За­стре­ли­ти­ся бра­кує ча­су

Пе­ре­хід на кон­тра­ктну си­сте­му за роз­ро­бле­ним ко­мі­те­том Вер­хов­ної Ра­ди Укра­ї­ни з пи­тань куль­ту­ри за­ко­ном не ви­три­мує ви­про­бу­ва­н­ня акту­аль­ним те­а­тром

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Ухва­лю­ва­ти не­до­ско­на­лі за­ко­ни аб­со­лю­тно нор­маль­но. Пра­кти­ка їх має вдо­ско­на­лю­ва­ти. Пи­та­н­ня по­ля­гає ли­ше у зда­тно­сті за­ко­но­твор­ця опе­ра­тив­но кон­ста­ту­ва­ти, ді­а­гно­сту­ва­ти і про­гно­зу­ва­ти ре­зуль­та­ти дії норм за­ко­ну. По­ту­жний хор обу­ре­них го­ло­сів, без­за­пе­ре­чність ар­гу­мен­тів, які до­во­дять не­до­ско­на­лість за­ко­ну, і мо­ну­мен­таль­не мов­ча­н­ня йо­го ав­то­рів в ку­пі з ме­то­ди­чним про­су­ва­н­ням до за­твер­дже­н­ня у не­при­стой­но си­ро­му ви­гля­ді усві­до­ми­ти не­мо­жли­во, хоч за­стрель­ся.

По-ге­ро­стра­тів­ськи на­шко­ди­ти те­а­тру по-ди­тя­чо­му на­їв­но. По­сі­я­ти кон­флі­кти, свя­тку­ва­ти роз­брат і во­зве­ли­чи­ти ди­кта­ту­ру по-ра­дян­ськи ту­по­дум­но. Сло­вом, хто дру­зі, а хто во­ро­ги, хто ге­рої, а хто не­гі­дни­ки, хоч за­стрель­ся вдру­ге, все одно не зро­зу­мі­єш.

■ То­чно не по­ра­ду­ва­ло, але все ж та­ки якось лег­ше ста­ло, що з кон­тра­ктною си­сте­мою актив­но бо­рю­ться на­ші ко­ле­ги в Ні­меч­чи­ні. Су­во­ро до­три­му­ю­ться прин­ци­пів ро­та­ції ху­до­жніх оди­ниць те­а­тру і во­дно­час аб­со­лю­ту ми­сте­цько­го ав­то­ри­те­ту осо­би­сто­сті. То­му ке­рів­ник «Бер­лі­нер ан­сам­блю», який за­раз на­зи­ва­є­ться «Те­атр на Шифф­ба­у­ер­дамм», Кла­ус Пе­йманн уже 22-й рік за­ли­ша­є­ться не­змін­ним. Не­за­мін­ним і кра­пка.

Кон­тра­ктна си­сте­ма зі­тка­на з ку­пи ви­про­бу­вань ті­ла те­а­тру. Во­ни мо­жуть ви­тре­ну­ва­ти йо­го м’язи, мо­жуть за­гна­ти сер­це. До якої мі­ри тре­ба ко­жно­му в ньо­му існу­ю­чо­му при­но­ров­лю­ва­ти се­бе? Що дає пра­во відзи­ва­ти обі­цян­ки? Як на­вчи­ти­ся не­рев­ни­вій ра­до­сті? Що у те­а­трі дій­сно жи­во­твор­не? Де мі­ра між за­пе­ре­че­н­ням на­бу­то­го і ствер­дже­н­ням но­во­го? Ко­ли на­стає час ре­фор­ма­то­ра? Ко­ли пе­ре­мо­га бу­де за ре­фор­мі­стом?

■ Го­лов­ний ре­жи­сер мі­сько­го дер­жав­но­го те­а­тру Ган­но­ве­ра Едн Ар­нар­сон на фі­нал сво­єї ка­ден­ції по­ста­вив шек­спі­рів­сько­го «Гам­ле­та» як під­су­мок на­бу­то­го з цим ко­ле­кти­вом і як за­яв­ку на участь у кон­кур­сах на очо­лю­ва­н­ня ін­ших те­а­трів. До прем’єри ме­ні ви­па­ло по­ди­ви­ти­ся ін­ші ви­ста­ви, по­став­ле­ні під час ви­бу­до­ви їм кон­це­пту сво­го те­а­тру.

