ТАЄМНИЦI за­лі­со­чів­ських цер­ков

На Рів­нен­щи­ні збе­ре­же­но уні­каль­ний зра­зок во­лин­сько­го ба­ро­ко

Den (Ukrainian) - - Наприкінці «дня» - Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк

Біль­шо­сті ві­до­мий Свя­то-Стрі­тен­ський храм, бо він — над са­мим шля­хом, який ве­де до древ­ньої Оли­ки і чи­їм пе­ред­мі­стям і єЗа­лі­со­че. Храм єпам’яткою ар­хі­те­кту­ри на­ціо­наль­но­го зна­че­н­ня, йо­го зве­ли 1784 ро­ку не ли­ше як куль­то­ву, а й як спо­ру­ду обо­рон­но­го зна­че­н­ня. То­му сті­ни у ньо­му ма­ють тов­щи­ну від пів­то­ра до чо­ти­рьох ме­трів! По­руч про­хо­ди­ли ва­ли, яки­ми Оли­ка від­го­ро­джу­ва­ла­ся від не­при­я­те­лів, не­по­да­лік сто­їть до­бре збе­ре­же­на Лу­цька бра­ма, в яку в’їжджа­ли, щоб по­тра­пи­ти в Оли­ку. На­віть під са­мою цер­кви­цею єпід­зем­ні хо­ди, які, за пе­ре­ка­за­ми, ве­ли не тіль­ки до се­ре­дньо­ві­чно­го оли­цько­го ко­сте­лу чи кня­зів­сько­го зам­ку, а й на око­ли­ці мі­сте­чка.

■ Ни­ні­шній на­сто­я­тель Свя­то- Стрі­тен­сько­го хра­му отець Пав­ло Шма­тюк говорить, що сам у під­ва­лі цер­кви ба­чив під­зем­ний хід, яким тро­хи про­су­нув­ся впе­ред, але да­лі він був за­си­па­ний. А йо­го по­пе­ре­дник про­то­і­єрей Да­мі­ан Фі­ськов, ко­трий на цій па­ра­фії про­слу­жив по­над 50 ро­ків, роз­ка­зу­вав про ін­ший хід, який, аби не бу­ло спо­ку­си шу­ка­чам скар­бів, пе­ре­кри­ли бе­тон­ною пли­тою...

■ Храм єу­ні­каль­ним зраз­ком во­лин­сько­го ба­ро­ко, сво­єю по­явою зав­дя­чує зна­ме­ни­тій кня­зів­ській ро­ди­ні Ра­дзи­віл­лів, у ньо- му збе­ре­гли­ся до­вер­ше­на де­рев’яна рі­зьба на кі­о­тах, іко­но­стас — ро­ве­сник хра­му, де два ан­ге­ли так зо­бра­же­ні, на­че ру­ка­ми під­три­му­ють іко­ну «Бла­го­ві­ще­н­ня»... Свою істо­рію ма­є­хра­мо­ва іко­на свя­ти­те­ля і чу­до­твор­ця Ми­ко­лая. Ко­ли під час по­же­жі, що тра­пи­ла­ся чи то у рік спо­ру­дже­н­ня хра­му, чи в на­сту­пний (то­чно не­ві­до­мо), упав ку­пол, він одно­зна­чно мав по­шко­ди­ти і цей свя­тий образ. Але ди­вом іко­на без жо­дно­го по­шко­дже­н­ня опи­ни­ла­ся в аро­чці збо­ку, в то­му мі­сці, на яко­му во­на і до­те­пер, во­на єо­дніє ю з най­ша­но­ва­ні­ших па­ра­фі­я­на­ми. Пе­ред іко­ною, ка­же отець Пав­ло, най­біль­ше мо­ля­ться, пе­ред нею най­ча­сті­ше став­лять сві­чки, лю­ди від­чу­ва­ють бла­го­дать і по­міч свя­ти­те­ля Ми­ко­лая, і ця ві­ра пе­ре­да­є­ться з по­ко­лі­н­ня у по­ко­лі­н­ня за­лі­со­чів­ських ро­дин.

