Стрі­ла «на­тя­гну­то­го лу­ка»*:

Укра­ї­на в Ре­чі По­спо­ли­тій (1505 — 1795)

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Дмитро ВИРСЬКИЙ, до­ктор істо­ри­чних на­ук

Не див­но, що, на­при­клад, пан­щи­на на укра­їн­ській Над­дні­прян­щи­ні з’яв­ля­є­ться вже аж у ХVII ст., і до по­ча­тку — се­ре­ди­ни ХVIII ст. во­на не ви­хо­ди­ла за ме­жу двох днів від­ро­бі­тку на ти­ждень. За­га­лом, хлі­бний ва­рі­ант «ресурсного про­кля­т­тя» і «ко­ло­ні­аль­но­го мо­но­ци­клу» з йо­го філь­вар­ка­ми­по­мі­стя­ми (ве­ли­ки­ми рин­ко­во орі­єн­то­ва­ни­ми сіль­сько­го­спо­дар­ськи­ми під­при­єм­ства­ми) та т.зв. дру­гим ви­да­н­ням крі­па­цтва по­ста­вав тут по­віль­но — оста­то­чно за­па­ну­вав­ши в Укра­ї­ні вже аж у дру­гій по­ло­ви­ні ХVIII ст. (під­пер­тий ро­сій­ськи­ми ба­гне­та­ми, а не рі­чпо­спо­лит­сько­сар­мат­ськи­ми ша­бля­ми). Пе­ред тим «сві­то­вий ри­нок» мав укра­їн­ські зем­лі рад­ше за по­ста­чаль­ни­ка не збіж­жя, а «лі­со­вих то­ва­рів» та ху­до­би — га­лу­зей ви­ро­бни­цтва, де крі­па­ки бу­ли ма­ло­ефе­ктив­ни­ми. От­же, куль­ту­ра віль­но­на­йма­ної пра­ці бу­ла по­між укра­їн­ців силь­ною (ака­де­мік Й.-А. Гіль­ден­штедт ще на­при­кін­ці ХVIII ст. пи­сав про «укра­їн­ський тип го­спо­дар­ки» як чу­жий крі­па­цькій тра­ди­ції). Та й пе­ре­жи­тки ко­чо­вої куль­ту­ри, осо­бли­во від­чу­тні у сте­по­вій Укра­ї­ні, спра­цю­ва­ли на своє­рі­дний дух во­лі й сво­бо­ди (це пев­ний па­ра­докс, бо ор­дин­ську спад­щи­ну лю­блять пред­став­ля­ти в ко­ор­ди­на­тах де­спо­тії і раб­ської по­ко­ри, але ж на ни­зо­во­му рів­ні чи, за В. Тре­па­вло­вим, рів­ні «ато­мі­зо­ва­них дрі­бних ко­чо­вих ко­ле­кти­вів» — най­більш від­пор­но­му в пла­ні ви­жи­ва­н­ня — сві­то­гляд ко­чо­ви­ка пле­кав і пев­ний ега­лі­та­ризм із пра­кти­ка­ми пря­мої/вій­сько­вої де­мо­кра­тії й на­віть анар­хізм із за­ці­кав­ле­н­ням ін­ди­ві­ду­а­лі­змом та осо­би­сті­стю).

Ма­ло зна­че­н­ня й роз­та­шу­ва­н­ня ран­ньо­мо­дер­ної Укра­ї­ни на ме­жі з ло­каль­ни­ми сві­та­ми-еко­но­мі­ка­ми, ще не під­ко­ре­ни­ми єв­ро­пей­ським сві­том-еко­но­мі­кою чи до­сить слаб­ко ін­те­гро­ва­ни­ми до ньо­го. Мо­ва про зо­ну іслам­ської ци­ві­лі­за­ції (в її ту­ре­цько-та­тар­ських ва­рі­ан­тах) та Мо­ско­вію-Ро­сію з її си­бір­ським ти­лом. Вря­ди-го­ди це до­зво­ля­ло ком­пен­су­ва­ти втра­ти від вну­трі­шньо­єв­ро­пей­ських криз під­клю­че­н­ням до су­сід­ських еко­но­мік (во­ни та­кож тра­ди­цій­но по­ці­но­ву­ва­ли пе­ред­усім укра­їн­ську худобу і ви­ро­би зі шкі­ри, а не зер­но­вий екс­порт). Зре­штою, са­ме ту­ре­цько-та­тар­ський від­ступ — «ісход» та біль­ша ін­те­гра­ція Ро­сій­ської ім­пе­рії до єв­ро­пей­сько­го сві­ту-еко­но­мі­ки — пі­дір­ва­ли цей ста­рий по­ря­док і зни­щи­ли «до­бру ста­ру» ран­ньо­мо­дер­ну/рі­чпо­спо­лит­ську Укра­ї­ну.

