма в ци­то­ва­но­му ви­ще вір­ші він зга­дує Та­ра­са Шев­чен­ка та Лі­ну Ко­стен­ко, хоч ця лю­бов укла­да­ла­ся в рі­чи­ще іде­а­лі­сти­чної ілю­зії про «спіль­ні дії» ро­сій­ських та укра­їн­ських де­мо­кра­тів. Жи­т­тя по­ка­за­ло, що ро­сій­ська ін­те­лі­ген­ція, на­віть що­най­пе­ре­до­ві­ша, не по­збу­ла­ся «стар­шо­брат­сько­го», а по­де­ку­ди й ім­пер­сько­го то­ну в роз­мо­ві з укра­їн­ськи­ми по­бра­ти­ма­ми.

Крах «за­галь­но­де­мо­кра­ти­чних» ілюзій став­ся в 2014 — 2016 ро­ках, під час ро­сій­ської жор­сто­кої агре­сії су­про­ти Укра­ї­ни. Не­да­рем­но мо­ло­да укра­їн­ська по­е­те­са ска­за­ла: «Ни­ко­гда мы не бу­дем бра­тья­ми — ни по родине, ни по ма­те­ри».

Але хі­ба мо­жна ав­то­ро­ві слів «Хо­тят ли рус­ские вой­ны» за­ки­да­ти йо­го ко­ро­тко­зо­рість що­до жор­сто­кої ро­сій­сько-шо­ві­ні­сти­чної ма­ши­ни, на­ла­што­ва­ної на вій­ну, на упо­ко­ре­н­ня су­сі­дніх на­ро­дів?

Ми вдя­чні Єв­ге­нію Єв­ту­шен­ку за йо­го твор­чість, йо­го по­шу­ки істи­ни, йо­го ша­но­бли­ве став­ле­н­ня до Укра­ї­ни.

Я по­зна­йо­мив­ся з Єв­ге­ні­єм, яко­го всі зва­ли «Же­ня», ще в по­ру сво­єї твор­чої спів­пра­ці з жур­на­лом «Юность». Я не за­ра­хо­ву­вав се­бе до йо­го дру­зів, як це ро­би­ли де­які ко­ли­шні укра­їн­ці, але зав­жди ша­ну­вав як яскра­ву осо­би­стість, по­ря­дну лю­ди­ну і та­ла­но­ви­то­го по­е­та. Ме­ні до­ве­ло­ся пра­цю­ва­ти з Єв­ге­ні­єм Єв­ту­шен­ком у Вер­хов­ній Ра­ді СРСР (він був на­ро­дним де­пу­та­том СРСР від Хар­ко­ва) й обго­во­рю­ва­ти йо­го смі­ли­ві (і не­зрід­ка іде­а­лі­сти­чні) про­е­кти де­мо­кра­ти­за­ції ра­дян­сько­го про­сто­ру. Але істо­рія роз­по­ря­ди­ла­ся по-сво­є­му. Не­хай прийме зем­ля Пє­рє­дєл­кі­но, зем­ля Па­стер­на­ка, ра­ба Бо­жо­го Єв­ге­нія Єв­ту­шен­ка у свої ві­чні обійми. Цар­ство йо­му Не­бе­сне.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.