Лю­дя­ність ро­ди­ни Ша­ру­піч

Ще одна хви­лю­ю­ча істо­рія до 75-річ­чя Го­ло­ко­сту

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ва­силь ФЕДЧУК, кра­є­зна­вець, Луцьк Сві­тли­ни із сі­мей­но­го архіву Ал­ли ПОДОЛЬЧУК

На по­ча­тку бе­ре­зня у скла­ді твор­чої гру­пи Во­лин­сько­го те­ле­ба­че­н­ня, яка зні­ма­ла до­ку­мен­таль­ну пе­ре­да­чу про участь жи­те­лів Ро­жи­щен­сько­го ра­йо­ну в по­ря­тун­ку єв­ре­їв від роз­стрі­лу мі­сце­во­го гет­то 1942 ро­ку, я від­ві­дав і Пе­ре­спу.

Ту­ди ме­не при­вів лист Мо­тіо Одва­ка (див. пу­блі­ка­цію в га­зе­ті «День» за 17.03.2017р.) У ньо­му він по­бі­жно зга­дав, що під час зу­стрі­чі в Тель-Аві­ві тих, ко­го му­жні во­ли­ня­ни вря­ту­ва­ли від зни­ще­н­ня, бу­ла і ве­ли­ка сім’я Мо­рі­са Лей­ка­ха із цьо­го се­ла. Хто кон­кре­тно це зро­бив, Одвак не на­пи­сав. Отож, ви­рі­шив роз­по­ча­ти по­шук. У сіль­ській ра­ді за­ці­кав­ле­но сприйня­ли моє по­ві­дом­ле­н­ня. По­обі­ця­ли яко­мо­га швид­ше уто­чни­ти в ко­рін­них ста­ро­жи­лів, яких за­ли­ши­лись вже оди­ни­ці.

Бу­кваль­но за де­кіль­ка днів се­кре­тар На­та­лія Де­ми­дюк ме­ні по­ві­до­ми­ла, що ця єв­рей­ська ро­ди­на пе­ре­хо­ву­ва­лась у жи­тель­ки Пе­ре­спи Ша­ру­піч Оле­ни Ми­ко­ла­їв­ни. «На жаль, — ска­за­ла На­та­лія Дми­трів­на, — во­на вже дав­но по­мер­ла. Але в Лу­цьку ( обна­ді­я­ла) ме­шкає її вну­чка Ал­ла Жмур­ко- Подольчук. За­пи­шіть її те­ле­фон». На мій дзві­нок від­гу­кну­лась са­ма Ал­ла Ми­ко­ла­їв­на.

— Як не пам’ята­ти цю сто­рін­ку з істо­рії жер­тов­но­го по­дви­гу мо­єї ба­бу­сі та ма­ми Те­тя­ни? — схви­льо­ва­но від­по­ві­ла. — Я вже бу­ла в 10 кла­сі, ко­ли в 1964 ро­ку впер­ше на на­шу адре­су з Аме­ри­ки, з мі­ста Бал­ті­мо­ра на­ді­йшов лист від па­на Мо­рі­са. У ньо­му він те­пло дя­ку­вав ба­бу­сі Оле­ні за її бла­го­ро­дний вчи­нок і по­ря­ту­нок. «Скіль­ки бу­де­мо жи­ти, — пи­сав, — стіль­ки з мо­єю се­строю Ет­тою і дру­жи­ною Ет­тою та на­ши­ми донь­ка­ми Ін­дою і Шу­ла­міт бу­де­мо вас пам’ята­ти». Ці ряд­ки, ка­же па­ні Ал­ла, спо­ну­ка­ли ме­не де­таль­но роз­пи­та­ти у рі­дних про по­дії пе­рі­о­ду фа­шист­ської оку­па­ції.

Сти­сло ви­кла­ду, як все бу­ло. Влі­тку 1941 ро­ку по­лі­цаї за вка­зів­кою но­вої вла­ди зму­си­ли мі­сце­вих єв­ре­їв і тих, ко­го при­гна­ли з гет­то, пра­цю­ва­ти на тор­фо­під­при­єм­стві. Тим­ча­со­во во­ни жи­ли по ха­тах се­лян. Ко­ли ж на­ста­ла осінь, їх зно­ву по­гна­ли в рай­центр у гет­то. У нас, на ху­то­рі, що ближ­че Ко­зи­на, і ме­шка­ла ро­ди­на Лей­ка­хів. Ба­бу­ся Оле­на по­ра­ди­ла їм за­ли­ши­ти­ся.

