«Ва­ша ви­став­ка ста­ла ков­тком по­ві­тря»

За­вер­шу­ю­ться Дні «Дня» у Ма­рі­у­по­лі. Але це — тіль­ки по­ча­ток зна­йом­ства з мі­стом у сер­ці При­а­зов’я

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ма­рія ПРО­КО­ПЕН­КО, «День», фо­то Євгена СО­СНОВ­СЬКО­ГО

Як і в день від­кри­т­тя, нам по­ща­сти­ло з по­го­дою: со­ня­чно, ще й по­те­плі­ша­ло. Тож все спри­я­ло то­му, щоб по­ди­ви­ти­ся XVIII Між­на­ро­дну фо­то­ви­став­ку «Дня» у Цен­трі су­ча­сно­го ми­сте­цтва і куль­ту­ри іме­ні А.І. Ку­їн­джі, яка за­вер­шу­є­ться вже 14 кві­тня.

За­га­лом за ці дні ви­став­ку у Ма­рі­у­по­лі від­ві­да­ло близь­ко трьох ти­сяч лю­дей. Сим­во­лі­чно, що як пер­ши­ми, так і одни­ми з остан­ніх близь­ко 200 кра­щих сві­тлин на­шо­го фо­то­кон­кур­су по­ба­чи­ли ді­ти. Зран­ку 13 кві­тня до Цен­тру іме­ні Ку­їн­джі при­йшли учні за­галь­но­осві­тньої шко­ли №19.

«ВЧИМО ТО­МУ, ЩО Є МИР»

«Вра­же­н­ня рі­зні, адже ду­же рі­зні са­мі фо­то­гра­фії, — по­чи­нає роз­мо­ву Олена Але­ксє­є­ва, вчи­тель­ка ЗОШ №19. — Гар­ні сю­же­ти з ді­тьми. Дов­го роз­див­ля­ла­ся фо­то «А гу­со­чку не від­дам». Але є і стра­шні. На­при­клад, на яких вій­сько­ві з про­те­за­ми. Та­кий жаль бе­ре! Бо­лить серд­це за них! Ще спо­до­ба­ла­ся фо­то­гра­фія Алі­ни Ко­ма­ро­вої «Вці­лі­лий» — з учня­ми дов­го сто­я­ли ко­ло неї. Оцей без­го­ло­вий со­ня­шник, на­че ска­лі­че­ний. І по­руч сто­їть сол­дат — йо­го ду­ша теж ска­лі­че­на. І скіль­ки тре­ба те­пла, ува­ги, щоб цей сол­дат ожив...».

Пі­дбі­гає по­ді­ли­ти­ся вра­же­н­ня­ми чо­ти­ри­кла­сник Єв­ген. «Ме­ні спо­до­ба­ли­ся фо­то­гра­фії «Ске­лет вій­ни» та «Пазл». Ро­бо­та «Пазл» вра­зи­ла бо по­ка­зує: у во­ї­нів є фан­та­зія і ду­ша (на знім­ку вій­сько­вий ви­кла­дає три­зуб з гільз. — Авт.). А що­до «Ске­ле­ту вій­ни» — ми ні­ко­ли не за­бу­де­мо те, як бом­би­ли до­не­цький ае­ро­порт», — ка­же хло­пчик. Єв­ген по­го­джу­є­ться, що за­раз у Ма­рі­у­по­лі біль­ше лю­дей під­три­му­ють Укра­ї­ну. Але го­лов­на змі­на у жит­ті мі­ста, на дум­ку хло­пця, у то­му, що стає все біль­ше по­ра­не­них, по­ло­не­них і за­ги­блих.

«Ма­рі­у­поль­ські ді­ти вже ба­чать вій­ну. Во­ни по під­ва­лах хо­ва­ли­ся від об­стрі­лів, ба­чать на ву­ли­цях вій­сько­вих, — говорить Олена Але­ксє­є­ва. — Їх тре­ба при­вча­ти до то­го, що не тре­ба ду­ма­ти про вій­ну весь час. Ра­ні­ше вчи­ли пам’ята­ти про вій­ну, а те­пер нав­па­ки — то­му, що є мир. Що тре­ба ра­ді­ти жи­т­тю, сон­цю, то­му, що ба­тьки по­руч, що є дру­зі».