Плюс, на­га­да­є­мо про зви­чай­ні при­бу­тки з тран­зи­ту. Не се­крет, що «схі­дне» ку­пе­цтво весь цей час тво­рить най­за­мо­жні­ші гру­пи тор­гов­ців в Укра­ї­ні. Звід­си й сла­ва тра­ди­цій­них для кра­ї­ни ді­а­спор — вір­мен, гре­ків і, по­ча­сти, єв­ре­їв (тур­ки, та- та­ри і ро­сі­я­ни, за­мкну­ті на свої ім­пер­сько-на­ціо­наль­ні дер­жав­ні про­е­кти, до кін­ця ХVIII ст. укра­їн­ця­ми, по­за су­то при­кор­дон­ни­ми те­ри­то­рі­я­ми, спри­йма­ли­ся як не­мі­сце­вий еле­мент — чу­жо­зем­ці). По­руч із ді­а­спор­ни­ми гру­па­ми із За­хо­ду — нім­ців, іта­лій­ців, по­ля­ків — усі во­ни тво­ри­ли той спе­ци­фі­чний «ін­тер­на­ціо­нал» укра­їн­сько­го бі­зне­су, який за мо­дер­них ча­сів силь­но при­галь­му­вав на­ціо­на­лі­за­цію бур­жу­а­зії.

Від­су­тність па­ри­те­ту в тор­го­во­му ба­лан­сі Укра­ї­ни і су­сі­дів да­ва­ла шан­си на збе­ре­же­н­ня і по­стій­не від­ро­дже­н­ня пря­мих гра­бі­жни­цьких пра­ктик. Для ко­чо­вих/на­пів­ко­чо­вих спіль­нот, при­су­тніх на укра­їн­ських те­ре­нах до кін­ця ХVIII ст., — це вза­га­лі одна з при­ро­дних і ефе­ктив­них форм ви­жи­ва­н­ня (ва­рі­ант ре­дистри­бу­ції). Во­ни своє­рі­дно вбу­до­ву­ва­лись у стру­кту­ри всіх трьох сві­тів-еко­но­мік, що сти­ка­ли­ся на рів­ни­нах між Ся­ном і До­ном, по­ро­джу­ю­чи най­ко­ло­ри­тні­ше мі­сце­ве яви­ще — ко­за­цтво (та­тар­ське, ро­сій­ське і вла­сне укра­їн­ське). Ці­ка­вим є пи­та­н­ня: чи від­би­ває зро­ста­ю­чу еко­но­мі­чну пе­ре­ва­гу За­хо­ду яв­но біль­ша і ба­га­то­пла­но­ві­ша істо­ри­чна роль ко­за­ків-укра­їн­ців?

Мі­зе­рія вну­трі­шніх ре­зер­вів Укра­ї­ни пе­ред ли­цем ви­кли­ків Ве­ли­ко­го Кор­до­ну по­ро­джу­ва­ла по­стій­ні за­кли­ки про до­по­мо­гу до «ти­ло­вих» спіль­нот (із цен­трів «сво­єї» ци­ві­лі­за­ції). На­дія, що «ми не са­мі» та «ми ва­жли­ві для сві­ту», жи­ви­ла не одне по­ко­лі­н­ня укра­їн­ських borderlanderів-при­кор­дон­ни­ків, зни­жу­ю­чи тут зви­чай­ні «по­ро­ги ксе­но­фо­бії» (зга­дай­мо кар’єри сі­лез­ця Пре­тві­ца-Пре­тви­ча, іта­лій­ця Га­ні­ба­ла, фран­цу­за Бо­пла­на, чи­слен­них гай­ду­ків-угор­ців, дра­гун-нім­ців і шко­тів-шо­тланд­ців із за­го­нів «чу­жо­зем­сько­го ав­то­ра­мен­ту»).

У свою чер­гу по всій Єв­ро­пі Укра­ї­на у цей час зна­хо­дить «убо­лі­валь­ни­ків», піджив­лює дав­ні пра­кти­ки «хре­сто­но­сно­го ру­ху» (вла­сне у но­во­му ва­рі­ан­ті «лі­ги на­цій»), стає «між­на­ро­дним» пи­та­н­ням. Чи­слен­ні про­е­кти ко­ло­ні­за­ції укра­їн­ських те­ре­нів за ра­ху­нок ре­сур­сів «вну­трі­шніх» єв­ро­пей­ських кра­їн (Ні­меч­чи­ни, Фран­ції, Гол­лан­дії, Шо­тлан­дії, Ір­лан­дії й т.ін.) не раз за пе­рі­од XVI — XVIII ст. спа­да­ли на дум­ку ба­га­тьом ін­те­ле­кту­а­лам і пра­кти­кам, ко­трі про­по­ну­ва­ли їх рі­зним рі­чпо­спо­лит­ським уря­дам та сві­то­вій гро­мад­сько­сті.

