Жін­ка й тя­гар вла­ди:

До­ля ве­ли­кої кня­ги­ні Ро­ма­но­вої

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Пе­тро КРАЛЮК

Май­же в остан­ніх стрі­чках т. зв. Га­ли­цько-Во­лин­сько­го лі­то­пи­су, який пи­сав­ся на Во­ли­ні й ви­сві­тлює пе­ре­ва­жно во­лин­ські по­дії, чи­та­є­мо та­ке: «...вло­жив Бог Мсти­сла­ву-кня­зю у сер­це йо­го до­бру мисль: спо­ру­див він гро­бни­цю кам’яну над гро­бом ба­би сво­єї Ро­ма­но­вої, у мо­на­сти­рі ко­ло [цер­кви] свя­тої, і освя­тив її на честь пра­ве­дни­ків Іо­а­ки­ма і Ан­ни, і слу­жбу в ній од­пра­вив». Ця подія да­то­ва­на 6799-м ро­ком від ство­ре­н­ня сві­ту, або 1291-м від Рі­здва Хри­сто­во­го. Хо­ча, ймо­вір­но, від­бу­ла­ся в 1289 ро­ці.

По­ві­дом­ле­н­ня лі­то­пи­су ви­да­є­ться де­що не­зви­чним. Вза­га­лі у хро­ні­ках Дав­ньої Ру­сі не­ча­сто йде­ться про жі­нок. А тут лі­то­пи­сець звер­тає ува­гу на те, що князь Мсти­слав Да­ни­ло­вич, пра­ви­тель Во­ли­ні, спо­ру­джує у мі­сті Во­ло­ди­ми­рі кам’яну гро­бни­цю й цер­кву на честь сво­єї баб­ці. Пев­но, ця жін­ка ко­ри­сту­ва­ла­ся ве­ли­ким ав­то­ри­те­том се­ред на­щад­ків кня­зя Романа Мсти­сла­ви­ча — об’єд­ну­ва­ча Во­ли­ні та Га­ли­чи­ни. ...І ав­то­ри­тет цей був за­слу­же­ний.

Пі­сля смер­ті сво­го му­жа, Романа Мсти­сла­ви­ча, во­на, ма­ю­чи ма­ло­лі­тніх ді­тей, Ва­силь­ка й Да­ни­ла, на­ма­га­ла­ся втри­ма­ти в сво­їх ру­ках кня­зів­ство Ру­ське. Згад­ки про неї не раз зу­стрі­ча­ю­ться на сто­рін­ках Га­ли­цько-Во­лин­сько­го лі­то­пи­су. Прав­да, лі­то­пи­сець не на­зи­ває її іме­ні. Во­на для ньо­го про­сто «кня­ги­ня Ро­ма­но­ва». Чо­му це він так ро­бив? Хо­тів вка­за­ти, що ця жін­ка не ли­ше дру­жи­на ве­ли­ко­го кня­зя Романа Мсти­сла­ви­ча, а й про­дов­жу­ва­чка йо­го спра­ви? Чи це бу­ло в тра­ди­ці­ях то­го­ча­сно­го ети­ке­ту? Жін­ка — ні­би тінь сво­го му­жа.

Спо­ру­дже­н­ня цер­кви Іо­а­ки­ма й Ан­ни обіч по­хо­ва­н­ня дру­жи­ни Романа Мсти­сла­ви­ча вка­зує на її ім’я — Ан­на. При­найм­ні, біль­шість до­слі­дни­ків вва­жа­ють, що са­ме та­ким во­но бу­ло. До сьо­го­дні се­ред істо­ри­ків не­має єди­ної дум­ки, що це бу­ла за жін­ка, яке її по­хо­дже­н­ня. Про­те най­біль­шві­ро­гі­дним ви­да­є­ться при­пу­ще­н­ня, що во­на бу­ла до­чкою ві­зан­тій­сько­го ім­пе­ра­то­ра Іса­а­ка ІІ Ан­ге­ла. За її ча­сів на Во­ли­ні по­чи­на­ють з’яв­ля­ти­ся ві­зан­тій­ські сим­во­ли-ре­лі­квії. Син кня­ги­ні Ро­ма­но­вої, ві­до­мий князь Да­ни­ло, ви­ко­ри­сто­ву­вав як свій сим­вол дво­го­ло­во­го ві­зан­тій­сько­го ор­ла. Чи не вка­зу­вав тим са­мим князь, що в йо­го жи­лах те­че кров ві­зан­тій­ських ім­пе­ра­то­рів? А сво­го пер­віс­тка він на­звав Іра­клі­єм — ти­по­ве ві­зан­тій­ське ім’я. Са­ме сво­їм си­нам Да­ни­ло по­чи­нає да­ва­ти іме­на, які бу­ли по­ши­ре­ні се­ред ві­зан­тій­ських ім­пе­ра­то­рів — чо­го ра­ні­ше се­ред ру­ських кня­зів пра­кти­чно не спо­сте­рі­га­ло­ся.