Се­ми­кла­сни­ця Ана­ста­сія най­біль­ше впо­до­ба­ла фо­то «Тон­кий аро­мат» ма­рі­у­поль­ської ав­тор­ки Дар’ї Ду­нет. Ще шко­ляр­ці за­пам’ята­ла­ся «Ко­ро­на» Бо­г­да­на По­ши­вай­ла — на знім­ку сві­тло­ко­са дів­чин­ка у роз­кі­шно­му він­ку з лев­ко­їв і ро­ма­шок. «Ра­да, що по­при вій­сько­ві дії при­ве­зли до нас ці сві­тли­ни і зро­би­ли та­ку ви­став­ку», — до­дає Ана­ста­сія.

Приз гля­да­цьких сим­па­тій у Ма­рі­у­по­лі отри­ма­ла ро­бо­та Євгена Ма­ло­лє­тки «Сер­це Кар­пат». Сві­тли­ни, що по­сі­ли дру­ге та тре­тє мі­сця уна­о­чню­ють, на­скіль­ки те­ма вій­ни бо­лить мі­стя­нам. Так, «срі­бло» від гля­да­чів отри­ма­ла фо­то­гра­фія Євгена Ма­ло­лє­тки «Зо­ря­не не­бо над на­ми і мо­раль­ний за­кон усе­ре­ди­ні нас» (на­га­да­є­мо, то­рік во­на отри­ма­ла і Приз При­зів «Зо­ло­тий День»), а «брон­зу» — зво­ру­шли­ва «Си­ла та ні­жність» Оле­ксія Ле­бі­дя.

«ЦЯ ВИ­СТАВ­КА «ЗШИВАЄ» КРА­Ї­НУ»

Ін­же­нер-енер­ге­тик Олег При­ся­жнюк і сам ін­ко­ли фо­то­гра­фує — як ама­тор. По­лю­бляє зні­ма­ти жи­т­тя мі­ста, пей­за­жі, за­йма­є­ться фо­то­по­лю­ва­н­ням. «Вра­же­н­ня від ва­шої ви­став­ки — не­за­бу­тні. На­віть не знаю, яку фо­то­гра­фію ви­окре­ми­ти, бо тут ба­га­то ці­ка­вих ро­біт, — ді­ли­ться Олег. — Якщо ска­жу, що най­біль­ше спо­до­ба­ли­ся фо­то ма­рі­у­поль­ця Євгена Со­снов­сько­го, мо­жна бу­де по­ду- ма­ти, що я упе­ре­дже­ний. Але це дій­сно так. Ці сві­тли­ни спо­до­ба­ли­ся сво­єю обра­зні­стю. Але, по­вто­рюсь, вза­га­лі ко­гось ви­окре­ми­ти важ­ко. Та­ла­но­ви­ті ав­то­ри, ви­со­кий рі­вень всіх пред­став­ле­них знім­ків. Во­ни за­да­ють рі­вень для ін­ших фо­то­гра­фів, як про­фе­сій­них, так і ама­то­рів».

