«За­пас» сво­бо­ди На­та­лії Ма­цак

Den (Ukrainian) - - Культура - Ла­ри­са ТАРАСЕНКО

Ро­ман­ти­чний ба­лет «Кор­сар» іде на сві­то­вих сце­нах уже по­над пів­то­ра сто­лі­т­тя, в Ки­є­ві впер­ше йо­го по­ста­ви­ли 90 ро­ків то­му, а су­ча­сна вер­сія з’яви­ла­ся на афі­шах На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни 15 ро­ків то­му. То­ді зов­сім мо­ло­да со­ліс­тка На­та­лія Ма­цак ви­ко­ну­вав пар­ті­ю­Ме­до­ри в зо­ря­но­му ан­сам­блі з про­від­ни­ми ар­ти­ста­ми, а сьо­го­дні по­ряд із до­свід­че­но­ю­тан­ців­ни­це­ю­де­бю тує но­ве по­ко­лі­н­ня: зов­сім юна Вла­ди­сла­ва Ко­ва­лен­ко (Гюль­на­ра), ха­ри­зма­ти­чний Да­ни­ло Сил­кин (Лан­ке­дем). Со­ліст ба­ле­ту Сер­гій Кри­во­конь під­го­ту­вав пар­ті­ю­кор­са­ра Кон­ра­да до дня на­ро­дже­н­ня сво­єї чу­до­вої дру­жи­ни На­та­лії Ма­цак. На сце­ні На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни ви­ру­ва­ло справ­жнє свя­то ба­ле­ту, при­кра­сою яко­го ста­ли Оле­ксандр Ша­по­вал, Оле­ксандр Скул­кін, Те­тя­на Ан­дрє­є­ва, Ка­те­ри­на Кур­чен­ко, Іри­на Бо­ри­со­ва, Оль­га Скри­пчен­ко, Сер­гій Ли­тви­нен­ко і весь ан­самбль кор­де­ба­ле­ту з ор­ке­стром на чо­лі з Оле­ксі­єм Ба­кла­ном.

На­га­да­є­мо. Н.Ма­цак пі­сля за­кін­че­н­ня 2000 ро­ку Ки­їв­сько­го хо­ре­о­гра­фі­чно­го учи­ли­ща ста­ла со­ліс­тко­ю­сто­ли­чно­го ба­ле­ту і за де­кіль­ка ро­ків не ли­ше опа­ну­ва­ла весь кла­си­чний ре­пер­ту­ар, ви­сту­пи­ла з су­ча­сним ре­пер­ту­а­ром, а й успі­шно взя­ла участь у де­кіль­кох кон­кур­сах, всти­гла ви­сту­пи­ти за кор­до­ном, зокре­ма по­пра­цю­ва­ти з Бо­ри­сом Ей­фма­ном. Про те, як до­сяг­ти успі­ху на сце­ні — на­ша бе­сі­да з ба­ле­ри­ною-зір­кою.

— Ба­ле­ри­на — це збір­ний образ, який скла­да­є­ться з то­го, що вкла­ли в неї пе­да­го­ги, з вла­сних зді­бно­стей і пра­цьо­ви­то­сті, ам­бі­цій, вре­шті­решт, з при­дба­но­го рі­зни­ми шля­ха­ми до­сві­ду, — вва­жає На­та­лія МА­ЦАК. — Я вдя­чна всім, хто до­по­ма­гав ме­ні крок за кро­ком на­бли­жа­ти­ся до ме­ти або мрії. У Хо­ре­о­гра­фі­чно­му учи­ли­щі це бу­ли Те­тя­на Та­я­кі­на, Ва­ле­рій Ков­тун, про­гра­ма на­вча­н­ня яких ста­ви­ла ви­со­ку план­ку. Вже в те­а­трі зі мною10 ро­ків про­дов­жу­ва­ла за­йма­ти­ся Лю­дми­ла Смор­га­чо­ва. У ко­жно­го пе­да­го­га я пра­гну по­чер­пну­ти все, чо­го бра­кує для кон­кре­тної ро­лі. Ча­сто ви­сту­па­ю­чи на ін­ших сце­нах, отри­му­ва­ла уро­ки у ін­ших пе­да­го­гів, ча­сом ле­ген­дар­них, та­ких як Ал­ла Оси­пен­ко, Бо­рис Мес­се­рер та ін.

