Шоа в Укра­ї­ні

Но­ві пер­спе­кти­ви до­слі­дже­н­ня тра­ге­дії ХХ сто­лі­т­тя

Den (Ukrainian) - - День Планети - Фі­ліп Де ЛАРА Пе­ре­клад з фран­цузь­кої Іри­ни ДМИТРИШИН

І дея ор­га­ні­за­ції кон­фе­рен­ції (Па­риж, Сор­бо­на-Уні­вер­си­тет Пан­те­он Ас­сас, 9-11 бе­ре­зня 2017 р. Див. «День» № 40) ви­ни­кла, ко­ли я по­зна­йо­мив­ся з На­тал­кою Па­стер­нак, під час кон­фе­рен­ції, при­свя­че­ної Го­ло­до­мо­ру. Са­ме во­на роз­по­ві­ла ме­ні про біль, який пе­ре­жи­ва­ють укра­їн­ці че­рез зви­ну­ва­че­н­ня в ан­ти­се­мі­ти­змі та ко­ла­бо­ра­ціо­ні­змі під час Го­ло­ко­сту, про ту­ман су­джень і не­по­ро­зу­мінь, по­чу­т­тя не­зру­чно­сті та не­зна­н­ня, яких по­трі­бно по­зба­ви­ти­ся шля­хом ко­пі­ткої пра­ці, з’ясу­ва­н­ня то­го, що ста­ло­ся, та пря­мо­го діа­ло­гу пам’яті обох сто­рін. Існу­є­між укра­їн­ця­ми і єв­ре­я­ми кон­флікт, час­тко­во зма­ні­пу­льо­ва­ний ра­дян­ською вла­дою. Ви­прав­да­ний, то­му що — як у всіх кра­ї­нах Єв­ро­пи, що бу­ли оку­по­ва­ні на­ци­ста­ми, — тут бу­ли свої пра­ве­дни­ки, вбив­ці та спіль­ни­ки вбивць, але най­біль­ше бу­ло лю­дей, бай­ду­жих до до­лі спів­гро­ма­дян єв­рей­сько­го походження: це те, що фран­цузь­кий фі­ло­соф (ли­тов­сько­го походження) Ема­ню­ель Ле­ві­нас на­зи­ває«по­ки­не­н­ням». Страх по­ка­ра­н­ня, гра­ни­чно важ­кі умо­ви існу­ва­н­ня для всіх (го­лод, де­пор­та­ції на при­му­со­ві ро­бо­ти), бана­лі­за­ція за­сто­су­ва­н­ня си­ли по­ясню­ють та­ку по­ве­дін­ку. Але не ви­прав­до­ву­ють. І мо­раль­ний ре­зуль­тат цьо­го пе­рі­о­ду для єв­ро­пей­ців, хоч і не ка­та­стро­фі­чний, але все ж та­ки до­ста­тньо без­слав­ний. У ви­пад­ку ж Укра­ї­ни ця ре­аль­ність пе­ре­тво­ре­на на ка­ри­ка­ту­ру, де­фор­мо­ва­на ра­дян­ською бре­хнею, яка від 1945 ро­ку зро­би­ла все, щоб де­мо­ні­зу­ва­ти укра­їн­ський на­ціо­на­лізм, пред­став­ле­ний не іна­кше, як фа­шизм, з ме­тою пе­ре­ко­на­ти у ко­ла­бо­ра­ціо­ні­змі ОУН та спів­у­ча­сті біль­шо­сті укра­їн­ців у ви­ни­щен­ні єв­ре­їв. Во­дно­час СРСР за­бо­ро­няв будь-яку фор­му вшанування чи що­най­мен­шу згад­ку про до­лю єв­ре­їв, яких бу­ло роз­чи­не­но у ви­сло­ві «мир­ні ра­дян­ські гро­ма­дя­ни — жер­тви вар­ва­рів», так са­мо, як він за­бо­ро­няв на­ціо­наль­ну істо­рію Укра­ї­ни. Та­ким чи­ном, Укра­ї­на бу­ла жер­твою по­двій­но­го «істо­ри­чно­го за­пе­ре­че­н­ня» — за­пе­ре­че­н­ня укра­їн­ської на­ції та тра­ге­дії єв­ре­їв, які є ча­сти­ною на­ціо­наль­ної істо­рії, як за­зна­чив Пе­тро По­ро­шен­ко під час вшанування ро­ко­вин Ба­би­но­го Яру і, як по­ка­за­ли ви­сту­пи, пред­став­ле­ні на кон­фе­рен­ції в Па­ри­жі.

