Ка­те­ри­на БАРАБАШ: «Вну­трі­шня емі­гра­ція ря­тує біль­ше, ніж зов­ні­шня»

Ві­до­ма ро­сій­ська жур­на­ліс­тка — про своє укра­їн­ське ко­рі­н­ня, нон-кон­фор­міст­ське став­ле­н­ня до при­бі­чни­ків «Крим­наш» і про те, що її ті­шить у жит­ті

Den (Ukrainian) - - Культура - Іри­на ГОРДІЙЧУК, спе­ці­аль­но для «Дня»

Зі­зна­ю­ся, ідея взя­ти ін­терв’ю у Ка­те­ри­ни Барабаш — не моя. По­го­во­ри­ти з нею ме­ні за­про­по­ну­ва­ла го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День» Ла­ри­са Івшина, яка дав­но звер­ну­ла ува­гу на від­вер­ті, ча­сом на­віть від­чай­ду­шні ан­ти­пу­тін­ські по­сти Ка­те­ри­ни в со­ці­аль­них ме­ре­жах, з по­ва­гою ста­ви­ться до че­сної і де­кла­ро­ва­ної гро­ма­дян­ської по­зи­ції ро­сій­сько­го жур­на­лі­ста. До то­го ж ви­я­ви­ло­ся, що Ка­те­ри­на — донь­ка Юрія Ба­ра­ба­ша, ав­то­ра яскра­вих лі­те­ра­ту­ро­знав­чих ро­біт про укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків, твор­чість яко­го в «Дні» пам’ята­ють і ці­ну­ють.

Ці ар­гу­мен­ти і ста­ли при­во­дом для мо­го дзвін­ка ко­ле­зі, що я зро­би­ла, не при­хо­вую, з ве­ли­ким за­до­во­ле­н­ням. Оскіль­ки ми з Ка­тею дав­но зна­йо­мі.

Во­на ро­зум­на, осві­че­на, до­те­пна, са­мо­і­ро­ні­чна до ко­лі­ків у жи­во­ті, ко­ли чи­та­єш її по­бу­то­ві за­ма­льов­ки. А окрім цьо­го — без­ком­про­мі­сна, жорс­тка і пря­мо­лі­ній­на, якщо за­че­пи­ти її гро­ма­дян­ські по­зи­ції. Тут, як ка­жуть, Барабаш без рі­зни­ці, «на яко­му бо­ці тю­бе­тей­ка» у ві­за­ві.

Остан­ні п’ять ро­ків Ка­те­ри­на пра­цю­ва­ла в ін­фор­ма­цій­но­му агент­стві «Ін­тер­факс». Слу­жбу не­сла справ­но і на­пев­но «до­слу­жи­ла­ся б» до ге­не­ра­ла, як­би... не її по­сти у «Фейс­бу­ці», де во­на одно­зна­чно де­кла­ру­ва­ла свою про­укра­їн­ську, ан­ти­пу­тін­ську по­зи­цію.

Ось одна з її пер­ших пу­блі­ка­цій пі­сля крим­сько­го ре­фе­рен­ду­му: «Тих, хто ра­діє від то­го, що Крим по­вер­нув­ся до Ро­сії, хо­чу за­пи­та­ти: ви і справ­ді вва­жа­є­те, що пе­ре­ки­да­н­ня шма­то­чка зем­лі з-під жов­то-бла­ки­тно­го під три­ко­лор вар­ту­ва­ло всьо­го то­го, що ми зре­штою отри­ма­ли? Ви не ро­зу­мі­є­те, що два на­ро­ди по­сва­ри­ли­ся оста­то­чно? Що до­бре пі­ді­грі­та не­на­висть — з обох бо­ків — ви­би­ла проб­ку і за­ли­ла жов­тою пі­ною все дов­ко­ла, і те­пер упро­довж ба­га­тьо­хба­га­тьох ро­ків тут не зій­де жо­дна кві­тка, жо­дна тра­вин­ка? Що за­ра­ди де­мон­стра­ції си­ли і за­гар­ба­н­ня цьо­го шма­тка зем­лі ви­ли­то де­ка­лі­три бре­хні, хам­ства, образ, не­на­ви­сті на адре­су ці­лої кра­ї­ни, між ін­шим, не ку­пки від­ще­пен­ців, не «Пра­во­го се­кто­ра» — з екра­нів те­ле­ві­зо­рів під дру­жне ра­ді­сне ви­т­тя на­тов­пу? Що кро­ві, про­ли­тої Не­бе­сною со­тнею, тут ра­ді­ють, її за­пах був та­кий не­об- хі­дний ва­таж­кам вов­чої зграї — учув­ши йо­го, зграя зір­ва­ла­ся і ки­ну­ла­ся шма­ту­ва­ти не­до­шма­то­ва­не? І що те­пер не­має більш во­ро­жих на­ро­дів, ніж ро­сі­я­ни і укра­їн­ці, і це, схо­же, на­зав­жди — ви хоч це ро­зу­мі­є­те, сло­ни в по­су­дній лав­ці? Ме­ні го­во­рять: це по­лі­ти­ка, а во­на не бу­ває ети­чною. Пра­виль­но. Іна вій­ні як на вій­ні — теж пра­виль­но. Тіль­ки на вій­ні хтось тя­гне по­ра­не­но­го в мед­сан­бат, а хтось — до най­ближ­чо­го яру, аби, до­бив­ши там, обі­бра­ти».

