Хро­ні­ка укра­їн­сько­го Все­сві­ту

Дво­том­ник про­фе­со­ра Ми­ко­ли Ти­мо­ши­ка — це епі­чна роз­по­відь про осер­дя, ко­ли­ску та одві­чну опо­ру укра­їн­ства — на­ше се­ло. На кон­кре­тно­му при­кла­ді Да­ни­ни на Чер­ні­гів­щи­ні

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Обра­зи, го­ло­си, хви­лі по­ко­лінь... Що ча­сті­ше за­ми­слю­є­шся над тим, а чим, вла­сне, є істо­рія, то чі­ткі­ше до­хо­диш ви­снов­ку: прав­ди­ва істо­рія — це жи­ві, «га­ря­чі», ча­сто тра­гі­чні до­лі лю­дей, ре­аль­них осо­би­сто­стей, які ди­ха­ли, стра­жда­ли, ко­ха­ли, бо­ро­ли­ся (адже не з нас усе роз­по­чи­на­ло­ся!) або ж «до­бре хо­ди­ли в яр­мі» (Шев­чен­ко); в ко­жно­му ра­зі істо­рія не мо­же бу­ти зве­де­на до «шко­ляр­сько­го» на­бо­ру фа­ктів, дат, прі­звищ, по­дій... До ре­аль­но­го бу­т­тя лю­дей у ми­ну­ло­му та­кий на­бір має при­бли­зно та­ке ж від­но­ше­н­ня, як схе­ма­ти­чна кар­та чу­до­вих зем­них кра­є­ви­дів, — до їх зри­мої, вра­жа­ю­чої кра­си. Не­дар­ма ж, при­мі­ром, «істо­рія пов­сяк­ден­но­сті» вва­жа­є­ться у сві­ті чи не най­більш пер­спе­ктив­ною.

■ Важ­ко, гра­ни­чно важ­ко пи­са­ти та­ку «ни­зо­ву» (то­чні­ше «ко­рін­ну») істо­рію. Для укра­їн­сько­го до­слі­дни­ка сьо­го­дні, у ро­ці 2017-му, це зав­да­н­ня має ще й без­за­пе­ре­чну по­лі­ти­чну ва­гу: про­ти­ста­ви­ти ім­пер­сько­му, хи­жо-ма­ні­пу­ля­тив­но­му «рус­ско­му ми­ру» наш, пи­то­мий, ор­га­ні­чний, близь­кий «Укра­їн­ський (Все) Світ» як той без­ме­жний (за умо­ви йо­го не­за­мкне­но­сті у ча­сі й про­сто­рі) на­ціо­наль­ний обе­ріг, який, мо­жли­во, тіль­ки й мо­же за­хи­сти­ти на­шу зем­лю у ча­си пу­тін­ської на­ва­ли (а ще, одвер­то ка­жу­чи, де­да­лі агре­сив­ні­шо­го без­пам’ят­ства й псев­до­гло­ба­лі­за­цій­но­го ман­кур­ства). Чі­тко ро­зу­мі­ю­чи це, про­фе­сор Ми­ко­ла Сте­па­но­вич Ти­мо­шик, до­ктор фі­ло­ло­гі­чних на­ук, по­стій­ний ав­тор «Дня», за­ві­ду­вач ка­фе­дри Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту куль­ту­ри та ми­стецтв, при­свя­тив не один рік жи­т­тя пра­ці над до­ку­мен­таль­но-ху­до­жньою хро­ні­кою «Се­ло» (оби­два то­ми ви­да­ні щой­но ви­дав­ни­цтвом «Яро­сла­вів Вал»; пер­ший том на­зва­но змі­стов­но й чі­тко — «Зійти з без­пам’ят­ства»; дру­гий, про тра­ге­дії ХХ сто­лі­т­тя, — «Тру­дний шлях від­мо­сков­ле­н­ня»).

