«Зро­зумі­ла, що лю­блю Ма­рі­у­поль, ...ко­ли по­ча­лась вій­на»

Про но­вий ха­ра­ктер мі­ста у При­а­зов’ї — по­е­тка На­дія Ум­риш, яка де­сять ро­ків то­му пе­ре­їха­ла сю­ди зі Льво­ва

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

Про На­дію то­рік нам роз­по­від­ав ма­рі­у­поль­ський по­ет і гро­мад­ський ді­яч Ана­то­лій Бу­тен­ко (ма­те­рі­ал «Укра­їн­ська мрія» Ма­рі­у­по­ля», «День» №112 за 29 черв­ня 2016 ро­ку). Зав­дя­ки фо­то­ви­став­ці «Дня» у цьо­му мі­сті по­зна­йо­ми­ли­ся без­по­се­ре­дньо з нею. Ви­яв­ля­є­ться, са­ма На­дія зі Льво­ва, до Ма­рі­у­по­ля пе­ре­їха­ла де­сять ро­ків то­му. Пра­цює вчи­те­лем­ви­хо­ва­те­лем, є по­е­ткою. То­рік ви­йшла книж­ка по­е­зій На­дії «Про­зрі­н­ня», а та­кож збір­ка вір­шів ма­рі­у­поль­ських по­е­тів «Ти в сер­ці мо­їм єди­на», де є її тво­ри. Крім цьо­го, На­дія — актив­на гро­мад­ська ді­я­чка, за­сту­пник го­ло­ви гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «Центр твор­чих іні­ці­а­тив «Єд­ність» і єди­но­го у мі­сті укра­ї­но­мов­но­го лі­те­ра­тур­но­го клу­бу «Сві­точ». На­дія Ум­риш роз­по­від­ає нам про до­ро­слі­ша­н­ня ма­рі­у­поль­ських ді­тей, про те, як у мі­сті «про­ро­ста­ють» укра­їн­ські іні­ці­а­ти­ви, та чим вра­жає фо­то­ви­став­ка «Дня».

«СА­МЕ ТЕ­ПЕР МА­РІ­У­ПОЛЬ СТАЄ УКРА­ЇН­СЬКИМ МІ­СТОМ»

— Вій­на при­не­сла стра­шне го­ре на на­шу зем­лю. На­пев­но, ще дов­гі де­ся­ти­лі­т­тя бо­лі­ти­муть ці ра­ни. Але са ме те пер Ма рі у поль стає ук ра - їн­ським мі­стом. Я пе­ре­їха­ла сю­ди зі Льво ва по над де сять ро ків то му. Спо­ча­тку ме­ні бу­ло ду­же важ­ко, а те­пер я пи­ша­ю­ся з то­го, що жи­ву са­ме в цьо­му мі­сті. Тут до­ля зве­ла ме не з ду же хо ро ши ми людь ми, справ­жні­ми па­трі ота­ми.

У Ма­рі­у­по­лі са­ме те­пер, у час вій­ни, від­бу­ва­ю­ться по­дії, які ра­ні­ше тут, ма­буть, ні­ко­ли і не ба­чи­ли. До нас при­їжджа­ли фестивалі «Чер­во­на ру­та» і «З кра­ї­ни в Укра­ї­ну», «Оке­ан Ель­зи», Ада Ро­гов­це­ва, а за­раз про­хо­дить фо­то­ви­став­ка «Дня» — впер­ше за 18 ро­ків.

«ЦІ ФОТОГРАФІЇ ОБ’ЄД­НУЄ ЛЮ­БОВ»

— Кіль­ка днів хо­джу під вра­же­н­ня­ми від ва­шої ви­став­ки. Ра­зів чо­ти­ри обі­йшла всю ек­спо­зи­цію, вдив­ля­ла­ся у фотографії. Тут гар­но пе­ре­пле­ли­ся і мир, і вій­на, і спо­кій, і при­ро­да Укра­ї­ни. От озе­ро Си­не­вир на сві­тли­ні «Сер­це Кар­пат» — ні­ко­ли не ба­чи­ла йо­го та­ким, на­че сер­це з ве­на­ми, що пуль­су­ють. І по­руч — фотографії про смерть, по­ра­не­н­ня, роз­ру­ху, ка­лі­цтва, на які ди­ви­ти­ся без сліз не­мо­жли­во.

Але всі ці сві­тли­ни об’єд­нує лю­бов — до лю­дей, до рі­дної зем­лі, до близь­ких, і на­віть до чу­жих. Адже чу­жих лю­дей за­раз не бу­ває. Ми пе­ре­жи­ва­є­мо за всіх, хто бо­ро­нить Укра­ї­ну.