На­ціо­наль­не при­ми­ре­н­ня єре­аль­ним фа­ктом в сьо­го­ден­ній Укра­ї­ні, але ця но­ви­на ще не ді­ста­ла­ся до За­хі­дної Єв­ро­пи. Це пер­шо­при­чи­на як кон­фе­рен­ції, так і кру­гло­го сто­лу, ор­га­ні­зо­ва­но­го на­пе­ре­до­дні. Йо­сиф Зі­сельс від­крив цей кру­глий стіл гли­бо­ким роз­ду­мом про кон­флі­кти і при­ми­ре­н­ня між спіль­но­та­ми у по­стім­пер­сько­му су­спіль­стві, що по­ста­ви­ло пам’ять про Го­ло­кост у по­трі­бний кон­текст по­за без­плі­дни­ми зви­ну­ва­че­н­ня­ми та ви­прав­до­ву­ва­н­ня­ми, впи­су­ю­чи йо­го в істо­рію Укра­ї­ни. По­ряд з ним го­во­ри­ли Ле­о­нід Фін­берг, Ко­стян­тин Сі­гов, Во­ло­ди­мир В’ятро­вич, Та­рас Во­зняк та мі­ністр за­кор­дон­них справ П. Клім­кін, який за­ві­тав на за­хід. Ми хо­ті­ли по­ка­за­ти про­су­ва­н­ня остан­ніх до­слі­джень що­до Го­ло­ко­сту в СРСР, як в Укра­ї­ні, так і в ін­ших кра­ї­нах, та зро­би­ти мо­жли­вою зу­стріч і діа­лог між істо­ри­ка­ми з Укра­ї­ни та їхні­ми за­ру­бі­жни­ми ко­ле­га­ми. Ми не змо­гли за­про­си­ти всіх тих, хто міг би взя­ти участь, але, на мою дум­ку, нам усе-та­ки вда­ло­ся об’єд­на­ти ча­сти­ну най­кра­щих укра­їн­ських істо­ри­ків та істо­ри­ків із Фран­ції, Ні­меч­чи­ни, Ні­дер­лан­дів та Спо­лу­че­них Шта­тів Аме­ри­ки.

РЕ­ЗУЛЬ­ТА­ТИ КОН­ФЕ­РЕН­ЦІЇ

Ви­сту­пи на кон­фе­рен­ції бу­ли не тіль­ки ви­со­ко­го на­у­ко­во­го рів­ня, але та­кож і при­не­сли но­ві зна­н­ня: на­при­клад, що­до по­гро­му і по­дій у Льво­ві у 1941 ро­ці, що­до укра­їн­сько­го су­спіль­ства за­хі­дних ре­гіо­нів, які на мо­мент при­хо­ду нім­ців вже два ро­ки як пе­ре­бу­ва­ли під ра­дян­ською вла­дою, що­до на­си­л­ля про­ти єв­ре­їв у ре­гіо­нах, оку­по­ва­них ру­му­на­ми, чи став­ле­н­ня до нім­ців та єв­ре­їв мі­сце­вих ра­дян­ських адмі­ні­стра­цій на схо­ді кра­ї­ни. Що, мо­жли­во, найважливіше, — це те, що ко­жен міг до­лу­чи­ти­ся до діа­ло­гу, часом жорс­тко­го, але не­змін­но спов­не­но­го вза­єм­ної по­ва­ги та вза­єм­но ко­ри­сно­го з будь-яко­го огля­ду. Три­ва­лість кон­фе­рен­ції — два з по­ло­ви­ною дня — до­зво­ли­ла уча­сни­кам пе­ре­зна­йо­ми­ти­ся і обмі­ня­ти­ся дум­ка­ми. На­віть фран­цузь­ка ко­ле­га, на­стро­є­на про­ти укра­їн­ців та су­ча­сної укра­їн­ської по­лі­ти­ки пам’яті (зре­штою, по­га­но по­ін­фо­мо­ва­на), зму­ше­на бу­ла ви­зна­ти своє зди­ву­ва­н­ня, ко­ли по­ба­чи­ла сво­бо­ду та пе­ре­ко­на­ність, з якою укра­їн­ські істо­ри­ки дис­ку­ту­ва­ли між со­бою та з ко­ле­га­ми з ін­ших кра­їн. Впев­не­ний, що кон­фе­рен­ція спри­я­ти­ме мі­жна­ро­дній дис­ку­сії з цих пи­тань. Істо­рія Го­ло­ко­сту в СРСР не є оста­то­чно до­слі­дже­ною, так са­мо, як і істо­рія Укра­ї­ни ХХ сто­лі­т­тя. Ця істо­рія отри­ма­ла сво­бо­ду ви­вче­н­ня щой­но пі­сля па­ді­н­ня СРСР, але ми ще да­ле­кі від пов­но­го її зна­н­ня та ро­зу­мі­н­ня. В істо­рії ве­ли­ких тра­ге­дій не­має дрі­бниць: ко­жне ма­лень­ке від­кри­т­тя зда­тне про­ли­ти но­ве сві­тло та спри­я­ти зба­га­чен­ню ко­ле­ктив­ної пам’яті.

