У по­шу­ках «зо­ло­то­го ві­ку»-2

ННа­ат­та­а­л­ляя ЯЯККООВВЕЕНН ККОО:: ««ВВ уукк рраа їїннс­сььк­ко­ом­муу ссу­уссп­пііл­лььсстт ввіі ннее ббр­раа кку­ув­ваа ллоо еел­ліі тта­арр нно­о­її ддв­воо рря­яннс­сььк­ко­о­її кку­ул­лььт­ту­ур­рии »»

Den (Ukrainian) - - Актуальне Інтерв’ю - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, фо­то Артема СЛІПАЧУКА, «День»

У пер­шій ча­сти­ні ін­терв’ю (див. ма­те­рі­ал в № 61-62 від 7—8 кві­тня) ві­до­мий істо­рик, про­фе­сор ка­фе­дри істо­рії На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту «Ки­є­во-Мо­ги­лян­ська ака­де­мія» На­та­ля Яко­вен­ко роз­по­від­ає, чо­му укра­їн­ська шля­хет­ська елі­та, по­при свою слу­жбу чу­жо­зем­ним во­ло­да­рям, ро­бить честь на­шо­му ми­ну­ло­му, а ки­їв­ську цер­кву XVII — XVIIІ сто­літь мо­жна ін­тер­пре­ту­ва­ти як осо­бли­вий тип пра­во­слав’я. Про пе­ре­о­сми­сле­н­ня істо­рії ХІХ сто­лі­т­тя як «ви­на­йде­н­ня» укра­їн­сько­го «зо­ло­то­го ві­ку», шля­хти­чів прав­ди­вих та са­мо­зва­них, а та­кож про акту­аль­ні ме­то­до­ло­гії істо­ри­чно­го до­слі­дже­н­ня — чи­тай­те да­лі.

«ЯКЩО ШЛЯ­ХТИЧ ВТРАЧАВ СВОЮ ЧЕСТЬ, ВІН ВТРАЧАВ СА­МО­ГО СЕ­БЕ»

— Па­ні На­та­лю, які іде­а­ли утво­рю­ва­ли мо­раль­ний го­ри­зонт шля­хти­ча й чи ба­чи­те ви «слі­ди» ці­єї шля­хет­ської ети­ки в су­ча­сно­му сві­ті?

— Ні, в су­ча­сно­му сві­ті я та­ких слі­дів не ба­чу. За но­ві­тньої до­би, осо­бли­во впро­довж то­та­лі­тар­но­го ХХ сто­лі­т­тя, ста­рі іде­а­ли пі­шли в не­бу­т­тя за ви­ня­тком хі­ба що ба­зо­вих хри­сти­ян­ських цін­но­стей.

Що ж до шля­хти­ча, то стри­жнем йо­го іден­ти­чно­сті ви­сту­па­ло по­ня­т­тя че­сті, це спо­кон­ві­ку бу­кваль­но ви­сі­ло у по­ві­трі, успад­ко­ву­ва­ло­ся від по­ко­лі­н­ня до по­ко­лі­н­ня, при­чо­му до об’єм­ної ка­те­го­рії че­сті на­ле­жа­ли й ста­рі ри­цар­ські че­сно­ти — від­ва­га, муж ність, вір ність сло ву. Якщо шля­хтич втрачав свою честь, він втрачав са­мо­го се­бе.

Че­рез ан­ти­чні текс­ти, а та­кож че­рез по­лі­ти­чний ди­скурс Ре­чі По­спо­ли­тої (а це був ди­скурс т.зв. зо­ло­тих воль­но­стей) шля­хтич за­сво­ю­вав від­чу­т­тя по­ва­ги до се­бе та сво­єї гро­ма­дян­ської зна­чу­що­сті. Остан­нє в Ре­чі По­спо­ли­тій бу­ло над­зви­чай­но роз­ви­ну­те, адже ін­сти­ту­ти са­мов­ря­ду­ва­н­ня про­йшли там дов­гий і бур­хли­вий про­цес ста­нов­ле­н­ня. Зре­штою, са­ме во­ни зна­чною мі­рою й зу­мо­ви­ли па­ді­н­ня ці­єї кра­ї­ни, бо, як вва­жа­ють, їхня по­я­ва бу­ла, во­че­видь, пе­ред­ча­сною.

— У чо­му по­ля­га­ла роль шля­хти з по­гля­ду дер­жа­во­твор­чих про­це­сів? Адже по­стій­ний ан­та­го­нізм між шля­хтою та ко­ро­лем у Ре­чі По­спо­ли­тій, ма­буть, по­сла­блю­вав дер­жа­ву.

— Річ По­спо­ли­ту тво­рив «по­лі­ти­чний на­род» (са­ме по­ня­т­тя «Річ По­спо­ли­та», зре­штою, ча­сті­ше вжи­ва­ло­ся не на окре­сле­н­ня те­ри­то­рії дер­жа­ви, а на по­зна­че­н­ня усі­єї су­ку­пно­сті шля­хти). Однак ре­аль­ну си­ту­а­цію зав­жди ви­зна­ча­ло те, хто са­ме опи­нив­ся при дво­рі та в чи­їх ру­ках зна­хо­ди­ли­ся ва­же­лі вла­ди, тоб­то на «шля­хет­ський чин­ник» на­кла­да­ли­ся чин­ни­ки пер­со­наль­ні.