Не­рід­ко вже і на ін­ших ді­лян­ках Ве­ли­ко­го Кор­до­ну по­чи­на­ють спо­ді­ва­ти­ся на до­по­мо­гу укра­їн­ців. Зре­штою, на по­всю­дну хри­сти­ян­ську со­лі­дар­ність мо­гли зав­жди роз­ра­хо­ву­ва­ти і звіль­не­ні бран­ці, які по­вер­та­ли­ся з по­ло­ну — ча­сто ду­же зви­ви­сти­ми шля­ха­ми че­рез усю Єв­ро­пу (по­пу­тно утвер­джу­ю­чи стій­ку су­спіль­ну мі­фо­ло­гію, що єв­ро­пей­ська спів­дру­жність кра­їн — це про­стір сво­бо­ди і во­лі, а світ ісла­му — не­во­лі).

*** Да­лі по­го­во­ри­мо про по­лі­ти­чний лад Ре­чі По­спо­ли­тої. Він ці­ка­вий до­во­лі ви­со­ким рів­нем ін­те­ле­кту­аль­них го­ри­зон­тів йо­го твор­ців і ре­фор­ма­то­рів. Адже пра­кти­ка осві­тньої по­до­ро­жі — це гран­діо­зне «ста­жу­ва­н­ня» дер­жав­ної елі­ти кра­ї­ни в уні­вер­си­тет­ських цен­трах по всій Єв­ро­пі (а во­на по­ши­рю­є­ться з кін­ця ХV ст. і да­лі ли­ше на­би­рає обертів) — ство­ри­ла вель­ми плі­дний ґрунт для по­лі­ти­чних екс­пе­ри­мен­тів на ба­тьків­щи­ні.

Від по­ча­тку рі­чпо­спо­лит­сько­го про­е­кту йо­го твор­ців на­ди­ха­ли уні­вер­са­ліст­ські ідеї по­бу­до­ви «іде­аль­ної дер­жа­ви». Ве­ли­че­зну роль шля­хет­ські ре­во­лю­ціо­не­ри від­во­ди­ли ви­хо­ван­ню (ви­слів «шля­хет­ський по­лір» жи­вий і до­те­пер). При­чо­му ви­хов­ним об’єктом ста­вав не ли­ше ви­шу­ка­ний ма­кі­а­вел­лів­ський го­су­дар-дер­жа­вець, а й за­гал гро­ма­дян но­вої дер­жа­ви — вель­ми чи­слен­ної і стро­ка­тої шля­хти. Ви­ве­де­н­ня «ре­спу­блі­ки» за сті­ни по­лі­са/мі­ста-дер­жа­ви на про­сто­ри те­ри­то­рі­аль­ної дер­жа­ви Но­во­го ча­су, на­пев­но, мо­жна вва­жа­ти одні­єю з го­лов­них за­слуг рі­чпо­спо­лит­сько­го про­е­кту. Аб­со­лю­тизм, та­кож ви­бу­я­лий — бо­дай по­ча­сти — на ре­не­сан­сно­му ґрун­ті, ма­ло де зна­хо­див та­ко­го пе­ре­кон­ли­во­го ре­спу­блі­кан­сько­го кон­ку­рен­та.