Влі­тку ми­ну­ло­го ро­ку Ка­те­ри­на Барабаш на­пи­са­ла за­яву про звіль­не­н­ня з «Ін­тер­фа­ксу» за вла­сним ба­жа­н­ням. Фор­маль­но. Фа­кти­чно їй на­тя­кну­ли: що ва­жли­ві­ше — сво­бо­да сло­ва чи ро­бо­та? Ка­тя ви­бра­ла пер­ше. Сьо­го­дні во­на жар­тує, що на­зи­ва­є­ться гор­дим ім’ям фрі­лан­сер — спів­пра­цює з ро­сій­ською слу­жбою Між­на­ро­дно­го фран­цузь­ко­го ра­діо (RFI), пу­блі­ку­є­ться на ро­сій­сько­му сай­ті «Та­кі спра­ви», дру­ку­є­ться в жур­на­лі «Укра­їн­ський ти­ждень». Ча­сто бу­ває в Ки­є­ві, де ми і по­спіл­ку­ва­ли­ся за ча­шкою ка­ви.

«АРО­МАТ ЗАПАШНОГО ТЮ­ТЮ­НУ — ЦЕ ХАР­КІВ МО­ГО ДИ­ТИН­СТВА»

— Ка­тю, на свій со­ром, ли­ше го­ту­ю­чись до ін­терв’ю, я ді­зна­ла­ся, що ві­до­мий лі­те­ра­ту­ро­зна­вець і пу­блі­цист Юрій Барабаш (ла­у­ре­ат На­ціо­наль­но­ї­пре­мі­ї­Украї ни іме­ні Т. Шев­чен­ка (2004) за мо­но­гра­фію «Если за­бу­ду те­бя, Ие­ру­са­лим... Го­голь и Шев­чен­ко: срав­ни­тель­но-ти- по­ло­ги­че­ские опыты». — Авт.) — твій ба­тько. Якимсь чи­ном кров­ний зв’язок з Укра­ї­ною впли­нув на твоє став­ле­н­ня до по­дій у на­шій кра­ї­ні?

— По­чне­мо з то­го, що я на­ро­ди­ла­ся в Хар­ко­ві. Прав­да, ко­ли ме­ні бу­ло п’ять мі­ся­ців, ба­тька (він на той час очо­лю­вав хар­ків­ський лі­те­ра­тур­ний журнал «Пра­пор») за­про­си­ли пра­цю­ва­ти пер­шим за­сту­пни­ком го­лов­но­го ре­да­кто­ра «Лі­те­ра­тур­ної га­зе­ти», і ми пе­ре­їха­ли до Мо­скви. Хо­ча я все жи­т­тя пе­ре­бу­ваю в Ро­сії, ко­рі­н­ня своє від­чу­ва­ла зав­жди. На­пев­но, то­му що в ди­тин­стві до­во­лі ча­сто при­їжджа­ла до Хар­ко­ва до ба­бу­сі та ді­ду­ся. Во­ни жи­ли в при­ва­тно­му се­кто­рі, у дво­рі ро­сли яблу­ні і гру­ші... І я з 12 ро­ків, ко­ли ба­бу­ся з ді­ду­сем пе­ре­се­ли­ли­ся до нас, по­ча­ла но­сталь­гу­ва­ти. Ні­би ра­но для но­сталь­гії (смі­є­ться!), але Укра­ї­на зав­жди асо­ці­ю­ва­ла­ся у ме­не з цим бу­дин­ком, із аро­ма­том запашного тю­тю­ну, яким бу­ла уса­дже­на клум­ба...

По­трі­бно від­да­ти на­ле­жне ба­тькам: во­ни ні­ко­ли не втра­ча­ли зв’язок з Укра­ї­ною. Іхо­ча ро­сій­сько­мов­ні, пре­кра­сно роз­мов­ля­ють укра­їн­ською, мо­ву зна­ють і лю­блять. То­му я зав­жди від­чу­ва­ла, що у ме­не дві Ба­тьків­щи­ни. Ко­ли в па­спор­ті ще існу­вав пункт «на­ціо­наль­ність», я по­про­си­ла за­пи­са­ти ме­не укра­їн­кою. На­пев­но, аби зро­би­ти при­єм­не ба­тькам, сво­їй пер­шій (або дру­гий) Ба­тьків­щи­ні. Ідо 2014 ро­ку дві мої ба­тьків­щи­ни ужи­ва­ли­ся в ме­ні ціл­ком мир­но: в Укра­ї­ні я на­ро­ди­ла­ся, в Ро­сії жи­ву, вчи­ла­ся, тут на­ро­див­ся мій син... Він, до ре­чі, дев’ять ро­ків то­му ви­їхав до Укра­ї­ни, по­вер­нув кра­ї­ні прі­зви­ще Барабаш, за­раз жи­ве і пра­цює в Ки­є­ві. — Ти ро­зу­мі­єш укра­їн­ську мо­ву? — Так, зви­чай­но. З ди­тин­ства. Мій хар­ків­ський ді­дусь був справ­жнім укра­їн­цем, з Сум­ської обла­сті, з мі­ста Ром­ни. Укра­ї­но­мов­ним. Він жар­ту­вав, роз­по­від­ав сма­чні анекдоти на ву­шко. Я чу­ла укра­їн­ську мо­ву на рин­ках, ку­ди ме­не бра­ли до­ро­слі. Зву­ча­ла во­на і вдо­ма, в Мо­скві. Адже до нас при­їжджа­ли го­сті з Укра­ї­ни, па­па роз­мов­ляв по те­ле­фо­ну з ко­ле­га­ми «мо­вою». А ко­ли ба­тьки бу­ли мо­лод­ші, во­ни ча­стень­ко спів­а­ли пі­сні: «Див­люсь я на не­бо...», «Ніч та­ка мі­ся­чна...» та ін­ші. Та­то чи­тав ме­ні вір­ші Шев­чен­ка. Біль­ше то­го, я зав­жди зна­ла, як ви­гля­дає укра­їн­ський пра­пор, хо­ча в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі йо­го «не існу­ва­ло». От­же, Укра­ї­на бу­ла зав­жди при­су­тня в мо­є­му жит­ті.