Ан­на близь­ко 1200 ро­ку ста­ла дру­гою дру­жи­ною кня­зя Романа (пі­сля йо­го роз­лу­че­н­ня з пер­шою дру­жи­ною Пе­ред­сла­вою). До смер­ті му­жа в 1205 ро­ці во­на на­ро­ди­ла йо­му двох си­нів — зга­ду­ва­них Ва­силь­ка й Да­ни­ла.

Смерть кня­зя Романа ви­кли­ка­ла збу­ре­н­ня на Ру­сі. Зна­йшли­ся охо­чі за­во­ло­ді­ти ба­га­тим га­ли­цьким пре­сто­лом. Зокре­ма, йо­го ко­ли­шній тесть Рю­рик Ро­сти­сла­вич, який, від­мо­вив­шись від чер­не­чо­го чи­ну, зі­брав вій­сько й ру­шив на Га­лич. У цій си­ту­а­ції кня­ги­ня Ро­ма­но­ва зу­стрі­ла­ся в мі­сті Са­но­ці з угор­ським ко­ро­лем Ан­дрі­єм, який до­во­див­ся їй ро­ди­чем. Між ни­ми бу­ли до­ся­гну­ті пев­ні до­мов­ле­но­сті. Га­ли­цько-Во­лин­ський лі­то­пис за­зна­чає, що ко­роль на­дав до­по­мо­гу: «Прийняв бо він був Да­ни­ла, яко ми­ло­го си­на сво­йо­го, і зо­ста­вив був у ньо­го [в Га­ли­чі] за­ло­гу... і че­рез те не по- смі­ли га­ли­ча­ни ні­чо­го вчи­ни­ти...». Із лі­то­пи­су ви­пли­ває, що угор­ський гар­ні­зон, се­ред ке­рів­ни­ків яко­го бу­ло чи­ма­ло во­ї­нів зі слов’ян­ськи­ми іме­на­ми, від­би­ли вій­сько кня­зя Рю­ри­ка Ро­сти­сла­ви­ча, який при­вів із со­бою по­лов­ців. Тим са­мим Ро­ма­но­ви­чам вда­ло­ся збе­рег­ти га­ли­цький пре­стол. Але на­справ­ді дер­жа­вою пра­ви­ла їхня ма­ти.

У цій си­ту­а­ції по­ча­ла на­би­ра­ти си­лу опо­зи­ція не­за­до­во­ле­них га­ли­цьких бо­яр. Адже Ро­ман Мсти­сла­вич, зайняв­ши Га­лич, роз­пра­вив­ся з де­яки­ми мі­сце­ви­ми бо­я­ра­ми, які бу­ли про­ти ньо­го. Де­ко­го, су­дя­чи з по­ві­дом­лень поль­ських хро­нік, він стра­тив, де­хто із них втік. До остан­ніх на­ле­жа­ли пред­став­ни­ки бо­яр­сько­го кла­ну Кор­миль­чи­чів. Ко­ли Романа не ста­ло, не­за­до­во­ле­ні бо­я­ри ви­рі­ши­ли взя­ти ре­ванш.

«Ко­ли ж ми­ну­ло тро­хи ча­су, — чи­та­є­мо в Га­ли­цько-Во­лин­сько­му лі­то­пи­сі, — то при­ве­ли [га­ли­ча­ни бо­яр] Кор­миль­чи­чів, що їх за­гнав був ве­ли­кий князь Ро­ман за не­вір­ність, — во­ни ж бо ви­хва­ля­ли Іго­ре­ви­чів. І, по­слу­хав­ши їх, га­ли­цькі бо­я­ри по­сла­ли [по­слів] до них, [Іго­ре­ви­чів], і по­са­ди­ли їх: у Га­ли­чі — Володимира, а Романа — у Зве­ни­го­ро­ді. Кня­ги­ня ж Ро­ма­но­ва, узяв­ши ді­тей сво­їх, уте­кла в [го­род] Во­ло­ди­мир».

