«При­єм­но зна­ти, що лю­ди мо­жуть ро­би­ти щось без­ко­ри­сли­во»

Як за­по­різь­кий пен­сіо­нер про­сла­вив­ся на увесь світ сво­ї­ми шпа­ків­ня­ми

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Яна МІЛАНОВА, За­по­ріж­жя

Уже кіль­ка ти­жнів те­ле­фон за­по­різь­ко­го пен­сіо­не­ра Бо­ри­са Но­со­ва не за­мов­кає. Йо­му дзво­нять жур­на­лі­сти, во­лон­те­ри та не­бай­ду­жі лю­ди не тіль­ки з Укра­ї­ни, а й із Аме­ри­ки. Лю­ди хо­чуть по­спіл­ку­ва­ти­ся з ді­ду­сем, який май­струє ди­во­ви­жні шпа­ків­ні, і при­дба­ти у ньо­го кіль­ка бу­ди­но­чків для пта­хів.

«Я не ро­зу­мію, чо­му до ме­не стіль­ки ува­ги, — со­ром’язли­во ка­же Бо­рис Іва­но­вич. — Хо­ча при­єм­но зна­ти, що лю­ди не бай­ду­жі до ін­ших лю­дей, до при­ро­ди і мо­жуть ро­би­ти щось без­ко­ри­сли­во, від щи­ро­го сер­ця».

Чо­ло­ві­ка про­сла­вив пе­ре­хо­жий, який сфо­то­гра­фу­вав Бо­ри­са Іва­но­ви­ча, ко­ли той про­да­вав шпа­ків­ні про­сто на ву­ли­ці, і за­кли­кав ку­пу­ва­ти до­мів­ки для пта­хів, щоб до­по­мог­ти ді­ду­се­ві. На пу­блі­ка­цію від­гу­кну­лись ти­ся­чі лю­дей по всьо­му сві­то­ві. Бо­ри­су Іва­но­ви­чу за­мов­ля­ють шпа­ків­ні на­віть до Ні­меч­чи­ни та Аме­ри­ки.

«Сво­єю спра­вою я за­йма­ю­ся вже сім ро­ків, — про­дов­жує роз­по­від­а­ти ді­дусь і зру­чні­ше всі­да­є­ться на лав­ці в не­ве­ли­чко­му за­ти­шно­му по­двір’ї три­по­вер­хі­ки. На роз­кві­тлих де­ре­вах ви­сять ма­лень­кі, рі­зно­ма­ні­тні шпа­ків­ні, схо­жі на япон­ські бу­ди­но­чки, на ко­ро­лів­ські зам­ки чи оша­тні ха­ти­но­чки. Шпа­ків­ні ді­дусь ро­бить не тіль­ки гар­ни­ми зов­ні, а й зру­чни­ми все­ре­ди­ні. Для пта­шок там є спе­ці­аль­ні схід­ці. Са­ме по­двір’я схо­же на якусь каз­ку. Скрізь ге­рої з ди­тя­чих кни­жок та муль­тфіль­мів, не­ве­ли­чка де­рев’яна кри­ни­чка з кві­та­стим ві­дер­цем, ві­тря­чок, бу­ди­но­чки­схо­ван­ки, пів­ни­ки... — Ко­ли я отри­мав ін­ва­лі­дність, то був тро­хи за­су­му­вав. Ме­ні бу­ло важ­ко пе­ре­су­ва­ти­ся. Не звик си­ді­ти без ді­ла. Тре­ба бу­ло чи­мось зайня­ти ру­ки та дум­ки. Пра­дід мій був та­ла­но­ви­тим те­сля­рем. І я по­ду­мав: «А чо­му б і ні?» Спро­бу­вав. І ме­ні спо­до­ба­лось. А го­лов­не — мої ро­бо­ти по­до­ба­ю­ться ін­шим».