Ві­дмо­ва від се­ре­дньо­ві­чно­го кон­це­пту дер­жа­ви-во­тчи­ни за­ра­ди ан­ти­чно-ре­не­сан­сної ідеї «спіль­но­го бла­га», в ку­пі з ви­га­са­н­ням 1572 р. «при­ро­дної» ди­на­стії Яге­ло­нів і подаль­шою се­рі­єю кра­хів но­вих ди­на­сти­чних про­е­ктів, по­сла­би­ло по­зи­ції мо­нар­хії у кла­си­чній «по­лі­тії» (ла­ду, змі­ша­но­го з трьох мо­жли­вих, за ан­ти­чною по­лі­ти­чною на­у­кою, прин­ци­пів ор­га­ні­за­ції су­спіль­ства — як вла­ди одно­го, як вла­ди гру­пи і як вла­ди біль­шо­сті — у «до­брих» іпо­ста­сях цих прин­ци­пів — мо­нар­хії, ари­сто­кра­тії й де­мо- кра­тії від­по­від­но). На по­ча­ток ХVI ст. те­о­рія по­лі­тії-до­брої змі­ша­ної дер­жа­ви (як і її ан­ти­те­зи — хи­ме­ри — як ти­пу по­га­ної змі­ша­ної дер­жа­ви, де пер­шо­еле­мен­та­ми змі­ша­н­ня ви­сту­па­ють не­га­тив­ні іпо­ста­сі ви­ще­зга­да­них прин­ци­пів — ти­ра­нії, олі­гар­хії та охло­кра­тії) бу­ла до­сить до­бре опра­цьо­ва­на як на ан­ти­чних, так і на су­ча­сних при­кла­дах. Зре­штою, са­ма ідея «змі­ша­но­го ла­ду» акцен­ту­ва­ла на сві­до­мих зу­си­л­лях для до­ся­гне­н­ня та збе­ре­же­н­ня со­ці­аль­ної гар­мо­нії, й у шля­хти до кін­ця рі­чпо­спо­лит­ських ча­сів не пе­ре­во­ди­ли­ся свої «пра­ве­дни­ки», які вста­ва­ли «три­ма­ти не­бо», ду­ма­ли про «на­пра­ву»-вдо­ско­на­ле­н­ня дер­жа­ви і не да­ва­ли про­е­кту са­мо­зни­щи­ти­ся.

От­же, те­о­ре­ти­чний фун­да­мент по­лі­ти­чно­го ла­ду Ре­чі По­спо­ли­тої був мі­цний. А йо­го твор­ці-ре­во­лю­ціо­не­ри — ді­я­чі ек­зе­ку­цій­но­го ру­ху (з пі­ком у се­ре­ди­ні ХVI ст.) і гур­ток «за­мой­щи­ків» (по­лі­ти­чне угру­по­ва­н­ня геть­ма­на-кан­цле­ра Яна За­мой­сько­го (1542 — 1605)) сто­я­ли на ви­со­ті ви­мог­свог о ча­су. Це за­свід­чив і між­на­ро­дний ре­зо­нанс їхньої ді­яль­но­сті, вклю­че­н­ня «поль­сько­го при­кла­ду» до хре­сто­ма­тій по­лі­ти­чної те­о­рії за­галь­но­єв­ро­пей­сько­го зна­че­н­ня (ла­ти­но­мов­ні тво­ри рі­чпо­спо­лит­ських ми­сли­те­лів по всій Єв­ро­пі чи­та­ли вель­ми ува­жно — кла­си­чний при­клад: Жан Бо­ден і Гу­го Гро­цій як чи­та­чі-ана­лі­ти­ки Ан­джея Фрич-Мо­джев­сько­го). І до сьо­го­дні «осьо­вий» ста­тус ХVI ст. (та­кий со­бі на­ціо­наль­ний ана­ло­ган­ти­чног о «зо­ло­то­го ві­ку» і бі­блій­ної «свя­щен­ної істо­рії») ли­ша­є­ться від­чу­тним як у фа­хо­вій поль­ській істо­рі­о­гра­фії, так і в істо­ри­чній пам’яті по­ля­ків за­га­лом (цей на­род при­ро­дно має най­біль­ший сен­ти­мент до рі­чпо­спо­лит­сько­го про­е­кту).

На жаль, де­мо­кра­тія-гмі­но­влад­ство — пі­сля по­раз­ки ро­ко­шу, за­ко­ло­ту 1606 — 1608 рр. під про­во­дом Ми­ко­лая Зе­бжи­дов­сько­го (1553— 1620), лі­де­ра «за­мой­щи­ків» по смер­ті кан­цле­ра Я. За­мой­сько­го) — та­кож по­сла­би­ла­ся. Трі­умф ари­сто­кра­тії («ко­ро­лев’ят») — на якийсь час і не на всьо­му рі­чпо­спо­лит­сько­му про­сто­рі — зу­пи­ни­ла Ко­за­цька ре­во­лю­ція се­ре­ди­ни ХVII ст., але со­юз ари­сто­кра­тів-олі­гар­хів із зов­ні­шні­ми мо­нар­хі­я­ми-ти­ра­ні­я­ми, зре­штою, на­дов­го мар­гі­на­лі­зу­вав де­мо­кра­ти­чну скла­до­ву по­бу­до­ви су­спіль­ства.