«ПЕ­РЕД МАЙ­ДА­НОМ СИ­НА ДЕПОРТУВАЛИ З УКРА­Ї­НИ»

— А ба­тьки від­чу­ва­ли се­бе ком­фор­тно, ко­ли пе­ре­їха­ли жи­ти до Мо­скви? Ком­пле­ксу «мо­лод­шо­го бра­та» не бу­ло?

— Ба­тько, лю­ди­на осві­че­на, аб­со­лю­тно нор­маль­но ада­пту­вав­ся до жи­т­тя в Ро­сії. Ма­ма (во­на теж фі­ло­лог) пра­цю­ва­ла в Держ­кі­но, на «Мо­сфіль­мі», по­чи­на­ла ро­би­ти пер­ші в кра­ї­ні (то­ді ще СРСР) се­рі­а­ли. Її по­ва­жа­ли, і ком­пле­ксів жо­дних не бу­ло. А ось я з ди­тя­чою чу­тли­ві­стю зав­жди від­чу­ва­ла де­яку зне­ва­гу до укра­їн­ців. На­при­клад, при­їду з Хар- ко­ва, ска­жу що-не­будь укра­їн­ською (адже ці­ка­во, не­зна­йо­мі сло­ва — хо­че­ться по­хва­ли­ти­ся!), тут же з ме­не по­чи­на­ють смі­я­ти­ся, всі­ля­кі жар­ти­ки від­пу­ска­ти про са­ло, го­ріл­ку. Більш «осві­че­ні» одно­кла­сни­ки — про Бан­де­ру, фа­шизм... Я не ду­же­то ро­з­умі­ла то­ді, про що во­ни го­во­рять, але обра­зли­во бу­ло ду­же. Чі­тко від­чу­ва­ла: у Мо­скві не лю­блять будь-яку іна­кшість. На­сам­пе­ред, на­ціо­наль­ну. Про се­ксу­аль­ні мен­ши­ни я то­ді ще не чу­ла. Ічим го­ло­сні­ше зву­ча­ли га­сла — «єди­ний ра­дян­ський на­род», «в на­шій кра­ї­ні всі на­ції рів­ні», тим ясні­ше ста­ва­ло, що жо­дної рів­но­сті не­має і близь­ко. Це я по­ча­ла ро­зу­мі­ти з ди­тин­ства.

— Як ба­тьки сприйня­ли остан­ній укра­їн­ський Май­дан і по­дії, що роз­ко­ло­ли мир між Укра­ї­ною і Ро­сі­єю?

— Мо­жна здо­га­да­ти­ся. Для них це бу­ло удві­чі важ­че, осо­бли­во для ба­тька, бо що стар­шим він стає (за­раз йо­му 85 ро­ків, дай Бог влі­тку ви­пов­ни­ться 86), то силь­ні­ше від­чу­ває зв’язок з Укра­ї­ною. Су­мує за Ба­тьків­щи­ною. Іко­ли став­ся Май­дан, він від­чув свою ві­дір­ва­ність від рі­дно­го до­му. Дум­ка, що жи­ве в бла­го­по­лу­чній, але злій Мо­скві, а йо­го спів­ві­тчи­зни­ки стра­жда­ють і во­ю­ють з Ро­сі­єю, не по­ли­шає йо­го і сьо­го­дні. Він важ­ко пе­ре­жи­ває цю си­ту­а­цію.

— Хтось із ва­шо­ї­сім’їбув в Укра­ї­ні під час ре­во­лю­ції?

— Ба­тьки — ні: вік. Я теж не бу­ла, на жаль. За сі­мей­ни­ми об­ста­ви­на­ми. Си­на то­ді депортували до Ро­сії, а як­би він зна­хо­див­ся в Укра­ї­ні — все ки­ну­ла б і при­їха­ла до Ки­є­ва. — За що депортували? — За під­го­тов­ку Май­да­ну! (Смі

ється.) Це бу­ло ще при Яну­ко­ви­чі. Юра, ма­буть, схо­жий на ме­не: у ньо­го є чі­тка гро­ма­дян­ська по­зи­ція. Він не лю­бив ту вла­ду, брав участь у про­те­стних мі­тин­гах. Най­ча­сті­ше як фо­то­граф. Йо­го ро­бо­ти з’яв­ля­ли­ся в укра­їн­ській пре­сі. Во­че­видь, їх від­сте­жи­ли, і ко­ли син у чер­го­вий раз при­їхав до Мо­скви від­ві­да­ти нас, йо­го не пустили на­зад. Пред’яви­ли рі­ше­н­ня СБУ про те, що він яв­ляє за­гро­зу для без­пе­ки Укра­ї­ні і депортували на п’ять ро­ків. Сім мі­ся­ців Юрій про­си­дів у Мо­скві, а ко­ли пі­сля Май­да­ну змі­ни­ла­ся вла­да, від­мі­ни­ли за­бо­ро­ну на в’їзд, він від­ра­зу ж по­вер­нув­ся до Укра­ї­ни.

