Ті­кай­мо ра­зом із... «DurDom»!

Про те, як ни­ні пра­цює До­не­цький те­атр у Ма­рі­у­по­лі, й но­вин­ки у ре­пер­ту­а­рі

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ЛИПКІВСЬКА, те­а­тро­зна­вець, Ма­рі­у­поль — Ки­їв

Це вже ста­ло тра­ди­ці­єю — тре­тій рік по­спіль, на­ве­сні, «зві­ту­ва­ти» у «Дні» про Ма­рі­у­поль­ський те­атр, єди­ний, який пра­цює на під­кон­троль­ній Укра­ї­ні те­ри­то­рії До­не­цької обла­сті.

Ни­ні мо­жна впев­не­но ска­за­ти, що він на­ре­шті зро­бив рі­шу­чий крок до онов­ле­н­ня і по­чав ко­ри­сту­ва­ти­ся там «ві­кном мо­жли­во­стей», ко­тре про­чи­ни­ло­ся для ньо­го у кри­зо­вій си­ту­а­ції.

Іще ми­ну­ло­річ бу­ло ско­ри­го­ва­но йо­го на­зву — те­пер це До­не­цький обла­сний ака­де­мі­чний дра­ма­ти­чний те­атр (м. Ма­рі­у­поль). Ор­ден «Знак По­ша­ни» ка­нув у Ле­ту ра­зом із кра­ї­ною, ко­тра йо­го ви­да­ла, а от звід­ки ко­лись (оче­ви­дно, у 1970-ті) взяв­ся ста­тус «ро­сій­ський», те­пер уже не вста­но­ви­ти. При­найм­ні, жо­дних до­ку­мен­то­ва­них слі­дів йо­го при­сво­є­н­ня у те­а­трі не зна­йшло­ся — от­же, і лі­кві­да­ція цьо­го ста­ту­су єне «ути­ска­ми на­ціо­наль­них мен­шин», а про­сто вста­нов­ле­н­ням юри­ди­чно­го «ста­ту­скво». Но­во­при­зна­че­ний го­лов­ний ре­жи­сер Ана­то­лій Лев­чен­ко ка­же, що во­лів би так са­мо при­бра­ти з на­зви те­а­тру і ви­зна­че­н­ня «дра­ма­ти­чний»: мов­ляв, якщо та­кий за­клад не ли­ше у мі­сті, ай у обла­сті на­ра­зі один, то він ма­є­бу­ти муль­ти­жан­ро­вий і пра­гну­ти вдо­воль­ня­ти най­шир­ші есте­ти­чні за­пи­ти.

«ПОВЗУЧА УКРАЇНІЗАЦІЯ»

Не­що­дав­но ди­ре­кто­ром-ху­до­жнім ке­рів­ни­ком ма­рі­у­поль­ців став Во­ло­ди­мир Ко­жев­ні­ков. У скла­дній си­ту­а­ції все ж обі­йшли­ся без «ва­ря­гів»: і він, і го­лов­ний ре­жи­сер пра­цю­ють у те­а­трі не пер­ше де­ся­ти­лі­т­тя, тож їхні ін­но­ва­ції ґрун­ту­ю­ться на знан­ні ко­ле­кти­ву зсе­ре­ди­ни.

Го­лов­на ін­но­ва­ція — «повзуча українізація», яку но­ве ке­рів­ни­цтво пра­гне здій­сню­ва­ти ма­кси­маль­но ко­ре­ктно та ви­ва­же­но, але, ра­зом з тим, на­по­ле­гли­во. До «Libertango» за п’єсою Пав­ла Ар’є«Сла­ва ге­ро­ям», уже по­ка­за­но­го в Ки­є­ві ми­ну­ло­го сезону, до­да­ли­ся «Ко­за-де­ре­за» Миколи Ли­сен­ка для най­мен­ших (спів­а­ють на­жи­во, і, схо­же, ця свій­ська тва­рин­ка «го­ду­ва­ти­ме» те­атр дов­го й «ка­ло­рій­но») та «Сой­чи­не кри­ло» за Іва­ном Фран­ком на ма­лій сце­ні. Оста­н­ня ро­бо­та — по­ста­нов­ка мо­ло­дої ре­жи­сер­ки хар­ків­ської шко­ли Єв­до­кії Ті­хо­но­вої (цін­не на­дба­н­ня для те­а­тру, від­да­ле­но­го від основ­них фа­хо­вих ка­дро­вих «по­то­ків»), річ ім­пре­сіо­ні­сти­чно-сим­во­лі­чно-му­зи­чна за сво­ї­ми ри­тма­ми. Жанр ви­ста­ви мо­жна бу­ло б ви­зна­чи­ти як «за­ча­кло­ва­не рон­до», і це геть незвичний до­свід як для акто­рів Ві­ри Шев­цо­вої, Ві­кто­рії Ага­фо­но­вї, Ар­ту­ра Вой­це­хов­сько­го, так і для гля­да­чів.