Ви­слів К. Ста­ні­слав­сько­го « Те­атр по­чи­на­є­ться з ві­шал­ки » біль­шою мі­рою сто­су­є­ться ві­ша­ка для сце­ні­чно­го вбра­н­ня. В ган­но­вер­сько­му те­а­трі зви­чай­но­го гар­де­ро­бу вза­га­лі не­має.

■ Йо­го за­мі­ня­ють ря­ди шаф, до яких ко­жен мо­же по­мі­сти­ти свій верх­ній одяг чи щось не­по­трі­бне. Аби не за­бу­ли по­вер­ну­ти ключ, тре­ба до зам­ка по­кла­сти один єв­ро і йо­го за­бра­ти йду­чи одя­гне­ним.

По­ба­че­не на ма­лій і основ­ній сце­ні те­а­тру ви­да­ло­ся тка­ни­ною, зі­тка­ною з ор­га­ні­чних пу­по­вин.

■ Ви­ста­ва «По­ту­жність і опір» (ав­тор текс­ту І.Тро­я­нов) ро­зі­гру­є­ться на ве­ли­кій сце­ні, по­се­ред якої мі­сти­ться кар­кас ку­ба. Акто­ри Се­мю­ель Фін­ци, Са­ра Фран­ке, Марк Джон, які де­мон­стру­ють май­стер­не во­ло­ді­н­ня те­хні­кою шкіл пе­ре­жи­ва­н­ня і уяв­ле­н­ня, по­зна­ча­ють йо­го сті­ни при­йо­мом, який в пан­то­мі­мі на­зи­ва­є­ться «сті­на». Ко­ли б’ються го­ло­вою, ті­лом, но­га­ми, звук на­дає ознак фа­кту­ри скла, ме­та­лу, бе­то­ну. Вре­шті пе­ре­по­ни руй­ну­ю­ться, куб пе­ре­стає бу­ти тюр­мою, пе­ре­шко­дою для сво­бо­ди дій, сло­ва, руху і дум.

Ба­чиш, від­чу­ва­єш, ро­зу­мі­єш — справ­ді ли­ше без­ме­жне впи­ра­є­ться у ме­жі. Ме­ні зда­є­ться, де­да­лі скла­дні­ше роз­по­від­а­ти про жах ста­лі­ні­зму по­ко­лін­ню з мо­біл­ка­ми, ін­тер­не­том, яке має мо­жли­вість опе­ра­тив­но згру­по­ву­ва­ти­ся, опи­ра­ти­ся, за­хи­ща­ти­ся. І тим ва­жли­ві­шим стає пи­та­н­ня — нав­ко­ло ко­го, за­ра­ди чо­го, на яких іде­а­лах?

■ Двоє ге­ро­їв ви­ста­ви «Ари­сто­кра­ти» С. — М. Заль­цман шу­ка­ють ко­рінь чи вер­хів­ку по­ро­зу­мі­н­ня під при­бій не­ви­ра­зних ін­ту­ї­цій. Ко­хан- ня з сві­ту без­плі­дно­го тер­тя че­рез свар­ку іде­а­лів, бій­ку прин­ци­пів, по­то­па­н­ня у пі­ні дис­ку­сій (є й справ­жня бій­ка, і ку­па­н­ня в ван­ні, роз­дя­га­н­ня, ці­лу­ва­н­ня) — то­рує шлях до ро­зу­мі­н­ня су­ті лю­ди­ни.

Смер­тним — сма­же­не м’ясо, без­смер­тним — йо­го аро­мат. Обе­ріть своє!

■ Став­ле­н­ня до ні­ме­цької кла­си­ки у Ні­меч­чи­ні ви­пле­ка­но щіль­но усим ма­си­вом її істо­рії. Мо­жна тіль­ки ди­ву­ва­ти­ся, як на гу­стий роз­чин ра­ціо ви­кла­да­ю­ться це­глин­ки ро­ман­ти­чних змі­стів.

Шил­ле­рів­ська «Ма­рія Стю­арт» зве­де­на до квар­те­ту Елі­за­бет — Б. Фрей, Ма­рія Стю­арт — С. Фран­ке, Ле­стер — М. Джон, Мор­ті­мер — Х. Хар­тманн.