■ У ста­ре­зній ша­фі в цер­кві ни­ні­шній свя­ще­ник, ко­ли при­йшов на па­ра­фію, від­шу­кав ба­га­то ці­ка­вих ма­те­рі­а­лів з істо­рії хра­му — За­лі­со­чо­го та Оли­ки. Зокре­ма — ру­ко­пи­сну кни­гу отця Ми­ко­лая Чер­він­сько­го, який слу­жив тут у кін­ці ХІХ сто­лі­т­тя, опис цер­ков­но­го май­на 1937 ро­ку. І са­ме в остан­ньо­му єде­таль­ні ві­до­мо­сті про ін­шу за­лі­со­чів­ську цер­кву, Хре­сто­во­здви­жен­ську. Ця де­рев’яна цер­кви­ця ни­ні опи­ни­ла­ся у від­да­ле­но­му за­ку­тку пе­ре­на­си­че­но­го мо­ги­ла­ми мі­сце­во­го кла­до­ви­ща, се­ред ста­ре­зних по­хи­ле­них хре­стів, ви­со­че­зних де­рев, які ба­га­то чо­го ба­чи­ли на сво­є­му ві­ку. На­пев­но, тут на­віть тро­хи й мо­то­ро­шно пе­ре­бу­ва­ти, се­ред цьо­го ві­чно­го спо­кою й ві­чної ти­ші.

■ Уро­дже­нець За­лі­со­чо­го, фі­зик за фа­хом і до­слі­дник рі­дно­го краю Ві­ктор Жов­тян­ський, який ви­дав уже не одне до­слі­дже­н­ня, говорить, що бі­ля ці­єї цер­кви по­хо­ва­ні свя­ще­ни­ки, які у ній слу­жи­ли, зокре­ма Іо­ан Ли­си­цький. За ка­но­на­ми, під її вів­та­рем мав би зна­йти спо­кій і бу­дів­ни­чий хра­му, уні­ат­ський свя­ще­ник Фе­дір За­но­зов­ський. Ві­до­мо,що він за­по­вів на бу­дів­ни­цтво хра­му 5 ти­сяч зо­ло­тих. Над две­ри­ма цер­кви­ці й ни­ні до­бре ви­дно ви­па­ле­ні ци­фри, да­ту спо­ру­дже­н­ня: 1820 рік. Зав­жди, ко­ли бу­ва­ла бі­ля ці­єї цер­кви­ці, адже у За­лі­со­чо­му жи­ве ро­ди­на мо­го чо­ло­ві­ка, що­ра­зу від­чу­ва­ла по­дих ві­ків: це ж фран­цу­зи у 1812 ро­ці бо­ло­та­ми проби­ра­ли­ся до Мо­скви, а на Во­ли­ні, в ма­лень­ко­му се­лі, та­кий храм спо­ру­ди­ли!

■ Опі­сля, зви­чай­но, йо­го освя­ти­ли як пра­во­слав­ний, ще в 60-х ро­ках ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя тут збе­рі­га­ло­ся де­яке цер­ков­не на­чи­н­ня, бу­ли іко­ни. Пер­ві­сно він мав три­яру­сний іко­но­стас, іко­ни тут бу­ли пи­са­ні на по­ло­тні. На по­ло­тні був на­пи­са­ний і хра­мо­вий образ Во­здви­же­н­ня Че­сно­го і Жи­во­твор­но­го хре­ста Го­спо­дньо­го. Бу­ли й іко­ни, про які ме­ні осо­би­сто роз­по­від­а­ла по­кій­на вже за­лі­со­чів­ська ма­ту­шка Світлана — дру­жи­на отця Да­мі­а­на. Ко­ли на­ста­ли бо­го­бор­чі ча­си, храм уже дав­но не ді­яв, але все­ре­ди­ні пра­кти­чно був збе­ре­же­ний. «Ключ мав мій ба­тю­шка, але при­йде вран­ці у цер­кву, про­від­а­ти її, по­вер­та­є­ться і ка­же: «Ще одні­єї іко­ни не­має!» За ніч во­ни звід­ти зни­ка­ли, хтось цер­кву від­чи­няв і брав їх. А бу­ли там і обра­зи, пи­са­ні на до­шках. Ча­сти­ну отець Дем’ян пе­ре­ніс у дзві­ни­цю бі­ля Стрі­тен­сько­го хра­му, але і звід­ти во­ни ку­дись зни­кли», — при­га­ду­ва­ла ма­ту­шка. Той «хтось», хто мав клю­чі від хра­му, зві­сно, не був по­до­ро­жній, за­їжджий, швид­ше це бу­ли пред­став­ни­ки «ор­га­нів», які мо­гли не бо­я­ти­ся та­ке тво­ри­ти, але й ро­зумі­ли цін­ність ви­кра­де­но­го. А отець Дем’ян з ма­ту­шкою сво­єю про­жив скром­не жи­т­тя, не на­дбав і до­бро­тної ха­ти, все храм гля­дів...

