«Мов кінь анар­хії в бою...»

Учо­ра в Бу­дин­ку кі­но пред­ста­ви­ли ле­ген­дар­ну стрі­чку «Та­рас Тря­си­ло»

Den (Ukrainian) - - Культура - Сер­гій ТРИМБАЧ

90 літ то­му, у бе­ре­зні 1927-го, на екра­ни Ки­є­ва і всі­єї Укра­ї­ни ви­йшов фільм «Та­рас Тря­си­ло» ре­жи­се­ра Пе­тра Чар­ди­ні­на, за одно­ймен­ним по­е­ти­чним ро­ма­ном Володимира Со­сю­ри. З Амв­ро­сі­єм Бу­чмою у го­лов­ній ро­лі. Фільм був за­ку­пле­ний для по­ка­зу у низ­ці за­ру­бі­жних кра­їн. У 1937-му йо­го по­втор­но ви­пу­сти­ли на екра­ни під на­звою «По­вість про га­ря­че сер­це». А по­тім він за­гад­ко­во зник, у філь­мо­гра­фі­чних до­від­ни­ках під на­звою філь­му з’яви­лась (зда­ва­лось, що на­зав­жди) на­лі­пка «не збе­ріг­ся».

ІЗ ЗАПОРОЖЦЯ ЗЛІПИВ «КОМУНАРА»

Ро­ків з де­сять то­му фран­цузь­ко­го кі­но­знав­ця (укра­їн­ця за по­хо­дже­н­ням) Лю­бо­ми­ра Го­сей­ка за­про­си­ли до Фран­цузь­кої си­не­ма­те­ки, аби пе­ре­гля­нув фільм «Та­рас Шев­чен­ко» Пе­тра Чар­ди­ні­на, 1926 ро­ку. По­тре­бу­ва­ли кон­суль­та­ції лю­ди­ни, що зна­є­ться на укра­їн­сько­му кі­но. По­га­сло сві­тло у за­лі, на екра­ні по­ста­ли ти­три, і Го­сей­ко зне­на­цька по­ба­чив за­го­лов­ний титр «Та­та­ри», фран­цузь­кої. До­ти атри­бу­то­ва­ний в ар­хі­ві як ви­ще зга­да­ний «Шев­чен­ко». Зро­зумі­ло, чо­му ста­ла­ся по­мил­ка — ре­жи­сер один і той же, так са­мо рік ви­ро­бни­цтва (1926-й) і — Та­ра­си в обох ви­пад­ках.

Отак фільм Чар­ди­ні­на во­скрес, ви­гуль­кнув з істо­ри­чно­го дна. Одна­че ми­ну­ло ще кіль­ка ро­ків, перш ніж він по­тра­пив до Укра­ї­ни, в На­ціо­наль­ний центр Оле­ксан­дра Дов­жен­ка (себ­то дер­жав­ний ар­хів ігро­во­го кі­но). Пі­сля пев­ної ре­став­ра­ції кар­ти­ну по­ка­за­ли на фестивалі «Ні­мі но­чі» в Оде­сі. І от, на­ре­шті, ві­дбув­ся се­анс і в Ки­є­ві — 6 кві­тня Си­ня за­ла Бу­дин­ку кі­но при­йма­ла тих, хто за­че­кав­ся зу­стрі­чі з екран­ним ви­тво­ром.

В осно­ві філь­му по­е­ма (чи вір­шо­ва­ний ро­ман) Володимира Со­сю­ри, яка так і на­зи­ва­є­ться — «Та­рас Тря­си­ло». Ви­дру­ку­ва­на 1925 ро­ку в жур­на­лі «Чер­во­ний шлях», во­на ді­ста­ла не­о­дно­зна­чні ві­дгу­ки. Ска­жі­мо, Ми­ко­ла Зе­ров вва­жав, що по­ет уза­га­лі ві­дбув­ся як по­ту­жний і ефе­ктив­ний лі­рик, а от що­до епо­су... Епос по­тре­бує ін­ших та­лан­тів, та й ін­ших сві­то­гля­дних уста­но­вок, зре­штою. «Со­сю­ра як по­ет — зав­жди на лю­дях,— фор­му­лю­вав Зе­ров,— всі йо­го лі­ри­чні емо­ції вті­лю­ю­ться, так би мо­ви­ти, на очах гля­да­чів, то­ді як ін­ші по­е­ти во­лі­ють ла­бо­ра­то­рії, су­во­рої, ви­ба­гли­вої ро­бо­ти на са­мо­ті. Со­сю­ра зав­жди — при­га­дую на­зву одної по­е­зії в про­зі — «ки­дає сло­ва», то­ді як ін­ші по­е­ти ті сло­ва зби­ра­ють, об­то­чу­ють, шлі­фу­ють...». Себ­то по­ет він біль­ше естра­дний, ска­за­ти б, не­дар­ма ж та­кою по­пу­ляр­ною бу­ла йо­го лю­бов­на, по­чут­тє­ва лі­ри­ка.

