Олег НАУМОВ: «Ду­же ва­жли­во не по­чу­ва­ти се­бе ге­ро­єм»

За­снов­ник Му­зею укра­їн­сько­го жи­во­пи­су — про ми­сте­цтво, бі­знес та мрії

Den (Ukrainian) - - Культура - Дмитро ДЕ­СЯ­ТЕ­РИК, «День» Дні­про — Ки­їв

Оле­гНА­У­МОВ на­ро­див­ся 2 трав­ня 1961 р. в Дні­про­пе­тров­ську. За­кін­чив При­дні­пров­ську дер­жав­ну ака­де­мію бу­дів­ни­цтва та ар­хі­те­кту­ри за фа­хом «ін­же­нер-те­хно­лог». З 1991 р. пра­цю­вав на дні­про­пе­тров­сько­му те­ле­ба­чен­ні про­дю­се­ром ін­фор­ма­цій­них та до­ку­мен­таль­них про­грам. Ство­рив про­сві­тни­цький те­ле­про­ект «Ен­ци­кло­пе­дія», що охо­плює рі­зні сфе­ри істо­рії, на­у­ки й ми­сте­цтва, та цикл про­грам «Гар­мо­нія кла­си­ки».

Оле­гНа­у­мов є ав­то­ром ідеї та вла­сни­ком те­ле­ка­на­ла English Club TV, який уже дев’ять ро­ків, спи­ра­ю­чись на до­свід сві­то­вих фа­хів­ців, ство­рює на­вчаль­ний ві­део­кон­тент для ви­кла­да­н­ня ан­глій­ської мо­ви. 2013 ро­ку за­сну­вав Му­зей укра­їн­сько­го жи­во­пи­су в Дні­прі.

Ми­ну­ло­го ти­жня са­ме в цьо­му Му­зеї від­кри­ла­ся без­пре­це­ден­тна ви­став­ка зна­но­го ки­їв­сько­го, укра­їн­сько­го ху­до­жни­ка Ма­твія Вайс­бер­га (див. «День» від 7 кві­тня ц. р.). Пі­сля ім­пре­зи Олег Ген­на­ді­йо­вич від­по­вів на мої за­пи­та­н­ня.

— Як ви при­йшли до та­кої не­про­стої спра­ви?

— Для ме­не з са­мо­го ди­тин­ства му­зей був мі­сцем, яке не­мо­жли­во ство­ри­ти: ма­са тво­рів ми­сте­цтва, ви­со­кі сте­лі, цар­ські по­кої, кар­ти­ни ве­ли­ких май­стрів, ста­ро­жи­тно­сті. Але пі­сля пев­но­го ета­пу ко­ле­кціо­ну­ва­н­ня кар­тин при­йшла дум­ка-ви­клик — зро­би­ти не­мо­жли­ве мо­жли­вим. Це як ко­смі­чний ко­ра­бель по­бу­ду­ва­ти. Ось Ілон Маск це зміг, бо мав ре­сур­си. В ме­не бу­ли ре­сур­си на свій « ко­ра­бель » . Наш му­зей за­сно­ва­но три ро­ки то­му, а Дні­пров­сько­му обла­сно­му ху­до­жньо­му — по­над сто ро­ків. Про­те во­ни по­чи­на­ли з 67 ро­біт, а в нас бу­ло до 300, тож я ска­зав со­бі: «Не бій­ся, ро­би!» За­раз уже ма­є­мо за­га­лом близь­ко 3000 і про­дов­жу­є­мо по­пов­ню­ва­ти ко­ле­кцію. Я вже на­віть не мо­жу ска­за­ти, що я той ко­ле­кціо­нер, яким був ко­лись. —А в чо­му ві­дмін­ність? — То­ді я був лю­ди­ною без му­зею, без орен­до­ва­них при­мі­щень, без спів­ро­бі­тни­ків, без пла­ти за ко­му­наль­ні по­слу­ги, без кло­по­тів що­до ре­став­ра­ції, оформ­ле­н­ня ро­біт, про­ве­де­н­ня ви­став­ко­вої ді­яль­но­сті, ле­кцій то­що. У нас ре­сур­си йдуть на це, а не на за­ку­пів­лю. До­ве­ло­ся оби­ра­ти: ми або ди­на­мі­чний май­дан­чик, або ко­ле­кціо­не­ри, які на це не ви­тра­ча­ю­ться.