Си­ту­а­ція ви­гля­да­ла при­бли­зно так. На Га­ли­чи­ну по­вер­нув­ся силь­ний бо­яр­ський клан Кор­миль­чи­чів, що ко­лись був обра­же­ний Ро­ма­ном Мсти­сла­ви­чем. Пред­став­ни­ки цьо­го кла­ну зумі­ли скон­со­лі­ду­ва­ти нав­ко­ло се­бе бо­яр й за­кли­ка­ли на кня­жі­н­ня Володимира та Романа — си­нів кня­зя Іго­ря, ві­до­мо­го як ге­роя тво­ру «Сло­во о пол­ку Іго­ре­вім», що кня­жив на те­ре­нах Чер­ні­гів­щи­ни. У цій си­ту­а­ції кня­ги­ні Ро­ма­но­вій не за­ли­ша­ло­ся ні­чо­го ін­шо­го, як по­ки­ну­ти із си­на­ми Га­лич й по­да­ти­ся на Во­линь, до ста­рої кня­жої сто­ли­ці Володимира, де мі­сце­ві бо­я­ри го­то­ві бу­ли під­три­ма­ти Ро­ма­но­ви­чів.

Однак Іго­ре­ви­чі, ба­жа­ю­чи взя­ти під свою вла­ду всі зем­лі Романа Мсти­сла­ви­ча, ви­сла­ли до Володимира по­сла з ви­мо­гою від­да­ти їм Ва­силь­ка й Да­ни­ла, а мі­сто — їхньо­му бра­ту Свя­то­сла­ву. Ба­га­то во­ло­ди­мир­ських бо­яр бу­ли на­ла­што­ва­ні рі­шу­че про­ти, але де­я­кі ви­яв­ля­ли ко­ли­ва­н­ня. У та­кій си­ту­а­ції кня­ги­ня Ро­ма­но­ва ви­рі­ши­ла не ри­зи­ку­ва­ти. Во­на, по­ві­дом­ляє лі­то­пис, по­ра­див­шись з воє­во­дою Ми­ро­сла­вом та дядь­ком, тоб­то ви­хо­ван­цем сво­їх си­нів, ви­рі­ши­ла ря­ту­ва­ти­ся вте­чею до Поль­щі. Хо­ча й тут був чи­ма­лий ри­зик. Адже поль­ський князь Ле­стько (Ле­шек) во­ю­вав із Ро­ма­ном і не уклав з ним мир. Та все ж цей князь прийняв кня­ги­ню Ро­ма­но­ву з че­стю й на­дав при­ту­лок.

Да­лі, так мо­жна зро­зу­мі­ти, по­ча­ла­ся ди­пло­ма­ти­чна гра. Ле­стько зв’язав­ся з угор­ським ко­ро­лем Ан­дрі­єм, за­про­по­ну­вав­ши йо­му під­три­ма­ти Ро­ма­но­ви­чів. У ре­зуль­та­ті до­мов­ле­но­стей Да­ни­ло опи­нив­ся в Угор­щи­ні, а Ва­силь­ко з ма­тір’ю ли­шив­ся в Поль­щі. Оче­ви­дно, Ро­ма­но­ви­чів поль­ський та угор­ський пра­ви­те­лі хо­ті­ли ви­ко­ри­ста­ти в сво­їх по­лі­ти­чних іграх. Тим ча­сом Во­ло­ди­мир Іго­ре­вич, що кня­жив у Га­ли­чі, по­си­лав ба­га­ті да­ри цим пра­ви­те­лям, що­би за­до­бри­ти їх.

Не бу­де­мо за­раз де­таль­но опи­су­ва­ти скла­дну бо­роть­бу за га­ли­цькі й во­лин­ські зем­лі, яка ве­ла­ся пі­сля смер­ті Романа Мсти­сла­ви­ча і в яку по­стій­но втру­ча­ли­ся угор­ська й поль­ська сто­ро­ни. Це окре­ма те­ма. Чо­му Да­ни­ла за­брав угор­ський ко­роль Ан­дрій? У ньо­го був пев­ний роз­ра­ху­нок. Ко­роль до 1206 ро­ку не мав спад­ко­єм­ця по чо­ло­ві­чій лі­нії. То­му ви­рі­шив одру­жи­ти Да­ни­ла зі сво­єю єди­ною до­чкою Ма­рі­єю й зро­би­ти спад­ко­єм­цем пре­сто­лу. Але 1206 ро­ку в ньо­го на­ро­див­ся син Бе­ла. Від­по­від­но, по­тре­ба в та­ко­му шлю­бі від­па­ла. Тим­ча­сом Ан­дрій по­чав ви­но­шу­ва­ти пла­ни за­бра­ти Га­ли­чи­ну, на яку пре­тен­ду­вав Да­ни­ло.

