Світ ло­вив йо­го...

130 ро­ків то­му, 14 кві­тня 1887 ро­ку, на­ро­див­ся Іван Ка­ва­ле­рі­дзе, яко­му су­ди­ло­ся ста­ти одні­єю з ле­генд укра­їн­сько­го ми­сте­цтва

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Сер­гій ТРИМБАЧ

Що­прав­да, ця ле­ген­да з гір­чин­кою — справ­жньої по­смер­тної сла­ви Ка­ва­ле­рі­дзе так і не за­знав. При­найм­ні, як кі­но­ре­жи­сер, про скуль­пто­ра осві­че­ні лю­ди в Укра­ї­ні зна­ють біль­ше. Хо­ча за­пи­тай­те мо­ло­дих лю­дей, сту­ден­тів, ска­жі­мо, хто є ав­то­ром пам’ ятни­ків кня­ги­ні Оль­зі та Яро­сла­ву Му­дро­му у Ки­є­ві — і вам пра­кти­чно ні­хто не на­зве ім’ я...

РЯТІВНІ ГРА­ДУ­СИ

Ка­ва­ле­рі­дзе на­ро­див­ся в се­лян­ській сім’ї, одна­че по ба­тько­вій лі­нії на­ле­жав до гру­зин­сько­го кня­зів­сько­го ро­ду. Це по­яснює не­за­ле­жність йо­го по­ве­дін­ки, йо­го но­ров­ли­вість, зре­штою. Отож не див­но, що ра­дян­ській вла­ді він був чу­жим, бо ж тут на­ле­жа­ло кла­ня­тись, би­ти по­кло­ни, а в ми­тця щось по­ді­бне ви­хо­ди­ло по­га­но. Хо­ча одна пля­ма на ми­сте­цько­му мун­ди­рі Ка­ва­ле­рі­дзе усе ж ли­ши­лась. Йде­ться про фільм « Сто­жа­ри » , зро­бле­ний 1939 ро­ку. Мо­жна уяви­ти при­ни­же­н­ня і ту ці­ну, яку мав за­пла­ти­ти ре­жи­сер, що по­го­див­ся зня­ти от сю агі­тку. Про те, як в укра­їн­ську ха­ту про­стих кол­го­спни­ків по­сту­ка­лось го­ре — похо­рон­ка на си­на, що за­ги­нув на кор­до­ні, десь там на Да­ле­ко­му Схо­ді...

Одна­че ба­тьки не стіль­ки жу­ря­ться, скіль­ки пи­ша­ю­ться по­дви­гом си­на. І за­ма­ло не ви­ма­га­ють від мо­лод­шо­го, Ан­дрія, ста­ха­нов­ця, зві­сно, аби той не­гай­но ру­шив за­сту­пи­ти бра­та. Ан­дрій ро­бить ви­гляд, що ніц, не пра­гне­ться йо­му до вій­ська всту­па­ти. Шо­ко­ва­ні ба­тьки, обу­ре­на й ко­ха­на дів­чи­на Катерина. А хло­пець про­сто схи­тру­вав, ти­хцем на­ді­слав­ши са­мо­му вій­сько­во­му ко­мі­са­ру Во­ро­ши­ло­ву кло­по­та­н­ня що­до взя­т­тя йо­го до при­кор­дон­них військ. І ось ра­діо на всень­ке се­ло, та що там — на весь світ по­ві­дом­ляє, що про­ха­н­ня ста­ха­нов­ця ко­мі­сар за­до­воль­нив. Ото вже ра­дість! Ща­сли­ві ба­тьки, ща­сли­ва дів­чи­на, ра­діє усе се­ло, про­во­джа­ю­чи па­руб­ка до вій­ська — та­ким є фі­нал стрі­чки.

Це на­зи­ва­лось « обо­рон­ний фільм » , який ви­ко­ну­вав агі­та­цій­но- про­па­ган­дист­ську фун­кцію: за­кли­кав до ар­мії, пе­ре­ко­ну­вав у то­му, що не­має біль­шо­го ща­стя, аніж слу­жи­ти ві­тчи­зні. Хай так, але що­би в ота­кий єзу­їт­ський спо­сіб?