Со­сю­ра, як ві­до­мо, па­ру­бок із Дон­ба­су, який, тим не мен­ше, опи­нив­ся у вій­ську Пе­тлю­ри і про­во­ю­вав у йо­го скла­ді за­ма­ло не всю «ка­ден­цію». То бу­ло пер­шим до­сві­дом, а ка­я­т­тя, а «пер­ші ру­хи кла­со­вої сві­до­мо­сті, Чер­во­на ар­мія й Чер­во­на зи­ма» — то вже при­йшло по­тім. «Мо­ло­дий Со­сю­ра ці­нить в ре­во­лю­ції її сти­хію, огні й по­жа­ри, ге­ро­ї­чний за­пал оди­ни­ці — ро­ман­ти­ку ре­во­лю­ції... — про­дов­жу ци­ту­ва­ти Зе­ро­ва. — Зов­сім не анар­хія Ма­хна, — бу­я­н­ня ре­во­лю­цій­ної по­віді вчу­ва­є­ться ме­ні в йо­го опи­сах зби­то­го бу­ря­ми мо­ря: «Шумить і грає Чор­не мо­ре, мов кінь Анар­хії в бою»... Анар­хі­чний бунт як ви­яв са­мої при­ро­ди — ось що близь­ке, ба на­віть рі­дне для по­е­та. Спон­тан­ність емо­цій, їх са­мо­кри­ста­лі­за­ція пе­ред­усім.

Уже в 1950-ті ін­ший кри­тик, із-за оке­а­ну, що­прав­да, су­во­ро за­зна­чить: «На­ма­га­ю­чись пе­ре­оці­ни­ти з со­вєт­ської «кля­со­вої» то­чки зо­ру на­ціо­наль­ні сво­їм змі­стом по­дії укра­їн­сько­го ми­ну­ло­го, Со­сю­ра на­пи­сав, по су­ті, не істо­ри­чну по­е­му, а своє­рі­дну тра­ве­стію істо­ри­чної те­ми. Окре­мі її мі­сця зву­чать про­сто гу­мо­ри­сти­чно. З Та­ра­са Тря­си­ла зро­бив Со­сю­ра яко­гось «комунара» ко­за­цької до­би, а на­ціо­наль­но-ви­зволь­ну бо­роть­бу ко­за­цтва про­ти поль­сько­го па­ну­ва­н­ня по­дав у ви­гля­ді яко­їсь пів­боль­ше­ви­цької со­ці­яль­ної ре­во­лю­ції» (Ва­силь Гришко).

Ну, є та­ке. То­чні­ше, бу­ло — у 1920-ті по­дії дав­ні­шої істо­рії під­га­ня­ти під ле­ка­ла со­ці­аль­них ре­во­лю­цій.

ТА СА­МА ІСТО­РІЯ, МА­ТЕ­РІ ЇЇ КОВІНЬКА

От­же, по­то­пта­лись кри­ти­ки по Со­сю­ри­но­му ви­тво­ро­ві. «Скіль­ки ана­хро­ні­змів, не­до­ре­чно­стей в по­е­мі, скіль­ки без­си­лої ви­гад­ки! — ви­гу­ку­вав той же Зе­ров. — Ві­зьмім хо­ча б на­зви мі­сце­во­стей та іме­на ге­ро­їв: Ма­ри­ну, що, пе­ре­йшов­ши до «та­тар­ської ві­ри», зве­ться Ха­ним, та­та­ри­на Ята­га­на, ма­гна­то­ву до­чку Ягел­лу, рі­чку Аль­тан­ку (...) Іме­на Со­сю­ри­них ге­ро­їв — це та­ка ж куль­ти­ва­ція роз­ло­жи­стої клю­кви, як за­хі­дні буль­вар­ні ро­ма­ни з ро­сій­ськи­ми кня­зя­ми та ні­гі­лі­ста­ми. Вза­га­лі все, що сто­су­є­ться до істо­ри­чо­го тла по­е­ми, по­ка­зує в Со­сю­рі ав­то­ра най­ве­се­лі­шо­го і най­без­тур­бо­тні­шо­го».