Для до­ро­сло­го ар­ти­ста пе­да­гог — це, перш за все, друг, під­трим­ка яко­го ду­же ва­жли­ва. Єди­не, що мо­же ме­не від­вер­ну­ти від пе­да­го­га, це ка­те­го­ри­чність і від­но­ше­н­ня до ме­не як до не­ро­зум­ної ди­ти­ни.

До­свід­че­ній ба­ле­ри­ні бу­ває до­ста­тньо де­кіль­кох ре­пе­ти­цій, аби отри­ма­ти ба­жа­не. А щоб ско­ри­ста­ти­ся на­бу­ти­ми зна­н­ня­ми, не­об­хі­дно роз­кла­сти їх на весь по­пе­ре­дній до­свід, да­ти «від­ле­жа­ти­ся», адже да­ле­ко не зав­жди і не все мо­жна при­сто­су­ва­ти до се­бе. Від чо­гось до­во­ди­ться від­мов­ля­ти­ся, про­те зна­н­ня ні­ко­ли зай­ви­ми не бу­ва­ють. Бра­ти по­трі­бно все, але й ро­зу­мі­ти, що від­по­від­ає то­бі осо­би­сто. Ре­пе­ти­цій­ний про­цес пе­ред­ба­чає про­стір для ню­ан­су­ва­н­ня, і якщо я щось но­ве хо­чу спро­бу­ва­ти, то зав­да­н­ня ува­жно­го пе­да­го­га — на­ді­ти це на ме­не, і тіль­ки якщо вже зов­сім «не на­ла­зить», ра­зом від­ки­ну­ти. Так ді­яв Ми­ко­ла Пряд­чен­ко, ве­ли­ка йо­му вдя­чність і цар­ство не­бе­сне... При під­го­тов­ці ду­е­ту з Сер­гі­єм Кри­во­ко­нем у «Кор­са­рі» із за­до­во­ле­н­ням спо­сте­рі­га­ла за ро­бо­то­юз ним пре­кра­сно­го пе­да­го­га Ал­ли Ла­го­ди. Вва­жаю, що ар­ти­сто­ві по­трі­бно не про­сто мі­ня­ти ко­стю­ми, а ро­зу­мі­ти, хто він на сце­ні, що ро­бить, у яко­му ча­сі і мі­сці від­бу­ва­ю­ться сю­же­тні пе­ри­пе­тії, аби за­хо­пи­ти пу­блі­ку не ли­ше те­хні­чни­ми за­со­ба­ми і ефе­кта­ми, а в пер­шу чер­гу, зму­си­ти спів­пе­ре­жи­ва­ти сво­є­му ге­ро­є­ві так, щоб пі­сля ви­ста­ви гля­дач не від­ра­зу отя­мив­ся... Ли­ше вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня піджив­лює ар­ти­ста і на­ро­джує за­до­во­ле­н­ня від ви­ко­на­ної ро­бо- ти, а на­ше ми­сте­цтво — це не тіль­ки опле­ски, а що­ден­на важ­ка ро­бо­та.

— Де за­кін­чу­є­ться про­фе­сіо­на­лі­змі по­чи­на­є­ться ма­гія? Якщо по­чи­на­є­ться...