ДРАЖЛИВА ТЕ­МА

Я знаю, що де­хто в Укра­ї­ні та Фран­ції кри­ти­ку­вав участь у кон­фе­рен­ції Во­ло­ди­ми­ра В’ятро­ви­ча че­рез йо­го офі­цій­ні фун­кції на по­са­ді ди­ре­кто­ра Інституту на­ціо­наль­ної пам’яті та/чи че­рез пев­ні по­зи­ції у до­слі­дже­н­нях з істо­рії укра­їн­сько­го на­ціо­на­лі­зму під час Другої світової вій­ни. Ця кри­ти­ка не є спра­ве­дли­вою. Істо­ри­чні ана­лі­зи В’ятро­ви­ча дис­ку­сій­ні? До­бре, але не біль­ше й не мен­ше, ніж по­зи­ції ін­ших істо­ри­ків сто­сов­но аре­а­лу, який Ті­мо­ті Снай­дер на­зи­ває «кри­ва­ві зем­лі», — тоб­то йде­ться про ту ча­сти­ну Єв­ро­пи, яка бу­ла роз­чав­ле­на на­цист­ською та ра­дян­ською ім­пе­рі­я­ми. По­вер­та­ю­чись до Укра­ї­ни, за­зна­чу, що по­гля­ди В’ятро­ви­ча на істо­рію на­ціо­на­лі­зму на­пев­не за­слу­го­ву­ють на кри­ти­ку, але не біль­ше, ніж по­зи­ції ін­ших істо­ри­ків, чиї пра­ці, на мій по­гляд, стра­жда­ють на на­дмір­но уза­галь­не­ний під­хід до будь-яко­го на­ціо­на­лі­зму, ми­ну­ло­го чи су­ча­сно­го, з не­змін­ною тен­ден­ці­єю по­рів­ню­ва­ти йо­го з фа­ши­змом. Для них це, до ре­чі, ди­ле­ма (я не маю на ува­зі су­то про­пу­тін­ських іде­о­ло­гів), то­му що, з одно­го бо­ку, во­ни ви­зна­ють єв­ро­пей­ські пра­гне­н­ня Укра­ї­ни, ба­жа­н­ня сво­бо­ди і де­мо­кра­тії, а з дру­го­го — ре­а­гу­ють гри­ма­са­ми на най­мен­ші про­я­ви па­трі­о­ти­зму. Так, ні­би де­мо­кра­тія і Єв­ро­па не­су­мі­сні з су­ве­ре­ні­те­том на­цій. І остан­нє що­до В’ятро­ви­ча. Ми хо­ті­ли йо­го за­про­си­ти вла­сне са­ме че­рез йо­го офі­цій­ні фун­кції, а не в по­ле­мі­ці з ци­ми фун­кці­я­ми. Я на­пев­не не го­во­ри­ти­му цьо­го сто­сов­но всіх офі­цій­них ме­мо­рі­аль­них ін­сти­ту­цій на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі, але у ви­пад­ку Укра­ї­ни УІНП під го­ло­ву­ва­н­ням Во­ло­ди­ми­ра В’ятро­ви­ча ві­ді­грав надзвичайно ва­жли­ву роль у вша­ну­ван­ні пам’яті Го­ло­ко­сту в Укра­ї­ні, ви­знан­ні ці­єї тра­ге­дії як ча­сти­ни укра­їн­ської істо­рії та у ствер­джен­ні ва­жли­во­сті обов’яз­ку прав­ди та пам’яті в українському су­спіль­стві. Я мав і ма­ти­му, ві­ро­гі­дно, жва­ві дис­ку­сії з ним, як і ін­ші ко­ле­ги, що­до ті­єї чи ін­шої те­ми, але я бу­ду йо­му зав­жди вдя­чним за йо­го вне­сок у прав­ду і при­ми­ре­н­ня.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.