«Все хо­ро­ше кі­но – це ан­тро­по­ло­гія»

У Ки­є­ві три­ва­ють зйом­ки пов­но­ме­тра­жно­го ху­до­жньо­го філь­му Ман­та­са КВЕДАРАВІЧЮСА «Ста­сіс» (Stasis)

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Умі­жна­ро­дній ко­ман­ді про­дю­се­рів Україну пред­став­ля­ють Ві­та­лій ШЕРЕМЕТЬЄВ і На­та­лія ЛІБЕТ, які при­єд­на­ли­ся до Уля­ни КІМ (Ли­тва) та На­дії ТУРІНЦЕВ (Фран­ція), що в свою чер­гу пра­цю­ва­ли з Кве­да­ра­ві­чю­сом над йо­го пов­но­ме­тра­жним не­і­гро­вим де­бю­том «Ма­рі­у­по­ліс» (2016), по­ка­за­ним упер­ше на Бер­лін­сько­му кі­но­фе­сти­ва­лі в ми­ну­ло­му ро­ці. В до­роб­ку Кім і Турінцев та­кож — про­дю­су­ва­н­ня філь­мів Сер­гія Ло­зни­ці та куль­то­во­го ру­мун­сько­го кі­не­ма­то­гра­фі­ста Кор­не­ліу По­рум­бойю від­по­від­но.

Про­ект «Ста­сі­са» уві­йшов у чи­сло пе­ре­мож­ців Дев’ято­го кон­кур­сно­го від­бо­ру Держ­кі­но та отри­мав фі­нан­со­ву під­трим­ку роз­мі­ром 11.600000 грн, зав­дя­ки чо­му Укра­ї­на ста­ла дру­гим основ­ним уча­сни­ком ці­єї ко-про­ду­кції пі­сля Ли­тви. За­галь­ний бю­джет — 1.140 000 єв­ро.

Зйом­ки три­ва­ють в Укра­ї­ні, Гре­ції, Ту­реч­чи­ні, Уган­ді та Ли­тві. На всіх ета­пах пра­цю­ють укра­їн­ські фа­хів­ці. Так, головним опе­ра­то­ром є В’яче­слав ЦВЄТКОВ, го­лов­ні жі­но­чі ро­лі ви­ко­ну­ють Мар­га­ри­та БУРКОВСЬКА й Ган­на БІЛОБРОВА, а до ро­бо­ти над му­зи­кою за­лу­че­но зна­ме­ни­тий гурт « Да­ха­Бра­ха » та ком­по­зи­то­ра Ан­то­на БАЙБАКОВА. Іно­зем­ні акто­ри — не­про­фе­сіо­на­ли: Мех­ді МОХАММЕД— бі­же­нець із Су­да­ну, жи­ве в Афі­нах; Ре­кеш ШААБАЗ — гро­ма­дя­нин Ту­реч­чи­ни, по­стій­ний ме­шка­нець Бер­лі­на.

«Ста­сіс» є пси­хо­ло­гі­чною дра­мою, ство­рю­ва­ною че­рез по­єд­на­н­ня ігро­во­го та до­ку­мен­таль­но­го кі­но. Са­ме по­ня­т­тя ста­сі­су (в пе­ре­кла­ді бу­кваль­но — не­ру­хо­мість) бу­ло сфор­му­льо­ва­но ще за ча­сів Древ­ньої Гре­ції і озна­ча­ло рів­но­ва­жний стан, в яко­му вза­єм­но про­ти­ле­жні си­ли схо­дя­ться в своє­рі­дній па­то­вій си­ту­а­ції, ні­як не про­яв­ля­ю­чись на­зов­ні.

За за­ду­мом ре­жи­се­ра рів­но­прав­ни­ми ге­ро­я­ми філь­му ста­нуть три мі­ста — Афі­ни, Оде­са і Стам­бул. А втім, зйом­ки ін­тер’єр­них сцен оде­ської ча­сти­ни філь­му від­бу­ва­ю­ться в Ки­є­ві, в Бу­дин­ку куль­ту­ри УТОС ( Укра­їн­сько­го то­ва­ри­ства слі­пих) — істо­ри­чній бу­дів­лі в сти­лі ста­лін­сько­го ам­пі­ру на про­спе­кті Ло­ба­нов­сько­го. Як за­зна­чи­ли про­дю­се­ри, у БК вда­ло­ся обла­шту­ва­ти одра­зу чо­ти­ри ло­ка­ції: ван­ну кім­на­ту, ла­за­рет, кон­цер­тно-ре­пе­ти­цій­ну за­лу та по­ме­шка­н­ня одні­єї з ге­ро­їнь на ім’я Со­фія (Мар­га­ри­та Бурковська).