— Про­фе­сіо­на­лізм ар­ти­ста по­ля­гає в то­му, аби до­сяг­ти ста­ну сво­бо­ди на сце­ні: ко­ли ти пра­виль­но ро­зу­мі­єш сво­ю­ге­ро­ї­ню , ко­ли твоя те­хні­ка на­стіль­ки ви­со­ка і роз­ку­та (а це, в прин­ци­пі, нор­ма в про­фе­сій­но­му ми­сте­цтві), що це дає то­бі мо­жли­вість вклю­чи­ти емо­цію. Тут так са­мо ба­га­то скла­до­вих: на­дій­ність пар­тне­ра, рів­но­го то­бі те­хні­чно та емо­цій­но. Адже яка сво­бо­да, якщо до­во­ди­ться хви­лю­ва­ти­ся, чи впо­ра­є­ться він з яко­юсь скла­дні­стю? Між пар­тне­ра­ми ви­зна­ча­є­ться де­яка ме­жа ла­ві­ру­ва­н­ня, яка і дає той за­пас сво­бо­ди, ко­ли, від­дав­шись на­тхнен­ню, ти мо­жеш со- бі до­зво­ли­ти якийсь спон­тан­ний ню­анс, і пар­тнер зро­зу­міє те­бе. У цьо­му — вся кра­са ба­ле­ту, а не ко­ли на сце­ні до­бре на­ла­го­дже­на ма­ши­на. З ін­шо­го бо­ку, і емо­ція не по­вин­на пе­ре­хльо­сту­ва­ти. На сце­ні не мо­жна втра­ча­ти ро­зум, на­віть якщо ти Жі­зель. Пі­на з ро­та, ви­трі­ще­ні очі тут не пі­де. Це му­зи­чність, на­сам­пе­ред, і пра­виль­но збу­до­ва­на пла­сти­ка ті­ла від­по­від­но до хо­ре­о­гра­фії — те, що дає ефект бо­же­ві­л­ля, але на­справ­ді є до­бре кон­тро­льо­ва­но­юв­се­ре­ди­ні ро­бо­тою. Істе­ри­чність ні­чо­го, крім по­ди­ву і від­тор­гне­н­ня, не мо­же ви­кли­ка­ти. А не­об­хі­дно ви­кли­ка­ти ка­тар­сис. Пла­ка­ти має зал, а не ба­ле­ри­на. Хо­ча, грі­шна: чо­мусь ко­жно­го ра­зу в «Жі­зе­лі», в кін­ці ко­жної ви­ста­ви, ко­ли ге­рой, ви­сна­же­ний жор­сто­кі­стю силь­фів, що за­став­ля­ють йо­го тан­цю­ва­ти до смер­ті, па­дає, і по­чи­на­ють би­ти дзво­ни, у ме­не в гор­лі з’яв­ля­є­ться ком і за­ки­па­ють сльо­зи на очах. Але не то­му, що ти се­бе до­вів до цьо­го, а то­му, що це ге­ні­аль­но зро­бле­ний ре­жи­сер­ський хід, і ти до фі­на­лу на­стіль­ки ви­сна­же­ний, що у цей мо­мент по­чи­на­єш від­чу­ва­ти май­же ей­фо­ри­чне бла­жен­ство. Це пра­виль­но зро­бле­на ро­бо­та, то­му емо­ція щи­ра.

— Ле­ген­дар­ний хо­ре­о­граф Бо­рис Ей­фман емо­цію пов­ні­стю під­по­ряд­ку­вав хо­ре­о­гра­фії, вплів її в кан­ву пла­сти­чно­го ма­люн­ка. Чи не це при­ва­би­ло вас у ро­бо­ті з ним?