— Як Ко­щій, що над зла­том ча­хне.

— Так, я знаю та­ких па­нів, які а) бо­я­ться по­ка­за­ти те, що ма­ють; b) не хо­чуть ді­ли­ти­ся з гля­да­чем і с) не хо­чуть ви­тра­ча­ти гро­ші на пу­блі­чність, на утри­ма­н­ня мі­сця, де лю­ди мо­жуть при­йти і по­ди­ви­ти­ся. Спра­ва не в ко­ле­кції, а в цьо­му ві­чно­му за­пи­тан­ні: що ти лю­биш — ми­сте­цтво у со­бі чи се­бе в ми­сте­цтві? Ду­же до­по­ма­гає. Ста­виш йо­го со­бі й одра­зу по­вер­та­є­шся в нор­маль­не рі­чи­ще.

— А на вас не ди­ви­ли­ся, як на бі­лу во­ро­ну?

— Ди­ви­ли­ся, див­ля­ться і бу­дуть ди­ви­ти­ся. В ме­не є друг, який так і ка­же: « Ти ду­же див­ний. Від­крив му­зей. Тре­ба ще ро­зі­бра­ти­ся, на­що во­но то­бі. Ма­ши­ни в те­бе не­має, а му­зей є. Ось як це? Я не ро­зу­мію. На­ві­що ти це ро­биш? » — « Бо це куль­ту­ро­ло­гі­чний про­ект» — «Ну, не хо­чеш го­во­ри­ти — не ка­жи » . ( Смі­є­мо­ся.) На­справ­ді є осо­бли­ве від­чу­т­тя у лю­ди­ни, яка ба­чить справ­жнє ми­сте­цтво. Ось від­кри­ла­ся ви­став­ка Ма­твія Вайс­бер­га, і ко­ли я по­ба­чив у одній за­лі йо­го оби­дві « Сті­ни » та ін­ші йо­го ро­бо­ти, то по­вто­рив ту фра­зу, яку сво­го ча­су ска­зав Марк Ро­тко, за­кін­чив­ши свою зна­ме­ни­ту ка­пли­цю еку­ме­ні­чної цер­кви в Х’ юсто­ні: « Я ство­рив мі­сце». То­чні­ше, в да­но­му ра­зі те, що Вайс­берг­при­віз, на­но­во ство­ри­ло це мі­сце. Я був на­віть у пев­но­му шо­ку від то­го, як ор­га­ні­чно по­єд­ну­ю­ться йо­го ро­бо­ти з на­шим про­сто­ром. Я під ве­ли­ким вра­же­н­ням, бо да­ле­ко не всі ав­то­ри тут спра­цьо­ву­ють.

— За яки­ми кри­те­рі­я­ми ви від­би­ра­є­те ро­бо­ти в ко­ле­кцію?