Тре­ба зна­ти пе­ре­д­істо­рію. Ка­ва­ле­рі­дзе по­чи­нав як скуль­птор, по­над те — у рі­чи­щі єв­ро­пей­ських аван­гар­до­вих те­чій. По­то­му пра­ця в кі­но, ху­до­жни­ком-оформ­лю­ва­чем у фір­мі «Ті­ман і Рейн­гардт», на філь­мах «Анна Ка­ре­ні­на » , « Крей­це­ро­ва со­на­та » , «Гнів Діо­ні­са» та ін. А да­лі зно­ву пра­ця скуль­пто­ра, зокре­ма що­до спо­ру­дже­н­ня пам’ятни­ків Та­ра­су Шев­чен­ку, одно­му із сво­їх улю­блен­ців. За­хо­пив­ся те­а­тром, ама­тор­ським, з яким по­їздив по се­лах і мі­сте­чках. На­віть ку­лю отри­мав по­се­ред тих істо­ри­чних ве­ре­мій, що стря­са­ли Укра­ї­ну, до го­спі­та­лю по­тра­пив. Де під час лі­кар­сько­го огля­ду йо­го ква­лі­фі­ку­ва­ли як по­кій­ни­ка. За ле­ген­дою чо­ло­ві­ка вже ма­ли пе­ре­вез­ти до мор­гу, от тіль­ки якась пиль­на мед­се­стра не по­ві­ри­ла і вста­ви­ла по­тен­цій­но­му тру­по­ві гра­ду­сник. Який си­гна­лі­зу­вав озна­ки жи­т­тя...

За кіль­ка де­ся­ти­літь по­то­му йо­го зно­ву ого­ло­шу­ють «жи­вим тру­пом». Сам очіль­ник СРСР Ми­ки­та Хру­щов на­зи­ває пам’ятник «скуль­пто­ра-ку­бі­ста» Ка­ва­ле­рі­дзе в Ар­те­мів­ську, на Дон­ба­сі, «жа­хли­вим ви­до­ви­щем», на­га­дує, що ми­тець пе­ре­бу­вав на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії і по­во­див се­бе « не­гі­дним чи­ном » . У від­по­відь Ка­ва­ле­рі­дзе над­си­лає Хру­що­ву те­ле­гра­му з ка­те­го­ри­чним не­прийня­т­тям йо­го оці­нок, в то­му чи­слі і що­до по­ве­дін­ки в оку­по- ва­но­му Ки­є­ві. Бо ж іна­кше це спри­йма­ло­ся вже як по­лі­ти­чний не­кро­лог — опі­сля та­ких ви­со­ких вер­ди­ктів лю­дей хо­ва­ли жив­цем. «Ось мій гра­ду­сник, Хру­щов, тем­пе­ра­ту­ра у ме­не нор­маль­на»,— по су­ті спра­ви ска­за­но бу­ло щось по­ді­бне... На ди­во це спра­цю­ва­ло, ми­тця на якийсь час при­пи­ни­ли цьку­ва­ти.

І НЕ ПІЙМАВ...

У кі­но Ка­ва­ле­рі­дзе вер­тає в кін­ці 1920- х, уже як ре­жи­сер. Хо­ча йо­го пер­ший фільм, «Зли­ва » ( не збе­ріг­ся, на жаль), за опи­са­ми біль­ше на­га­ду­вав ру­хо­му скуль­птур­ну ком­по­зи­цію. Це був по­шук но­вих мо­жли­во­стей кі­но­мо­ви, із вне­се­н­ням до­сві­ду пла­сти­чних ми­стецтв. На­сту­пна се­рія філь­мів епі­чно­го шти­бу, пра­гне­н­ня роз­кри­ти дра­му укра­їн­ської істо­рії. Су­ча­сність в кон­текс­ті ве­ли­кої істо­рії — тіль­ки так.

Однак під­хо­ди до істо­рії змі­ню­ва­ли­ся, а з ни­ми й ви­мо­ги до ми­тців. Пра­цю­ю­чи над «Ко­лі­їв­щи­ною » , Ка­ва­ле­рі­дзе му­сив 17 ра­зів пе­ре­ро­бля­ти сце­на­рій. «Про­ме­тей» (1936) пе­ре­ро­бляв­ся так са­мо, одна­че ж у під­сум­ку го­ло­бель­на, вуль­гар­на кри­ти­ка. Пов’ яза­на пе­ред­усім з тим, що Ста­лін вже по-ін­шо­му ди­вив­ся й оці­ню­вав істо­рію цар­ської Ро­сії, мі­ну­си ста­рої си­сте­ми на очах на­бу­ва­ли фор­му плю­сів. Го­ді бу­ло до­гна­ти « мисль во­ждя і на­вчи­те­ля».