— Так, він май­стер, у яко­го мрі­ють по­пра­цю­ва­ти все, але не всі мо­жуть. Це осо­бли­ва, ві­бру­ю­ча емо- ці­я­ми пла­сти­ка. Але я не ство­ре­на для ба­ле­ту Ей­фма­на, оскіль­ки зро­стом не ви­йшла. Про­те одно­го дня отри­ма­ла за­про­ше­н­ня — на по­ста­нов­ку «Дон Кі­хо­та». Ця ви­ста­ва те­хні­чно скла­дна, по­ло­ви­на її в кла­си­чно­му сти­лі, ін­ша — в чи­сто ей­фма­нів­сько­му. Са­ме за «кла­си­ку» ме­не і по­кли­ка­ли на роль Ки­трі, але до­ве­ло­ся, зви­чай­но, по­єд­ну­ва­ти оби­два сти­лі, та ще й пред­став­ля­ти ге­ро­ї­нюв «сти­лі Бо­ри­са Яко­ви­ча». Мі­зан­сце­нам там при­ді­ля­є­ться ко­ло­саль­на ува­га і час, стіль­ки ж, скіль­ки і хо­ре­о­гра­фії. Адже без цих му­зи­чно- актор­ських в’ язок чи­сто тан­цю­валь­ні фра­гмен­ти ста­ють про­сто ди­вер­ти­смен­том з кра­си­вих но­ме­рів, ні­чим між со­бою не пов’яза­них. Пі­сля ці­єї по­ста­нов­ки кла­си­чна вер­сія ста­ла зда­ва­ти­ся май­же ран­ком у ди­тсад­ку. Це бу­ла хо­ро­ша, ці­ка­ва ро­бо­та, пі­сля якої Ей­фман зро­бив чу­до­вий по­да­ру­нок — пра­во на ви­ко­на­н­ня па-де-де з йо­го ба­ле­ту «Чер­во­на Жі­зель». Ми з Де­ни­сом Не­да­ком пе­рі­о­ди­чно ви­ко­ну­є­мо цей пре­кра­сний но­мер у га­ла-кон­цер­тах.

— Об’їздив­ши ці­лий світ, по­пра­цю­вав­ши на ба­га­тьох пре­сти­жних сце­нах, про що ще мрі­є­те?

— Хо­че­ться, зви­чай­но, тан­цю­ва­ти су­ча­сну хо­ре­о­гра­фію— Джо­на Кран­ко і осо­бли­во Джо­на Но­ймайе­ра, яким я за­хо­плю­ю­ся. За­ра­ди йо­го «Па­ні з ка­ме­лі­я­ми» я ледь не ви­їха­ла пра­цю­ва­ти до Бу­да­пе­шта, але че­рез об’єктив­ні при­чи­ни все ж від­мо­ви­ла­ся. В Ки­є­ві я по­чи­наю при­див­ля­ти­ся до ро­лі Мар­га­ри­ти; а з но­во­го для ме­не — під­го­ту­ва­ла пар­ті­ю­Сні­го­вої ко­ро­ле­ви: во­на ці­ка­ва, ефе­ктна, з ха­ра­кте­ром і, спо­ді­ва­ю­ся, до­бре ля­же на мій до­свід і спо­до­ба­є­ться пу­блі­ці. Ви­ста­ва каз­ко­ва, але не зов­сім ди­тя­ча, а дра­ма­ти­чна. На ки­їв­ській сце­ні я із за­до­во­ле­н­ням тан­цю­ва­ла б «Лі­лею», але цей ба­лет став­лять ду­же рід­ко... Адже ви­ста­ва вар­тує то­го, акту­аль­на як ні­ко­ли по­єд­на­н­ням кла­си­ки і укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го ко­ло­ри­ту, те­мою ви­со­кої жер­тов­но­сті. І хо­ре­о­гра­фія Ва­ле­рія Ков­ту­на не тьмя­ніє, і що біль­ше пра­цю­ва­ти над та­кою ви­ста­вою, то яскра­ві­ше за­ся­ють йо­го пла­сти­чні пер­ли­ни.

При­ма На­ціо­наль­ної опе­ри сво­їм ви­сту­пом у «Кор­са­рі» по­да­ру­ва­ла свя­то ба­ле­то­ма­нам

ФОТО ОЛЕКСАНДРА ПУТРОВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.