Поль­ський князь Ле­стько, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи ім’я Ро­ма­но­ви­чів, зокре­ма Ва­силь­ка, не про­ти був при­бра­ти до сво­їх рук во­лин­ські зем­лі. Ско­ри­став­шись цим, він за­хо­пив і по­гра­бу­вав мі­сто Во­ло­ди­мир. Прав­да, в пе­ри­пе­ті­ях ці­єї бо­роть­би Ва­силь­ко опи­нив­ся на кня­жін­ні в Бре­сті. Про це так го­во­рить Га­ли­цько­Во­лин­ський лі­то­пис: «І при­йшли бе­ре­стя­ни до Ле­стька, і про­си­ли [в ньо­го] Ро­ма­но­ву кня­ги­ню і ді­тей, бо во­ни обоє ма­ли­ми бу­ли, і дав він їм [Ва­силь­ка], щоб той во­ло­дів ни­ми. І во­ни з ве­ли­кою ра­ді­стю зу­стрі­ли йо­го, не­мов ве­ли­ко­го Романа жи­во­го по­ба­чи­ли». Ця подія, імо­вір­но, від­бу­ла­ся в 1207 ро­ці.

Зві­сно, в Бре­сті на­справ­ді пра­ви­ла кня­ги­ня Ро­ма­но­ва при сво­є­му ма­ло­лі­тньо­му си­но­ві. Не ви­клю­че­но, са­ме во­на й до­би­ла­ся то­го, щоб Ва­силь­ко­ві да­ли брест­ський пре­стол. Брест — то око­ли­ця Во­лин­ської зем­лі. На той час він не ві­ді­гра­вав по­мі­тної по­лі­ти­чної ро­лі. Але це вже бу­ло щось... Да­лі, як свід­чить Га­ли­цько­Во­лин­ський лі­то­пис, кня­ги­ня Ро­ма­но­ва по­сла­ла до Ле­стька воє­во­ду Ми­ро­сла­ва з ви­мо­гою, що­би Ва­силь­ку ще від­да­ли Белз. І поль­ський князь по­с­при­яв цьо­му. Белз, тре­ба від­зна­чи­ти, зна­хо­див­ся не­по­да­лік Володимира. Це був не­по­га­ний плац­дарм, звід­ки мо­жна бу­ло бра­ти сто­ли­цю Во­ли­ні.

Га­ли­цько-Во­лин­ський лі­то­пис го­во­рить, що в 1208 ро­ці (на­справ­ді — десь у 1209-му) Да­ни­ло­ві при під­трим­ці га­ли­цьких бо­яр, які пе­ре­сва­ри­ли­ся з кня­зя­ми Іго­ро­ви­ча­ми, угор­ських військ, а та­кож за­го­нів Ва­силь­ка вда­ло­ся взя­ти Га­лич. Не остан­ню роль у цьо­му ві­ді­гра­ла кня­ги­ня Ро­ма­но­ва. Во­на спо­ді­ва­ла­ся, що бу­де тут пра­ви­ти. Але це не вхо­ди­ло в пла­ни га­ли­цьких бо­яр. Во­ни хо­ті­ли бу­ти пов­но­прав­ни­ми го­спо­да­ря­ми в сво­є­му кня­зів­стві. Не­до­лі­ток Да­ни­ло, яко­го во­ни зби­ра­ли­ся пе­ре­тво­ри­ти в ма­ріо­не­тку, по­трі­бен був їм ли­ше як сим­вол кня­зів­ської вла­ди. Ви­яв кон­флі­кту між кня­ги­нею Ро­ма­но­вою та га­ли­цьки­ми бо­я­ра­ми лі­то­пи­сець по­дав у ви­гля­ді сце­ни, вар­тої пе­ра дра­ма­тур­га. На­ве­де­мо її: «Да­ни­ло ж, який став кня­жи­ти в Га­ли­чі, був та­кий ма­лий, що й ма­те­рі сво­єї не впі­знав. А ко­ли ми­нув час, то га­ли­ча­ни ви­гна­ли Да­ни­ло­ву ма­тір із Га­ли­ча. Да­ни­ло ж не хо­тів зо­ста­ви­ти ма­тір свою і пла­кав за нею, як дитина. Але, при­їхав­ши, Оле­ксандр, ти­вун шум­ський, узяв [ко­ня] за по­від, і він, [Да­ни­ло],ви­до­був­ши ме­ча, уда­рив йо­го, та ру­ба­нув ко­ня йо­го під ним. То­ді ма­ти, взяв­ши ме­ча із рук [і] умо­вив­ши йо­го, [Да­ни­ла], зо­ста­ви­ла [си­на сво­го] в Га­ли­чі, а са­ма пі­шла в Белз, ли­шив­ши йо­го в не­вір­них га­ли­чан за по­ра­дою Вла­ди­сла­ва [Кор­миль­чи­ча]. Во­на бо хо­ті­ла кня­жи­ти са­ма...». Остан­ні сло­ва ба­га­то про що го­во­рять. Бу­ла кня­ги­ня Ро­ма­но­ва на­прав­ду вла­дною й енер­гій­ною жін­кою.