Що ж до про­ти­сто­я­н­ня шля­хти й ко­ро­лів, то це про­дукт іде­о­ло­гії «зо­ло­тих воль­но­стей». Ко­ро­лів­ську вла­ду в Ре­чі По­спо­ли­тій тра­кту­ва­ли як «кон­тра­ктну», за мо­де­л­лю за­хі­дної по­лі­ти­чної куль­ту­ри. Ко­ро­ля оби­ра­ла вся шля­хта (в акті еле­кції, на від­мі­ну від сей­мів, міг бра­ти участь ко­жний шля­хтич), і обра­нець пе­ред ко­ро­на­ці­єю під­пи­су­вав зо­бов’яза­н­ня (т.зв. pacta conventa — «при­ся­жні умо­ви») та при­ся­гав їх ви­ко­ну­ва­ти. За ви­сло­вом Ста­ні­сла­ва Орі­хов­сько­го, ко­роль у Ре­чі По­спо­ли­тій — це та­кий со­бі «па­стух дер­жа­ви», яко­го для її охо­ро­ни на­ймає шля­хет­ська спіль­но­та.

Зро­зумі­ло, що ре­а­лії жи­т­тя ча­сто су­пе­ре­чать іде­аль­ним га­слам. По­зи­ція ко­ро­ля не раз роз­хо­ди­ла­ся з по­зи­ці­я­ми шля­хти, про­мо­ви­стим при­кла­дом чо­го мо­же слу­гу­ва­ти вже зга­ду­ва­на цер­ков­на унія 1596 ро­ку. Адже pacta conventa під час ко­жних ви­бо­рів по­вто­рю­ва­ли не­змін­ний пункт про те, що ко­роль зо­бов’язу­є­ться не по­ру­шу­ва­ти прав рі­зно­вір­ців та збе­рі­га­ти між ни­ми мир. Ру­ська шля­хта, яка не при­йма­ла унію, ла­ма­ла на се­ймах спи­си, апе­лю­ю­чи вла­сне до то­го, що ко­роль, під­три­мав­ши унію, по­ру­шив цей за­свід­че­ний при­ся­гою пункт, бо фа­кти­чно втру­тив­ся у спра­ви ві­ри сво­їх під­да­них.

У pacta conventa був та­кож ще один пункт, який тя­жів до дав­ньо­го прин­ци­пу фе­одаль­них вза­є­мин. Мо­ва про т.зв. ius resistendi — «пра­во опо­ру» ва­са­ла сю­зе­ре­но­ві у тих ви­пад­ках, ко­ли він по­ру­шив пра­ва ва­са­ла. Це до­зво­ля­ло за­кон­но ви­йти з-під за­ле­жно­сті — аж до зброй­но­го опо­ру, і шля­хет­ські ан­ти­ко­ро­лів­ські ви­сту­пи ча­сто мо­ти­ву­ва­ли­ся са­ме цим. До ре­чі, ко­за­цьку ре­во­лю­цію її лі­де­ри теж по­ясню­ва­ли як за­кон­ну на під­ста­ві пра­ва опо­ру: ко­роль не обо­ро­нив, хоч як сю­зе­рен му­сив, сво­їх во­ї­нів-ко­за­ків від за­хлан­но­сті ма­гна­тів.

Пі­зні­ше Пи­лип Ор­лик кра­сно­мов­но опи­ше, як Іван Ма­зе­па по­ясню­вав йо­му (важ­ко ска­за­ти, чи так на­справ­ді бу­ло), чо­му він ви­рі­шив пе­ре­йти на бік Кар­ла XII. Ге­тьман мо­ти­вує свої дії тим, що Пе­тро І по­ру­шив дав­ні уго­ди й ко­за­цькі пра­ва, а це озна­чає, що ко­за­ки отри­му­ють пра­во на опір.

— Во­че­видь, мо­сков­ській по­лі­ти­чній елі­ті та­ку ло­гі­ку бу­ло важ­ко зро­зу­мі­ти...

— На те­ре­нах Укра­ї­ни, як і у всій Ре­чі По­спо­ли­тій, па­ну­вав за­хі­дний тип по­лі­ти­чної куль­ту­ри. Крім уже зга­ду­ва­ної кон­тра­ктної при­ро­ди вла­ди це пе­ред­ба­ча­ло існу­ва­н­ня рі­зно­ма­ні­тних са­мов­ряд них оди­ниць. Це мо­гли бу­ти цер­ков­ні стру­кту­ри, шля­хет­ські су­до­ві ін­сти­ту­ції, уні­вер­си­те­ти, а пе­ред­усім са­мов­ря­дні мі­ста, при­чо­му ко­жне та­ке мі­сто бу­ло, по су­ті, ма­лень­кою дер­жа­вою в дер­жа­ві. Мо­сков­ська по­лі­ти­чна куль­ту­ра не зна­ла та­ких форм са­мо­ор­га­ні­за­ції су­спіль­ства.

«НА ПРИКОРДОННІ

БАР’ЄРИ МІЖ СОЦІАЛЬНИМИ ГРУ­ПА­МИ ЗА­ЛИ­ША­ЛИ­СЯ РОЗМИТИМИ»

— Чи бу­ла шля­хта пов­ні­стю за­кри­тим ста­ном? Які со­ці­аль­ні лі­фти існу­ва­ли за тих ча­сів?

