До­ма­шня коль­чуж­ка

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Тре­ба ж та­ко­му ста­ти­ся, що ві­кна ку­хні ви­хо­дять у двір з ви­дом на над­то до­ро­гий брен­до­вий го­тель, що­прав­да, на йо­го вну­трі­шній бік. То­му знаю на­пам’ять і йо­го вну­трі­шній чу­до­вий дво­рик, і флер ве­чір­ньо­го осві­тле­н­ня, і ро­ман­ти­чність йо­го лі­тньої ве­ран­ди, а та­кож те, що і від ме­шкан­ців за­ма­ско­ва­но, і від пе­ре­хо­жих. Сво­є­рі­дні ла­тки до­бре ви­дно з мо­го по­вер­ху, во­ни не­дба­ло при­кри­ва­ють (швид­ше за все, за­ду­ма­ні як тим­ча­со­ві, а слу­жать ро­ка­ми) ви­тяж­ки — плюс де­ше­вий га­нок для при­слу­ги, і все це на тлі про­ду­ма­но­го еле­ган­тно­го дво­ро­во­го фа­са­ду. По­стій­но ди­ву­ю­ся — при та­ких міль­йо­нах, що вга­ти­ли в бі­знес, на­ві­що еко­но­ми­ти на дрі­бни­цях, адже ві­до­мо, що не­має ні­чо­го біль­шпо­стій­но­го, ніж тим­ча­со­ве. Мо­жли­во, скна­ра си­дить усе­ре­ди­ні будь-яко­го міль­йо­не­ра, але на­ві­що псу­ва­ти вид з мо­го ві­кна, зав­жди хо­чу за­пи­та­ти у не­бо­жи­те­ля — го­спо­да­ря. Мо­жу ж роз­ра­хо­ву­ва­ти, ще пре­кра­сно пам’ята­ю­чи, як все на­ха­бно бу­ду­ва­ло­ся ро­ків 10—12 то­му — з ці­ло­до­бо­вим гур­ко­том і по­стій­ним онов­ле­н­ням ме­шкан­ця­ми бе­руш (іна­кше не за­сну­ти) хо­ча б на що-не­будь з пан­сько­го пле­ча. Вза­га­лі, з та­ки­ми су­сі­да­ми мо­жна тро­хи за­плу­та­ти­ся. З по­ши­ре­ним, де­що спо­тво­ре­ним уяв­ле­н­ням про обов’яз­ко­ві зов­ні­шні озна­ки ба­гат­ства, мо­жна й фі­лер­но-бо­то­ксні облич­чя де­яких де­пу­та­ток вва­жа­ти мар­ке­ром йо­го, хоч ясно — во­ни від­ста­ли. У мо­ді дав­но не­о­пе­ра­бель­на зов­ні­шність, тоб­то на­ту­раль­на. Що­прав­да, це ко­штує ще до­рож­че, і де­кла­ру­ва­ти не обов’яз­ко­во, але й че­ка­ти, по­ки по­вер­не­ться кон­тур­на пла­сти­ка мо­жна ро­ка­ми. Так, важ­ко їм, бі­до­ла­шним, ні­би­то без будь-яко­го зло­рад­ства ду­ма­ла, йду­чи цен­траль­ни­ми ву­ли­ця­ми, зви­чно ви­вча­ю­чи мі­ський пей­заж то в чор­но-бі­лих то­нах, то в ко­льо­рі. Так і на­штов­хну­ла­ся на яскра­ву ви­ві­ску і про­чи­та­ла: «Май­стер­ня іде­аль­но­го ті­ла». Від­чу­ваю — ду­же тре­ба са­ме ту­ди. Адже облич­чя теж ча­сти­на ті­ла, от­же, там змай­стру­ють но­ву сві­жу ма­со­чку, за­ма­ску­ють за­ли­шки вто­ми від ра­пто­вої ве­сни, а в ме­не — і від то­таль­но­го до­ма­шньо­го при­би­ра­н­ня. Ось за­раз у до­мі все бли­щить — від ві­кон до ка­струль і кра­нів, а облич­чя — про­пор­цій­на нав­па­ки. Мо­жли­во, хай їй