Подаль­ші по­дії ви­гля­да­ють не менш дра­ма­ти­чно. «Ко­ли ж на­ста­ла зи­ма, — чи­та­є­мо в Га­ли­цько-Во­лин­сько­му лі­то­пи­сі під 1209 ро­ком (ймо­вір­но, 1211-м), — при­йшов ко­роль у Га­лич і при­вів ятрів­ку свою, ве­ли­ку кня­ги­ню Ро­ма­но­ву». Та­кож із ним при­бу­ли во­лин­ські бо­я­ри й кня­зі. Ко­роль «учи­нив ра­ду із ятрів­кою сво­єю та з бо­я­ра­ми во­ло­ди­мир­ськи­ми і ска­зав: «Во­ло­ди­слав кня­жить со­бі, а ятрів­ку мою ви­гнав». І схо­пле­но бу­ло Во­ло­ди­сла­ва [Кор­миль­чи­ча]...» Та­кож бу­ли схо­пле­ні й ін­ші бо­я­ри. Але де­я­кі з них від­ку­пи­ли­ся.

Вар­то зро­би­ти де­я­кі по­ясне­н­ня. У Га­ли­чі пі­сля ви­гна­н­ня Да­ни­ла до вла­ди при­йшла бо­яр­ська олі­гар­хія на чо­лі із Во­ло­ди­сла­вом Кор­миль­чи­чем. Кня­ги­ня Ро­ма­но­ва, ви­ко­ри­став­ши пе­ред­усім під­трим­ку во­лин­ських бо­яр, а та­кож угор­сько­го ко­ро­ля спро­бу­ва­ла по­вер­ну­ти га­ли­цький пре­стол Да­ни­ло­ві. Це їй вда­ло­ся. Але то бу­ла пір­ро­ва пе­ре­мо­га. Де­я­кі га­ли­цькі бо­я­ри (се­ред них брат Во­ло­ди­сла­ва Кор­миль­чи­ча — Яро­полк) уте­кли до пе­ре­со­пни­цько­го кня­зя Мсти­сла­ва Ні­мо­го. Остан­ній пі­шов із сво­їм вій­ськом на Га­лич. Не ма­ю­чи під­трим­ки мі­сце­вих бо­яр, кня­ги­ня Ро­ма­но­ва­зму­ше­на бу­ла зі сво­ї­ми си­на­ми вті­ка­ти. Ва­силь­ко з воє­во­дою Ми­ро­сла­вом по­вер­нув­ся в Белз, а Да­ни­ло з ма­тір’ю по­да­ли­ся в Угор­щи­ну.

У 1217—1219 ро­ках Ро­ма­но­ви­чі, став­ши вже від­но­сно до­ро­сли­ми, по­чи­на­ють актив­ну бо­роть­бу за спад­щи­ну ба­тька. Спо­ча­тку їм вда­ло­ся за­во­ло­ді­ти мі­ста­ми По­буж­жя, що ви­кли­ка­ло не­за­до­во­ле­н­ня поль­сько­го кня­зя Ле­стька. По­тім на­ста­ла чер­га Га­ли­ча... Та за це мі­сто дов­го ще то­чи­ла­ся бо­роть­ба. І на­ці­лю­ва­ла на цю бо­роть­бу Ро­ма­но­ви­чів їхня ма­ти.

Да­лі кня­ги­ня Ро­ма­но­ва ні­би від­хо­дить у тінь. Її ім’я на дов­гий час зни­кає зі сто­рі­нок лі­то­пи­су. Але во­на ли­ши­ла­ся по­ра­дни­цею для сво­їх си­нів. І те, що Ро­ма­но­ви­чі, Ва­силь­ко й Да­ни­ло, не кон­флі­кту­ва­ли, ді­я­ли в уні­сон, пев­но, ве­ли­ка за­слу­га їхньої ма­те­рі. Бра­тня лю­бов Ро­ма­но­ви­чів — див­ний ви­ня­ток на фо­ні ро­дин­них чвар, не­по­ро­зу­мінь, яки­ми ба­га­та істо­рія Дав­ньої Ру­сі. Але са­ме ця лю­бов до­по­мо­гла бра­там від­ро­ди­ти й роз­бу­ду­ва­ти дер­жа­ву сво­го ба­тька.