Сам же го­лов­ний ре­жи­сер пред­ста­вив прем’єру, яка, на­пев­но, мо­же вва­жа­ти­ся за­клю­чною ча­сти­ною своє­рі­дної три­ло­гії про «про­ща­н­ня з сов­ком», або, шир­ше, «про­ща­н­ня з ім­пе­рі­єю» — «DurDom» за від­кри­тою бу­ло за ча­сів пе­ре­бу­до­ви, а ни­ні на­пів­за­бу­тою п’єсою Ве­не­ди­кта Єро­фе­є­ва «Валь­пур­гі­є­ва ніч, або Кро­ки ко­ман­до­ра».

«УСІ ЖАНРИ, КРІМ НУДНОГО»

У пер­шій ча­сти­ні « три­пти­ху » — спе­кта­клі « З при­ві­том, твої тар­га­ни! » за п’ єсою Оле­га Бо­га­є­ва « Ро­сій­ська на­ро­дна по­шта » — ви­ве­де­ний ге­рой, у жит­ті та сві­до­мо­сті яко­го не­має ні­чо­го ін­ди­ві­ду­аль­но­го: ли­ше мі­фи ра­дян­ської про­па­ган­ди, ге­рої ра­дян­сько­го кі­но, ба­дьо­рі ра­дян­ські мар­ше­ві пі­сні. Не­по­втор­на, уні­каль­на люд­ська до­ля ви­яви­ла­ся пе­ре­тво­ре­ною на ні­що, без­по­во­ро­тно «ви­ти­сне­ною» со­ці­аль­ни­ми фан­то­ма­ми й іде­о­ло­гі­чни­ми клі­ше.

У дру­гій — « Сла­ва ге­ро­ям » — не пе­ред­ба­че­не ав­то­ром фі­наль­не бо­же­ві­л­ля ге­ро­ї­ні, ону­ки бій­ця УПА, роз­ста­ви­ло кра­пки над «і»: во­ро­жне­ча двох укра­їн­ців, які опи­ни­ли­ся під час Другої світової вій­ни по різ- ні бо­ки ба­ри­кад, ма­є­по­мер­ти ра­зом з ни­ми і не ма­ти про­дов­же­н­ня в на­щад­ках.

У тре­тій же ча­сти­ні не­хи­трий сю­жет: па­ці­єн­ти бо­же­віль­ні тру­я­ться вкра­де­ним у пер­со­на­лу ме­ти­ло­вим спир­том, який во­ни прийня­ли за при­да­тний для спо­жи­ва­н­ня, ети­ло­вий, — обрам­ле­ний та­кою на­си­че­ною по­стмо­дер­ною грою зі сло­ва­ми­сми­сла­ми-асо­ці­а­ці­я­ми-анек­до­та­ми-афо­ри­зма­ми ( Єро­фе­єв- бо був ве­ли­ким май­стром лі­те­ра­тур­ної екві­лі­бри­сти­ки), що з яко­гось моменту від­чу­ва­єш се­бе ні­би все­ре­ди­ні за­па­ле­но­го моз­ку бо­же­віль­но­го, який по­збав­ле­ний осо­би­стих ре­фле­ксій і про­сто ви­дає«на-го­ра» все по­ба­че­не й по­чу­те про­тя­гом жи­т­тя, при­чо­му в до­віль­них ком­бі­на­ці­ях — на кшталт «ге­не­ра­то­ра ви­пад­ко­вих чи­сел», що єба­зою для ба­га­тьох комп’ютер­них ігор.

