Iсто­рiя Бiло­ру­сi: ве­лич, дра­ми, ко­лі­зії

Що ми зна­є­мо про ми­ну­ле пів­ні­чної су­сід­ки Укра­ї­ни?

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

По­ча­ток. Продовження чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія та Я»

Ще пра­дав­ній гре­цький му­дрець-со­фіст Про­та­гор го­во­рив сво­їм учням: « Що ха­ра­ктер­но для не­да­ле­ких ро­зу­мом лю­дей? Чо­го во­ни не зна­ють — те для них ні­би вза­га­лі й не існує». Ска­за­не, без­пе­ре­чно, у по­ле­мі­чно­му за­па­лі, є тут яв­не пе­ре­біль­ше­н­ня, про­те й чи­ма­ле зер­но істи­ни тут теж при­су­тнє. Це сто­су­є­ться на­віть і лю­дей, явищ, ба біль­ше, кра­їн, зда­ва­ло­ся б, ду­же близь­ких нам — бу­кваль­но про­стя­гни ру­ку, і мо­жна до­тор­кну­ти­ся... На­справ­ді ж ви­яв­ля­є­ться, що тут ми всту­па­є­мо у май­же зов­сім не­зна­йо­мий про­стір.

■ Яскра­вий при­клад — істо­рія Бі­ло­ру­сі, на­ро­ду, на­стіль­ки близь­ко­го до нас ( мо­ва зро­зумі­ла пра­кти­чно без пе­ре­кла­ду, куль­тур­на близь­кість є без­умов­ною, ми з бі­ло­ру­са­ми ба­га­то сто­літь жи­ли « під да­хом » тих са­мих дер­жав: Ки­їв­ська Русь, Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське, Річ По­спо­ли­та, Ро­сій­ська ім­пе­рія, СРСР, наш та бі­ло­ру­ський шлях до не­за­ле­жно­сті є пев­ною мі­рою ти­по­ло­гі­чно спо­рі­дне­ним, тра­гі­чним і то­му вза­єм­но по­вчаль­ним, бо во­ро­ги й пе­ре­шко­ди, пе­ре­дов­сім у вла­сно­му на­ціо­наль­но­му ха­ра­кте­рі, є пев­ною мі­рою спіль­ни­ми) і в той же час май­же не­зна­йо­мо­го. Що, по су­ті, ві­до­мо « пе­ре­сі­чно­му укра­їн­цю » про Бі­ло­русь? « Дрі­му­чий край » важ­ко­до­сту­пних бо­літ, лі­сів й пущ, де жи­ве «ти­хий», «спо­кій­ний» і «ро­бо­тя­щий » на­род; за­раз там існує жорс­ткий, ди­кта­тор­ський ре­жим, що йо­го біль­шість лю­дей зму­ше­ні тер­пі­ти (що­прав­да, по­бу­тує й ін­ша дум­ка: « За­те при Лу­ка­шен­ко­ві в дер­жа­ві на­ве­де­но по­ря­док — та іде­аль­на чи­сто­та»...). А що­до бі­ло­ру­ської істо­рії — то це вза­га­лі для ба­га­тьох «Terra іncognita» (при­чо­му де­хто щи­ро вва­жає, що во­на « сі­ра » , не­ці­ка­ва, то­му не вар­то її вза­га­лі ви­вча­ти — ди­вись на­ве­де­ні ви­ще сло­ва Про­та­го­ра).

■ Тим ча­сом ми­ну­ле на­шої пів­ні­чної слов’ ян­ської су­сід­ки є над­зви­чай­но змі­стов­ним і акту­аль­ним для укра­їн­ців — із огля­ду хо­ча б на те, що істо­рія обох на­ро­дів ві­ка­ми роз­ви­ва­ла­ся «на роз­ло­мі» єв­ро­пей­сько­го та «ві­зан­тій­сько-єв­ра­зій­сько­го», си­річ «ро­сій­сько­го», сві­тів, що від­чу­тно впли­ва­ло на наш стра­те­гі­чний ви­бір.

