«Ди­ском­форт – це ли­ше опір змі­нам»

Ужго­род­ці — про фор­му­ва­н­ня ко­ла спілкування зі «спо­рі­дне­них душ»

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ві­кто­рія ЖУЙКО, Ужго­род

Ро­ман БОГУСЛАВСЬКИЙ,

адво­кат, дeпу­тат Ужго­род­ської мі­ської ра­ди:

— До­бре те, що за­га­лом ми як кра­ї­на ку­дись ру­ха­є­мось. І скла­да­є­ться вра­же­н­ня, що ру­ха­є­мо­ся все ж в пра­виль­но­му на­пря­мі. Без­ліч при­єм­них і ко­ри­сних ре­чей від­бу­лось за остан­ній час. Це, зокре­ма, від­бу­до­ва з ну­ля (якщо не з мі­ну­со­вих зна­чень) укра­їн­сько­го вій­ська, ухва­ле­н­ня за­ко­ну про еле­ктрон­ні де­кла­ра­ції, го­ло­су­ва­н­ня Єв­ро­пар­ла­мен­ту за без­віз для на­ших гро­ма­дян. На мі­сце­во­му рів­ні ве­ли­че­зний по­штовх роз­ви­тко­ві гро­ма­ди дав фі­нан­со­вий аспект де­цен­тра­лі­за­ції, який до­зво­лив від­ре­мон­ту­ва­ти то­рік ба­га­то да­хів, вну­трі­шньо­квар­таль­ні те­ри­то­рії, ка­на­лі­за­цій­нї ме­ре­жі. Сти­му­ля­ція ОСББ по­си­лює зв’яз­ки між ме­шкан­ця­ми бу­дин­ків та роз­бу­до­вує їхню са­мов­ря­дність; рі­зно­ма­ні­тні піль­го­ві про­гра­ми та кре­ди­ти да­ють мо­жли­вість мо­дер­ні­зу­ва­ти вла­сні по­ме­шка­н­ня за­для до­ся­гне­н­ня ви­со­ких по­ка­зни­ків енер­го­ефе­ктив­но­сті та енер­го­збе­ре­же­н­ня. І, на­ре­шті, лю­ди, які ста­ли на­ба­га­то сві­до­мі­ши­ми і актив­ні­ши­ми. З’яви­лась ве­ли­че­зна кіль­кість не­бай­ду­жих. І не­хай їх по­ки що не біль­шість, але та­ка мен­шість вже зда­тна на ба­га­то що.

По­га­но те, що пра­виль­ний рух кра­ї­ни шля­хом ре­форм по­стій­но галь­му­ють окре­мі лю­ди при вла­ді, які не хо­чуть ні­чо­го мі­ня­ти. Злить, що стіль­ки крадуть, крадуть ба­га­то і на всіх рів­нях. Дра­тує бай­ду­жість лю­дей, яких все ж та­ки, з не­ві­до­мих при­чин, зав­жди біль­ше, ніж не­бай­ду­жих. І не­змін­но за­сму­чу­ють по­га­ні но­ви­ни з фрон­ту... Та все ж хо­ро­шо­го, як на ме­не, на­ба­га­то біль­ше. Ми жи­ве­мо в ці­ка­вий час, в яко­му ці­ка­во жи­ти са­мо­му й ці­ка­во спо­сте­рі­га­ти все нав­ко­ло се­бе.

Ма­рі­ан­на СОБРАН,

ра­дник мі­сько­го го­ло­ви, гро­мад­ський ді­яч:

— По­чну з хо­ро­шо­го: осо­би­сто я ба­чу змі­ни, що від­бу­ва­ю­ться в су­спіль­стві. Хай і не так швид­ко, як би хо­ті­ло­ся, але во­ни є. Остан­ні три ро­ки пра­цю­ва­ти в гро­мад­ській сфе­рі ста­ло на­ба­га­то лег­ше. Вла­да мі­ста охо­чі­ше йде на діа­лог, по­рів­ня­но, на­при­клад, з 2012 — 2013 ро­ка­ми. Із ве­ре­сня 2016 ро­ку, став­ши ра­дни­ком мі­сько­го го­ло­ви на гро­мад­ських за­са­дах, зро­би­ла ба­га­то по­зи­тив­них зру­шень у сфе­рі охо­ро­ни куль­тур­ної спад­щи­ни. За мо­єю про­по­зи­ці­єю на се­сії Ужго­род­ської мі­ської ра­ди 2017 рік бу­ло ого­ло­ше­но Ро­ком збе­ре­же­н­ня та від­нов­ле­н­ня істо­ри­чної спад­щи­ни. Не­що­дав­но, та­кож за мо­єї іні­ці­а­ти­ви, мі­ськра­да укла­ла до­го­вір що­до ком­пле­ксно­го об­сте­же­н­ня транс­порт­ної ін­фра­стру­кту­ри мі­ста. Це — пер­ший крок до роз­ро­бле­н­ня ком­пле­ксної про­гра­ми без­пе­ки на до­ро­гах Vision Zero, над якою я та­кож за­раз пра­цюю. Адже зі швид­ки­ми тем­па­ми гло­ба­лі­за­ції міст по­трі­бні які­сно но­ві ком­пле­ксні під­хо­ди для вре­гу­лю­ва­н­ня «транс­порт­но-ве­ло-пі­шо­хі­дних» пи­тань. По­зи­тив­ні змі­ни від­бу­лись і в ме­не: я пе­ре­ста­ла пер­со­на­лі­зу­ва­ти вла­ду. Та­кий по­гляд на ре­а­лії від­крив для ме­не шир­ші мо­жли­во­сті по­кра­ща­н­ня рі­дно­го мі­ста, не­за­ле­жно від кер­ма­ни­чів Ужго­ро­да. Пе­ре­ко­на­на, що тіль­ки що­ден­на кло­пі­тка ро­бо­та над змі­на­ми в рі­дно­му мі­сті та фор­му­ва­н­ня які­сно но­вої су­спіль­ної дум­ки при­ве­де до роз­кві­ту Ужго­ро­да та Укра­ї­ни в ці­ло­му.

А з по­га­но­го — та не­ма по­га­но­го, є тіль­ки на­ше сприйня­т­тя ре­аль­но­сті. Все за­ле­жить ви­клю­чно від нас. А так зва­ний ди­ском­форт — це ли­ше опір змі­нам, які, так чи іна­кше, нев­пин­но від­бу­ва­ю­ться в на­шо­му жит­ті.

Олег ВИСОЧАН,

адво­кат, уча­сник АТО, бо­єць 128-ї бри­га­ди:

— По­га­не: в Укра­ї­ні вій­на, у сві­ті за­го­стри­ли­ся вій­сько­ві кон­флі­кти. Лю­ди ста­ли злі­ші, де­да­лі біль­ше ці­кав­ля­ться тіль­ки со­бою та пра­кти­чно не пе­ре- жи­ва­ють за ін­ших. Стур­бо­ва­ність лю­дей з тих чи ін­ших по­дій зво­ди­ться до по­стів у со­цме­ре­жах, але аж ні­як до яки­хось дій. Усе біль­ше й біль­ше укра­їн­ців зне­ві­рю­ю­ться.

Хо­ро­ше: ба­га­то хто має на­дію на кра­ще, ба­га­то хто ро­бить дії, щоб бу­ло кра­ще. Ба­га­то хто ві­рить у кра­ще май­бу­тнє. Ба­га­то хто вміє ра­ді­ти про­стим ре­чам.

Ми­ро­сла­ва ЛЕНДЬЕЛ,

про­ре­ктор УжНУ, на­у­ко­вець, ана­лі­тик:

— Біль­шість по­га­но­го, що є в жит­ті, існує ли­ше в на­ших дум­ках, сві­до­мо­сті, адже світ та­кий, яким ми йо­го спри­йма­є­мо. То­му сві­тлих фарб у мне на­ба­га­то біль­ше, аніж яки­хось ін­ших. Основ­на ра­дість — це моя сім’я, ро­бо­та, гро­мад­ські за­хо­ди, до яких мо­жу до­лу­чи­ти­ся, ана­лі­ти­ка, яку мо­жу на­пи­са­ти. А вза­га­лі, її мо­жна отри­ма­ти від цві­ті­н­ня де­рев, ра­ні­шньої ка­ви, при­єм­ної роз­мо­ви, від­чу­т­тя за­до­во­ле­н­ня від зро­бле­ної спра­ви. То­му пе­ре­ко­на­на, що основ­ний ви­клик пе­ред на­шим су­спіль­ством — це по­шук ві­ри у спра­ву, якою за­йма­є­шся, за­лі­зне впев­не­н­ня у спра­ве­дли­во­сті сво­їх пе­ре­ко­нань та на­стир­ли­во­сті, впер­то­сті у до­ся­гнен­ні ці­лей. За­хо­плю­ю­ся лю­дьми, які зна­ють, чим за­йма­ю­ться, вмі­ють на­ди­ха­ти ін­ших, не опу­ска­ють рук і змі­ню­ють світ нав­ко­ло се­бе на кра­ще. Так, ті ре­фор­ми, на які ми очі­ку­є­мо, не від­бу­ду­ться, до­по­ки ми не впо­ряд­ку­є­мо свій про­стір.

Не­га­тив? Окрім ре­чей, які за­сму­чу­ють всіх (про­бле­ми зі здо­ров’ям рі­дних, вій­на на схо­ді, не­зро­зумі­лі по­лі­ти­чні дії), на­ма­га­юсь уни­ка­ти «все­про­паль­щи­ків», без­від­по­від­аль­них лю­дей або ж тих, які еле­мен­тар­но не хо­чуть пра­цю­ва­ти. То­му якщо сфор­му­є­те своє ко­ло спілкування із «спо­рі­дне­них душ», то не­га­ти­ву бу­де на­ба­га­то мен­ше. Чо­го всім ба­жаю!

Ган­на МЕЛЕГАНИЧ,

кан­ди­дат по­лі­ти­чних на­ук, до­цент ка­фе­дри­мі­жна­ро­дни х сту­дій та су­спіль­них ко­му­ні­ка­ції, ко­ор­ди­на­тор Осві­тньої ме­ре­жі спри­я­н­ня ста­ло­му мі­сце­во­му роз­ви­тку:

— Усе в жит­ті від­но­сно, і те, що для одно­го по­га­но, для ін­шо­го мо­же бу­ти до­бре. Але, ма­буть, є якісь за­галь­ні фун­да­мен­таль­ні ре­чі, яких нас вчать ще з ди­тя­чо­го са­до­чку. І на­сам­пе­ред це сто­су­є­ться мо­раль­но-во­льо­вих яко­стей лю­ди­ни. На­при­клад, та­ких як від­по­від­аль­ність, че­сність, щи­рість то­що. Оскіль­ки я про­па­гую со­ці­аль­ну від­по­від­аль­ність та кон­це­пцію ста­ло­го роз­ви­тку, то для ме­не ва­жли­вим є та­кож те, чим ке­ру­є­ться лю­ди­на, ко­ли ро­бить пев­ний вчи­нок. Тоб­то чи для неї ці­ка­ва ли­ше вла­сна ви­го­да та інтерес, чи, мо­жли­во, за­галь­ний до­бро­бут, еко­но­мі­чні, еко­ло­гі­чні чи со­ці­аль­ні на­слід­ки ло­каль­но­го чи на­віть гло­баль­но­го мас­шта­бу. На­ве­ду про­стий при­клад. Із одно­го бо­ку, лю­ди­на, яка ви­ки­дає смі­т­тя в смі­тник, чи­нить до­бре, а та, що ки­дає аби­ку­ди, — по­га­но. Але, з дру­го­го бо­ку, якщо це смі­т­тя ще по­сор­ту­ва­ти, то бу­де ще кра­ще. І, як результат, на зва­ли­щах ста­не мен­ше від­хо­дів, а із вто­рин­ної си­ро­ви­ни (скла, па­пе­ру і т.д.) бу­дуть зро­бле­ні но­ві ре­чі.

Лю­ди схиль­ні вба­ча­ти про­бле­ми в ді­ях ін­ших і да­ва­ти їм оцін­ку (до­бре-по­га­но), але ко­жно­му вар­то по­ча­ти з се­бе, і то­ді до­бре мо­же зав­жди ста­ти кра­щим, а по­га­не за пев­них об­ста­вин ста­ти до­брим!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.