■ Ві­чну ін­три­гу елі­тних ігор роз­ри­ває та­ка ми­ла дрі­бни­чка, як при­ва­бли­вість лю­дя­но­сті. Не як іма­нен­тна ри­са homo sapiens, а са­ме як щось, мо­жли­во, й зай­ве, але та­ке ба­жа­не.

Сце­но­граф К. По­лів­ко­ва по­мі­щає дію у ко­роб­ку, зі­бра­ну зі швед­ських сті­нок. Дра­би­ни від під­ло­ги до сте­лі чи­та­ю­ться ре­ші­тка­ми на ві­кнах бу­це­гар­ні або цар­ських па­лат, або бі­бліо­те­чни­ми по­ли­ця­ми.

■ Гри­му­валь­ні сто­ли­ки бі­ля пор­та­лів сце­ни ста­ють оа­за­ми ста­нов­ле­н­ня ко­ро­лів­ських осіб. Пе­ру­ки, кор­се­ти, ба­га­то­ша­ро­вий грим, блиск при­крас, хви­лю­ва­н­ня ан­глій­ських ко­мір­ців, хи­ткий пі­сок успад­ко­ва­ної ве­ли­чі пе­ре­плав­ля­ють на над­твер­де й во­дно­час кри­хке скло обра­но­сті.

Пе­ред схо­дже­н­ням на еша­фот за во­лею ко­ро­ле­ви Елі­за­бет про­ща­є­ться з жи­т­тям. Во­на йде до за­ли, обі­йма­є­ться, ці­лу­є­ться з гля­да­ча­ми. На­ка­зує всіх при­го­сти­ти пи­вом. І гля­да­чі з на­со­ло­дою п’ють за її стра­ту. Та­кий гір­кий ін­те­р­актив за­вер­шує роз­ду­ми про со­лод­ке жи­т­тя мо­жно­влад­ців.

■ Ме­та­ле­вий кар­кас ту­не­лю зі шту­ка­тур­кою, яка оси­па­є­ться, гу­сто за­смі­че­ний ко­му­ні­ка­цій­ни­ми ка­бе­ля­ми, дро­та­ми, рі­зно­ко­льо­ро­ви­ми, різ- но­ро­змір­ни­ми і рі­зно­фа­ктур­ни­ми жи­ла­ми, які тя­гну­ться ні­звід­ки і в ні­ку­ди, обра­но сце­но­гра­фом мі­сцем дії тра­ге­дії Шек­спі­ра «Гам­лет». Юний спад­ко­є­мець тро­ну пе­ре­ри­ває на­вча­н­ня за кор­до­ном, спі­шно по­вер­та­є­ться до­до­му, ді­знав­шись про смерть ба­тька-ко­ро­ля. В ін­тер­пре­та­ції ре­жи­се­ра він по­па­дає на це­ре­мо­нію ко­ро­на­ції дядь­ка. Той ра­зом із ко­ро­ле­вою-удо­ви­цею у трон­них крі­слах, які вста­нов­ле­ні на тру­ні, ви­їжджа­ють на аван­сце­ну до гля­да­ча-на­ро­ду. Ко­ро­лів­ство­ту­нель по­то­пає у бру­ді. Бі­лий ко­стюм Гам­ле­та (актор Да­ні­ель Нер­ліч) швид­ко стає чор­ним, як у всіх під­да­них.

Оскіль­ки, на від­мі­ну від дра­ма­тур­гі­чно­го за­ду­му ав­то­ра, з тра­ктов­ки ре­жи­се­ра одра­зу зро­зумі­ло, що ма­ти Гам­ле­та — по­сі­бни­ця у вбив­стві ко­ро­ля, то сце­на у її спаль­ні стає мі­сцем не ви­пад­ко­вої стра­ти По­ло­нія, а стар­том кри­ва­вої пом­сти Гам­ле­та. І в цій ча­сти­ні ви­ста­ви ко­стю­ми усіх пер­со­на­жів по­сту­по­во з чор­них змі­ню­ю­ться на чер­во­ні.

■ Сце­на «ми­шо­лов­ки» не стіль­ки ви­кри­ває зло­чин дядь­ка, як до­во­дить зви­чай­ність вбив­ства у жит­ті ко­ро­лів­ства.

Дру­зі Гам­ле­та — Ро­зен­кранц — во­на (Су­са­на Фе­ман­дес) і Гіль­ден­стерн — він (Ан­дре­ас Щла­гер) тор­гу­ють дру­жбою, ва­га­ю­ться у са­мо­ви­зна­чен­ні між му­жні­стю і слаб­кі­стю, від­вер­ті­стю і хи­тру­ва­н­ням, че­стю і без­прин­ци­пні­стю.