Екра­ні­зу­ва­ти лі­те­ра­тур­ний твір за­хо­див­ся Пе­тро Чар­ди­нін, ві­до­мий ро­сій­ський ре­жи­сер, за­про­ше­ний ВУФКУ (то­ді­шній ана­лог ни­ні­шньо­го Держ­кі­но) в Укра­ї­ну, за пер­ві­сним бра­ком вла­сних май­стрів (во­ни на­ро­ста­ти­муть по­руч). Він-то про­фі у спра­ві пе­ре­кла­ду мо­ви кла­си­чної лі­те­ра­ту­ри в ре­гістр чо­гось «без­тур­бо­тно­го», ме­ло­дра­ма­ти­чно­го, та­ко­го, що­би «ду­ша на­скрозь» («Пі­ко­ва да­ма», «Ідіот», і— «Мол­чи, грусть, мол­чи»). До ре­чі, в йо­го по­слу­жно­му спи­ску і екра­ні­за­ція по­е­ми «Ма­зе­па» Юлі­у­ша Сло­ва­цько­го (1914). Від­так не див­но, що Со­сю­рин текст не став до­гмою для ре­жи­се­ра. У фі­на­лі Тря­си­ло ги­не від но­жа Ягел­ли, геть­ма­но­вої до­чки (у цій ро­лі, зві­сно, дру­жи­на Чар­ди­ні­на, Мар­га­ри­та Бар­ська, яка то­го ж ро­ку в Оде­сі зня­лась у го­лов­ній ро­лі в «Ягід­ці лю­бо­ві» Ол­ксан­дра Дов­жен­ка). А от зра­дни­цтво се­стри Тря­си­ло­вої, Ма­ри­ни (зна­ме­ни­та На­та­ля Ужвій) від­мі­не­но — у філь­мі во­на не зра­джує сво­є­му ро­ду і на­ро­ду, по­при хти­вість поль­ських вель­мо­жних «па­ца­нів». У Со­сю­ри Ма­ри­на та­кий со­бі го­го­лів­ський Ан­дрій — по­чу­т­тя, при­страсть є най­ви­щою цін­ні­стю.

У чо­му стрі­чка Чар­ди­ні­на су­го­ло­сна з лі­те­ра­тур­ним пер­шо­дже­ре­лом — в акцен­ту­ван­ні вір­но­сті со­ці­аль­ним, ба на­віть кла­со­вим цін­но­стям. Та що там — цін­но­стям ре­во­лю­ції, яка по­кли­ка­на зме­сти зра­дли­вих очіль­ни­ків вій­ська за­по­розь­ко­го, от сих гли­та­їв па­ву­чо­го роз­ли­ву, і за­мі­ни­ти їх че­сни­ми, спра­ве­дли­ви­ми і му­дри­ми про­від­ни­ка­ми. Як от Та­рас Тря­си­ло. Сьо­го­дні­шній гля­дач на­пев­но ж пі­знає у ма­со­вих епі­зо­дах май­дан­ну ро­ман­ти­ку: геть олі­гар­хів, чи то пак ко­шо­во­го ота­ма­на Ко­бзу (один із най­біль­ших укра­їн­ських акто­рів Іван За­ми­чков­ський)! Геть, геть і геть! «Всіх па­нів до ’дної ями, Бур­жу­їв за бур­жу­я­ми, Бу­дем, бу­дем бить». І б’ють. Ось уже три сто­лі­т­тя по­спіль. Чо­мусь не по­ма­гає — ті ко­бзи мар­ми­зя­чі зно­ву спли­ва­ють на­го­ру, те­пер ще й дер­жав­ну...

Ці­ка­вий текст явив­ся нам з істо­ри­чно­го не­бу­т­тя, ці­ка­вий. Як би нам не тіль­ки екра­ні­зу­ва­ти свою істо­рію, а ще й змі­ню­ва­ти в ній щось. А то кру­ти­мось сто­лі­т­тя­ми в одній, ви­хо­дить, клі­тці...

ІЛЮСТРАЦІЯ З АРХІВУ НА­ЦІО­НАЛЬ­НО­ГО ЦЕН­ТРУ О. ДОВ­ЖЕН­КА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.