... На сце­ні, оформ­ле­ній украй мі­ні­ма­лі­сти­чно, — три­бу­на із бю­сти­ком Ле­ні­на та ав­тен­ти­чний па­ра­дний окса­ми­то­вий пра­пор із зо­ло­тим ши­твом (мі­сце дії пе­ре­не­се­не ре­жи­се­ром, він же сце­но­граф, з лі­кар­ня­ної па­ла­ти до « кра­сно­го угол­ка » ) . Три­бу­нал над чер­го­вим «зра­дни­ком», обго­во­ре­н­ня істо­ри­чних та го­стро­по­лі­ти­чних пи­тань — зви­чний по­бут па­ці­єн­тів. І якщо в пі­зньо­ра­дян­ські ча­си п’ єса спри­йма­ла­ся як ме­та­фо­ра «тюр­ми на­ро­дів» (СРСР — бо­же­віль­ня з ГУЛАГів­ськи­ми по­ряд­ка­ми, на­са­джу­ва­ни­ми на­гля­да­ча­ми-мед­пер­со­на­лом), то сьо­го­дні її зміст ви­да­є­ться глиб­шим. І лі­ка­рі з са­ні­та­ра­ми, і хво­рі в цьо­му «Но­є­во­му ков­че­зі» — та­кі са­мо мо­раль­ні по­кру­чі, без­тям­ні й на­пха­ні со­ці­аль­ни­ми сте­ре­о­ти­па­ми та іде­о­ло­гі­чни­ми клі­ше. Тож по­ява у за­кла­ді — на­пе­ре­до­дні 1 трав­ня, у Валь­пур­гі­є­ву ніч — лі­те­ра­то­ра-ама­то­ра та на­пів­ди­си­ден­та-ал­ко­го­лі­ка Льо­ви Гу­ре­ви­ча в бі­лих ша­тах-про­сти­ра­длах і з вір­шо­ва­ни­ми «про­по­від­я­ми » на ву­стах ( Оле­ксандр Ару­тю­нян), че­рез яко­го і по­тра­пля­є­до спів­па­ла­тни­ків зло­ща­сний спирт, ста­є­та­ким со­бі дру­гим при­ше­стям Спа­си­те­ля. Він звіль­ня­є­лю­дей від ко­ро­сти ча­су та су­спіль­ства, якої мо­жна по­збу­ти­ся ли­ше ра­зом із жи­т­тям. У мо­мент цьо­го пе­ре­хо­ду бо­же­віль­ні ( чи справ­ді во­ни бу­ли не­спов­на ро­зу­му, чи про­сто по­ві­ри­ли у нав’ яза­ні їм ді­а­гно­зи й « обжи­ли­ся » все­ре­ди­ні них?) ста­ють ціл­ко­ви­то нор­маль­ни­ми — так ви­віль­ня­ю­ться їхні ду­ші.

...Про­ща­н­ня з ми­ну­лим, тве­ре­зий по­гляд на ньо­го, по­шук но­вих орі­єн­ти­рів — це не одно­ра­зо­вий акт, а три­ва­лий істо­ри­чний про­цес, який пе­ре­жи­ває вся Укра­ї­на, а над­то — її ру­си­фі­ко­ва­ні те­ри­то­рії. Для Ма­рі­у­по­ля це — го­стра про­бле­ма. І сві­жа по­ста­нов­ка Ана­то­лія Лев­чен­ка, у підза­го­лов­ку якої за­зна­че­но « ви­ста­ва для ро­зум­них » , єві­дгу­ком на неї. Про­те від­гу­ком не кон’ юн­ктур­ним, а гли­бо­ко обду­ма­ним — тож і ша­ну­валь­ни­ки сло­ве­сних ек­зер­си­сів, і « сві­до­мі гро­ма­дя­ни » , і ті, хто че­ка­є­від те­а­тру емо­цій­но­го ка­тар­си­су, зна­йдуть тут для се­бе по­жи­ву.

Зві­сно, « DurDom » — спе­ктакль не для «ка­си». Швид­ше — для фе­сти­ва­лів, яких йо­му мо­жна щи­ро по­ба­жа­ти. Але і для спо­кій­ної, зви­чної роз­ва­ги-роз­ра­ди в ре­пер­ту­а­рі те­а­тру теж є но­вин­ки — як «На­по­ле­он і Кор­си­кан­ка» І. Гу­ба­ча у по­ста­нов­ці Ан­же­лі­ки До­бру­но­вої.

« Усі жанри, крім нудного», — ця ві­до­ма фор­му­ла мо­гла би ста­ти для ма­рі­у­поль­сько­го те­а­тру сло­га­ном та до­ро­го­вка­зом.

А да­лі бу­де ще ці­ка­ві­ше: для за­лу­че­н­ня мо­ло­дих ре­жи­се­рів за­по­ча­тко­ву­є­ться від­по­від­на ла­бо­ра­то­рія, до то­го ж, на осінь, до від­кри­т­тя юві­лей­но­го сезону, анон­со­ва­но «Ене­ї­ду». І слухаючи Лев­чен­ка, який чи­та­є­Ко­тля­рев­сько­го ува­жно та при­скі­пли­во, не до­ві­ря­ю­чи хре­сто­ма­тій­ним уяв­ле­н­ням, уже мо­жна со­бі уяви­ти, що то бу­де геть не­зви­чне про­чи­та­н­ня. Че­ка­є­мо!

ФО­ТО ЛЕ­ВА САНДАЛОВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.