— Го­лов­ний прин­цип — не ста­ва­ти в чер­гу, не га­ня­ти­ся за ма­лень­ким Рє­пі­ним чи Ай­ва­зов­ським тре­тьо­го еше­ло­ну, не рів­ня­ти­ся на ба­га­тих ко­ру­пціо­не­рів, а спро­бу­ва­ти ство­ри­ти, хай на­віть на мі­сце­во­му рів­ні, мі­сце, де є зна­чу­щі ми­тці Дні­пра, які мо­гли би ма­ти свою екс­по­зи­цію. Той же Ге­ор­гій Чер­няв­ський. Зав­дя­ки йо­го ро­ди­ні в нас йо­го най­біль­ше зі­бра­н­ня — 156 ро­біт, і ми цим пи­ша­є­мо­ся. Або В’яче­слав Хо­ва­єв, учень Іса­а­ка Брод­сько­го, — теж най­біль­ше зі­бра­н­ня, 80 по­ло­тен і 300 ар­ку­шів гра­фі­ки. Ігор Єр­мо­лов — вра­жа­ю­чий екс­пре­сіо­ніст; був ви­бір: чи йо­го ро­бо­ти роз’їду­ться по сві­ту, чи ли­ша­ться тут. До­ве­ло­ся бра­ти кре­дит, щоб ви­ку­пи­ти йо­го спа­док. Ві­ктор Ма­тю­шен­ко, Фе­дір Пав­лен­ко... Вда­ло­ся зі­бра­ти сер­йо­зну до­бір­ку дні­пров­ської шко­ли. Я пи­ша­ю­ся всі­ма. З ху­до­жньо­го учи­ли­ща при­хо­дять сту­ден­ти, і ми їм це пе­ре­да­є­мо. Мрі­є­мо ста­ти №1 са­ме в цій ца­ри­ні. Є пре­кра­сні хар­ків­ська, ки­їв­ська, оде­ська, львів­ська і за­кар­пат­ська шко­ли, а дні­пров­ська, яка гри­мі­ла в 1960 — 1970-ті, за­раз по­тре- бує під­трим­ки. Але ве­ли­ких ам­бі­цій не­має — мов­ляв, хо­че­мо ма­ти цьо­го ху­до­жни­ка, бо іме­ни­тий. Го­лов­не — не ім’я, а ми­сте­цтво. Во­но ні­ко­ли не під­ве­де.

— Ли­ша­ти­ме­те­ся на мі­сце­во­му рів­ні?

— Зві­сно, бу­де­мо роз­ши­рю­ва­ти­ся. На­зва зо­бов’ язує. Бу­де­мо зби­ра­ти Укра­ї­ну. Дні­пров­ська шко­ла — ли­ше пер­ший крок. Дру­гий етап — ми по­ча­ли про­во­ди­ти ви­став­ки сто­ли­чних ху­до­жни­ків. На­віть рік ки­їв­ської шко­ли ого­ло­си­ли, і ко­ле­кція по­пов­ню­є­ться їхні­ми ро­бо­та­ми.

— Ну, все ж та­ки ві­до­мі іме­на, пов’ яза­ні з Дні­пром, є. Той та­ки скуль­птор Ва­дим Сі­дур — шко­ла, в якій він учив­ся, роз­та­шо­ва­на пря­мо на­про­ти вас.

— Цьо­го ро­ку вла­шту­є­мо дні Сі­ду­ра, впер­ше, на день йо­го на­ро­дже­н­ня. На­дру­ку­є­мо ка­та­лог, зні­ме­мо фільм. Чу­до­вий скуль­птор Оле­ксій Вла­ди­ми­ров про­ве­де дво­ти­жне­вий пле­нер зі сво­ї­ми дру­зя­ми та учня­ми, від­кри­є­мо йо­го ви­став­ку.

— Тож, ви­ба­чте за ви­со­кий стиль, у чо­му ва­ша мі­сія?