По­ча­ток. Про­дов­же­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сторінки «Істо­рія та Я» Дми­тро ВИРСЬКИЙ, до­ктор істо­ри­чни­хна­ук, про­від­ний на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник від­ді­лу укра­їн­ської істо­рі­о­гра­фії Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни НАНУ

На­ра­зі ні­ко­го (при­найм­ні в Укра­ї­ні) не зди­вує твер­дже­н­ня, що укра­їн­ський Ран­ній мо­дерн має гу­сте «рі­чпо­спо­лит­ське» за­барв­ле­н­ня і смак. Іпо­при на­яв­ність — зде­біль­шо­го у по­пу­ляр­но­му ди­скур­сі — тих, хто «ні­чо­го не за­був, ні­чо­му не на­вчив­ся» та й до­сі то­ро­чить про «іно­зем­них за­гар­бни­ків» і «яр­мо ла­тин­ни­ків», ро­зу­мі­н­ня то­го, що то є зов­ні нав’яза­ні (в ін­те­ре­сах ро­сій­сько-ім­пер­сько­го і ра­дян­сько­го про­е­ктів) сен­си, вже пе­ре­йшло та­ки які­сну ме­жу.

Від­так кар­ти­на істо­рії очи­ма пі­зні­ших пе­ре­мож­ців та істо­ри­чне уві­чне­н­ня ко­ло­ні­аль­них під­ле­гло­стей де­да­лі біль­ше не за­до­воль­няє су­ча­сних укра­їн­ців. Ві­тчи­зня­ні істо­ри­ки охо­че сприйня­ли цей «ви­клик ча­су», але мо­мент, ко­ли кіль­кість кон­кре­тно-істо­ри­чних до­слі­джень пе­ре­хо­дить у но­ву якість, на­ра­зі ли­ше над­хо­дить.

Ран­ній мо­дерн, цей, за К. Яспер­сом, 2-й осьо­вий час сві­то­вої істо­рії, не обі­йде­ний ува­гою до­слі­дни­ків по всьо­му сві­ту. У ньо­му до­сі плі­дно шу­ка­ють ви­то­ків гло­баль­ної еко­но­мі­чної си­сте­ми (сві­ту-еко­но­мі­ки), яка ста­ла осно­вою про­це­сів нев­пин­ної мо­дер­ні­за­ції і те­хно­ло­гі­чно­го роз­ви­тку люд­ства; він став ча­сом по­всю­дної «на­ціо­на­лі­за­ції» дер­жав та «спов­за­н­ня до де­мо­кра­тії»; а пи­то­ма дво­дже­рель­ність Ре­не­сан­су ( ан­ти­чність+се­ре­дньо­ві­чна хри­сти­ян­ська тра­ди­ція) від­кри­ла на­да­лі вже не­у­ни­кний шлях по­стій­но­го до­да­ва­н­ня куль­тур­них опцій і гі­бри­ди­за­ції (як гло­баль­ної, так і ло­каль­ної) мо­дер­ної та й по­стмо­дер­ної куль­ту­ри.

Укра­їн­ська національна істо­рі­о­гра­фія від по­ча­тку ма­ла свою ран­ньо­мо­дер­ну вісь — істо­рію ко­зач­чи­ни. Іпо­при три­ва­лі на­стій­ли­ві спро­би ро­сій­сько-ім­пер­сько­го і ра­дян­сько­го ди­скур­су ви­ве­сти її за дуж­ки «рі­чпо­спо­лит­сько­го», цей «ро­до­вий знак», не­мов той про­лі­сок, зав­жди ви­ла­зив з-під іде­о­ло­гі­чної кри­ги не­бу­т­тя. На­ра­зі ж ма­є­мо но­ву істо­рі­о­гра­фі­чну си­ту­а­цію, ко­ли про­скри­бо­ва­на ві­тчи­зня­на спад­щи­на і шту­чно за­мов­чу­ва­ний сві­то­вий до­свід уже впов­ні за­сво­є­ні су­ча­сним по­ко­лі­н­ням укра­їн­ських істо­ри­ків і все мен­ше по­ро­джу­ють вуль­гар­ні фа­на­ти­чно-нео­фіт­ські ре­а­кції. Від­так, ба­га­то­рі­чні очі­ку­ва­н­ня «но­во­го син­те­зу» ни­ні не ви­гля­да­ють як без­під­став­ні, по­при тра­ди­цій­ні бур­ко­та­н­ня ске­пти­ків, що «до­ки сон­це зій­де, ро­са очі ви­їсть». Ро­зро­ста­н­ня «острів­ців но­во­ча­сно­сті» та зро­ста­ю­чі мо­жли­во­сті для все­бі­чної змі­ни «кра­тно­сті на­бли­же­н­ня» в до­слі­дже­н­нях (Н. Дей­віс) чи для то­го «гу­сто­го/щіль­но­го опи­су» (К. Ґірц) до­ба­чить, зре­штою, будь-який ува­жний спо­сте­рі­гач.