Су­дя­чи з по­пе­ре­дньої ро­бо­ти Кведаравічюса, но­вий фільм бу­де як мі­ні­мум ці­ка­вим ві­зу­аль­но. На­га­даю, «Ма­рі­у­по­ліс», відзня­тий у Ма­рі­у­по­лі упро­довж ве­сни 2015 ро­ку, ство­ре­ний за ме­то­дом спо­сте­ре­же­н­ня, фі­кса­ції пов­сяк­де­н­ня і то­му не має ані на­скрі­зно­го сю­же­ту, ані про­та­го­ні­ста. У всіх зли­днях, ін­ду­стрі­аль­них чи зруй­но­ва­них кра­є­ви­дах Кве­да­ра­ві­чюс від­на­хо­дить і кра­су, і ви­со­ку дра­му; це не по­лю­ва­н­ня на ек­зо­ти­ку, не спе­ку­ля­ція те­мою, а то­чність опти­ки. За­га­лом « Ма­рі­у­по­ліс » яв­ляє со­бою пе­ре­кон­ли­вий порт­рет ду­же не­про­сто­го мі­ста. Во­че­видь, схо­жі ме­то­ди ре­жи­сер спро­бує за­сто­су­ва­ти і за­раз.

Зу­стріч Ман­та­са Кведаравічюса з жур­на­лі­ста­ми та з ко­ре­спон­ден­том «Дня» від­бу­ла­ся пря­мо на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку, в БК УТОС. — «Ста­сіс» — що це за істо­рія? — Я по­ки не знаю. Во­на ство­рю­є­ться що­дня. На­но­во, і на­но­во, і на­но­во. І ме­ні ду­же ці­ка­во, що там бу­де, який ре­зуль­тат.

— Чи мо­жна то­ді ска­за­ти, що ви ім­про­ві­зу­є­те? — Ні­ко­ли. — Але ж у вас є пев­на ме­та? — У ме­не не­має ме­ти, в ме­не є про­цес, який від­бу­ва­є­ться за­раз, ко­жно­го дня, і це, по­вто­рю­ся, ду­же ці­ка­во.

— Але ж ко­ли ви по­да­ва­ли за­яв­ку на фі­нан­су­ва­н­ня у Держ­кі­но, там­бу­ло вка­за­но, що це істо­рія ко­гось чи чо­гось.

— Зви­чай­но. Але ця істо­рія бу­ла то­ді. — І що це бу­ло то­ді? — Я на­пи­сав, що я ду­маю. Але я ду­мав то­ді одне, за­раз я вже ду­маю ін­ше. А фільм — один і той са­мий при цьо­му. Він зав­жди при­хо­дить до то­го, який був від по­ча­тку. Якісь епі­зо­ди я ви­га­дав 5 ро­ків то­му, на­пи­сав і за­був їх, а по­тім до них по­вер­та­ю­ся, і во­ни ста­ють та­ки­ми, як я їх ко­лись за­ми­слив. Але пе­ред тим я їх за­був і по­мі­няв. Мо­же, бу­де бу­кваль­но так, як за­ду­ма­но 5 ро­ків то­му.

— Мо­же, хтось із про­дю­се­рів знає?

— Спо­ді­ва­ю­ся, хтось знає, але, бо­ю­ся, ця лю­ди­на не тут.

— Да­вай­те то­ді пі­де­мо ін­шим шля­хом. Мо­же, ви ска­же­те, на­ві­що вам­цей фільм? Адже ви — со­ці­аль­ний ан­тро­по­лог, тож мо­же­мо при­пу­сти­ти, що «Ста­сіс» — про­дов­же­н­ня ва­ших до­слі­джень.

— Ну так, ан­тро­по­ло­гія — всю­ди. Ре­жи­се­ри, яких я лю­блю — всі ан­тро­по­ло­ги. У нас, до ре­чі, в гру­пі одна з про­дю­се­рів має цей фах.

— Про­дов­жу­ю­чи ва­шу дум­ку, ви­хо­дить, що будь- який хо­ро­ший фільм— ан­тро­по­ло­гія сам по со­бі?

— Бе­зу­мов­но. Це ви ду­же то­чно ска­за­ли. Будь-який хо­ро­ший фільм — це не про­сто ство­ре­н­ня яко­їсь істо­рії, а й дистри­бу­ція жит­тє­вих пре­дме­тів та їх ре­пре­зен­та­цій.

— Ви­хо­дить, ви до­слі­джу­є­те не окре­ме укра­їн­ське чи гре­цьке су­спіль­ство, а весь рід люд­ський як та­кий?

— Я не знаю, що та­ке рід люд­ський в уні­вер­саль­но­му сен­сі, я знаю, що є кон­кре­тні ре­чі, які нам щось ка­жуть. І ко­ли ці ре­чі з’яв­ля­ю­ться, не­ва­жли­во де, чи на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку, чи в жит­ті, це стає за­хо­пли­вим, при­чо­му, спо­ді­ва­ю­ся, в на­шо­му ви­пад­ку бу­де ці­ка­во не тіль­ки ме­ні, а й тим, хто на це ди­ви­ти­ме­ться.