Олег пе­ре­ко­на­ний, що ви­став­ка «Дня» ду­же по­трі­бна Ма­рі­у­по­лю. «Тут з рі­зних бо­ків пред­став­ле­не жи­т­тя на­шої кра­ї­ни. Знім­ки, що від­обра­жа­ють вій­сько ві по­дії у на­шо­му при­фрон­то­во­му мі­сті, спри­йма­ю­ться най­го­стрі­ше. Ме­ні за­пам’ята­лось фо­то з лю­ди­ною, яка втра­ти­ла кін­ців­ку у До­не­цькій обла­сті. Щем­ли­ва ро­бо­та «На­о­дин­ці з дру­гом», де вій­сько­вий за­снув на цвин­та­рі, на мо­ги­лі по­бра­ти­ма. Так са­мо за­че­пи­ло фо­то Євгена Со­снов­сько­го «Ан­дрі­їв ор­ден», на якій вру­ча­ють ор­ден «За му­жність» ба­тькам ма­рі­у­поль­ця Ан­дрія На­за­рен­ка, за­ги­бло­го у 2015 ро­ці. І ду­же гар­не фо­то дів­чин­ки на тлі укра­їн­сько­го пра­по­ра — це «Бе­ре­ги­ня» Ан­ни Ча­па­ли, — пе­ре­ра­хо­вує Олег При­ся­жнюк. — На мою дум­ку, ця ви­став­ка ва­жли­ва, бо «зшиває» на­шу кра­ї­ну, об’єд­нує її. Все-та­ки, осо­бли­во пі­сля вій­сько­вих по­дій у Ма­рі­у­по­лі, він ні­би роз­та­шо­ва­ний на яко­мусь острів­ці. Та, мо­же, ці по­дії у чо­мусь по­ясню­ю­ться тим, що лю­ди ма­ло їздять, ма­ло зна­йом­ля­ться з жи­т­тям ін­ших ре­гіо­нів. А ва­ша ви­став­ка пев­ною мі­рою за­пов­нює цю по­ро­жне­чу. При­їздіть ще!».

«ХО­ЧУ БІЛЬ­ШЕ ЗНА­ТИ ПРО ІСТО­РІЮ УКРА­Ї­НИ»

«Ви­став­ка ме­не вра­зи­ла, — зі­зна­є­ться жи­тель­ка Ма­рі­у­по­ля Іри­на Хо­мен­ко. — Ме­ні спо­до­ба­ло­ся все: ді­ти, при­ро­да, тя­га до жи­т­тя ге­ро­їв сві­тлин. Силь­но за­сму­ти­ли ка­дри з вій­ни — тут ми по­стій­но зі­штов­ху­є­мось з її про­я­ва­ми. На­при­клад, на одно­му знім­ку Євгена Со­снов­сько­го сто­їть ма­ши­на з ван­та­жем «200». Силь­не вра­же­н­ня спра­ви­ла ро­бо­та Євгена Ма­ло­лє­тки «Сер­це Кар­пат». Так упі­йма­ти кадр — це вра­жає! А вза­га­лі хо­ті­ло­ся б зна­чно біль­ше та­ко­го у Ма­рі­у­по­лі. Ми на­че у ва­ку­у­мі. І ви­став­ка при­не­сла нам сво­го ро­ду ков­ток по­ві­тря».

Іри­на жи­ве у Ма­рі­у­по­лі 20 ро­ків — сю­ди во­на пе­ре­їха­ла з Азер­бай­джа­ну. При цьо­му до­сі не мо­же отри­ма­ти укра­їн­ське гро­ма­дян­ство. «Скіль­ки тут жи­ву, на­ма­га­юсь йо­го отри­ма­ти, але не ви­хо­дить, — роз­по­від­ає Іри­на. — До­во­лі смі­шно, але, ви­яв­ля­є­ться, ба­га­то бю­ро­кра­ти­чної про­во­ло­ки. Тре­ба зі­бра­ти ку­пу до­від­ок, що за­ймає ба­га­то ча­су, по­тім до­ку­мен­ти йдуть на Кр­ама­торськ, звід­ти — на Ки­їв, там якісь лю­ди ви­рі­шу­ють, чи да­ти ме­ні гро­ма­дян­ство. Вва­жаю це не­по­доб­ством. В остан­ні два ро­ки у ме­не по­стій­но йде якийсь збір до­ку­мен­тів на гро­ма­дян­ство та їх по­да­ча, а по­тім — ти­ша. Во­стан­нє по­да­ва­ла до­ку­мен­ти влі­тку ми­ну­ло­го ро­ку, і до­сі — ско­ро ми­не рік — ні­хто ме­ні не те­ле­фо­нує. Але все одно я вва­жаю се­бе гро­ма­дян­кою Укра­ї­ни. Тим біль­ше, мій ді­дусь жив під Хар­ко­вом, але був роз­кур­ку­ле­ний і за­сла­ний».