«АДЕКВАТНІ ЛЮ­ДИ НЕ ПЛУ­ТА­ЮТЬ ПО­НЯ­Т­ТЯ «ВІТЧИЗНА» І «ВА­ША ВЕЛИЧНІСТЬ»

— Ти бу­ва­ла в Ки­є­ві і до ре­во­лю­ції, і пі­сля Май­да­ну. На твій погляд, лю­ди­ни ней­траль­ної: на­ше су­спіль­ство ре­аль­но змі­ни­ло­ся пі­сля цих по­дій, чи ми ли­ше ма­лю­є­мо со­бі ба­жа­ну, але уто­пі­чну кар­ти­ну но­вої Укра­ї­ни?

— Ме­ні важ­ко су­ди­ти, то­му що я не знаю ба­га­тьох по­лі­ти­чних ре­а­лій ва­шої кра­ї­ни. Ко­ли я при­їха­ла до Укра­ї­ни в се­ре­ди­ні бе­ре­зня 2014 ро­ку, на Хре­ща­ти­ку ще все бу­ло роз­ва­ле­но, за­ха­ра­ще­но по­кри­шка­ми, сто­я­ли на­ме­ти... Від­чу­ва­ла­ся ре­во­лю­цій­не під­не­се­н­ня і скор­бо­та за за­ги­бли­ми. Ко­ли по­ча­ла­ся вій­на на схо­ді, я по­тра­пи­ла на не­ве­ли­чку зво­ру­шли­ву ви­став­ку ма­люн­ків ді­тей для сол­да­тів АТО в Му­зеї істо­рії Ки­є­ва. Від­ра­зу зга­да­ло­ся, як у шко­лі нам роз­по­від­а­ли, що під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни ма­лю­ки з остан­ніх сил так са­мо щось ро­би­ли сво­ї­ми ру­ка­ми, аби від­пра­ви­ти бій­цям на фронт. У Ки­є­ві на той час бу­ло ба­га­то біл­бор­дів з порт­ре­та­ми сол­да­тів, кі­бор­гів з їх по­зив­ни­ми. Пов­не від­чу­т­тя, що ти при­їхав до кра­ї­ни, де йде вій­на.

Ми­нув пев­ний час, і в один з при­їздів я ра­птом ви­яви­ла, що все ку­дись зни­кає: порт­ре­ти на біл­бор­дах, скринь­ки для до­по­мо­ги во­ї­нам АТО, які сто­я­ли у всіх ма­га­зи­нах, ре­сто­ра­нах... Ра­ні­ше, ко­ли сі­да­ла у та­ксі і там пра­цю­ва­ло ра­діо, бу­ло від­чу­т­тя, що ти слу­ха­єш зве­де­н­ня вій­сько­вих дій. За­раз цьо­го не­має, і я спо­ча­тку не зна­ла на­віть, за­сму­чу­ва-

тись чи ра­ді­ти. З одно­го бо­ку, ми­ну­ла три­во­жна при­су­тність вій­ни, мі­сто ста­ло жи­ти мир­ним жи­т­тям. А з дру­го­го, вій­на три­ває (скіль­ки це бу­де — рік, п’ять ро­ків, п’ятнад­цять?), лю­ди ги­нуть, а в де­кіль­кох го­ди­нах від лі­нії фрон­ту кві­тне «бо­ло­то»... Зви­чай­но, я ро­зу­мію, що укра­їн­ці пам’ята­ють про вій­ну що­дня. Па­фо­сно ка­жу­чи, про­пу­ска­ють ко­жну но­ви­ну із зо­ни АТО че­рез сер­це, про­сто жи­т­тя три­ває...

Хо­чу за­ува­жи­ти: ко­ли при­їжджаю до Ро­сії і ме­не по­чи­на­ють роз­пи­ту­ва­ти про фа­шист­ський ре­жим, про не­на­висть усіх укра­їн­ців до ро­сі­ян, зав­жди го­во­рю: «Їдь­те до Ки­є­ва, ви по­ба­чи­те, що будь-яка укра­ї­но­мов­на лю­ди­на пе­ре­хо­дить на ро­сій­ську, якщо ба­чить, що ви її не ро­зу­мі­є­те. Роз­по­від­аю (я це до­бре пам’ятаю), як на рі­чни­цю Май­да­ну 2015 ро­ку ба­га­то хто скан­ду­вав: «Ро­сія, ми з то­бою!» (Ма­ло­ся на ува­зі: Ро­сія, під­тя­гуй­ся до нас!). Для ме­не, на­при­клад, ду­же ва­жли­во, що в біль­шо­сті сво­їй укра­їн­ці чі­тко роз­ді­ля­ють ро­сій­ську вла­ду і на­род Ро­сії. Іхо­ча вва­жа­є­ться, що в на­шій кра­ї­ні 86 від­со­тків на­се­ле­н­ня за «Крим­наш», є не­ма­ло аде­ква­тних лю­дей, які ро­зу­мі­ють, що не по­трі­бно плу­та­ти «ві­тчи­зну» і «ва­шу величність». Є ци­ні­чна вла­да і є ми­сля­чі лю­ди.