Ка­ва­ле­рі­дзе му­сить від­сту­пи­ти в тінь жан­ро­во­го кі­но. З- під йо­го кі­но­пен­зля ви­хо­дять кі­но­о­пе­ри «За­по­ро­жець за Ду­на­єм» і « На­тал­ка Пол­тав­ка » , на ди­во успі­шні у та­ко­му ек­зо­ти­чно­му жан­рі. По­то­му ще від­ступ — оті са­мі го­ре­зві­сні «Сто­жа­ри». А на по­ча­тку 1941- го Ка­ва­ле­рі­дзе з гру­пою ви­їздять у Кар­па­ти, зні­ма­ти фільм про Оле­ксу Дов­бу­ша. По­вер­не­н­ня до улю­бле­но­го істо­ри­чно­го ма­те­рі­а­лу. Та вій­на ла­має усі пла­ни, гру­па по­спі­хом має вер­та­ти до Ки­є­ва. Де ре­жи­сер зне­на­цька стає, в оку­по­ва­ній нім­ця­ми сто­ли­ці, го­ло­вою ко­мі­те­ту у спра­вах ми­стецтв при Ки­їв­ській мі­ській упра­ві. Ба­га­тьох лю­дей вда­ло­ся по­ря­ту­ва­ти, єв­ре­їв у то­му чи­слі.

Одна­че нім­ці не­дов­го тер­пі­ли ту упра­ву, Ка­ва­ле­рі­дзе опи­ня­є­ться — як і ре­шта ки­ян — на­о­дин­ці зі сво­ї­ми про­бле­ма­ми. За ле­ген­дою син Ті­ма­на ( то­го, з яким ко­лись пра­цю­ва­лось ще в епо­ху «ні­мо­го» кі­но) при­їхав до Ки­є­ва з пла­на­ми зні­ма­ти кі­но — на укра­їн­сько­му ма­те­рі­а­лі. Зокре­ма, про­по­нує Ка­ва­ле­рі­дзе пра­цю­ва­ти над екра­ні­за­ці­єю го­го­лів­сько­го « Та­ра­са Буль­би » . Від­по­відь ухиль­на — ні, не мо­же, бо пра­цює те­пер як скуль­птор...

По вій­ні чи­ма­ло про­блем у лю­ди­ни, що пе­ре­бу­ва­ла на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії. В кі­но по­вер­не­ться тіль­ки в кін­ці 1950-х, по­ста­вив­ши «Гри­го­рія Ско­во­ро­ду» і «По­вію», за Па­на­сом Мир­ним. А да­лі но­ві­тні дис­кон­та­кти із вла­дою. Пра­цює як скуль­птор, одну із ро­біт всі ми зна­є­мо — пам’ ятник Гри­го­рію Ско­во­ро­ді на Кон­тра­кто­вій пло­щі. Пер­ві­сно бо­сий, одна­че за рі­ше­н­ням По­літ­бю­ро ЦК Ком­пар­тії Укра­ї­ни до­ве­ло­ся йо­го взу­ти: ве­ли­ким фі­ло­со­фам «не по­ло­же­но» хо­ди­ти Ки­є­вом ні­би бо­сяк який.

90- рі­чно­го ми­тця за­про­шу­ють на 50-лі­тній юві­лей Дов­жен­ко­вої сту­дії, кви­ток — на га­льор­ку. Ка­ва­ле­рі­дзе чем­но дя­кує: це ж як на­чаль­ство ви­со­ко оці­нює йо­го зда­тність «зле­ті­ти» на­го­ру. У гру­дні 1978- го він по­ми­рає... Се­кре­тар ЦК з іде­о­ло­гії Ва­лен­тин Ма­лан­чук ско­ро­чує текст не­кро­ло­га (не ті гра­ду­си, ниж­че, ниж­че!), а якийсь тру­дів­ник з мі­ськра­ди про­те­стує про­ти кре­ма­ції (по­при за­по­віт) — на Бай­ко­во­му цвин­та­рі у то­му мі­сці «не по­ло­же­но » ( знов- та­ки) укла­да­тись та­ким чи­ном... Усе ж він уклав­ся — в са­мій істо­рії.

Як і йо­го улю­блен­ця Ско­во­ро­ду, світ ло­вив Ка­ва­ле­рі­дзе, одна­че ж не піймав. Хо­ча так хо­че­ться, аби укра­їн­ці на­ре­шті по­ча­ли від­кри­ва­ти для се­бе ве­ли­ко­го і зав­жди не­спо­ді­ва­но­го ми­тця.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Одна із зна­ко­вих ро­біт Ка­ва­ле­рі­дзе-скуль­пто­ра — пам’ятник Яро­сла­ву Му­дро­му, який уста­нов­ле­но бі­ля « Зо­ло­тих во­ріт » у Ки­є­ві

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.