От­же, по­чне­мо з де­кіль­кох по­пе­ре­дніх за­ува­жень. Во­ни сто­су­ю­ться тер­мі­нів-назв, хро­но­ло­гії й істо­рії ідей­них кон­це­птів.

Річ По­спо­ли­та (слов’ян­ська каль­ка ла­тин­сько­го res publica) по­ста­ла як один із пар­ти­ку­ляр­них уні­вер­са­ліст­ських про­е­ктів (тер­мі­но­ло­гія А. Дж. Тойн­бі). Від­так, це бу­ла чер­го­ва «від­по­відь» на «ви­клик» по­бу­до­ви іде­аль­ної (або най­ближ­чої до іде­а­лу) дер­жа­ви у ха­ра­ктер­них для ре­не­сан­сної по­лі­ти­чної те­о­рії ша­тах «мі­ша­но­го ла­ду» — ко­ктей­лю ан­ти­чних мо­нар­хій-ари­сто­кра­тій-де­мо­кра­тій з до­да­ва­н­ням ме­сі­ан­ства се­ре­дньо­ві­чно-хри­сти­ян­сько­го «Гра­ду/Цар­ства Бо­жо­го» (на Не­бі і на Зем­лі).

По­ста­н­ня рі­чпо­спо­лит­сько­го про­е­кту окре­слю­ють ще й як Шля­хет­ську ре­во­лю­цію. Цей тер­мін по­став під впли­вом поль­сько­го істо­ри­ка Ан­джея Су­ли­ми-Ка­мін­сько­го (р.н. 1935), ав­то­ра ши­ро­ко зна­ної пра­ці «Historia Rzeczypospolitej wielu narodow. 1505 — 1795» / «Істо­рія Ре­чі По­спо­ли­тої як істо­рія ба­га­тьох на­ро­дів, 1505 — 1795» (Лю­блін, 2000; укр. пе­ре­клад Я. Стрі­хи — К., 2011). На її сто­рін­ках до­слі­дник яскра­во про­де­мон­стру­вав ре­во­лю­цій­не зна­че­н­ня «шля­хет­сько­го ру­ху ек­зе­ку­цій­но­го» для Ре­чі По­спо­ли­тої як дер­жав­но­го про­е­кту. Ка­мін­ський та­кож від­зна­чав зв’язок цьо­го ру­ху з ру­хом ко­за­цьким (ко­за­цькою ре­во­лю­ці­єю), який вла­сне роз­кві­тнув, ко­ли ре­во­лю­цій­ність шля­хти пі­шла на спад (с.82—83 ви­да­н­ня 2000 р.). Вва­жаю та­кож, що дав­ній мар­ксист­ський спо­сіб ви­зна­че­н­ня ре­во­лю­ції за «ру­шій­ною си­лою» (шля­хет­ська, ко­за­цька, бур­жу­а­зна, про­ле­тар­ська) має пев­ну зру­чність як для су­ча­сно­го до­слі­дни­ка, так і для пе­ре­сі­чно­го чи­та­ча. За­ува­жу зре­штою, що шля­хет­ська та ко­за­цька ре­во­лю­ції Ре­чі По­спо­ли­тої до­бре на­кла­да­ю­ться на «ві­ко­ву тен­ден­цію» Ф. Бро­де­ля для ці­лої Єв­ро­пи (=сві­ту-еко­но­мі­ки) — з умов­ни­ми кон­троль­ни­ми да­та­ми 1507 — 1510, 1650 та 1733 — 1743 рр. (де від пер­шої з трьох до дру­гої да­ти па­ну­ва­ло зро­ста­н­ня, да­лі т. зв. «кри­за се­ре­ди­ни XVII ст.» і спад аж до тре­тьої да­ти).