«РО­СІЙ­СЬКА ЗВИЧКА — ЗВИЧКА СЛУЖИТИ»

— Я сто­сов­но цьо­го не маю сум­ні­вів. У ме­не ба­га­то дру­зів у Ро­сії(і ре­аль­них, і вір­ту­аль­них), які не ли­ше в за­стіль­них роз­мо­вах під­три­му­ють Укра­ї­ну, а й різ­ко ви­слов­лю­ють свою дум­ку, на­при­клад, у со­ці­аль­них ме­ре­жах. Ці лю­ди ви­кли­ка­ють ве­ли­че­зну по­ва­гу, то­му що всі ми ро­зу­мі­є­мо, чим мо­жуть за­кін­чи­ти­ся їхні од­кро­ве­н­ня. За­бо­ро­ною на про­фе­сію (як у до­ку­мен­та­лі­ста Ві­та­лія Ман­сько­го), звіль­не­н­ням з ро­бо­ти, що ста­ло­ся з то­бою. Адже ти усві­дом­лю­ва­ла, що під­став­ля­є­шся під удар, мо­гла ж на­віть, ви­слов­лю­ю­чи со­лі­дар­ність з по­лі­ти­кою Укра­ї­ни, не так різ­ко го­во­ри­ти про ро­сій­ську вла­ду?

— Ні, не мо­гла. Я вва­жаю, що сво­бо­да сло­ва в то­му і по­ля­гає, що ти ма­єш мо­жли­вість пи­са­ти текс­ти будь-якої жорс­тко­сті. Їх оцін­ка мо­же бу­ти сма­ко­вою, мо­раль­ною, бу­дья­кою ін­шою, окрім по­лі­ти­чної та адмі­ні­стра­тив­ної. Для ме­не це не­прийня­тно. Ще не на­ро­ди­ла­ся та лю­ди­на, яка ме­ні вка­зу­ва­ти­ме, що я мо­жу го­во­ри­ти, що — ні. Ме­ні на­ма­га­ли­ся по­ясни­ти: оскіль­ки ін­фор­ма­цій­не агент­ство «Ін­тер­факс» за­йма­є­ться но­ви­на­ми, во­но має підтримувати хо­ро­ші сто­сун­ки з усі­ма нью­змей­ке­ра­ми. А я, мов­ляв, обра­жаю мі­ні­стра куль­ту­ри, ін­ших чи­нов­ни­ків, і во­ни не хо­чуть спіл­ку­ва­ти­ся з та­ким жур­на­лі­стом. Че­рез по­ді­бні кон­флі­кти агент­ство втра­чає ба­га­то ін­фор­ма­ції. Якщо так за­ве­де­но сьо­го­дні в ро­сій­ських ЗМІ, і ми по­вин­ні при­сто­со­ву­ва­тись до нью­змей­ке­рів, які ро­блять ду­рість за ду­рі­стю, при­крість за при­крі­стю, то та­ка жур­на­лі­сти­ка ме­ні не по­трі­бна. Я про­сто не змо­жу в ній існу­ва­ти.

— На твій погляд, який допу­сти­мий рі­вень кон­фор­мі­зму, що до­зво­ляє не бре­ха­ти і за­ли­ша­ти­ся в про­фе­сі­їв сьо­го­дні­шній Ро­сії?

— В ко­жно­го рі­зний. У ко­гось він — на п’ять сан­ти­ме­трів від під­ло­ги, у ко­гось — ви­ще за го­ло­ву. Все ін­ди­ві­ду­аль­но. На­при­клад, я не мо­жу пра­цю­ва­ти на дер­жа­ву. Скіль­ки б ме­ні не го­во­ри­ли, мов­ляв, ти отри­му­єш зар­пла­ту, то­му ма­єш ви­ко­ну­ва­ти пев­ні ви­мо­ги ке­рів­ни­цтва, я чі­тко знаю, що ці гро­ші — гро­ші гро­ма­дян. Дер­жа­ва їх ли­ше роз­по­ді­ляє, про­те чо­мусь вва­жає се­бе їх вла­сни­ком. Від та­кої дер­жа­ви я не вва­жаю за мо­жли­ве отри­му­ва­ти зар­пла­ту. Не мо­жу пра­цю­ва­ти в дер­жав­них за­со­бах ма­со­вої ін­фор­ма­ції, на­віть за­йма­ю­чись куль­ту­рою (яка сьо­го­дні ви­йшла на пе­ре­дній фланг іде­о­ло­гії), для ме­не це не­прийня­тно. Ме­ні, що­прав­да, вже і не про­по­ну­ють! ( Смі­є­ться.) Але знаю ба­га­то ко­лег, які по­ді­ля- ють мою про­укра­їн­ську, ан­ти­пу­тін­ську по­лі­ти­ку і при цьо­му є жур­на­лі­ста­ми дер­жав­них ЗМІ. Не бу­ду ні­ко­го за­су­джу­ва­ти, але про­сто у цих лю­дей так вла­што­ва­ні міз­ки, що во­ни вмі­ють ла­ві­ру­ва­ти і за­ли­ша­ти­ся при цьо­му по­ря­дни­ми лю­дьми. У ме­не так не ви­хо­дить.