У бу­дин­ку три­ма­ти бу­ло не­без­пе­чно, бо по­лі­цаї з жан­дар­ма­ми час від ча­су пе­ре­ві­ря­ли, чи не пе­ре­хо­ву­ють се­ля­ни єв­ре­їв-вті­ка­чів. Го­спо­ди­ні ви­рі­ши­ли зро­би­ти для них схо­ван­ку в скир­ті со­ло­ми, яку по­ста­ви­ли за хлі­вом. Для цьо­го із­се­ре­ди­ни ви­бра­ли по­ло­ву, що там збе­рі­га­ла­ся. А в тій пу­сто­ті обла­шту­ва­ли жи­тло. Зго­дом, вже на­пе­ре­до­дні зи­ми, до Ша­ру­пі­чів при­йшла ще одна єв­рей­ська сім’я — Мо­те­ля Бей­зе­ра. «Ба­бу­ся з ма­мою, — ка­же Ал­ла Ми­ко­ла­їв­на, — на свій страх і ри­зик по­го­ди­ла­ся теж їх пе­ре­хо­ву­ва­ти в со­лом’яній «ха­ті». Усіх до­ро­слих з ді­тьми бу­ло вже дев’ять лю­дей. Вдень во­ни пе­ре­бу­ва­ли в схо­ван­ці. Ли­ше вве­че­рі ви­хо­ди­ли на сві­же по­ві­тря та на­ві­ду­ва­лись в де­рев’яну ха­ту, щоб ви­пра­ти бі­ли­зну і по­ре­мон­ту­ва­ти одяг. Не­хи­тру сіль­ську їжу для них ба­бу- ся що­дня та­єм­но пе­ре­да­ва­ла у від­рі, яке ні­би­то не­сла ху­до­бі чи сви­ням у хлів. По­сто­яль­ці на­ма­га­ли­ся не бу­ти тя­га­рем і ста­ра­ли­ся якось від­дя­чи­ти. Ви­ко­ну­ва­ли пев­ну до­ма­шню ро­бо­ту».

Ко­ли ж 1943 ро­ку на Во­ли­ні пар­ти­за­ни роз­гор­ну­ли ди­вер­сій­ні дії, це зму­си­ло оку­пан­тів по­си­ли­ти охо­ро­ну за­лі­зни­чних ко­лій, стан­цій та мо­стів. У про­сто­рий бу­ди­нок Ша­ру­пі­чів (а він мав п’ять кім­нат і дві окре­мі вхо­ди) ста­ро­ста при­зна­чив на по­стій гру­пу нім­ців-ти­ло­ви­ків. Звід­си во­ни вже хо­ди­ли охо­ро­ня­ти ці об’єкти. Не­без­пе­ка ча­ту­ва­ла на єв­ре­їв і го­спо­да­рів що­дня. Не­ща­сні лю­ди зму­ше­ні бу­ли ці­ли­ми дня­ми пе­ре­бу­ва­ти в тем­ній за­ду­шли­вій схо­ван­ці. Одно­го ра­зу, ко­ли Мо­ріс не­о­ба­чно ви­йшов на­двір, йо­го за­при­мі­тив одно­се­лець і до­ніс жан­дар­мам. Ті не­гай­но при­їха­ли і про­ве­ли об­шук в ха­ті і хлі­ві. На ща­стя, йо­го не ви­яви­ли — він встиг за­ліз­ти на го­ри­ще, де збе­рі­га­ло­ся льо­но­во­ло­кно, і на­кри­ти­ся ним. Отак в по­стій­но­му стра­ху ці дві сім’ї пе­ре­жи­ли дов­гих два з по­ло­ви­ною ро­ки. А вже пі­сля вій­ни че­рез Поль­щу хто ви­їхав до Ізра­ї­лю, а хто до США. Бей­зе­ри зго­дом озва­ли­ся з Тель-Аві­ва, а Лей­ка­хи — з Бал­ті­мо­ра. Мо­ріс де­кіль­ка ра­зів при­си­лав сво­їм ря­тів­ни­кам із Пе­ре­спи по­да­рун­ки. У сі­мей­но­му аль­бо­мі ро­ди­ни По­доль­чу­ків є де­кіль­ка сві­тлин чле­нів ве­ли­кої сім’ї Лей­ка­ха.

Ко­пії ли­стів від них не­за­ба­ром по­пов­нять ек­спо­зи­цію Ро­жи­щен­сько­го кра­є­знав­чо­го му­зею. Сю­ди ж уже пе­ре­да­но сві­тли­ни та свід­че­н­ня від сі­мей Мо­тіо Одва­ка та Абра­ма Ци­тва­ра, про яких га­зе­та пи­са­ла ра­ні­ше. Пра­ців­ни­ки му­зею го­ту­ють те­пер до­ку­мен­таль­ну ек­спо­зи­цію, при­свя­че­ну тра­гі­чній рі­чни­ці Го­ло­ко­сту.

Те­тя­на Жмур­ко

Оле­на Ша­ру­піч

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.