За остан­ні три ро­ки ро­ди­на Хо­мен­ків втра­ти­ла чи­ма­ло дру­зів, які під­три­ма­ли Ро­сію. Але, з ін­шо­го бо­ку, во­ни по­зна­йо­ми­ли­ся з ба­га­тьма лю­дьми, які від­сто­ю­ють єд­ність Укра­ї­ни. «Нас ду­же згур­ту­ва­ло це, що ме­ні ша­ле­но по­до­ба­є­ться», — за­зна­чає Іри­на. Са­ма во­на до­мо­го­спо­дар­ка, ра­зом з ба­га­тьма ін­ши­ми ма­рі­у­поль­ця­ми до­по­ма­гає ар­мії. Так, всю зи­му в’яза­ла вій­сько­вим шкар­пе­тки, ще пе­че пи­ро­ги, які во­лон­те­ри від­да­ють на пе­ре­до­ву.

«Хо­чу біль­ше ді­зна­ти­ся про Укра­ї­ну вза­га­лі, про істо­рію Укра­ї­ни, про пев­ні по­лі­ти­чні по­дії. Нам не ви­ста­чає цьо­го: там десь ур­веш, тут про­чи­та­єш... Але все це так роз­ми­то!», — ви­знає Іри­на. До ре­чі, щоб за­пов­ню­ва­ти про­га­ли­ни у зна­н­нях, жи­тель­ка Ма­рі­у­по­ля при­дба­ла книж­ки з Бі­блі­о­те­ки «Дня»: «Укра­ї­ну Incognita. ТОП-25» і «Ва­ші мер­тві ви­бра­ли ме­не...» Джейм­са Мей­са.

«ГО­ЛОВ­НЕ — ЖИ­ВЕ СПІЛКУВАННЯ»

Фо­то­ви­став­ка вра­зи­ла і Ма­рію Ні­коль­чен­ко, до­цен­та ка­фе­дри укра­їн­ської фі­ло­ло­гії фа­куль­те­ту фі­ло­ло­гії та ма­со­вих ко­му­ні­ка­цій Ма­рі­у­поль­сько­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту. «Ми не очі­ку­ва­ли та­ко­го, — ка­же ви­кла­да­чка. — Та­ких по­дій ра­ні­ше у нас не бу­ло. Про­те за­га­лом остан­нім ча­сом до нас біль­ше при­їздять: і рі­зні «зір­ки», і куль­тур­ні ді­я­чі. Га­даю, Ма­рі­у­поль куль­тур­но ожи­ває».

Ма­рія при­хо­ди­ла на ви­став­ку дві­чі. Спо­до­ба­ла­ся рі­зно­пла­но­вість екс­по­зи­ції. «Спо­ча­тку ні­би під­го­тов­чий мо­мент, сві­тли­ни, пов’яза­ні з мир­ним жи­т­тям. А на­сту­пна за­ла ви­кли­кає ба­га­то пе­ре­жи­вань і сум­них емо­цій. Там — вій­сько­ві фо­то. Най­біль­ше ме­не вра­зи­ло, ма­буть, «На­о­дин­ці з дру­гом». Це не­пе­ре­вер­ше­но! Пла­ка­ли ія, і моя донь­ка», — ді­ли­ться Ма­рія Ні­коль­чен­ко.

Моя спів­ро­змов­ни­ця жи­ве у мі­кро­ра­йо­ні «Схі­дний», який у сі­чні 2015 ро­ку був об­стрі­ля­ний ар­ти­ле­рі­єю з бо­ку «ДНР». У під­сум­ку 30 лю­дей за­ги­ну­ли, 128 отри­ма­ли по­ра­не­н­ня. Тож де­які знім­ки Ма­рія спри­ймає осо­бли­во го­стро. «За­пам’ята­ли­ся ро­бо­ти «Ра­на зем­лі» і «На сво­їй зем­лі», де за­ги­бла лю­ди­на ле­жить на сво­є­му по­двір’ї, на­кри­та тка­ни­ною. Мою ди­ти­ну вра­зи­ла сві­тли­на «При­ле­ті­ло», де чо­ло­вік сто­їть бі­ля роз­би­то­го об­стрі­лом ві­кна. Ще за­пам’ята­ло­ся фо­то, де ба­бу­ся сто­їть бі­ля пар­ка­ну, по­сі­че­но­го оскол­ка­ми. Скла­да­є­ться від­чу­т­тя, що мій дім — біль­ше не моя фор­те­ця», — кон­ста­тує Ма­рія.