■ Офе­лія (Ва­нес­са Лойбль) для цьо­го сві­ту ні­жні­стю сво­єю без­на­дій­но бо­же­віль­на. І брат її Ла­ерт (Ден­ніс Пор­тнер) та­кий са­мий, тіль­ки нав­па­ки — бо вбив би всіх, аби са­мо­му ста­ти ко­ро­лем. Всі пер­со­на­жі роз­мов­ля­ють з бо­лем у гор­лі, що на­га­дує про кин­джал дій­сно­сті, який во­ни про­ков­тну­ли.

Усім сво­їм збу­дже­н­ням, усі­єю на­пру­гою ду­ші во­ни втру­ча­ю­ться в сло­ва, в ме­ло­дії, у співи з шу­мо­вим ан­сам­блем. Гам­лет де­да­лі грає все ви­клю­чно про се­бе і все біль­ше й біль­ше про те, чо­го не знає у со­бі. Ви­ста­ва за­ду­ма­на не про­сто як те­атр у те­а­трі. Це те­атр у те­а­трі в ква­дра­ті, ку­бі, у без­кі­не­чно­сті при­мно­жень. На фі­нал ро­бо­чі сце­ни роз­би­ра­ють ту­нель на ча­сти­ни і роз­во­зять за ку­лі­си. Гам­лет на­ма­га­є­ться збе­рег­ти ціль­ність сво­го спад­ку і ма­ло не б’ється з ро­бо­чи­ми, як зі сво­ї­ми під­да­ни­ми. Він кли­че на до­по­мо­гу все ко­ро­лів­ство по­і­мен­но. Ви­яв­ля­є­ться, усі бу­ли акто­ра­ми. Хтось вже роз­гри­му­вав­ся, пе­ре­одяг­ся у ха­лат, але ра­до ви­хо­дить з по­кло­ном до гля­да­чів. Зал апло­дує, і Гам­ле­ту хо­ті­ло­ся б за­стре­ли­ти­ся, та гіль­йо­ти­на за­ві­си опу­ска­є­ться на йо­го шию.

■ Не­мо­жли­во опи­са­ти усі зна­хід­ки по­ста­нов­ни­ків ви­ста­ви, усі яскра­ві обра­зи, ство­ре­ні акто­ра­ми. Тра­кту­ва­н­ня дра­ма­ти­чно­го ма­те­рі­а­лу мо­же бу­ти не­прийня­тним, за­хо­плю­ю­чим, див­ним і на­віть бру­таль­ним. Ви­ста­ви та­кої кон­цен­тра­ції осми­слень, ви­на­хо­дів, ви­кли­ків ме­ні та­ла­ни­ло ба­чи­ти ли­ше в про­гра­мах най­по­ту­жні­ших те­а­траль­них фе­сти­ва­лів Авінь­йо­на, Един­бур­га, Бер­лі­на. І дай Бо­же по­ба­чи­ти йо­го у май­бу­тньо­му те­а­траль­но­му фе­сти­ва­лі у Ки­є­ві. Хо­тів за­стре­ли­ти­ся, ко­ли зни­щи­ли між­на­ро­дний фе­сти­валь «Ки­їв трав­не­вий», яким ке­ру­вав де­сять ро­ків і який по­да­ру­вав ки­я­нам зу­стрі­чі з Ан­ні Жи­рар­до, Со­фі­ко Чі­а­у­ре­лі, Мар­се­лем Мар­со, те­а­тра­ми Ю. Лю­би­мо­ва, Р. Ту­мі­на­са, все­сві­тньо ві­до­мо­го іта­лій­сько­го ву­ли­чно­го те­а­тру Silence Teatro і ще ба­га­тьох те­а­траль­них VIРів. Не­має ча­су! Тре­ба ми­сли­ти ді­я­ми. Ка­зав Па­скаль: «Все на­ше до­сто­їн­ство — у зда­тно­сті ми­сли­ти. Тіль­ки дум­ка під­но­сить нас, а не про­стір і час, в яких ми — ні­що!».

«По­ту­жність і опір»

«Ма­рія Стю­арт»

«Ари­сто­кра­ти»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.