Якщо го­во­ри­ти про те­ле­ба­че­н­ня, ви­ді­ля­є­ться, зви­чай­но, те­ле­ка­нал «Куль­ту­ра». Прав­да, за­раз во­ни теж по­чи­на­ють но­ви­ни з офі­ці­о­зу: Пу­тін прийняв мі­ні­стра куль­ту­ри за мі­ні­стра енер­ге­ти­ки, Медведєв по­бу­вав там-то, вру­чив те-то, Ме­дин­ський від­крив ви­став­ку. Але на «Куль­ту­рі» є про­гра­ми (і їх ба­га­то) про­сві­тни­цько­го ха­ра­кте­ру, які ці­ка­во ди­ви­ти­ся. Що­до ін­ших фе­де­раль­них ка­на­лів, там якщо не по­лі­ти­ка, то жа­хли­ві се­рі­а­ли або пе­ре­да­чі по­га­но­го сма­ку. Вуль­гар­щи­на і по­пса, ти­пу «Да­вай одру­жи­мо­ся». То­му лю­ди, у ко­го є телевізор (у ме­не не­має), вва­жа­ють за кра­ще ди­ви­ти­ся ка­бель­ні те­ле­ка­на­ли. У мо­їх ба­тьків, на­при­клад, ле­жить па­пі­рець, на яко­му ви­пи­са­ні про­гра­ми, що їх ці­кав­лять, — 55, 86 ка­нал то­що.

— А при­ва­тні ви­да­н­ня, які мо­жуть дозволити со­бі ві­ді­йти від «лі­нії пар­тії», сьо­го­дні ще існу­ють в Ро­сії?

— Мо­жу на­зва­ти журнал The New Times, який, що­прав­да, біль­ше не ви­хо­дить у па­пе­ро­во­му ви­гля­ді. Він ще три­ма­є­ться, там існує свій курс і свої пе­ре­ва­ги, яким ре­да­кція не зра­джує. «Но­ва га­зе­та». Її ав­то­ри ча­сто пи­шуть те, чо­го ін­ші не ро­блять. За це спа­си­бі.

— Мо­жна на­зва­ти кон­фор­мі­змом го­ре­зві­сний лист Пу­ті­ну на під­трим­ку ане­ксі­ї­Кри­му? Я у ба­га­тьох з тих, що під­пи­са­ли­ся, за­пи­ту­ва­ла, чо­му во­ни це зро­би­ли — у біль­шо­сті від­по­віді пе­ред­ба­чу­ва­ні. Але ме­не і пі­сля трьох ро­ків не­по­ко­їть пи­та­н­ня: на­ві­що по­трі­бно бу­ло ста­ви­ти свій під­пис під мер­зо­тним ли­стом на­шим ко­ли­шнім спів­ві­тчи­зни­кам (за­раз не на­зи­ва­ти­му прі­звищ, то­му що ме­ні все одно зда­є­ться, що це не­по­ро­зу­мі­н­ня), лю­дям ві­до­мим, та­ла­но­ви­тим і не­за­ле­жним? Твоя то­чка зо­ру з цьо­го при­во­ду?

— Кон­фор­мізм — це страх. Якщо не за ко­ле­ктив, який ти очо­лю­єш, то за се­бе. Си­ту­а­ція, ко­ли, зда­ва­ло­ся б, по­ря­дні лю­ди по­чи­на­ють ро­би­ти під­лі ре­чі. Пси­хо­ло­гі­чна за­гад­ка. До ре­чі, ба­га­то бу­ло в цьо­му спи­ску ви­хід­ців з Укра­ї­ни — «ко­ли­шніх укра­їн­ців», як я їх на­зи­ваю. Зда­ва­ло­ся б, див­но, про­те це, як ме­ні зда­є­ться, своє­рі­дна фор­ма но­сталь­гії. Во­че­видь, обра­за на кра­ї­ну, яка до­зво­ли­ла їм ви­їха­ти. Як пом­ста ко­ли­шньо­му ко­хан­це­ві — ба­чи­те, чо­го я до­сяг, а ви ме­не не ці­ну­ва­ли. У цьо­му ж спи­ску був, на­при­клад, Дми­тро Бак, ди­ре­ктор Лі­те­ра­тур­но­го му­зею в Мо­скві, яко­му сві­ти­ла но­ва бу­дів­ля. Він — із За­хі­дної Укра­ї­ни.

— При­пу­сти­мо. І ще: у цьо­му спи­ску бу­ли і лю­ди з без­до­ган­ною ре­пу­та­ці­єю (ме­ні, в будь-яко­му ра­зі, так зда­ва­ло­ся). На­при­клад, ди­ре­ктор Му­зею обра­зо­твор­чих ми­стецтв ім. Пу­шкі­на Іри­на Ан­то­но­ва, що про­пра­цю­ва­ла там біль­ше 50 ро­ків. Лю­ди­на, вла­сне, вже не­до­тор­кан­на. Їй на­ві­що бу­ло чор­ни­ти своє ім’я?