Най­біль­ше ме­не вра­зи­ла сві­тли­на, яку ра­ні­ше ба­чи­ла на Facebook, — «На­о­дин­ці з дру­гом». Ко­ли я впер­ше її по­ба­чи­ла, на­че за­ці­пе­ні­ла. На ви­став­ці дов­го про­сто­я­ла бі­ля ро­бо­ти «Си­ла та ні­жність». Аж по­дих пе­ре­хо­пи­ло від цьо­го фо­то. На ньо­му за­ко­ха­ні у вій­сько­вій фор­мі, він — у вій­сько­вих ру­ка­ви­цях, ба­ла­кла­ві — з та­кою ні­жні­стю ди­ви­ться на свою ко­ха­ну, за­плі­тає їй ко­си­чку... Ні­чо­го по­ді­бно­го я ні­ко­ли не ба­чи­ла.

Ду­же не­спо­ді­ва­ною для ме­не ста­ла «зу­стріч» з іще одні­єю фо­то­гра­фі­єю. То­рік у Льво­ві їзди­ла у го­спі­таль, про­від­у­ва­ла по­ра­не­них вій­сько­вих. І там я по­зна­йо­ми­ла­ся з Ющен­ка­ми — Ка­тру­сею та Сер­гі­єм, до­лі яких по­єд­на­ла вій­на. На ви­став­ці по­ба­чи­ла фо­то­гра­фію з їхньо­го ве­сі­л­ля — а йо­го справ­ля­ли са­ме у львів­сько­му го­спі­та­лі.

А ще ме­не вра­зи­ли фотографії ма­рі­у­поль­ця Єв­ге­на Со­снов­сько­го. На де­яких з них є ді­ти з Ма­рі­у­по­ля — і ве­се­лі, у ви­ши­ван­ках, і у вій­сько­вих ка­сках, як на знім­ку «Тан­кіс­тка». Тож країна по­ба­чить, чим жи­вуть ді­ти у Ма­рі­у­по­лі.

«НЕ МО­ГЛА ДОЗВОЛИТИ, ЩОБ «ДНРІВЦІ» ВИХОВУВАЛИ СИ­НА»

— Ді­ти, які жи­вуть у Ма­рі­у­по­лі й усе це ба­чать, ма­ють го­стре від­чут- тя лю­бо­ві до Укра­ї­ни. От, при­мі­ром, мій мо­лод­ший син Єв­ген­чик, яко­му де­сять ро­ків. Йо­го па­трі­о­тизм і лю­бов до рі­дної зем­лі за­шка­лю­ють. Ко­ли у мі­сті кіль­ка мі­ся­ців бу­ла вла­да «ДНР», я ви­бі­га­ла на ву­ли­цю і про­си­ла: «Же­ню, Укра­ї­ну за­раз тре­ба лю­би­ти ти­хо».

Ко­ли над мо­їм Кам’ян­ськом (се­ли­ще на око­ли­ці Ма­рі­у­по­ля. — Авт.) лі­та­ли «Гра­ди», ми бо­я­ли­ся, хо­ва­ли­ся у ван­ну, але я не зби­ра­ла­ся ті­ка­ти до­до­му. Зна­ла, що ми по­вин­ні ви­сто­я­ти, обо­ро­ни­ти Ма­рі­у­поль і ви­гна­ти всю не­чисть. У мі­сті сто­я­ла «ДНР», а ми з си­ном чи­та­ли на ву­ли- ці вір­ші: Єв­ген — Шев­чен­ка, ая — свій про Шев­чен­ка. Але то­ді я па­ні­ку­ва­ла то­му, що не мо­гла дозволити, щоб «днрівці» виховували мо­го си­на.

«ТРЕ­БА, ЩОБ МОЛОДЬ БА­ЧИ­ЛА: УКРА­ЇН­СЬКЕ — ЦЕ КРУТО»

— Моя укра­їн­ська мо­ва, моя лю­бов до Укра­ї­ни й да­ли ме­ні всіх дру­зів, яких маю в Ма­рі­у­по­лі. З ма­лим си­ном хо­ди­ли і на мі­тин­ги, й на ін­ші та­кі по­дії — са­ме так по­зна­йо­ми­ла­ся з Ана­то­лі­єм Бу­тен­ком, який ор­га­ні­зо­ву­вав гро­мад­ське об’єд­на­н­ня «Центр твор­чих іні­ці­а­тив «Єд­ність». На­ша ор­га­ні­за­ція, де я ста­ла за­сту­пни­ком го­ло­ви, хо­че об’єд­на­ти всі па­трі­о­ти­чні си­ли і по­бу­ду­ва­ти в Ма­рі­у­по­лі Укра­їн­ський дім, щоб від­ро­джу­ва­ти в мі­сті укра­їн­ські зви­чаї, куль­ту­ру, на­ціо­наль­ну ідею.