грець, цій ре­тель­но­сті, адже ко­ли при­би­ра­ла з на­ба­га­то мен­шим зав­зя­т­тям, ви­гля­да­ла якось сві­жі­ше. Так, у май­стер­ні, де да­ру­ва­ли (пе­ре­ко­на­на, за не­ви­гі­дним для се­бе, тоб­то ме­не, кур­сом) омрі­я­ний іде­ал, швид­ко, пе­ре­ра­ху­вав­ши всі не­до­лі­ки, прай­сом зви­чно під­ба­дьо­рять, не­має жо­дно­го сум­ні­ву, але я вам, па­ні­май­стри­ні з са­ло­ну, все ж у ру­ки не дам­ся. Зро­зумі­ло, чо­му — в осо­бли­вій май­стер­ні, де до вас зба­лан­су­ва­ли іде­аль­ні та­ри­фи, за­брав­ши все що мо­жна для іде­аль­но­го ті­ла, не за­ли­ши­ли гро­шо­вих шан­сів, от­же, бу­де­мо, як і ра­ні­ше, — на са­мо­об­слу­го­ву­ван­ні. До­сі на­чеб­то не­по­га­но й ви­хо­ди­ло, на­віть зда­ва­ло­ся, що ко­ло­дязь без­дон­ний, але че­сна вну­трі­шня під- каз­ка про­си­гна­лі­зу­ва­ла — ілю­зії. І чу­до­во — не роз­лу­ча­ти­ся з ілю­зі­я­ми — теж пев­не вмі­н­ня, а по­ку­пців зав­жди біль­ше, ніж знав­ців. При­ро­дно, ку­па­ю­чись в ілю­зі­ях, мо­жна се­бе вва­жа­ти осо­бли­вим знав­цем і вко­тре за­плу­та­тись.

Якось, у цей епі­зод, до пев­ної мі­ри зна­ко­вий, сто­я­чи на пе­ре­хо­ді і че­ка­ю­чи «зе­лен­ки», ми­мо­во­лі спо­сте­рі­га­ла, як жи­ве «мій» роз­кі­шний го­тель вже з па­ра­дно­го, го­лов­но­го вхо­ду. Ось ви­бі­гло двоє кре­ме­зних ло­ще­них мо­лод­ців, зда­є­ться, во­ни на­віть скри­пі­ли від чи­сто­ти бі­ло­сні­жних со­ро­чок і від­пра­со­ва­но­сті не­ймо­вір­но­го крою ко­стю­мів. Ли­ше про­май­ну­ло — ось він, ре­спект, як дра­ма­тур­гія дій­ства зро­би­ла зи­гзаг, і на­по­ма­дже­ні здо­ров’яки за­сти­гли бі­ля від­кри­тих две­рей, я би ска­за­ла, се­ми­зір­ко­во­го ав­то, че­ка­ю­чи, як ста­ло зро­зумі­ло, на го­спо­да­рів. Із го­те­лю ви­йшла ти­ха, сі­ра, зов­сім не­по­мі­тна па­ра, про­шми­гну­ла до са­ло­ну, охо­рон­ці — за ті­ла­ми сво­їх пра­це­дав­ців, і ма­ши­на пом­ча­ла. Ось так плу­та­ють кар­ти, і на­віть са­мо­про­го­ло­ше­ні все­знай­ки сто­ять і на­ві­щось уто­чню­ють для се­бе — чи від­ра­зу зро­зумі­ла, хто є хто або вар­то ска­за­ти со­бі прав­ду — пе­ре­плу­та­ла, хоч і ро­зу­мію, що най­ба­га­тші не на­рі­зу­ють пон­ти пе­ред ву­ли­чним лю­дом, у них — свої гля­да­чі, ша­ну­валь­ни­ки, за­здрі­сни­ки і во­ро­ги. Ре­пор­тер — пі­шо­хід — осо­ба мо­тор­на, і у ву­шко від гол­ки про­лі­зе, якщо тре­ба, і ніс на­ві­щось по­стій­но три­має за ві­тром. Та все ж, тро­ян­дою кра­ще ми­лу­ва­ти­ся, аніж ро­з­гля­да­ти її ко­рінь під мі­кро­ско­пом, що ро­блять не­дав­но зов­сім се­зон­но-зи­мо­ві