— Со­ці­аль­них лі­фтів на рів­ні за­ко­ну не бу­ло. Шля­хта як со­ці­аль­на гру­па за­кри­ва­ла до­ступ до се­бе десь від кін­ця ХV сто­лі­т­тя, а на по­ча­тку ХVІІ сто­лі­т­тя вже бу­ла аб­со­лю­тно за­кри­тим ста­ном. До при­кла­ду, ко­ли за ста­ри­ми пра­ви­ла­ми втра­ча­ла шля­хет­ський ста­тус та осо­ба, яка, осе­лив­шись у мі­сті, «ру­ка­ми ро­би­ла і лі­ктем мі­ря­ла» (тоб­то за­йма­ла­ся ре­ме­слом або тор­гів­лею), то в 1633 ро­ці цю за­са­ду під­си­ли­ли. Від­по­від­на сей­мо­ва кон­сти­ту­ція пе­ред­ба­ча­ла, що шля­хет­ство у та­ких ви­пад­ках на­зав­жди втра­чає не ли­ше сам по­ру­шник, а і йо­го ді­ти.

Але за­кон як ди­шло — на рі­зних те­ри­то­рі­ях він ді­яв по-рі­зно­му. Ска­жі­мо, на при­кор­дон­ній зі Сте­пом Над­дні­прян­щи­ні бар’єри між соціальними гру­па­ми зав­жди за­ли­ша­ли­ся до­сить розмитими. При­мі­ром, се­ля­нин, який про­жив 30 ро­ків у сло­бо­ді й не хо­тів да­лі за­ле­жа­ти від па­на, міг по­ко­за­чи­тись, а мі­ща­нин, якщо він був за­мо­жною лю­ди­ною, міг одру­жи­ти­ся зі шля­хтян­кою й ого­ло­си­ти се­бе шля­хти­чем. Та­ка си­ту­а­ція від­по­від­а­ла як стро­ка­то­сті мі­сце­во­го лю­ду, так і не­без­пе­чним умо­вам жи­т­тя на сла­бо кон­тро­льо­ва­но­му прикордонні Ре­чі По­спо­ли­тої. У спо­кій­ні­ших, вну­трі­шніх ре­гіо­нах дер­жа­ви, ту­те­шні від­хи­ле­н­ня від пра­вил по­зна­ча­ли ба­га­то­зна­чною фор­му­лою: «яко на Укра­ї­ні». Один ко­ло­ри­тний пер­со­наж, га­ря­чий ша­ну­валь­ник «чи­сто­ти» шля­хет­ської кро­ві Ва­лер’ян Не­кан­да Тре­пка, упро­довж 1620—1640-х ро­ків уклав та­ку со­бі «кар­то­те­ку ха­мів» з ін­фор­ма­ці­єю про всіх, хто без­під­став­но ого­ло­сив се­бе шля­хти­чем. Уро­джен­ців Над­дні­прян­щи­ни у кар­то­те­ці Тре­пки ду­же ба­га­то. По­да­лі від при­кор­до­н­ня, на­при­клад, на Во­ли­ні чи в око­ли­цях Льво­ва, ого­ло­си­ти се­бе шля­хти­чем бу­ло на­ба­га­то про­бле­ма­ти­чні­ше, однак вправ­ні аван­тю­ри­сти, розба­га­тів­ши чи втер­шись у ла­ску до по­ту­жно­го ма­гна­та, ро­би­ли це й тут.

— Чи по­го­джу­є­те­ся ви з тим, що по­при кар­ди­наль­ні змі­ни, які при­не­сла з со­бою мо­дер­на ера й пе­ред­усім ХХ сто­лі­т­тя, су­ча­сній лю­ди­ні все ж вла­сти­ва пев­на но­сталь­гія за до­мо­дер­ни­ми ча­са­ми, ко­ли світ, як нам ви­да­є­ться сьо­го­дні, був біль­ше на­пов­не­ний «сми­слом», а люд­ське жи­т­тя бу­ло більш щіль­но впи­са­не в пев­ні мо­раль­ні та со­ці­аль­ні кон­текс­ти?

— Лю­ди­на зав­жди схиль­на шу­ка­ти у ми­ну­ло­му пев­ний «зо­ло­тий вік» — ча­си, ко­ли «все бу­ло до­бре». Ва­рі­ан­ти, ко­ли «бу­ло до­бре», та­кий сте­ре­о­ти­пний спо­сіб ми­сле­н­ня від­рі­зняє у рі­зних су­спіль­ствах та рі­зних кра­ї­нах, але для нас, спад­ко­єм­ців жа­хли­во­го то­та­лі­тар­но­го ХХ сто­лі­т­тя, «зо­ло­тим ві­ком» ло­гі­чно по­стає пе­рі­од, що цьо­му пе­ре­ду­вав. На­при­клад, у ро­сій­ській куль­ту­рі про­тя­гом при­бли­зно остан­ніх двад­ця­ти ро­ків та­ке уяв­ле­н­ня роз­по­всю­ди­ло­ся на дво­рян­ське се­ре­до­ви­ще ХІХ сто­лі­т­тя. При­га­дай­мо, зокре­ма, без­ко­не­чні те­ле­се­рі­а­ли та філь­ми, у цен­трі яких — жи­т­тя шля­хе­тних пер­со­на­жів зі своє­рі­дни­ми пов­сяк­ден­ни­ми, іди­лі­чни­ми, кри­мі­наль­ни- ми чи ін­те­ле­кту­аль­ни­ми про­бле­ма­ми. Це апе­ля­ція до втра­че­ної дво­рян­сько­сті, до «ви­шне­вих са­дів».