Ма­буть, про­сві­тни­цьких про­е­ктів у Ма­рі­у­по­лі не­до­ста­тньо. Що­ро­ку ор­га­ні­зо­ву­ю­ться фестивалі укра­їн­ської пі­сні, до Дня пи­сем­но­сті про­во­дя­ться кру­глі сто­ли. І ми го­во­ри­мо, го­во­ри­мо, але ве­ли­ко­го ре­зуль­та­ту не­має. От у Кам’ян­ську ди­тя­чий са­до­чок укра­ї­но­мов­ний, але щоб ви­хо­ва­те­лі роз­мов­ля­ли з ді­тьми укра­їн­ською,— з цим про­бле­ма­ти­чно.

Або си­ту­а­ція на День за­ко­ха­них. За­хо­ті­ло­ся ме­ні по­да­ру­ва­ти ли­стів­ку. За­йшла у ма­га­зин, а там ли­стів­ки з на­пи­сом укра­їн­ською не­має. Про­шу про­сто чи­сту — теж не­має. Що­до кни­жок — на­при­клад, Все­во­ло­да Не­стай­ка вже мо­жна зна­йти, але це пи­та­н­ня теж про­су­ва­є­ться скла­дно. Ра­ні­ше, ко­ли їха­ла до Льво­ва, по­вер­та­лась до Ма­рі­у­по­ля з пов­ною тор­бою укра­їн­ських кни­жок.

Так, у нас з’явив­ся, на­при­клад, Віль ний прос тір « Ха ла бу да » , але по­трі­бно біль­ше та­ких ре­чей. Тре­ба, щоб молодь ба­чи­ла: укра­їн­ське не є чи­мось ху­тор­ним, укра­їн­ське — це круто.

КУЛЬ­ТУ­РА ДАЄ СИ­ЛИ НЕ БО­Я­ТИ­СЯ

— Я не при­хо­вую свою по­зи­цію, хо­ча ми жи­ве­мо у дво­я­ко­му про­сто­рі. У Ма­рі­у­по­лі до­сі є ба­га­то лю­дей, яким Укра­ї­на чу­жа, і це ду­же бо­ля­че. Ка­жуть ме­ні: «Не ви­со­вуй­ся, а то прий дуть « на ші » , і не встиг неш вте­кти». Во­ни не бо­я­ться. Зна­ють, що їм ні­хто ні­чо­го не зро­бить — ні СБУ, ні ще хтось. Важ­ко жи­ти в цьо­му. Щоб ма­ти за­ряд енер­гії, хо­джу на мі­тин­ги, кон­цер­ти. Це до­по­ма­гає нам ви­сто­я­ти се­ред існу­ю­чо­го ото­че­н­ня, на­дає си­ли, зокре­ма щоб не бо­я­ти­ся.

«ХО­ТІ­ЛО­СЯ ЦІЛУВАТИ МАРІУПОЛЬСЬКУ ЗЕМ­ЛЮ...»

— Са­ме ко­ли по­ча­ла­ся вій­на, зро­зумі­ла, на­скіль­ки лю­блю Ма­рі­у­поль, що вза­га­лі лю­блю йо­го; на­скіль­ки хо­чу, щоб Укра­ї­на тут бу­ла. Я аж то­ді усві­до­ми­ла, що не хо­чу по­вер­та­ти­ся до Льво­ва. До цьо­го сім ро­ків ме­не тя­гну­ла до­до­му си­ла рі­дної зем­лі, ба­чи­ла в Ма­рі­у­по­лі тіль­ки не­га­тив­не.