— Зі­бра­ти та збе­рег­ти. І пе­ре­да­ти на­сту­пним по­ко­лі­н­ням. До­бре, якщо на стар­ті мо­жна від­сте­жи­ти та­лант, але це біль­ше га- ле­рей­на спра­ва, з про­су­ва­н­ням і про­да­жа­ми. А про­да­жі — це не зов­сім му­зей­ний про­філь, хо­ча ми, мо­же, ще до цьо­го пі­ді­йде­мо. По­трі­бні ін­ші лю­ди, ін­ша енер­ге­ти­ка. Про­да­ва­ти тут — май­же без­глу­здо, в Ки­є­ві ще мо­жли­во, а в Дні­прі — ні, не ку­пу­ють, не той час. Мо­же, тре­ба ще вмі­ти про­да­ва­ти, але бу­ти цир­ко­вою ко­ня­чкою, на­ма­га­ти­ся спо­до­ба­ти­ся — не ба­чу сен­су. Ме­ні лег­ше по­да­ру­ва­ти ро­бо­ту, аніж про­да­ти її. Є окре­ма про­фе­сія, на­віть по­клик — спо­ді­ва­ю­ся, зна­йду­ться в нас лю­ди. Бо гро­ші по­трі­бні по­стій­но. Ми зав­жди у зби­тках як куль­ту­ро­ло­гі­чний про­ект. — Звід­ки у вас, вла­сне, ко­шти? — Ми ство­рю­є­мо осві­тні про­гра­ми — «Ан­глій­ський клуб», «Ен­ци­кло­пе­дія», во­ни про­да­ю­ться на ТБ. І остан­нім ча­сом мі­сто по­ча­ло бра­ти участь у ря­ді про­е­ктів — зокре­ма, є про­гра­ма ме­ра «Куль­тур­на сто­ли­ця», яка під­три­мує куль­ту­ро­ло­гі­чні іні­ці­а­ти­ви. Ві­дра­дно, що гро­ма­да по­ча­ла ро­зу­мі­ти ва­жли­вість цьо­го. А ось при­ва­тна іні­ці­а­ти­ва — не знаю, як під­сту­пи­ти — ма­буть, бо­ю­ся від­мо­ви, то­му на­ма­га­ю­ся ро­би­ти все сам, що­би на­да­лі не спо­ді­ва­ти­ся і не роз­ча­ро­ву­ва­ти­ся. Ма­буть, та­ки тре­ба на­бра­ти­ся смі­ли­во­сті. Спо­ді­ва­ю­ся, ко­лись про­ки­ну­ться спон­со­ри і ме­це­на­ти — лю­ди, які за­хо­чуть по­бу­ду­ва­ти со­ці­аль­ну стру­кту­ру.

— На­скіль­ки це за­га­лом важ­ко са­ме в Дні­прі?

— Вза­га­лі, не важ­ко. Як ска­же­те — так і бу­де. Ска­же­те «важ­ко» — бу­де важ­ко, ска­же­те «лег­ко» — бу­де лег­ко. Я вва­жаю, що світ зав­жди нам ка­же «так». Мі­сто в цьо­му пла­ні не­про­сте, дій­сно, у нас кіль­кість га­ле­рей на по­ря­док мен­ше, ніж у ін­ших ве­ли­ких мі­стах. Бі­зне­сом я за­йма­ю­ся, аби за­ро­бля­ти для ми­сте­цтва. Моє зав­да­н­ня — шу­ка­ти гро­ші, пар­тне­рів. Це чи­сто про­дю­сер­ська річ, гра в дов­гу. Ми від­кри­ли вже три му- зеї: окрім жи­во­пи­су, ще уні­каль­ний му­зей япон­ської гра­вю­ри — близь­ко 400 ро­біт ХVIII — ХIХ сто­літь, по­тім му­зей ху­до­жньої ема­лі — близь­ко 250 екс­по­на­тів, при­чо­му де­які з них ство­ре­ні ві­до­ми­ми ху­до­жни­ка­ми, що пра­цю­ва­ли в на­шій май­стер­ні. Є та­кож май­стер­ня гра­фі­ки, і ті ро­бо­ти теж ли­ша­ю­ться в му­зеї. А іно­ді це зво­ди­ться до до­по­мо­ги, бо ча­сто при­хо­дять ху­до­жни­ки зі сво­ї­ми про­бле­ма­ми. Всім не до­по­мо­жеш, але бу­ва­ють та­кі ви­пад­ки, ко­ли я про­сто не мо­жу від­мо­ви­ти. Це як кар­ма.

— Хто ви­рі­шує, ко­го ку­пи­ти або ви­ста­ви­ти?

— Мо­жна ска­за­ти, що це я, але в нас є ми­сте­цтво­знав­ці, які мо­жуть на­по­ляг­ти, ска­за­ти ме­ні: «Йо­го тре­ба взя­ти!» або «Ця ро­бо­та гар­на, є в ній стан, від­чу­т­тя». Якщо я на­віть не ба­чу в цю мить, то во­ни ба­чать і під­ка­зу­ють, але за­га­лом я сам зре­штою при­ймаю рі­ше­н­ня.