■ Щоб пе­ре­ко­на­тись у то­му, скіль­ки ще не­пі­зна­но­го є в істо­рії Бі­ло­ру­сі, по­ста­ви­мо со­бі «про­сте», «ди­тя­че» за­пи­та­н­ня: а звід­ки, вла­сне, по­хо­дить на­зва кра­ї­ни? Ви­яв­ля­є­ться, від­по­відь на ньо­го є зов­сім не про­стою, і зго­ди се­ред до­слі­дни­ків до­сі не­має — існу­ють рі­зні вер­сії. Річ у тім, що істо­ри­ко-гео­гра­фі­чна ло­ка­лі­за­ція тер­мі­нів (як сим­во­лі­чних, так і ціл­ком ре­аль­них») «Бі­ла Русь», «Чор­на Русь», «Ли­тов­ська Русь» (ува­га: бу­ла й та­ка!) та «Ли­тва» (не плу­та­ти з на­звою су­ча­сної бал­тій­ської дер­жа­ви­чле­на ЄС та НАТО!) є спра­вою аж ні­як не лег­кою (до ре­чі, ге­ні­аль­ний поль­ський по­ет Адам Мі­цке­вич, що на­ро­див­ся на зем­лях Гро­днен­ської обла­сті су­ча­сної Бі­ло­ру­сі, сво­єю Ві­тчи­зною вва­жав са­ме «Ли­тву» — але, ясна річ, не в су­ча­сно­му по­лі­ти­чно­му зна­чен­ні цьо­го сло­ва).

■ То­му сти­сло ви­кла­де­мо кіль­ка вер­сій і гі­по­тез, які під­три­му­ють істо­ри­ки (зокре­ма бі­ло­ру­ські). За одним із при­пу­щень (а їх де­кіль­ка), «Бі­лою Рус­сю» у ХІІІ— ХV сто­лі­т­тях — мо­жли­во, й пі­зні­ше — на­зи­ва­ла­ся ли­ше схі­дна ча­сти­на ці­єї кра­ї­ни (ни­ні­шні Ві­теб­ська й Мо­ги­льов­ська обла­сті, а та­кож, до ре­чі, Смо­лен­щи­на). А те­ри­то­рії те­пе­рі­шніх Гро­днен­ської та Брест­ської обла­стей у се­ре­дньо­ві­чні ча­си зва­ли «Чор­ною Рус­сю». Яким є по­хо­дже­н­ня на­зви «Бі­ла Русь»? Дум­ки вче­них тут роз­ді­ля­ю­ться; одні фа­хів­ці вва­жа­ють, що «Бі­ла» в да­но­му ра­зі слід ро­зу­мі­ти як «віль­на», «не­за­ле­жна» (до сло­ва, за­ува­жи­мо со­бі: Бі­ло­русь ні­ко­ли не під­по­ряд­ко­ву­ва­ла­ся Зо­ло­тій Ор­ді, ні­ко­ли не зна­ла мон­голь­ської не­во­лі, сто­лі­т­тя­ми збе­рі­га­ла за ча­сів Ки­їв­ської Ру­сі ві­че — ін­сти­ту­цію се­ре­дньо­ві­чної де­мо­кра­тії, то­ді як у Мо­сков­ській дер­жа­ві за­ро­джу­вав­ся зов­сім ін­ший, са­мо­дер­жав­ний по­лі­ти­чний устрій). Дру­гі істо­ри­ки ствер­джу­ють, що «Бі­ла Русь» — це та ча­сти­на істо­ри­чної За­хі­дної Ру­сі ( по­лі­ти­чним ядром якої бу­ло у ХІІІ— ХІV сто­лі­т­тях Ко­ро­лів­ство Ру­ське), де ра­ні­ше на ін­ші зем­лі роз­по­ча­ло­ся по­ши­ре­н­ня хри­сти­ян­ства. Тре­ті до­слі­дни­ки пов’ язу­ють цю на­зву із ко­льо­ром одя­гу мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня.