Якщо в ро­сій­ській куль­ту­рі «зо­ло­тим ві­ком» слу­гує спадщина кла­си­чної ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри ХІХ сто­лі­т­тя, то в укра­їн­ській куль­ту­рі, на­то­мість, ми ча­сті­ше на­тра­пля­є­мо на спад­щи­ну на­ро­дни­цько­го етно­цен­три­зму — пред­став­ле­н­ня укра­їн­ців як ні­би­то се­лян­ської на­ції. Це озна­чає, що ХІХ сто­лі­т­тя як по­тен­цій­ний «зо­ло­тий вік» мо­де­лю­є­ться в на­шій сві­до­мо­сті на під­ста­ві на­ро­дни­цьких се­лян­ських іде­а­лів: «са­док ви­шне­вий ко­ло ха­ти», кру­то­ро­гі во­ли, до­сві­тки, «Гри­цько ба­сує на ко­ні, Оксана пря­де» і по­ді­бне. Хо­ча в укра­їн­сько­му су­спіль­стві не бра­ку­ва­ло та­кож і елі­тар­ної дво­рян­ської куль­ту­ри!

«ШКІЛЬ­НИЙ ПІДРУЧНИК І ДА­ЛІ ТРАНСЛЮЄ СТЕ­РЕ­О­ТИ­ПИ СТА­РОЇ НА­РО­ДНИ­ЦЬКОЇ ІСТО­РІ­О­ГРА­ФІЇ»

— От­же, ви­вче­н­ня істо­рії укра­їн­ської шля­хти мо­же ста­ти по­штов­хом для пе­ре­о­сми­сле­н­ня?

— Са­ме так. В укра­їн­сько­му ми­ну­ло­му мо­жна від­най­ти скіль­ки зав­го­дно ма­те­рі­а­лів для пред­став­ле­н­ня зов­сім не «се­лян­сько­го» ХІХ сто­лі­т­тя. Адже вла­сне то­ді по­ста­ли шля­хет­ські са­ди­би, ме­шкан­ці яких ціл­ком усві­дом­лю­ва­ли се­бе укра­їн­ця­ми. Та­ки­ми са­ди­ба­ми, при­мі­ром, бу­ла до­сто­ту всі­я­на те­ри­то­рія ко­ли­шньої Ге­тьман­щи­ни, і вла­сне ни­ми ман­дру­вав Та­рас Шевченко.

Чо­му до­сі не вве­де­но цей пласт у по­пу­ляр­ну укра­їн­ську куль­ту­ру? За до­по­мо­гою то­го ж та­ки те­ле­се­рі­а­лу, хай на­віть при­мі­тив­но­го за сю­же­том. Пе­ре­ко­на­на, що це за­ле­жить від тих, хто фор­мує ві­зу­аль­ний образ укра­їн­сько­го ми­ну­ло­го. Як на ме­не, з твор­ця­ми цьо­го по­пу­ляр­но­го, ві­зу­аль­но­го пред­став­ле­н­ня є ду­же ве­ли­кі про­бле­ми. Пер­ша про­бле­ма по­ля­гає в то­му, що во­ни про­сто по­га­но зна­ють укра­їн­ську спад­щи­ну та укра­їн­ську істо­рію. Су­ча­сний шкіль­ний підручник тут не до­по­ма­гає, нав­па­ки, бо ж він і да­лі транслює сте­ре­о­ти­пи ста­рої на­ро­дни­цької істо­рі­о­гра­фії, за якою то­го­ча­сне укра­їн­ське дво­рян­ство бу­ло «зра­дли­вим», адже во­но слу­жи­ло «чу­жій» ім­пе­рії. По-дру­ге, лю­ди, які по­пу­ля­ри­зу­ють укра­їн­ську спад­щи­ну, про­сто вза­га­лі не пе­ре­йма­ю­ться її осми­сле­н­ням, а про ро­зу­мі­н­ня по­тен­цій­но­го впли­ву ство­рю­ва­них ни­ми обра­зів го­ді й го­во­ри­ти.

Чи­ма­ло у цьо­му на­пря­мі ро­бить га­зе­та «День». Що­прав­да, ви по­чи­на­є­те ду­же зда­ле­ку, з Ві­зан­тії та Ки­їв­ської Ру­сі. Зві­сно, лю­ди по­вин­ні зна­ти й це, бо ки­є­во­ру­ські ча­си — пе­рі­од зви­тя­ги і дер­жав­но­сті, яким мо­жна пи­ша­ти­ся. Однак ви­знай­мо, що ХІХ сто­лі­т­тя для на­шо­го су­спіль­ства, на жаль, все ще за­ли­ша­є­ться terra incognita.

З пер­спе­кти­ви ма­со­во­го сприйня­т­тя ки­є­во­ру­ські ча­си та до­ба Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го і те, що бу­ло до неї та не­вдов­зі пі­сля неї, — це ли­ше бар­ви­ста істо­ри­чна кар­тин­ка, не­хай і шля­хе­тна, але ли­ше ле­ген­да. Це не те, до чо­го мо­жна емо­цій­но прив’яза­ти се­бе, як до вла­сно­го ми­ну­ло­го. Тим ча­сом ХІХ сто­лі­т­тя на це на­да­є­ться без тру­дно­щів, адже то­ді жи­ли, ді­я­ли, ра­ді­ли й стра­жда­ли на­ші без­по­се­ре­дні, дося­жні пам’ят­тю пред­ки. Як­би ми хо­ті­ли скон­стру­ю­ва­ти в укра­їн­ській сві­до­мо­сті свій вла­сний кар­кас «зо­ло­то­го ві­ку», за яким но­сталь­гу­ють, бо то­ді «все бу­ло до­бре», то вар­то звер­ну­ти­ся са­ме до ХІХ сто­лі­т­тя.