— До­слі­дни­цька ро­бо­та у вас ве­де­ться?

— На­ша ди­ре­ктор­ка з на­у­ко­вої ро­бо­ти, най­по­ва­жні­ший спів­ро­бі­тник, яка по­над 40 ро­ків у му­зей­ній спра­ві — Людмила Твер­ська, — по­стій­но ве­де до­слі­дже­н­ня й пи­ше статті. Ми зби­ра­є­мо бі­бліо­те­ку. Зві­сно, на все ко­штів не ви­ста­чає. Але ду­же ва­жли­во не по­чу­ва­ти­ся ге­ро­єм. — Чо­му? — Бо від­чу­т­тя ге­ро­ї­зму ство­рює ге­ро­ї­чні си­ту­а­ції, тоб­то стан по­до­ла­н­ня, бо­роть­би. А на­ше зав­да­н­ня — до­ся­га­ти сво­єї ме­ти без зай­вої су­є­ти і бо­роть­би за мі­сце під сон­цем. Це фі­ло­со­фія, так. Але пер­ше сло­во — це ко­ман­да. Про­фе­сій­на, актив­на, все­ви­дю­ща.

— Як для лю­ди­ни з та­ким ве­ли­ким го­спо­дар­ством, ви дій­сно ви­гля­да­є­те роз­сла­бле­ним і спо­кій­ним.

— Бо ко­ман­да в ме­не хо­ро­ша... Все одно сто­лі­тні му­зеї зав­жди бу­дуть ста­ви­ти­ся до нас від­по­від­но, ми зав­жди бу­де­мо на 100 ро­ків мо­лод­ши­ми. То­му пра­гне­мо зайня­ти та­ку по­зи­цію, щоб сто­я­ти не за ни­ми, а по­руч із ни­ми. Тре­ба зна­йти свою уні­каль­ність. Ми її зна­йшли, я її за­раз вам озву­чу­ва­ти не бу­ду, але це до­ро­га зав­довж­ки в ро­ки. То­ді й пі­діб’ємо під­сум­ки. — Тож які ва­ші пла­ни? — Те, що я го­во­рив, — про­во­ди­ти ви­став­ки рі­зних шкіл і ав­то­рів Укра­ї­ни. А зго­дом — і з-за кор­до­ну. Аби під­три­му­ва­ти інтерес мі­стян до ми­сте­цтва. Тут не­має ні­чо­го ви­да­тно­го, це за­хо­пли­ва, а то­му лег­ка ро­бо­та. Я би вза­га­лі ка­зав не про пла­ни, бо це зву­чить якось су­хо й бу­ден­но, а швид­ше про мрію. Я хо­тів би зна­йти спо­сіб, як зби­ра­ти сві­то­вий су­ча­сний жи­во­пис, пра­цю­ва­ти з ни­ні­шні­ми, су­ча­сни­ми ав­то­ра­ми. Бу­ти все жи­т­тя в дні­пров­ській шко­лі — це пре­кра­сно, але тре­ба роз­ви­ва­ти­ся. Ар­ген­тин­ський, чи­лій­ський, бра­зиль­ський, ке­ній­ський, ко­рей­ський жи­во­пис, ми­сте­цтво ав­стрій­ських або­ри­ге­нів... Не ка­жу­чи вже про Єв­ро­пу. За­дум­ки вже є. Але тут ду­же ва­жли­во не на­дри­ва­ти­ся, тим па­че не мо­жу со­бі до­зво­ли­ти олі­гар­хі­чний спо­сіб зби­ра­н­ня. То­му зна­йде­мо більш еле­ган­тне рі­ше­н­ня. Я знаю, як це ро­би­ти.

— На­о­ста­нок — за­хо­пле­н­ня по­за ро­бо­тою у вас є?

— Му­зей — це не ро­бо­та. Це моя при­страсть, моє за­хо­пле­н­ня.

ФО­ТО НА­ДА­НО АВ­ТО­РОМ

Оле­гНа­у­мов (на фо­то лі­во­руч) на від­крит­ті ви­став­ки Ма­твія Вайс­бер­га

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.