■ Ко­ли у ХІV ст. бі­ло­ру­ська те­ри­то­рія оста­то­чно уві­йшла до скла­ду Ре­чі По­спо­ли­тої, то спо­лу­че­н­ня «Бі­ла Русь» вжи­ва­ло­ся для по­зна­че­н­ня зе­мель верх­ньої те­чії Дні­пра та Дви­ни. Ре­гіон рі­ки Ні­ман (ли­тов­ською мо­вою — «Ня­ну­нас») на­зи­вав­ся «Ли­твою», а пів­ден­на ча­сти­на су­ча­сної Бі­ло­ру­сі — «По­ліс­сям» (не тре­ба, ма­буть, на­га­ду­ва­ти, що бу­ло й є По­ліс­ся Укра­їн­ське). Ці­ка­ві свід­че­н­ня то­го, як змі­ню­ва­ли­ся істо­ри­чні на­зви ко­ли­шньої Бі­ло­ру­сі, да­ють нам єв­ро­пей­ські кар­ти пер­шої по­ло­ви­ни ХVІІІ ст. Так, на фран­цузь­кій кар­ті для фельд’ єгер­ської по­шти (1700 р.) те­ри­то­рія цен­траль­них та за­хі­дних обла­стей сьо­го­ден­ної Бі­ло­ру­сі зве­ться «істин­ною Ли­твою», Ві­теб­ської та Мо­ги­льов­ської обла­стей — «Бі­лою або ж Ли­тов­ською Рус­сю», а вла­сне зем­лі су­ча­сної Ли­тви — «Са­мо­гі­ті­єю». На кар­ті бри­тан­ця То­ма­са Кі­тчи­на (1740 р.) є та­ка при­мі­тка: «Ли­тов­ська Русь, яка, вла­сне, і є Бі­лою Рус­сю». І, на­ре­шті, на кар­ті нім­ця То­бі­а­са Майє­ра (1750 р.) впер­ше під на­звою «Бі­ла Русь» по­зна­че­на май­же вся су­ча­сна те­ри­то­рія кра­ї­ни.

■ Ось як пи­сав Адам Мі­цке­вич, яко­го ми вже зга­ду­ва­ли, про мі­сце бі­ло­ру­ської мо­ви і куль­ту­ри се­ред ін­ших слов’ ян­ських мов («Па­ризь­кі ле­кції про слов’ян­ські мо­ви » , 1833— 1835 рр.): « З усіх слов’ян­ських на­ро­дів ру­си­ни (са­ме так у Мі­цке­ви­ча. — І. С.), тоб­то се­ля­ни Пін­ської, час­тко­во Мін­ської та Гро­днен­ської гу­бер­ній, збе­ре­гли най­біль­ше за­галь­но­слов’ ян­ських рис. В їхніх каз­ках та пі­снях є все. Пи­сем­них пам’ятни­ків, про­те, у них ма­ло, тіль­ки « Ли­тов­ський Ста­тут» (основ­ний юри­ди­чний до­ку­мент, сво­го ро­ду Кон­сти­ту­ція Ве­ли­ко­го Кня­зів­ства Ли­тов­сько­го. — І. С.), на­пи­са­ний їхньою мо­вою ( на об­ґрун­то­ва­ну дум­ку на­ших істо­ри­ків — ста­ро­укра­їн­ською. — І. С.), най­гар­мо­ні­чні­шою і з усіх слов’ян­ських мов най­мен­ше змі­не­ною » . І да­лі Мі­цке­вич го­во­рив: «Бі­ло­ру­ською мо­вою, яку та­кож на­зи­ва­ють ру­син­ською або ли­тов­сько- ру­син­ською, роз­мов­ляє близь­ко 10 міль­йо­нів лю­дей; це най­більш ба­га­та і чи­ста мо­ва, во­на ви­ни­кла дав­но і чу­до­во роз­ро­бле­на. В пе­рі­од не­за­ле­жно­сті Ли­тви ве­ли­кі кня­зі ко­ри­сту­ва­ли­ся нею для сво­го ди­пло­ма­ти­чно­го ли­сту­ва­н­ня. Мо­ва ве­ли­ко­ро­сів, ко­трою роз­мов­ляє май­же стіль­ки ж лю­дей — тре­ба ви­клю­чи­ти звід­си фін­сько- мо­сков­ський ді­а­лект, який силь­но від ці­єї мо­ви від­рі­зня­є­ться — (так у Мі­цке­ви­ча! — І. С.), по­зна­ча­є­ться ба­гат­ством та чи­сто­тою, але в неї не­має ані чу­до­вої про­сто­ти бі­ло­ру­ської мо­ви, ані гар­мо­ній­но­сті й му­зи­каль­но­сті ма­ло­ро­сій­ської (укра­їн­ської. — І. С.) ». Ре­зю­ме Мі­цке­ви­ча є та­ким: «Тут сти­ка­ю­ться ка­то­ли­цька ре­лі­гія зі схі­дною цер­квою, шля­хе­тна Річ По­спо­ли­та із си­сте­мою са­мо­дер­жав­ства». По су­ті, пе­ред на­ми — сти­сла фор­му­ла істо­ри­чно­го роз­ви­тку і Бі­ло­ру­сі, й Укра­ї­ни...