— Ви до­ку­мен­та­ліст. А ра­ні­ше ма­ли до­свід ро­бо­ти з акто­ра­ми? — Мав до­свід з лю­дьми. — Чи був тут ви­клик для вас? — Зви­чай­но, ви­клик є. У ме­не ко­жно­го дня ви­клик — спіл­ку­ва­ти­ся з лю­дьми. І ми спіл­ку­є­мо­ся в рі­зних фун­кці­ях. Актор — це та­ка фун­кція, ці­ка­ва для ме­не, і, зві­сно, ці­ка­во увійти в сто­сун­ки з ін­шою лю­ди­ною, при­чо­му не­ва­жли­во, хто во­на. — Але ж існує пев­на спе­ци­фі­ка. — Так, зві­сно. То­му осо­бли­во ці­ка­во са­ме в цій спе­ци­фі­ці опи­ни­ти­ся.

— А ви вже всти­гли ви­ро­би­ти свій ме­тод ро­бо­ти з ви­ко­нав­ця­ми в ка­дрі? Мо­же­те йо­го сфор­му­лю­ва­ти?

— Якщо тре­ба йо­го сфор­му­лю­ва­ти, я міг би... Ме­ні ці­ка­ві... лю­ди. Ме­ні стра­шно, ко­ли з акто­рів ви­йма­ють люд­ське. Ви­йма­ють їхній не­зви­чай­ний жит­тє­вий до­свід, який ко­жний з них на­ко­пи­чив. Це якесь на­силь­ство... Мо­же, є ін­ша си­ла, за до­по­мо­гою якої мо­жна все, що лю­ди­на на­ко­пи­чи­ла до сьо­го­дні­шньо­го дня, від- кри­ти в ка­дрі. Це вже, мо­жли­во, ін­ше на­силь­ство, але це вхо­дить для ме­не в спе­ци­фі­ку спіл­ку­ва­н­ня з лю­дьми і акто­ра­ми.

— Ви на­ма­га­є­те­ся їх роз­кри­ти та­ким­чи­ном ?

— Не знаю... Я не на­ма­га­ю­ся їх роз­кри­ти, я на­ма­га­ю­ся їх зро­зу­мі­ти.

— У вас бу­дуть у філь­мі чи­сто до­ку­мен­таль­ні зйом­ки?

— Я тут теж зні­маю до­ку­мен­таль­не кі­но. А зні­ма­ю­чи до­ку­мен­таль­не кі­но, я зні­маю й ігро­ве. У ме­не та­ко­го по­ня­т­тя не­має.

— Чи мо­жна ска­за­ти, що на­ра­зі є чі­тка грань між ігро­вим і не­і­гро­вим­кі­но?

— Зва­жа­ю­чи, хто цю грань про­во­дить. — Але для вас цей кор­дон існує? — Це не кор­дон, це грань. Ви­га­да­на ки­мось.

— Все ж та­ки, на що ви че­ка­є­те в кін­ці цьо­го шля­ху, який по­чав­ся у вас тут? — Я не че­каю ні­чо­го. — Мо­же, го­то­во­го філь­му? — Так, у пев­ний мо­мент він, зві­сно, з’яви­ться. По­тім він бу­де за­бу­тий, і з’яви­ться щось но­ве.

*** До­від­ка «Дня»: Ман­тас Кве­да­ра­ві­чюс на­ро­див­ся у пів­ні­чно­ли­тов­сько­му мі­сті Бір­жай у 1978 ро­ці. Має сту­пінь до­кто­ра фі­ло­со­фії у со­ці­аль­ній ан­тро­по­ло­гії Кем­бри­дж­сько­го уні­вер­си­те­ту, май­стра з со­ці­аль­ної і куль­тур­ної ан­тро­по­ло­гії Оксфорд­сько­го уні­вер­си­те­ту, а на­ра­зі пра­цює як до­цент в Уні­вер­си­те­ті Віль­ню­са. За­снов­ник (Віль­нюс, 2003) та про­від­ний член ар­хе­о­ло­гі­чної ком­па­нії, що спе­ці­а­лі­зу­є­ться на під­во­дних до­слі­дже­н­нях. Йо­го до­ку­мен­таль­ні філь­ми — ко­ро­тко­ме­тра­жний «Бар­зах» (2011) і пов­но­ме­тра­жний « Ма­рі­у­по­ліс » ( 2016) — ма­ли прем’єри та отри­му­ва­ли на­го­ро­ди на низ­ці кі­но­фе­сти­ва­лів від Бер­лі­на до Гон­кон­га.

ФОТО НАДАНО МАНТАСОМ КВЕ­ДА­РА­ВІ­ЧЮ­СОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.