сон­ні чо­ло­ві­ки. Маю на ува­зі тих, хто пе­ре­су­ва­є­ться в мі­сько­му транс­пор­ті. Вла­сни­ки сво­їх ав­то ба­га­то втра­ча­ють, про­лі­та­ю­чи на швид­ко­сті ву­ли­ця­ми... У ме­тро ж, на­при­клад, де бу­ває і ті­сно, і не ду­же ком­фор­тно, яка-не­будь яскра­ва па­нян­ка, що яв­но від­чу­ла ве­сну, вмить мо­же змі­ни­ти всю то­наль­ність ну­дно­го пе­ре­су­ва­н­ня. Жін­ки від­ра­зу ж, одним по­гля­дом ви­зна­ча­ють вік, якщо є сум­ні­ви, ки­нуть ще кіль­ка кон­троль­них по­гля­дів, і го­то­вий ви­сно­вок: швид­ше за все — мо­ло­ди­ться, але як вда­ло і як вча­сно змі­ни­ла обри­длі ко­жній брю­ки на мо­ло­ду спі­дни­цю. Чо­ло­ві­ки ж, зви­чно зру­чно вла­шту­вав­шись на си­ді­н­нях, теж не про­ти при­ту­ли­ти­ся до чу­жої ве­сни. Адже ди­ви­ти­ся ні­хто не за­бо­ро­нить, а на­стрій від­ра­зу по­кра­щу­є­ться. До то­го ж у свій, не ре­гла­мен­то­ва­ний дру­жи­ною час, та й у гро­мад­сько­му транс­пор­ті, ко­ли він віль­ний, а зір на­був ди­во­ви­жної різ­ко­сті. Ча­сто все це ме­ха­ні­чно, злег­ка за­ро­зумі­ло, адже жи­т­тя при­вчи­ло ба­га­то з них до дум­ки, що жін­ки, бу­ду­чи в біль­шо­сті, зав­жди по­вин­ні бо­ро­ти­ся за ко­жно­го. Во­ни на­віть не по­мі­ти­ли, в яку за­ле­жність по­тра­пи­ли, бу­ду­чи упев­не­ни­ми, що схе­ма роз­ра­хо­ва­на на сто­лі­т­тя. Як смі­шно і, че­сно ка­жу­чи, те, що до­зво­ле­но хло­пчи­ськам, так без­глу­здо ви­гля­дає при сут­тє­во­му жит­тє­во­му про­бі­гу. Що­прав­да, не мо­жна єхид­ству­ва­ти, мо­жли­во, лю­ди­на все жи­т­тя шу­кає свою жін­ку і, бу­ває, зу­стрі­чає її на ву­ли­ці, але про це я вже не ду­ма­ла, за­та­му­вав­ши від за­хо­пле­н­ня по­дих і сте­жа­чи за яскра­вим дій­ством на Со­фій­ській пло­щі в осо­бли­вий ве­чір у рам­ках Фран­цузь­кої ве­сни. Дов­ко­ла бу­ли всі до­бро­зи­чли­ві, від­кри­ті та роз­сла­бле­ні. Як же це ни­ні екс­клю­зив­но! Для ме­не ж, га­даю, як і для ба­га­тьох, цей ве­чір — осо­бли­вий ве­сня­ний де­серт, що до­по­ма­гає ви­ки­ну­ти з го­ло­ви що­ден­ний ін­фор­ма­цій­ний по­тік при­кро­сті та во­ро­жне­чі, те­ле­ві­зій­ної по­бу­то­во­сті з її жор­сто­ки­ми облам­ка­ми, іно­ді для най­ближ­чих лю­дей. Ось во­ни — лі­ки від пе­ча­лі, що за­блу­ка­ла, ось во­но — на­тхне­н­ня, яке, як ві­до­мо, не го­дує, але не­аби­як піджив­лює одні­єю сво­єю при­су­тні­стю. То хі­ба цьо­го ма­ло, якщо гріє і за­хи­щає ще й до­ма­шня коль­чуж­ка з від­да­но­сті та те­пла.

Це ба­гат­ство чи ні... Хто роз­бе­ре...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.