— На всяк ви­па­док. Во­ни ж всі «бе­лі­ко­ви». Як сво­го ча­су ге­ні­аль­но пи­сав Че­хів — «как бы че­го не вышло». Ро­сій­ська звичка — звичка служити. Справ­ді, ла­ма­ли­ся на­віть ро­зум­ні лю­ди. Іри­на Оле­ксан­дрів­на Ан­то­но­ва — ве­ли­ка жін­ка, по­за сум­ні­вом. Але во­на все жи­т­тя про­пра­цю­ва­ла в дер­жав­ній стру­кту­рі. Не факт, що утри­ма­ла­ся б на цій по­са­ді, до­три- му­ю­чись опо­зи­цій­них пе­ре­ко­нань. До ре­чі, це одна з при­чин, чо­му ме­ні важ­ко бу­ло пра­цю­ва­ти в «Ін­тер­фа­ксі». Всі лю­ди, які під­пи­са­ли ли­ста, бу­ли нью­змей­ке­ра­ми. Я мо­гла ко­жно­му з них за­те­ле­фо­ну­ва­ти, по­го­во­ри­ти на будь-яку те­му, і по­тім ця но­ви­на йшла на стрі­чку «Ін­тер­фа­ксу» або на сайт. Пі­сля ли­ста на під­трим­ку ане­ксії Кри­му я не мо­гла з ни­ми спіл- ку­ва­ти­ся. Во­ни ста­ли для ме­не «не­ру­ко­по­жа­тными». Іскіль­ки б ме­не не пе­ре­ко­ну­ва­ли, мов­ляв, за ни­ми — те­атр, му­зей, ор­кестр і так да­лі — не при­ймаю по­ді­бних ар­гу­мен­тів. Ви­бір зав­жди є, і ко­жен ро­бить йо­го са­мо­стій­но. Істо­рія пам’ятає Яну­ша Кор­ча­ка, за яким сто­я­ли ді­ти, ці­лий дит­бу­ди­нок. Івін пі­шов з ни­ми в кон­цта­бір і за­ги­нув там.

Я знаю лю­дей, які не пі­шли на ком­про­міс. Одно­му на­шо­му ві­до­мо­му ре­жи­се­ро­ві при­гро­зи­ли не да­ти гро­шей на фільм, якщо він не під­пи­ше лист. Він не під­пи­сав. Ів­се одно отри­мав фі­нан­су­ва­н­ня. То­му що ви- ко­нав­ці та­ких зав­дань — не ли­ше не­гі­дни­ки, але й бо­я­гу­зи. По­ду­ма­ли, ймо­вір­но, що про­сті­ше ви­ді­ли­ти гро­ші на кар­ти­ну, ніж за­ла­го­джу­ва­ти чер­го­вий скан­дал.

«У КИ­Є­ВІ ІН­ШЕ СЕ­РЕ­ДО­ВИ­ЩЕ, ІН­ШИЙ ВИ­РАЗ ОБЛИЧ­ЧЯ У ЛЮ­ДЕЙ НА ВУ­ЛИ­ЦЯХ»

— До ре­чі, що сьо­го­дні від­бу­ва­є­ться в ро­сій­ській куль­ту­рі? У «на­йма­со­ві­шо­му з ми­стецтв», на­при­клад?

— Все ду­же сум­но. То­рі­шній Від­кри­тий ро­сій­ський кі­но­фе­сти­валь «Кі­но­тавр», ку­ди я їжджу, аби пе­ре­гля­ну­ти кра­ще з то­го, що зня­те за рік, яв­ляв со­бою сум­не ви­до­ви­ще. Вже по­ча­ли ви­хо­ди­ти філь­ми, які за­пу­ска­ли­ся за но­вою си­сте­мою держ­фі­нан­су­ва­н­ня. Кар­ти­на гні­тю­ча — пе­ре­ва­жна біль­шість при­зе­рів фе­сти­ва­лю ста­лі ни­ми, оскіль­ки на без­риб’ї і рак ри­ба.

По­за сум­ні­вом, сьо­го­дні в Ро­сії є та­ла­но­ви­ті ре­жи­се­ри. На­при­клад, Ан­дрій Звя­гін­цев. Але у ньо­го хо­ро­ший про­дю­сер. Оле­ксандр Ро­днян­ський. Оле­ксандр Со­ку­ров ро­бить своє кі­но на за­хі­дні гро­ші. Зна­йти при­ва­тних ін­ве­сто­рів в на­ші дні в Ро­сії пра­кти­чно не­мо­жли­во, то­му без держ­під­трим­ки ні­хто зні­ма­ти не мо­же. А в крі­слі мі­ні­стра куль­ту­ри си­дить лю­ди­на, схи­бле­на на псев­до­па­трі­о­ти­змі, на дер­жав­но­сті, на сла­ві ро­сій­ської зброї. Сам він в куль­ту­рі не ро­зу­міє ні­чо­го, ще й ото­чив се­бе не­ква­лі­фі­ко­ва­ни­ми і не­ро­зум­ни­ми помічниками. Зре­штою, зні­ма­ю­ться або па­трі­о­ти­чні, або роз­ва­жаль­ні кар­ти­ни. Про пер­ші і го­во­ри­ти не хо­че­ться, а дру­гі у нас ро­би­ти не вмі­ють, ось гля­да­чі й за­до­воль­ня­ю­ться філь­ма­ми Са­рі­ка Ан­дре­а­ся­на («Ва­гі­тний», «Слу­жбо­вий ро­ман. Наш час», «Не­про­ще­ний». — Авт.), у по­рів­нян­ні з яким Фе­дір Бон­дар­чук зда­є­ться Спі­но­зою від кі­но.

— Якщо все так сум­но в ро­сій­сько­му «ко­ро­лів­стві», що те­бе ті­шить сьо­го­дні?

— Ба­га­то чо­го. Я ду­же лю­блю жи­т­тя. Для ме­не ста­кан, на­віть якщо і по­ро­жній, на­пов­не­ний пре­кра­сною по­ро­жне­чею, в яку мо­жна ди­ви­ти­ся, як у бе­зо­дню. Іу­яв­ля­ти со­бі, що там бу­ло б, як­би він був пов­ним. У Ро­сії іна­кше не мо­жна. Тіль­ки так.