Ко­ли став­ся об­стріл «Схі­дно­го», Ма­рія з ди­ти­ною бу­ли там, у сво­є­му бу­дин­ку. «Сла­ва Бо­гу, за­ли­ши­ли­ся жи­ві, ці­лі, здо­ро­ві. Одра­зу пі­сля об­стрі­лу бу­ла стра­шна кар­ти­на. Ра­йон був мер­твий. Мо­жна бу­ло обі­йти йо­го пов­ні­стю і зу­стрі­ти дві-три лю­ди­ни. Це стра­шно, — зга­дує ви­кла­да­чка. — Сьо­го­дні ра­йон від­но­вив­ся. Зві­сно, на бу­дів­лях ще за­ли­ши­ли­ся по­зна­чки то­го ча­су, у де­яких ві­кнах за­мість скла встав­ле­на фа­не­ра, але біль­шість бу­дин­ків від­ре­мон­ту­ва­ли. Лю­ди по­вер­ну­ли­ся, від­кри­ла­ся ам­бу­ла­то­рія. Моя ди­ти­на хо­дить до шко­ли, яка по­стра­жда­ла від об­стрі­лу, — №5. Во­на теж від­но­ви­ла ро­бо­ту: встав­ле­ні ві­кна, на­ла­го­дже­ні ко­му­ні­ка­ції. Як­би не чу­ти гу­пань — а це бу­ває ча­стень­ко — у прин­ци­пі, жи­т­тя аде­ква­тне, нор­маль­не».

На дум­ку Ма­рії, та­кі іні­ці­а­ти­ви, як фо­то­ви­став­ка «Дня», по­трі­бні Ма­рі­у­по­лю. «При­возь­те до нас свою ви­став­ку — із за­до­во­ле­н­ням бу­де­мо ди­ви­ти­ся! Во­да ка­мінь то­чить, як ка­жуть. При­їзд куль­тур­них ді­я­чів, мо­ло­ді­жні обмі­ни до­по­мо­гли б мі­сту. Хо­че­ться, щоб ва­ше ви­да­н­ня на­ре­шті по­тра­пи­ло сю­ди. Адже укра­їн­ську пре­су у Ма­рі­у­по­лі ку­пи­ти важ­ко. Та й укра­їн­ську кни­гу теж. Хо­ча те­пер по­тро­ху щось з’яв­ля­є­ться. Вже на­віть є ви­бір ди­тя­чих кни­жок укра­їн­ською мо­вою. І не тіль­ки ди­тя­чих. Всі укра­їн­ські ка­на­ли у нас є, — пе­ре­ра­хо­вує Ма­рія Ні­коль­чен­ко. — Нам по­трі­бні рі­зні про­сві­тни­цькі за­хо­ди. А го­лов­не — жи­ве спілкування».

Не ві­ри­ться, що вже ми­ну­ло два ти­жні, і ми з «Сі­мей­ним аль­бо­мом Укра­ї­ни» (як на­зва­ли цю ви­став­ку) ма­є­мо ви­ру­ша­ти да­лі. Втім, про­ща­н­ня — точка від­лі­ку ча­су до но­вої зу­стрі­чі. «День» не при­пи­няє зна­йо­ми­ти­ся з жи­те­ля­ми мі­ста і роз­по­від­а­ти про цих чу­до­вих лю­дей вам. Тож, до зу­стрі­чі, Ма­рі­у­поль — мі­сто, за­гар­то­ва­не мо­рем, за­во­да­ми і вій­ною!

■ А на ступ на зу пин ка на шої фо то вис тав ки — Луцьк. Там Дні «Дня» роз­по­чну­ться 28 кві­тня.

ФО­ТО ЄВГЕНА СО­СНОВ­СЬКО­ГО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.