■ Ми зна­є­мо, що бі­ло­ру­ські зем­лі вхо­ди­ли до скла­ду Дав­ньо­слов’ ян­ської ім­пе­рії — Ки­їв­ської Ру­сі. Зна­є­мо, що пред­ка­ми су­ча­сних бі­ло­ру­сів бу­ли слов’ ян­ські пле­ме­на кри­ви­чів, дре­го­ви­чів та ра­ди­ми­чів (VII—VIII ст.), а та­кож аси­мі­льо­ва­них балт­ських пле­мен. Але кра­сно­мов­ни­ми є окре­мі фа­кти, по­дро­би­ці, де­та­лі. Зокре­ма, По­ло­цьке кня­зів­ство (офі­цій­но — скла­до­ва Ки­їв­ської Ру­сі, про­те в окре­мі пе­рі­о­ди — пра­кти­чно ціл­ком не­за­ле­жне) на чо­лі зі зна­ме­ни­тим кня­зем Все­сла­вом (ві­до­мим в усій Ру­сі пол­ко­вод­цем, зви­тя­жни­ком та ще й, по­дей­ку­ва­ли, вол­хвом- » ча­ро­ді­єм » ) бу­ло по­ва­жним не ли­ше по­лі­ти­чним, але й куль­тур­ним цен­тром. Бі­ло­ру­си й за­раз пи­ша­ю­ться, що їхній По­лоцьк вхо­див до чи­сла ли­ше трьох дав­ньо­ру­ських міст (по­ряд із Ки­є­вом та Нов­го­ро­дом) — це бу­ли спо­ру­дже­ні ве­ли­чні со­бо­ри Свя­тої Со­фії. Всі во­ни, зокре­ма і Со­фія По­ло­цька, ма­ли сим­во­лі­зу­ва­ти по­лі­ти­чну й куль­тур­ну рів­ність Ру­сі та Дру­го­го Ри­му — Кон­стан­ти­но­по­ля. Ці­ка­вий факт: 1066 ро­ку князь Все­слав По­ло­цький узяв Нов­го­род (че­рез два ро­ки йо­му за ко­ро­ткий час вда­ло­ся на­віть по­бу­ти Ве­ли­ким кня­зем Ки­їв­ським), зняв дзво­ни Со­фії Нов­го­род­ської та пе­ре­мі­стив їх до дзві­ни­ці Со­фії По­ло­цької. І ще більш про­мо­ви­стий факт: со­бор Свя­тої Со­фії у По­ло­цьку був ви­са­дже­ний у по­ві­тря вій­ська­ми Пе­тра І у 1710 р., під час Пів­ні­чної вій­ни Мо­сков­ської дер­жа­ви зі шве­да­ми, по­тім ні­би­то «ві­днов­ле­ний» у 1738—1750 рр. (як ствер­джу­ють фа­хів­ці, « онов­ле­ний » со­бор не має май­же ні­чо­го спіль­но­го з істо­ри­чним ори­гі­на­лом...)