■ От­же, на­зва ди­ло­гії — «Се­ло». Одне ли­ше сло­во, про­те са­ме во­но зда­тне вмі­сти­ти в се­бе той «Укра­їн­ський Все­світ», про який вже йшло­ся. Книж­ка Ми­ко­ли Ти­мо­ши­ка є рід­кі­сною, вда­лою, ґрун­тов­ною й то­му осо­бли­во по­трі­бною сьо­го­дні спро­бою, ко­ри­сту­ю­чись сло­ва­ми са­мо­го ав­то­ра, «не про­сто від­най­ти в хро­но­ло­гі­чній по­слі­дов­но­сті до­ку­мен­таль­ні, не­рід­ко при­го­лом­шли­ві, під­твер­дже­н­ня не­про­стих про­це­сів бу­т­тя укра­їн­сько­го се­ла і по­сту­пу йо­го ме­шкан­ців упро­довж сто­літь, а й вмон­ту­ва­ти їх у своє­рі­дну кан­ву роз­по­віді. Сво­є­рі­дність ці­єї кан­ви в то­му, що всі фа­кти ті­сно пе­ре­пле­те­ні між со­бою, ви­бу­ду­ва­ні в ін­три­гу­ю­чо­му сю­же­тно­му роз­ви­тку по­дій, який, пе­ре­ко­на­ний, за­хо­пить від пер­шої сторінки й не по­ли­шить чи­та­ча до розв’яз­ки (це справ­ді так! — І. С.). Осно­вою для зби­ра­н­ня й ана­лі­зу фа­кто­ло­гі­чних ма­те­рі­а­лів слу­гу­ва­ли роз­по­ро­ше­ні в рі­зних ар­хі­вах фон­ди з істо­рії сіл Ні­жин­ської окру­ги на Чер­ні­гів­щи­ні. Зо­сі­бно Да­ни­ни (ба­тьків­щи­на ав­то­ра. — І. С.), Ша­ту­ри, Во­лодь­ко­вої Ді­ви­ці, Ло­си­нів­ки, Лі­со­вих Ху­то­рів, Мри­на, Та­та­рів­ки, Та­ла­ла­їв­ки, Вер­ті­їв­ки, Саль­но­го та низ­ки ін­ших». Осо­бли­ву ува­гу Ми­ко­ла Ти­мо­шик при­ді­ляє — і це зро­зумі­ло — істо­рії сво­єї рі­дної Да­ни­ни.

■ По су­ті, пе­ред на­ми уза­галь­не­на (по­при аб­со­лю­тну кон­кре­ти­ку й 100-від­со­тко­ву до­ку­мен­таль­ну то­чність — ре­зуль­тат ба­га­то­рі­чної ко­пі­ткої пра­ці в ар­хі­вах) епі­чна роз­по­відь про істо­рію укра­їн­сько­го се­ла від по­ча­тку ХVІІІ сто­лі­т­тя (ча­сто — й ра­ні­ше) аж до сьо­го­дні. Чо­му «уза­галь­не­не»? То­му що ав­то­ру, як зда­є­ться, вда­ло­ся розв’яза­ти ду­же скла­дне зав­да­н­ня: ру­ха­ю­чись від «окре­мої» Да­ни­ни до «ці­лої» Укра­ї­ни (а про те, що се­ло бу­ло на­шою на­ціо­наль­ною ко­ли­скою, ти­ся­чо­лі­тнім осер­дям укра­їн­ства, ав­тор не за­бу­ває ні на се­кун­ду), по­ка­за­ти рух на­шо­го се­лян­ства в істо- рії — від ко­за­цьких ча­сів (тут не­ймо­вір­но ці­ка­вим є образ Іва­на Ан­дрі­йо­ви­ча Та­ра­се­ви­ча, прав­ни­ка услав­ле­но­го геть­ма­на Та­ра­са Тря­си­ла, який до­жив до 110 ро­ків (!). Укра­ї­нець за ду­хом, він став кор­не­том ро­сій­ської ар­мії, во­ю­вав про­ти тур­ків, остан­ні 30 ро­ків жи­т­тя про­вів у сво­є­му ху­то­рі під Да­ни­ною, був ви­зна­чним бджо­ля­рем, як лю­ди­на му­дра, до­бра, хо­ро­бра й спра­ве­дли­ва, ко­ри­сту­вав­ся ве­ли­че­зною по­ва­гою се­лян, на­віть у 107 ро­ків міг го­ди­на­ми сто­я­ти — не сі­да­ю­чи, — спи­ра­ю­чись на па­ли­цю, збе­рі­гав ясний ро­зум до остан­ніх днів; хо­ва­ли йо­го со­тні лю­дей з усі­єї окру­ги), да­лі че­рез не­про­сті ко­лі­зії ХVІІІ — ХІХ сто­літь (змі­стов­ним є тут на­рис «Ко­за­цька шко­ла у Да­ни­ні», що сво­го ча­су пу­блі­ку­вав­ся у «Дні», про укра­їн­ську на­ро­дну пе- да­го­гі­ку) і до бі­блій­них тра­ге­дій ХХ сто­лі­т­тя (агре­сія біль­шо­ви­ків — Го­ло­до­мор — по­і­мен­но на­зва­ні де­ся­тки, со­тні прі­звищ жи­те­лів Да­ни­ни, стра­че­них го­ло­дом, ви­сла­них, роз­кур­ку­ле­них, зла­ма­них ду­хов­но; цьо­му при­свя­че­ний пер­ший том ди­ло­гії).