До сло­ва, ду­же по­пу­ляр­ні за­раз се­ред ба­га­тьох лю­дей ге­не­а­ло­гі­чні роз­шу­ки ся­га­ють якраз дру­гої по­ло­ви­ни ХІХ сто­лі­т­тя. Якщо сьо­го­дні зай­ти до чи­таль­ної за­ли істо­ри­чно­го ар­хі­ву, то не зна­йдеш віль­но­го мі­сця — всю­ди си­дять лю­ди, які ви­вча­ють ме­три­чні кни­ги та шу­ка­ють сво­їх пред­ків. Звід­ки цей ін­те-

рес? Чи він не є пря­мим до­ка­зом то­го, що су­ча­сна лю­ди­на від­чу­ває го­стру по­тре­бу від­най­ти зв’язок між со­бою і «до­бри­ми ча­са­ми»?

Іде­ться, зно­ву ж та­ки, про не­ро­зрив­не по­єд­на­н­ня між те­ри­то­рі­єю та істо­рі­єю. Так, ве­ли­ки­ми кер­ма­ни­ча­ми на­шої кра­ї­ни бу­ли ко­лись Во­ло­ди­мир Ве­ли­кий, Ярослав Му­дрий, Во­ло­ди­мир Мо­но­мах, ін­ші кня­зі, слав­ні геть­ма­ни. Але то­ді жи­ли й мен­ші, зви­чай­ні лю­ди. Де ме­ні по­мі­сти­ти се­бе на цій те­ри­то­рії? Шля­хти­чі ХVII сто­лі­т­тя зна­йшли ви­хід у кон­стру­ю­ван­ні гер­бо­вих ле­генд, за яки­ми та­ко­му-то пред­ку та­ко­го-то ро­ду во­ло­дар-князь на­дав герб за від­ва­гу, і в та­кий спо­сіб бу­ло на­кре­сле­но лі­нію зв’яз­ку між мною, ни­ні­шнім, і ті­єї епо­хою. Те са­ме з ХІХ сто­лі­т­тям — від сьо­го­де­н­ня мо­жна про­ве­сти лі­нію тіль­ки до тих ча­сів, не глиб­ше.

— Ва­ша ро­ди­на та­кож має дво­рян­ське по­хо­дже­н­ня. Чи впли­ну­ло це якось на ва­ше са­мо­усві­дом­ле­н­ня і жит­тє­вий шлях?

— Ме­ні при­ще­пи­ли з ди­тин­ства, що я маю по­во­ди­ти се­бе на­ле­жно, в бо­ло­ті не хо­ди­ти і пам’ята­ти, хто я. Ми з «сіль­ських дво­рян», мої стар­ші ті­тки про­не­сли пам’ять про це че­рез усі ро­ки СРСР.

ВО­РОГ СУЛТАНА, СОЮЗНИК ПАПИ І КО­РО­ЛЯ. ІСТО­РІЯ САМІЙЛА КОРЕЦЬКОГО

— Чи мо­гли б ви при­га­да­ти ще ко­гось із ко­ло­ри­тних по­ста­тей, пред­став­ни­ків шля­хет­сько­го се­ре­до­ви­ща, які за­ці­ка­ви­ли вас як істо­ри­ка?

— Як і ко­жно­му з нас, ме­ні ім­по­ну­ють яскра­ві ге­рої, а та­ких в укра­їн­ській істо­рії чи­ма­ло. Для при­кла­ду, князь Са­мій­ло Ко­ре­цький (за­ги­нув у 1622 ро­ці), чиє ро­до­ве гні­здо — це те­пе­рі­шній Ко­рець на Во­ли­ні. Са­мій­ло Ко­ре­цький був про­слав­ле­ним во­ї­ном. Йо­го бур­хли­ва юність, пі­сля по­вер­не­н­ня з осві­тньої по­до­ро­жі до Лей­ден­сько­го уні­вер­си­те­ту, про­йшла у вій­сько­вих по­хо­дах на Мо­ско­вію та в су­ти­чках із тур­ка­ми й та­та­ра­ми, ча­сто ра­зом із ко­за­ка­ми. Одру­жив­ся Ко­ре­цький у 1615 р. з най­мо­лод­шою донь­кою мол­дов­сько­го го­спо­да­ря Єре­мії Мо­ги­ли — Ка­те­ри­ною (з йо­го най­стар­шою донь­кою був одру­же­ний Ми­хай­ло Ви­шне­ве­цький — ба­тько Яре­ми Ви­шне­ве­цько­го). Від­по­від­но, князь був за­ді­я­ний у рі­зних кло­по­тах Мол­до­ви, зокре­ма в її спро­бах ви­рва­ти­ся зі стам­буль­ських рук.