■ Прин­ци­по­во ва­жли­во за­ува­жи­ти, що і По­ло­цьке, і Ту­ро­во­Пін­ське, як, без­умов­но, і Га­ли­цько-Во­лин­ське кня­зів­ство (Ко­ро­лів­ство Ру­ське), пе­ре­бу­ва­ли під без­за­пе­ре­чним ін­те­ле­кту­аль­ним та по­лі­ти­чним впли­вом За­хі­дної Єв­ро­пи. По­ка­зо­во, на­при­клад, що вже на по­ча­тку ХІІ ст. у Ту­ро­ві бу­ло за­сно­ва­но хри­сти­ян­ське єпис­коп­ство за­хі­дно­го зраз­ка. А зна­ме­ни­то­го у ХІІ ст. пи­сьмен­ни­ка, фі­ло­со­фа й про­по­від­ни­ка Ки­ри­ла Ту­ров­сько­го (близь­ко 1130—1182 рр.) про­зи­ва­ли « Зла­то­устом, що вос­сі­яв па­че всіх на Ру­сі! » . Одні­єю з пер­ших схі­дно­слов’ ян­ських про­сві­тниць, зго­дом — свя­тих, бу­ла Єфро­си­нія По­ло­цька, ону­ка Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха ( донь­ка Со­фії Во­ло­ди­ми­рів­ни), жін­ка, за лі­то­пи­сни­ми свід­че­н­ня­ми, рід­кі­сної до­бро­ти та « істин­но чи­сто­го ро­зу­му » , бо « осно­ва будь- яко­го ро­зу­му — то страх Бо­жий й від­ме­жу­ва­н­ня від зла » . Єфро­си­нія ( світ­ське ім’ я — Пред­сла­ва) лі­ку­ва­ла не­ду­жих, до­по­ма­га­ла бі­дним, ви­хо­ву­ва­ла си­ріт, все­ля­ла на­дію у са­мо­тніх, ста­рих, хво­рих. Її ім’я з лю­бов’ю зга­ду­ва­ло­ся на Ру­сі...

■ Про­те, оче­ви­дно, най­сла­ве­тні­шим пе­рі­о­дом у всій бі­ло­ру­ській істо­рії бу­ли ча­си Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го (ХІІІ— ХVІ ст.), по су­ті, кон­фе­де­ра­тив­ної ім­пер­ської схі­дно­єв­ро­пей­ської дер­жа­ви укра­їн­ців, бі­ло­ру­сів і ли­тов­ців, ефе­ктив­но­го й по­ту­жно­го су­пер­ни­ка мо­сков­ських «зби­ра­чів зе­мель » ми­ну­лої Ру­сі. Зга­ду­ва­ли ту до­бу по­ко­лі­н­ня бі­ло­ру­сів, які мрі­я­ли про на­ціо­наль­не від­ро­дже­н­ня на рі­дній зем­лі. Зга­ду­ва­ли і ХХ ст. Так, ви­да­тний по­ет Ма­ксим Бо­г­да­но­вич (1891—1917), на­ди­ха­ю­чись дер­жав­ним сим­во­лом Ве­ли­ко­го кня­зів­ства — гер­бом « По­го­ня » , — на­пи­сав вір­ші, що ста­ли не­о­фі­цій­ним гім­ном бі­ло­ру­сько­го на­ціо­наль­но-ви­зволь­но­го ру­ху (по­да­є­мо їх в ори­гі­на­лі, адже пе­ре­клад на­вряд чи по­трі­бний):

«Толь­кi ў сэр­цы трыво­жным па­чую За кра­iну ра­дзiмую жах, - Ўспом­ню Во­струю Бра­му сьвя­тую I ва­я­каў на гро­зных ка­нях. Ў бі­лай пе­не пра­но­сяц­ца ко­нi, - Рвуц­ца, мкнуц­ца i цяж­ка хрыпяць... Ста­ра­да­ўняй Лiто­ўскай па­го­нi Не ра­зьбiць, не спынiць, не стрымаць. Мо яны, Бе­ла­русь, па­ня­сьлiся За тва­iмi дзя­цьмi узда­гон, Што за­былi ця­бе, адра­клiся, Пра­да­лi i ад­да­лi ў па­лон? Бiй­це ў сэр­цы iх — бiй­це мя­ча­мi, Не да­вай­це чу­жын­ца­мi быць! Хай па­чу­юць, як сэр­ца на­ча­мi Абра­дзiмай ста­рон­цы ба­лiць...»

ФО­ТО З САЙТА MIESTA.BY

Со­фія По­ло­цька — уні­каль­ний пам’ятник се­ре­дньо­ві­чної бі­ло­ру­ської ар­хі­те­кту­ри до­би Ки­їв­ської Ру­сі. Ори­гі­наль­на спо­ру­да, зруй­но­ва­на вій­ська­ми Пе­тра І 1710 р. Ві­днов­ле­ний зго­дом со­бор має ма­ло спіль­но­го з ори­гі­на­лом

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.