Ці­ка­во від­зна­чи­ти, що укра­їн­ці вель­ми при­мі­тні се­ред твор­ців і по­пу­ля­ри­за­то­рів рі­чпо­спо­лит­сько­го про­е­кту від са­мо­го йо­го по­ча­тку. За­хі­дно­укра­їн­ські зем­лі су­сі­ди­ли із то­го­ча­сним сто­ли­чним ре­гіо­ном (Ма­ло­поль­щею із цен­тром у Кра­ко­ві), і со­юз ма­ло­поль­ської та ру­ської (=Ру­сько­го воє­вод­ства) шля­хти не раз до­вів свою по­лі­ти­чну ефе­ктив­ність. Холм­щи­на ж, че­рез від­су­тність тут по­ту­жних «при­ро­дних» ма­гна­тів (мі­сце­ві ру­ські кня­зів­ські ди­на­стії на той час уже ви­га­сли), вза­га­лі пре­тен­ду­ва­ла на ста­тус іде­аль­но­го ан­кла­ву ре­во­лю­ціо­не­рів (із її се­ре­дньої шля­хти ви­йшло чи­ма­ло взір­це­вих рі­чпо­спо­лит­ських гро­ма­дян і три­бу­нів шля­хет­сько­го «на­ро­ду»). Не за­бу­вай­мо, що й пер­ший уні­вер­си­тет-ака­де­мія «для Ру­сі» за­сно­ва­но у Холм­ській зем­лі (в За­мо­сті 1595 р.).

Від­чу­т­тя ко­ло­ні­аль­но­го ста­ту­су і три­ва­ло­го упо­слі­дже­н­ня на зем­лях до­лю­блін­ської ко­рон­ної Ру­сі (дав­ньо­го до­ме­ну ко­ро­лів Га­ли­цьких) та­кож ро­би­ло з мі­сце­вої шля­хти ве­ли­ких ен­ту­зі­а­стів ре­во­лю­цій­них уні­вер­са­ліст­ських га­сел рів­но­сті в ме­жах шля­хет­сько­го на­ро­ду. Як тут не зга­да­ти пе­ре­ми­шля­ни­на Ста­ні­сла­ва Орі­хов­сько­го­Ро­ксо­ла­на (1513 — 1566) — на­пев­но, най­яскра­ві­шо­го «ру­си­на» се­ред ран­ніх іде­о­ло­гів шля­хет­ської ре­во­лю­ції. А ко­ло «за­мой­щи­ків» ви­су­ну­ло кра­сно­мов­но­го обо­рон­ця прав Ру­сі-Укра­ї­ни у рі­чпо­спо­лит­сько­му про­е­кті — Яна-Ща­сно­го Гер­бур­та (1567 — 1616), з цьо­го се­ре­до­ви­ща ви­йшов і бі­скуп-ко­за­ко­філ Йо­сип Ве­ре­щин­ський (1530 — 1598). Чи­ма­ло шля­хти­чів укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня зро­би­ли бли­ску­чі кар’єри в Ре­чі По­спо­ли­тій, по­сів­ши най­ви­щі уря­до­ві ща­блі (Мо­на­стир­ські-Язло­ве­цькі, Жол­кев­ські, Да­ни­ло­ви­чі).

Рі­чпо­спо­лит­ське при­ча­стя за­хі­дно­укра­їн­ських зе­мель зі­гра­ло го­лов­ну роль у «екс­пор­ті ре­во­лю­ції» — по­лю­блін­сько­му (пі­сля 1569 р.) при­ще­плен­ні здо­бу­тків шля­хет­ських ре­во­лю­ціо­не­рів на но­вій ко­рон­ній Ру­сі-Укра­ї­ні (у Бра­цлав­сько­му, Во­лин­сько­му, Ки­їв­сько­му, а з 1635 р. і но­во­утво­ре­но­му Чер­ні­гів­сько­му воє­вод­ствах). Утім, тут «учні» схо­ті­ли пе­ре­вер­ши­ти «вчи­те­ля» і 1648 р. роз­по­ча­ли свою вла­сну — Ко­за­цьку ре­во­лю­цію.

Продовження. За­кін­че­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія та Я»

* Ори­гі­наль­ний образ Ре­чі По­спо­ли­тої як на­тя­гну­то­го лу­ка вжи­тий у тво­рі пап­сько­го нун­ція Кла­у­діо Ран­го­ні (1559 — 1621), пи­са­но­му за ча­сів роз­кві­ту рі­чпо­спо­лит­сько­го про­е­кту.

ФО­ТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Па­но­ра­ма Ста­ро­го Кра­ко­ва, цен­тру істо­ри­чної «Ма­лої Поль­щі». Со­юз ма­ло­поль­ської та ру­ської шля­хти не раз до­во­див свою впли­во­вість

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.