Пер­ший раз він по­тра­пив у по­лон до тур­ків щой­но пі­сля одру­же­н­ня, у 1616 ро­ці. Сул­тан ого­ло­сив йо­го сво­їм осо­би­стим во­ро­гом, Ко­ре­цьким ля­ка­ли ту­ре­цьких ді­тей. Йо­го ув’язни­ли у Стам­бу­лі, а дру­жи­ну ви­ве­зли до Біл­го­ро­да, який то­ді на­ле­жав тур­кам. Да­лі роз­гор­та­є­ться ро­ман­ти­чна істо­рія. Слу­га Корецького во­зив ли­сту­ва­н­ня між за­ко­ха­ним по­друж­жям, а, на ща­стя для істо­ри­ків, він був лю­ди­ною не­скром­ною, тож ли­сти ці не ли­ше чи­тав, а й ко­пі­ю­вав. Цей чо­ло­вік був фран­цу­зом, то­му кіль­ка ро­ків по то­му, по­вер­нув­шись на ба­тьків­щи­ну, ви­дав їх у Па­ри­жі 1620 ро­ку в пе­ре­кла­ді фран­цузь­кою. Хто знає фран­цузь­ку, мо­же сьо­го­дні про­чи­та­ти цю ви­шу­ка­ну лю­бов­ну лі­ри­ку, її пе­ре­ви­да­ли в 1863 ро­ці в Бу­ха­ре­сті.

Як ве­ли­ко­му ге­рою, оспі­ва­но­му ба­га­тьма па­не­гі­ри­ста­ми, Ко­ре­цько­му ор­га­ні­зу­ва­ли вте­чу, пе­ре­дав­ши йо­му до в’язни­ці у хлі­бі шнур, з до­по­мо­гою яко­го князь спу­стив­ся з ве­жі до мо­ря, де на ньо­го вже че­кав чо­вен. Го­ту­ва­ли цю вте­чу спіль­но гре­цькі мо­на­хи та чле­ни фран­цузь­ко­го по­соль­ства, а Але­ксан­дрій­ський па­трі­арх за­без­пе­чив та­єм­ний ви­їзд із Ту­реч­чи­ни, пе­ре­слав­ши вті­ка­ча до одно­го з ма­лень­ких мо­на­сти­рів у Егей­сько­му мо­рі. Че­рез якийсь час Ко­ре­цький під ви­гля­дом ку­пця сів на ко­ра­бель, що пря­му­вав до Ри­ма. Під час пла­ва­н­ня на цей ко­ра­бель на­па­ли кор­са­ри, яких то­ді в Се­ред- зем­но­мор’ї не бра­ку­ва­ло. Ка­пі­тан ко­ра­бля й тор­го­ві лю­ди, які там бу­ли, зби­ра­ли­ся зда­ти­ся, але Ко­ре­цький їх ви­ши­ку­вав і ор­га­ні­зу­вав обо­ро­ну, тож під час су­ти­чки зу­мів не ли­ше за­хи­сти­ти су­дно, а й узяв у по­лон пі­рат­ський ко­ра­бель. При­був­ши з ним до Ри­ма, Ко­ре­цький по­да­ру­вав і ко­ра­бель, і пі­ра­тів Па­пі Рим­сько­му.

Не­вдов­зі пі­сля по­вер­не­н­ня на­шо­го ге­роя в Ко­рець роз­по­ча­ла­ся но­ва вій­на з тур­ка­ми, в якій 1620 ро­ку Корецького бу­ло по­втор­но взя­то у по­лон і за­ве­зе­но до Стам­бу­ла. Цьо­го ра­зу за ньо­го про­си­ли ду­же ви­со­кі осо­би, зокре­ма з про­ха­н­ням ви­ку­пи­ти Корецького до султана звер­тав­ся ан­глій­ський ко­роль Яків Стю­арт, а за­по­рож­ці ні­би­то на­віть про­бу­ва­ли у 1621 ро­ці ор­га­ні­зу­ва­ти мор­ський по­хід для звіль­не­н­ня бран­ця. Вре­шті-решт йо­го, як не­без­пе­чно­го в’язня, за­ду­ши­ли у 1622 ро­ці шов­ко­вим шнур­ком за на­ка­зом султана, при­чо­му він, за пе­ре­ка­зом, від­ва­жно бо­ров­ся з ка­та­ми до кін­ця. Ті­ло Корецького ви­ку­пи­ли та за­ли­ли у смо­лу, а мо­на­хи-фран­ци­скан­ці при­ве­зли йо­го в Ко­рець, де й по­хо­ва­ли.

— Ме­ні до­во­ди­ло­ся там бу­ва­ти, але не при­га­дую, щоб мі­сце­ві екс­кур­со­во­ди роз­по­від­а­ли цю не­ймо­вір­ну істо­рію.

— Так, за­раз у Кор­ці па­нує Мо­сков­ський па­трі­ар­хат, ни­ні­шній Ко­ре­цький Свя­то-Тро­ї­цький жі­но­чий мо­на­стир та­кий «ро­сій­ський», що не хо­че­ться ту­ди на­віть за­хо­ди­ти. Одним сло­вом, дру­гий По­ча­їв...

До ре­чі, Са­мій­ло Ко­ре­цький був за­ді­я­ний у пра­во­слав­но­му ан­ти­у­ній­но­му ру­сі, на­віть під­пи­су­вав пев­ні про­те­сти, але зго­дом, най­імо­вір­ні­ше, та­ки прийняв унію. По­смер­тна ка­то­ли­цька ле­ген­да твер­дить, що він став ка­то­ли­ком, але це не­прав­да — істо­ри­чні да­ні свід­чать, що він за­ли­шив­ся «гре­ком», як і йо- го жін­ка Катерина.