■ Цер­кви­ця на за­лі­со­чів­сько­му кла­до­ви­щі, яке бу­ло за­кла­де­но у 1803 ро­ці (ви­йшов цар­ський указ про пе­ре­не­се­н­ня кла­до­вищ за ме­жі на­се­ле­них пун­ктів, аби не бу­ло по­ши­ре­н­ня епі­де­мій, бо хо­ро­ни­ли і пі­сля чу­ми, й ін­ших ін­фе­кцій), ма­ла ще одну та­єм­ни­цю. Десь аж до 90-х ро­ків ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя по­се­ред по­ро­жньо­го обдер­то­го хра­му сто­я­ла... тру­на. Хто по­тім у неї ліг, ку­ди во­на зни­кла, не зна­єі Ві­ктор Жов­тян­ський. Але зна­є­він істо­рію її по­яви. Її тут по­ста­ви­ла ма­ти одно­го з пов­стан­ців, во­я­ка УПА. По­ста­ви­ла, аби мо­лив­ся над нею свя­ще­ник за ду­шу її си­на, щоб са­мі на­мо­ле­ні сті­ни ста­ро­го хра­му спри­я­ли спо­кою йо­го ду­ші. Бо ж по­хо­ва­ла йо­го уно­чі, без свя­ще­ни­ка і без тру­ни... Син, а ро­ди­на жи­ла у се­лі Гор’янів­ка, що су­сі­дить із За­лі­со­чем, за­ги­нув у бою з ен­ка­ве­ди­ста­ми. Ті­ла за­ги­блих — для за­стра­ше­н­ня — ви­ста­ви­ли у се­лі. Ма­ти вно­чі ті­ло ви­кра­ла, у зем­лю за­ри­ла в чо­му був, не мо­жна бу­ло і мо­ги­лу по­зна­чи­ти, а тим біль­ше — по­ста­ви­ти хрест. І ли­ше у 1990-ті ро­ки, ко­ли лю­ди пе­ре­ста­ли бо­я­ти­ся пе­ре­слі­ду­вань за участь в УПА, на мі­сці за­хо­ро­не­н­ня цьо­го юна­ка рі­дні та­ки вста­но­ви­ли хре­ста.

■ На­сто­я­тель Стрі­тен­сько­го хра­му отець Пав­ло Шма­тюк ка­же, що вда­ло­ся йо­му ді­зна­ти­ся і та­ке: у За­лі­со­чо­му бу­ло не два, а на­віть три хра­ми. Той, що на кла­до­ви­щі, Стрі­тен­ський, який ді­яв при всіх вла­дах, і ще бу­ла цер­кви­ця, яка сто­я­ла на па­гор­бі, як їха­ти із За­лі­со­ча у Ді­ди­чі. Про неї вза­га­лі ні­чо­го, крім її існу­ва­н­ня, не ві­до­мо. Та­ка тут зем­ля, пе­ре­пов­не­на істо­рі­єю й та­єм­ни­ця­ми...

ФО­ТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.