Ра­ні­ше чо­ло­вік ні­ко­ли не був пов’ яза­ний з май­стру­ва­н­ням. Пра­цю­вав на за­во­ді. Але ба­га­то ро­ків тре­ну­ва­н­ня та ве­ли­ке ба­жа­н­ня тво­ри­ти до­по­ма­га­ють йо­му ство­рю­ва­ти не про­сто де­рев’яні ви­ро­би, а справ­жні ви­тво­ри ми­сте­цтва.

Ство­рю­ва­ти каз­ко­ві ше­дев­ри на сво­є­му по­двір’ ї Бо­ри­су Іва­но­ви­чу до­по­ма­га­ють су­сід­ки-пен­сіо­нер­ки. Во­ни до­да­ють де­рев’яним каз­ко­вим ге­ро­ям ді­ду­ся яскра­вих фарб, ма­лю­ють сю­же­ти з та­ких ка­зок, як «Рі­пка», «Іва­сик-Те­ле­сик» і ба­га­тьох ін­ших.

«Дів­ча­ткам (так ла­гі­дно на­зи­ває су­сі­док Бо­рис Іва­но­вич. — Авт.) теж сум­но що­дня си­ді­ти без ді­ла, — з усмі­шкою про­мов­ляє ді­дусь і вка­зує ру­кою на ві­кна квар­тир, у яких ме­шка­ють «дів­ча­тка » . — Їм, не­зва­жа­ю­чи на вік та вла­сні про­бле­ми, хо­че­ться ро­би­ти щось для ін­ших і ре­а­лі­зо­ву­ва­ти свої вмі­н­ня та зді­бно­сті.

То­му ма­лю­ють, при­би­ра­ють у дво­рі, са­джа­ють кві­то­чки».

Бо­рис Но­сов ка­же, що каз­ко­вих пер­со­на­жів ство­рює для ді­тла­хів. Щоб тим бу­ло ці­ка­во гра­ти­ся на ву­ли­ці, щоб во­ни зна­ли, що та­ке кри­ни­чка чи хто та­кий Іва­сик-Те­ле­сик. Адже ба­га­то су­ча­сних ді­тей на­віть ні­ко­ли не чу­ли про та­ко­го каз­ко­во­го ге­роя та і вза­га­лі біль­шість ча­су про­во­дять за комп’юте­ром чи те­ле­ві­зо­ром.

«Я хо­чу, щоб ді­ти при­хо­ди­ли й гра­ли­ся, — ка­же Бо­рис Іва­но­вич. — Щоб у дво­рі ве­се­ло лу­нав ди­тя­чий сміх. Та, на жаль, у на­шо­му бу­дин­ку май­же не­має ді­тей — ли­ше са­мі пен­сіо­не­ри. Хоч про на­ше каз­ко­ве по­двір’я зна­ють уже й на ін­ших ву­ли­цях, то­му ча­сто тут зби­ра­є­ться ку­па ма­ле­чі з ін­ших бу­дин­ків. Ба­га­то ди­тя­чих май­дан­чи­ків нав­кру­ги або ста­рі і в жа­хли­во­му ста­ні, або там бру­дно від си­га­рет, бля­ша­нок з-під пи­ва та ін­шо­го смі­т­тя. А в нас зав­жди чи­стень­ко і є де роз­гу­ля­тись ди­тя­чій фан­та­зії».

Свої ви­ро­би ді­дусь про­дає не для вла­сної на­жи­ви, а ли­ше для то­го, щоб ма­ти змо­гу ку­пи­ти но­ві ма­те­рі­а­ли для май­стру­ва­н­ня. Для то­го й ви­хо­див на ву­ли­цю зі сво­ї­ми ро­бо­та­ми. Там йо­го і сфо­то­гра­фу­ва­ли пе­ре­хо­жі. За­раз у чо­ло­ві­ка май­же пів­со­тні за­мов­лень. Що­дня Бо­рис Но­сов май­струє по дві-три шпа­ків­ні. Ка­же, що на все не ви­ста­чає ча­су, але ви­ко­нає всі за­мов­ле­н­ня, як і обі­цяв.

ФОТО З САЙТА TV5.ZP.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.