По­хо­ва­н­ня Корецького до на­ших ча­сів не збе­ре­гло­ся, бо мо­на­стир ба­га­то­ра­зо­во пе­ре­бу­до­ву­ва­ли. Але уяв­ля­є­те, який роз­кі­шний фільм або се­рі­ал мо­жна бу­ло би зня­ти за мо­ти­ва­ми ці­єї істо­рії? Тут і тур­ки, і гре­ки, і мор­ські би­тви, і кор­са­ри, і Па­па Рим­ський, і ка­то­ли­цькі та пра­во­слав­ні мо­на­хи, і дра­ма­ти­чна лю­бов­на лі­нія (князь дов­го до­ма­гав­ся ру­ки сво­єї на­ре­че­ної). Пе­ре­ко­на­на, що гля­да­чі не змо­гли б ві­ді­рва­ти­ся від екра­на.

ПРО ПО­СТУ­ПО­ВЕ ВИТІСНЕННЯ З СЕ­БЕ «СОВКА»

— Про­тя­гом усіх ро­ків не­за­ле­жно­сті в Укра­ї­ні ду­же го­стро сто­я­ла про­бле­ма дер­жав­ної елі­ти. Чи ба­чи- те ви в ми­ну­ло­му ле­ка­ла, які мо­гли б бу­ти акту­аль­ни­ми сьо­го­дні, тра­ди­ції, які вар­то бу­ло б від­но­ви­ти?

— Вва­жаю, що нам тре­ба від­но­ви­ти ті кіль­ка ба­зо­вих за­галь­но­люд­ських цін­но­стей, які зни­щив Ра­дян­ський Со­юз. Гі­дність осо­би, са­мо­по­ва­га, імідж як ка­пі­тал. Со­юз ви­бив, ви­тру­сив усе це з лю­дей. А в який спо сіб по вер та ти ся, я не знаю — я не фу­ту­ро­лог... Іде­ться, во­че­видь, про змі­ну по­ко­лінь, про по­сту­по­ве витіснення з се­бе «совка».

— Не­що­дав­но в Па­ри­жі з уча­стю ві­до­мих ві­тчи­зня­них та за­хі­дних уче­них від­бу­ла­ся кон­фе­рен­ція про Го­ло­кост в Укра­ї­ні. Па­ра­лель­но низ­ка вче­них ви­сту­пи­ла з ли­стом до ор­га­ні­за­то­рів, у яко­му бу­ли за­сте­ре­же­н­ня що­до го­ло­ви Укра­їн­сько­го ін­сти­ту­ту на­ціо­наль­ної пам’яті Во­ло­ди­ми­ра В’ятро­ви­ча, який та­кож був се­ред уча­сни­ків. Йо­го, зокре­ма, бу­ло зви­ну­ва­че­но в по­ру­ше­ні ака­де­мі­чних стан­дар­тів та під­трим­ці «на­ціо­на­лі­сти­чної аген­ди». Як ви оці­ню­є­те та­кі зви­ну­ва­че­н­ня?

— На мою дум­ку, дії Во­ло­ди­ми­ра В’ятро­ви­ча як го­ло­ви УІНП — аб­со­лю­тно ви­прав­да­ні. Ака­де­мі­чна на­у­ка має збе­рі­га­ти «чи­сто­ту мун­ди­ра» й не втру­ча­тись у по­то­чні по­лі­ти­чні дис­ку­сії чи об­слу­го­ву­ва­ти чи­їсь по­лі­ти­чні ін­те­ре­си. Це, на­то­мість, не сто­су­є­ться Ін­сти­ту­ту, який є дер­жав­ною уста­но­вою і по­кли­ка­ний ре­а­лі­зу­ва­ти по­лі­ти­ку дер­жа­ви та уря­ду. В’ятро­вич, пе­ре­ко­на­на, ро­бить це ду­же успі­шно. Що­до йо­го на­у­ко­вих ро­біт, то з ни­ми мо­жна спе­ре­ча­ти­ся, але це вже зов­сім ін­ше пи­та­н­ня.

Лю­ди ж, які, схо­же, з крем­лів­ської по­да­чі, ор­га­ні­зу­ва­ли кам­па­нію про­ти В’ятро­ви­ча, сплу­та­ли борщ із ка­пу­стою — фун­кцію Ін­сти­ту­ту як дер­жав­ної уста­но­ви і ака­де­мі­чну істо­рі­о­гра­фію. Утім, в Ро­сії зав­жди бу­ли про­бле­ми з роз­рі­зне­н­ням цих двох по­нять.

Зви­чай­но, для то­го, щоб об­слу­го­ву­ва­ти «ро­сій­ський слід», не обов’яз­ко­во ма­ти прі­зви­ще Іва­нов. Фран­цузь­кий або ні­ме­цький на­у­ко­вець мо­же ма­ти при­я­те­лів у Ро­сії, або ж бу­ти но­сі­єм гі­пер­тро­фо­ва­них уяв­лень про де­мо­кра­тію в сте­ри­лі­зо­ва­но­му ви­гля­ді, які не до­зво­ля­ють йо­му ба­чи­ти від­мін­но­сті ака­де­мі­чної на­у­ки та по­лі­ти­чних ре­зо­нів.

«ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ХВИ­ЛЯ ПРИЩЕПИЛА УМІ­Н­НЯ ЧИ­ТА­ТИ МІЖ РЯД­КА­МИ»

— В ін­терв’ю ви роз­по­від­а­ли, як про­тя­гом сво­го жи­т­тя опа­но­ву­ва­ли рі­зні ме­то­до­ло­гії до­слі­дже­н­ня. До чо­го при­йшли сьо­го­дні? Які чин­ни­ки за­га­лом, на ва­шу дум­ку, умо­жлив­лю­ють ни­ні істо­рію як на­у­ко­ву ди­сци­плі­ну?

— Не­має сум­ні­ву, що істо­рії як «дис­ти­льо­ва­ної» ака­де­мі­чної на­у­ки не існує. Але та­ке зав­да­н­ня тре­ба пе­ред со­бою ста­ви­ти — це іде­ал, яко­го до­ся­гну­ти пра­кти­чно не­мо­жли­во, але йо­го слід пра­гну­ти. Істо­рик му­сить по­стій­но ло­ви­ти се­бе за ко­мір, щоб йо­го не «за­но­си­ло» ту­ди, ку­ди не тре­ба. При­найм­ні, він по­ви­нен чі­тко ро­зу­мі­ти, що та­ка не­без­пе­ка є.

На­при­кін­ці ХХ — по­ча­тку ХХІ сто­лі­т­тя від­був­ся «ве­ли­кий ви­бух» на­у­ки. Але по­стмо­дер­нізм, шквал пос­тправ­ди, яка все за­пе­ре­чує, ни­ні ми­нув. Усе по­вер­ну­ло­ся в своє зви­чне рі­чи­ще, хоч у су­хо­му оса­ді за­ли­шив­ся ме­то­до­ло­гі­чний плю­ра­лізм (під ме­то­до­ло­гі­єю маю на ува­зі су­му пра­кти­чних ме­то­дик, з яки­ми ми під­хо­ди­мо до до­слі­дже­н­ня).

Во­дно­час істо­рія роз­дро­би­ла­ся на де­ся­тки дрі­бних рі­че­чок і струм­ків. Ча­сом на­віть важ­ко впі­зна­ти, чи йде­ться тут про істо­рію, чи ні. По­єд­на­ти всі ці див­ні й да­ле­кі один від одно­го дисципліни спіль­ною ме­то­до­ло­гі­чною осно­вою не­мо­жли­во.

Ми спо­сте­рі­га­ли мо­дну хви­лю по­стмо­дер­ніст­сько­го роз­па­чу, який зно­сив усе на сво­є­му шля­ху — «бог по­мер», «ав­тор по­мер» то­що. Але це край­но­щі. Якщо йде­ться про істо­рію, то тут ви­бли­ску­ва­ли еру­ди­ці­єю тіль­ки те­о­ре­ти­ки істо­рі­є­пи­са­н­ня. Я б на­віть не на­зи­ва­ла це фі­ло­со­фі­єю істо­рії — рад­ше те­о­ре­ти­чни­ми пра­ця­ми з істо­рі­є­пи­са­н­ня. Істо­ри­ки ж пра­кти­ки не мо­жуть бу­ти по­стмо­дер­ні­ста­ми в та­ко­му «ви­со­ко­му» сен­сі, бо це ні­ве­лю­ва­ло б їхній фах.

Ра­зом із тим постмодерністська хви­ля по­да­ру­ва­ла й ко­ри­сні на­слід­ки. Во­на прищепила умі­н­ня чи­та­ти не ли­ше в ряд­ку, а й між ряд­ка­ми, умі­н­ня шу­ка­ти при­хо­ва­ні сен­си і змі­сти то­що. Ни­ні важ­ко уяви­ти со­бі які­сне істо­ри­чне до­слі­дже­н­ня без цих акцен­тів.

Пі­зна­ва­ність істо­рії — дав­но пе­ре­жи­тий спір. Зро­зумі­ло, що істо­рик не мо­же пі­зна­ти всю т.зв. прав­ду, бо він про­сто не має до­сту­пу до не­об­хі­дних для цьо­го об­ся­гів ем­пі­ри­чно­го ма­те­рі­а­лу. Від­по­від­но, йо­го на­у­ка пе­ре­тво­рю­є­ться з на­у­ки про те, «що бу­ло на­справ­ді», на «на­у­ку про дух» — на ін­тер­пре­та­ції, які він про­пу­скає че­рез се­бе са­мо­го.

На те­ре­нах Укра­ї­ни, як і у всій Ре­чі По­спо­ли­тій, па­ну­вав за­хі­дний тип по­лі­ти­чної куль­ту­ри. Крім уже зга­ду­ва­ної кон­тра­ктної при­ро­ди вла­ди це пе­ред­ба­ча­ло існу­ва­н­ня рі­зно­ма­ні­тних са­мов­ря­дних оди­ниць... Мо­сков­ська по­лі­ти­чна куль­ту­ра не зна­ла та­ких форм са­мо­ор­га­ні­за­ції су­спіль­ства

Жи­т­тя укра­їн­ських істо­ри­чних по­ста­тей мо­же ста­ти сю­же­том не для одно­го су­ча­сно­го се­рі­а­лу. За­мок се­ми веж (Еди­ку­ле) в Стам­бу­лі, в яко­му був ув’язне­ний і з яко­го здій­снив вте­чу князь Са­мій­ло Ко­ре­цький

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.