Тут, в Укра­ї­ні, ме­не ті­шить син, онук, пре­кра­сний Ки­їв, хо­ча і хви­лює, як йо­го жа­хли­во за­бу­до­ву­ють. Чу­до­во, що є лю­ди, з яки­ми мо­жна віль­но і спо­кій­но по­го­во­ри­ти.

— Атмо­сфе­ру вну­трі­шньо­ї­сво­бо­ди справ­ді від­чу­тно?

— У Ки­є­ві осо­бли­ве се­ре­до­ви­ще, ін­ший ви­раз облич у лю­дей на ву­ли­цях, в гро­мад­ських мі­сцях. У вас по­ін­шо­му їздять на ма­ши­ні. Ми аб­со­лю­тно від­ви­кли, на­при­клад, ко­ли в ма­га­зи­ні на ка­сі го­во­рять: «Дя­кую за по­ку­пку! При­ходь­те до нас ще!» В Ро­сії лю­ди за­шо­ре­ні, ду­же агре­сив­ні, пи­ха­ті. Іце жа­хли­во.

— Ти го­во­риш про Мо­скву чи про гли­бин­ку Ро­сі­ї­теж?

— У ма­лень­ких мі­стах Ро­сії атмо­сфе­ра, зви­чай­но, де­що ін­ша. Всі злі і агре­сив­ні ви­їха­ли звід­ти. Ті ж, хто за­ли­ши­ли­ся (не мо­жуть або не хо­чуть ви­їжджа­ти), по­збав­ле­ні ха­паль­но­го ін­стин­кту, ці­ну­ють мі­сце, в яко­му жи­вуть. Це не до­гма, і там, зро­зумі­ло, є осо­би, які ро­стуть ра­зом з те­ле­ві­зо­ром і пе­ре­ко­на­ні, що «Крим­наш», на­при­клад. Але да­ле­ко не всі. Я, че­сно ка­жу­чи, вза­га­лі не знаю, звід­ки взя­ла­ся ця ци­фра — 86 від­со­тків?! На­ба­га­то ча­сті­ше чую про­кльо­ни на адре­су су­ча­сної по­лі­ти­ки, аніж зго­ду з нею. Лю­ди, в чи­їх го­ло­вах є сі­ра ре­чо­ви­на, все ба­чать і ро­зу­мі­ють.

— У те­бе ні­ко­ли не бу­ло дум­ки ви­їха­ти з Ро­сії?

— Ва­жли­ві­ше за вну­трі­шню сво­бо­ду ні­чо­го не­має. Це не по­ро­жні сло­ва. Існує по­ня­т­тя «вну­трі­шня емі­гра­ція», яка ря­тує біль­ше, ніж емі­гра­ція зов­ні­шня. Зви­чай­но, я ду­ма­ла про це, як і ба­га­то хто в Ро­сії: чо­му я вча­сно не ви­їха­ла! По­ди­ви­мось, що бу­де да­лі. Я вва­жаю, що та­кі рі­ше­н­ня не пі­зно при­йма­ти в будь-яко­му ві­ці, якщо у те­бе є ба­жа­н­ня, по­тре­ба і си­ли.

— Ко­му ж то­ді «на Ру­сі жи­ти до­бре» сьо­го­дні?

— Ме­ні!

— Не­спо­ді­ва­но. Чо­му?

— Жи­ти вза­га­лі до­бре, то­му що жи­т­тя — все­ре­ди­ні те­бе. Існу­ють кни­ги, дру­зі, ро­ди­чі. Я не від­по­від­аю ні за Пу­ті­на, ні за Ме­две­дє­ва, ні за всіх тих, хто розв’язав і ве­де вій­ну з Укра­ї­ною. Ме­ні не со­ром­но за те, що я ро­блю. Я маю мо­жли­вість їзди­ти і зу­стрі­ча­ти­ся з чу­до­ви­ми лю­дьми. То­му мо­жу чі­тко ска­за­ти — ме­ні жи­ти до­бре! На­віть у Ро­сії.

Я ду­же лю­блю жи­т­тя. Для ме­не ста­кан, на­віть якщо по­ро­жній, на­пов­не­ний чу­до­вою по­ро­жне­чею, в яку мо­жна ди­ви­ти­ся, як в бе­зо­дню. І уяв­ля­ти со­бі, що там бу­ло б, як­би він був пов­ним. У Ро­сії іна­кше не мо­жна. Тіль­ки так.

Тут, в Укра­ї­ні, ме­не ра­дує син, онук, пре­кра­сний Ки­їв, хо­ча і хви­лю­ю­ся, як йо­го жа­хли­во за­бу­до­ву­ють. Чу­до­во, що є лю­ди, з яки­ми мо­жна віль­но і спо­кій­но по­го­во­ри­ти.

У Ки­є­ві осо­бли­ве се­ре­до­ви­ще, ін­ший ви­раз облич­чя у лю­дей на ву­ли­цях, в гро­мад­ських мі­сцях. У вас по-ін­шо­му їздять на ма­ши­ні. Ми аб­со­лю­тно від­ви­кли, на­при­клад, ко­ли в ма­га­зи­ні на ка­сі ка­жуть: «Дя­ку­є­мо за по­ку­пку! При­ходь­те до нас ще!» У Ро­сії лю­ди за­шо­ре­ні, ду­же агре­сив­ні, пи­ха­ті. І це жа­хли­во

ФО­ТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

ФО­ТО З ОСО­БИ­СТО­ГО АРХІВУ

Юрій Яко­вич Барабаш з ону­ком Юрі­єм Ба­ра­ба­шем

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.