Ко­ли по­ча­ла­ся вій­на, їду я до Ма­рі­у­по­ля зі Льво­ва, а наш «бан­де­рів­ський» по­їзд зу­пи­ня­ють пе­ред До­не­цьком і ка­жуть: «Бан­де­рів­ців не про­пу­ска­ють». Ча­сти­ну ва­го­нів від­че­пи­ли. Лю­ди з До­не­цька до­їжджа­ли до­до­му чим мо­гли, а нас, ма­рі­у­поль­ців, дві го­ди­ни три­ма­ли в по­лі. У мо­їй сум­ці ле­жа­ли бла­ки­тно-жов­тий пра­пор, який був на Май­да­ні, дві ви­ши­ван­ки, образ Ма­те­рі Бо­жої. Ро­з­умі­ла — якщо «днрівці» пе­ре­ві­ря­ти­муть сум­ку, бу­де по­га­но... Бо­я­ла­ся не за се­бе, а за ди­ти­ну, за те, хто ж її до­ве­зе до­до­му. Ко­ли на вок­за­лі в До­не­цьку нас та­ки зу­пи­ни­ли, ду­ма­ла, що бу­де, якщо зай­дуть «днрівці», ку­ди ді­ва­ти ди­ти­ну... Мо­ли­ли­ся я і вся моя ро­ди­на. Але, на ща­стя, во­ни у ва­гон не за­йшли, все за­кін­чи­ло­ся до­бре. І ко­ли се­ред но­чі ми при­їха­ли до Ма­рі­у­по­ля, ме­ні хо­ті­ло­ся цілувати йо­го зем­лю.

Сім ро­ків я не зна­ла, за що мо­жна лю­би­ти Ма­рі­у­поль. Не ро­з­умі­ла, за що йо­го лю­блять. А те­пер мо­жу ска­за­ти, від­по­від­а­ю­чи за ко­жну бу­кву: щи­ро лю­блю Ма­рі­у­поль. Щи­ро лю­блю лю­дей, які тут жи­вуть.

«ТІЛЬ­КИ ЩОБ КРОВ НЕ ЛИЛАСЯ...»

— Чо­мусь ін­ту­ї­ція під­ка­зує ме­ні, що Укра­ї­на та­ки бу­де єди­ною дер­жа­вою. Іна­кше про­сто не мо­же бу­ти.

Га­даю, як­би жи­ла у Льво­ві, все це не пе­ре­жи­ла б, і вір­шів та­ких не пи­са­ла б. У мо­їх по­е­зі­ях все пи­ше­ться зви­чай­ни­ми сло­ва­ми, яки­ми роз­мов­ля­ють лю­ди. Ія б по­ло­ви­ну жи­т­тя від­да­ла, щоб у ме­не тих вір­шів не бу­ло. Але за ін­ших об­ста­вин Ма­рі­у­поль не став би укра­їн­ським мі­стом!

От ку­пи­ла книж­ки з Бі­блі­о­те­ки «Дня»: «Укра­ї­на Incognita» і «Ка­та­стро­фа і Трі­умф. Істо­рії укра­їн­ських Ге­ро­їв». Як маю віль­ну хви­лин­ку, чи­таю. Я чи­та­ла чи­ма­ло кни­жок про цю вій­ну, і ва­ша на­пи­са­на до­сту­пно, гар­но, про­стою мо­вою.

Не­за­ба­ром при­йду на ви­став­ку ще. І всіх, ко­го ба­чу і знаю, за­про­шую на неї. Ма­рі­у­по­лю це по­трі­бно. Не­хай над­хо­дить по кра­пель­ці, по­віль­но — тіль­ки щоб кров не лилася.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Якщо ма­є­те на­го­ду, обов’яз­ко­во за­ві­тай­те на XVIII Між­на­ро­дну фо­то­ви­став­ку «Дня», щоб по­ди­ви­ти­ся близь­ко 200 кра­щих сві­тлин з усіх ку­то­чків кра­ї­ни і до­по­мог­ти нам ви­зна­чи­ти кра­щу, ко­тра отри­має приз гля­да­цьких сим­па­тій. Ви­став­ка три­ває в Цен­трі су­ча­сно­го ми­сте­цтва і куль­ту­ри іме­ні А. І. Ку­їн­джі до 14 кві­тня. Вхід віль­ний

ФО­ТО ЄВ­ГЕ­НА СО­СНОВ­СЬКО­ГО

Упев­не­ний погляд у май­бу­тнє. На­дія Ум­риш (лі­во­руч) на зу­стрі­чі з жур­на­лі­ста­ми «Дня» у ма­рі­у­поль­сько­му Віль­но­му про­сто­рі «Ха­ла­бу­да». По­е­тка зі­зна­є­ться, що мі­тин­ги, кон­цер­ти, ін­ші куль­тур­ні та про­сві­тни­цькі по­дії до­по­ма­га­ють мі­сце­вим па­трі­о­там Укра­ї­ни ви­сто­я­ти се­ред не зав­жди при­я­зно­го ото­че­н­ня

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.