«Ска­зав, що їде на за­ро­бі­тки, а сам пі­шов на вій­ну»

Оле­ксандр Пе­ре­пе­ли­ця по­вер­нув­ся у своє рі­дне се­ло Бі­ла, що на Він­нич­чи­ні, май­же че­рез три ро­ки пі­сля за­ги­бе­лі

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Усім се­лом пер­шо­кві­тне­во­го дня про­во­джа­ли в остан­ню до­ро­гу бій­ця 51-ї окре­мої ме­ха­ні­зо­ва­ної бри­га­ди Оле­ксан­дра Пе­ре­пе­ли­цю. Він пі­шов на фронт до­бро­воль­цем ще у черв­ні 2014 ро­ку. Ма­ю­чи за пле­чи­ма слу­жбу в мор­фло­ті, сол­дат на бо­йо­вий ви­шкіл отри­мав ли­ше кіль­ка ти­жнів, і по­тім йо­го одра­зу ки­ну­ли у са­мі­сінь­ке пе­кло — під Іло­вайськ. Ви­йти з ньо­го Оле­ксан­дру не су­ди­ло­ся...

За роз­по­від­я­ми рі­дних та близь­ких, востан­нє Са­шко ви­хо­див на зв’язок на­при­кін­ці сер­пня 2014 ро­ку. Бо­йо­ві по­бра­ти­ми роз­по­від­а­ють, що в ніч з 25 на 26 сер­пня вій­сько­вий під­роз­діл, в яко­му пе­ре­бу­вав Оле­ксандр, по­спі­шав на до­по­мо­гу бій­цям під Іло­вай­ськом. Оле­ксандр ра­зом зі сво­їм то­ва­ри­шем сів у ав­то­бус, який до­ро­гою по­тра­пив під об­стріл і зго­рів. Ті­ло Са­шка в ав­то­бу­сі не зна­йшли. То­му всі ці ро­ки йо­го вва­жа­ли зни­клим без­ві­сти.

«Ні­хто до­сте­мен­но не знав, що тра­пи­ло­ся в ту ро­ко­ву ніч, ко­ли ми бу­ли під Іло­вай­ськом. На той час там бу­ло по­ту­жне ото­че­н­ня, су­ціль­ні арт­об­стрі­ли, ні­якої лі­нії роз­ме­жу­ва­н­ня не бу­ло, де наші, а де «сє­па­ри» — ні­хто не знав. Це бу­ло справ­жні­сінь­ке пе­кло, — ви­знає бо­йо­вий по­бра­тим за­ги­бло­го ге­роя Ген­на­дій Ка­три­чен­ко. — То­ді на­ших ба­га­то по­ля­гло... І хо­ча з ча­сом на­шу во­лин­ську бри­га­ду роз­фор­му­ва­ли, ми зав­жди пам’ята­ти­ме­мо тих, хто за­ги­нув у те кри­ва­ве лі­то 2014-го... Са­шко був справ­жнім па­трі­о­том. Він не від­си­джу­вав­ся вдо­ма на ди­ва­ні, не хо­вав­ся, пі­шов во­ю­ва­ти і за­ги­нув за Укра­ї­ну, за на­ших ді­тей і ону­ків».

Вла­сних ді­тей Оле­ксандр не мав, та й одру­жи­ти­ся ще не встиг. Геть мо­ло­дий був. Пі­сля слу­жби в ар­мії го­спо­да­рю­вав ра­зом з ба­тька­ми, час від ча­су їздив на за­ро­бі­тки. А ко­ли зі­брав­ся на вій­ну, то ні­хто йо­го не про­во­джав, бо не зна­ли.

«Са­шко 1989 ро­ку на­ро­дже­н­ня. Нав­чав­ся у мі­сце­вій дев’яти­рі­чній шко­лі, стар­ші кла­си за­кін­чу­вав у су­сі­дній Галь­жбі­їв­ській. Одра­зу пі­сля шко­ли по­їхав з дру­зя­ми на за­ро­бі­тки, по­тім пі­шов в ар­мію, а ко­ли по­вер­нув­ся, за­ймав­ся го­спо­дар­ством. З по­ча­тком вій­ни на Дон­ба­сі чо­ло­ві­ків з се­ла по­ча­ли по­тро­ху мо­бі­лі­зу­ва­ти, а Са­шко ви­рі­шив ста­ти до­бро­воль­цем. Ска­зав ба­тькам, що їде на за­ро­бі­тки, а сам пі­шов на вій­ну. На­віть рі­дний брат не знав, що він во­ює в АТО, — роз­по­від­ає одно­сель­чан­ка Са­шка Ана­ста­сія Ясі­не­цька. — По­при те, що йо­го вва­жа­ли зни­клим без­ві­сти, на­дія за­ли­ша- ла­ся. Ба­тьки (та й ми всі) до остан­ньо­го ві­ри­ли, що Са­шко у по­ло­ні. Шу­ка­ли під­трим­ки у во­лон­те­рів, об­би­ва­ли чи­нов­ни­цькі по­ро­ги і що­ра­зу з на­ді­єю від­кли­ка­ли­ся на не­ві­до­мий но­мер те­ле­фо­ну. Але не су­ди­ло­ся... Вкрай важ­ко по­ві­ри­ти і зми­ри­ти­ся. Бо­лю­ча втра­та і не­ви­мов­ний жаль».

Во­лон­тер­ська ор­га­ні­за­ція, яка за­йма­є­ться по­шу­ком зни­клих без­ві­сти вій­сько­во­слу­жбов­ців, від­шу­ка­ла брат­ську мо­ги­лу на Дні­про­пе­тров­щи­ні мі­сяць то­му. За ре­зуль­та­та­ми ДНК-екс­пер­ти­зи се­ред по­хо­ва­них бу­ло іден­ти­фі­ко­ва­но й ті­ло мо­ло­до­го бій­ця 51-ї бри­га­ди Оле­ксан­дра Пе­ре­пе­ли­ці. До­ста­ви­ли за­ги­бло­го до рі­дної до­мів­ки вій­сько­во­слу­жбов­ці вій­сько­вої ча­сти­ни, де слу­жив Са­шко. Пе­ре­пе­ли­ця, який май­же три ро­ки вва­жав­ся зни­клим без­ві­сти, по­вер­нув­ся до сво­го рі­дно­го се­ла на ві­чний спо­чи­нок.

Пі­дго­ту­ва­ла Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.