На­сам­кі­нець за­ува­жу, що тер­мін «шля­хет­ська ре­во­лю­ція», вжи­ва­ний мною при­найм­ні з 2007 р., до­сі не за­зна­вав фа­хо­вих за­пе­ре­чень, від­так

Не­за­вер­ше­ність «ре­во­лю­цій­ної про­гра­ми» ці­єї сто­лі­тньої ре­во­лю­ції по­кли­ка­ла но­ву хви­лю — ко­за­цьку ре­во­лю­цію (1648 — 1709), здій­сню­ва­ну «мо­лод­ши­ми бра­та­ми» шля­хти — ко­за­ка­ми. Во­на роз­по­ча­ла­ся на тлі за­галь­но­єв­ро­пей­ської «кри­зи се­ре­ди­ни XVII ст.» на те­ре­нах, де ма­гна­ти най­біль­ше «обрі­за­ли» до­ся­гне­н­ня шля­хет­ської ре­во­лю­ції (не да­ли про­ве­сти «ек­зе­ку­цію прав», ко­тра ми­сли­ла­ся як по­вер­не­н­ня до іде­аль­но-при­ро­дно­го ста­ну дер­жа­ви), і вре­шті-решт ви­ве­ла зна­чну ча­сти­ну «краю ре­во­лю­ції» з-під вла­ди рі­чпо­спо­лит­сько­го уні­вер­са­ліст­сько­го про­е­кту, аби ста­ти ка­та­лі­за­то­ром но­во­го — ко­за­цької Укра­ї­ни. Оста­н­ня, от­же, ко­за­цько-укра­їн­ськи­ми ре­во­лю­ціо­не­ра­ми ми­сли­ла­ся як «справ­жня й істин­на Річ По­спо­ли­та», спад­ко­є­мець-від­ро­джу­вач про­е­кту «іде- дер­жа­ви / ні­ко­ли не бу­ли сприйня­ті в Укра­ї­ні щи­ро і оста­то­чно.

У мо­дер­ній ві­тчи­зня­ній істо­рі­о­гра­фії ХІХ — ХХ ст. про­від в «опо­рі» ро­сій­сько-ім­пер­ській схе­мі ба­че­н­ня істо­рії три­ма­ли рад­ше «ли­ту­а­ні­сти» — до­слі­дни­ки істо­рії ВКЛ (остан­нє на­віть за­тя­ті ро­сій­ські ім­пе­рі­а­лі­сти вва­жа­ли до­ста­тньо «ру­ським», та­ким со­бі ре­лі­ктом «фе­одаль­ної роз­дро­бле­но­сті», й за­га­лом при­да­тним для ін­те­гра­ції до «все­ро­сій­сько­го»). До­ни­ні «ве­ли­ко­ли­тов­ський» істо­ри­чний до­свід спри­йма­є­ться укра­їн­ця­ми як щось ціл­ком по­зи­тив­не, а ро­сій­ська зверх­ність до ньо­го є при­во­дом до вправ у до­те­пно­сті й гу­мо­рі. Остан­нім ча­сом (хо­ча пре­це­ден­ти цьо­го дав­ні­ші й не­ви­трав­ні) не­ма­ло ре­во­лю­цій­них ідей по­дає й укра­їн­ське осми­сле­н­ня «та­тар­сько­го» і «ту­ре­цько­го» до­сві­дів — але за рів­нем мо­жна го­во­ри­ти про ста­біль­не ядро, укра­їн­ський «гін­тер­ланд»: за віс­сю Га­ли­чи­на — Над­дні­прян­щи­на, Львів — Ки­їв. Звід­си і від­чу­та су­ча­сни­ка­ми по­тре­ба у но­во­му гео­гра­фі­чно-по­лі­ти­чно­му тер­мі­ні — спо­ча­тку з ви­окрем­ле­н­ням із про­сто­ру дав­ньої Ру­сі — за істо­ри­чно-юри­ди­чною тра­ди­цію ко­рон­но­го краю (rex patronorum) — Русь Чер­во­на, Русь Бі­ла; а зго­дом і ви­твір з акцен­том вже на су­ча­сно­му «но­во­ро­бі» — Укра­ї­на — з ціл­ком ре­во­лю­цій­ною ле­гі­ти­ма­ці­єю за пра­вом си­ли ( « че­рез ша­блю здо­бу­те пра­во»).

Ве­ли­че­зні ко­ло­ні­за­цій­ні мо­жли­во­сті — спіль­на ри­са ці­ло­го про­сто­ру Ре­чі По­спо­ли­тої — на укра­їн­ських те­ре­нах бу­ли чи не най­більш ви­ра­зні. Але до­сить рід­ке на­се­ле­н­ня по­тре­бу­ва­ло мо­ти­ва­ції й со­ці­аль­них га­ран­тій. Звід­си екс­тре­маль­но-ви­со­кий від­со-

ФО­ТО З САЙТА KARPATY.LIFE

Ста­ро­дав­ній кня­жий Га­лич — сві­док жор­сто­ких дво­бо­їв пра­ви­те­лів-дер­жав­ців із бо­яр­ством, свід­ком чо­го бу­ла й кня­ги­ня Ро­ма­нів­на

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.