■ Але си­ла книж­ки про­фе­со­ра Ти­мо­ши­ка ще й у то­му, що на жо­дній зі 1000-сто­рін­ко­во­го ви­да­н­ня геть не­має сен­ти­мен­таль­но­го за­ми­лу­ва­н­ня отим «се­лом на на­шій Укра­ї­ні», яке є у пев­них ав­то­рів. Нав­па­ки, від­чу­ва­є­мо біль, гнів, про­тест (не роз­пач!) про­ти істо­ри­чно­го без­пам’ят­ства зем­ля­ків-да­нин­ців. У тій са­мій Да­ни­ні, де зни­щу­ва­ли­ся (за Хру­що­ва — за­кри­ва­ли­ся) хра­ми, де де­ся­ти­лі­т­тя­ми від­бу­ва­ло­ся жа­хли­ве по­гра­бу­ва­н­ня се­лян дер­жа­вою (а між ін­шим, 1905 ро­ку по­слу­ги Ні­жин­ської зем­ської лі­кар­ні бу­ли без­ко­штов­ни­ми, вклю­ча­ю­чи усі лі­ки й про­це­ду­ри, а зар­пла­та лі­ка­ря ста­но­ви­ла 500 ру­блів що­мі­ся­чно, за ці­ною кур­ки на Ні­жин­сько­му ба­за­рі — 20 коп.! Що за­раз?), де лю­ди за­зна­ли жа­хіть Го­ло­до­мо­ру — у цій са­мій Да­ни­ні сьо­го­дні не­по­діль­но па­нує цер­ква Мо­сков­сько­го па­трі­ар­ха­ту, у сіль­ських хра­мах не­зрід­ка мо­ля­ться за «ро­сій­ську вла­ду і вій­сько», від­мов­ля­ю­ться зга­ду­ва­ти у мо­ли­твах ге­ро­їв Не­бе­сної Со­тні, сіль­ра­да від­мо­ви­ла­ся при­сво­ї­ти ву­ли­цям Да­ни­ни іме­на геть­ма­нів Тря­си­ла та Ма­зе­пи, вчи­те­лі чи­нять не­при­хо­ва­ний спро­тив де­ко­му­ні­за­ції... Ось вам — по­ст­ге­но­ци­дне су­спіль­ство... В чо­му тут річ? М. Ти­мо­шик пи­ше про «ге­не­ти­чну бо­язнь се­лян пі­зна­ва­ти, го­во­ри­ти і відстоювати прав­ду (60% опи­та­них ста­ро­жи­лів «ні­чо­го не пам’ята­ють», «за­бу­ли», або «не хо­чуть роз­по­від­а­ти» про по­дії в се­лі 50—60-рі­чної дав­ни­ни). Ав­тор по­яснює це: 1) се­ксот­ством; 2) зни­ще­н­ням кур­куль­ства як кла­су; 3) зни­ще­н­ням ху­то­рів; 4) на­силь­ни­цькою ко­ле­кти­ві­за­ці­єю; 5) бе­зу­мов­но, Го­ло­до­мо­ром; 6) зни­ще­н­ням Укра­їн­ської цер­кви; 7) зни­ще­н­ням на­ціо­наль­ної ін­те­лі­ген­ції (спра­ва СВУ). Ви­хід Ми­ко­ла Ти­мо­шик — дя­ка йо­му за ці книж­ки су­во­рої прав­ди — ба­чить у то­му, щоб «зійти з без­пам’ят­ства» та прой­ти «тру­дний шлях від­мо­сков­ле­н­ня». До кін­ця!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.