«Те­атр – це не це­гла, те­атр – це ми»!

Den (Ukrainian) - - Культура - Ві­та­лій ЖЕЖЕРА

Під ці­єю на­звою в Те­а­трі на По­до­лі ре­жи­сер В. Ма­ла­хов об’єд­нав два ві­до­мих че­хов­ських во­де­ві­лі — «Юві­лей» та «Освід­че­н­ня». Тут зайня­то че­тве­ро чу­до­вих акто­рів, у ко­жно­го по дві ро­лі. Ро­ман Ха­ла­ї­мов у пер­шо­му акті грає Ши­пу­чи­на, в дру­го­му — Ло­мо­ва. Ар­тем Мя­ус, від­по­від­но, — Хи­рі­на та Чу­бу­ко­ва. Ан­на Там­бо­ва — дру­жи­ну Ши­пу­чи­на, по­тім — до­чку Чу­бу­ко­ва. І на­ре­шті, Ал­ла Сер­гій­ко — Мер­чу­ткі­ну і Сте­па­ни­ду Сте­па­нів­ну Чу­бу­ко­ву (у Че­хо­ва її не­ма, а тут ча­сти­ну ре­плік па­на Чу­бу­ко­ва пе­ре­да­но йо­го жін­ці, так і з’яви­лась Сте­па­ни­да Сте­па­нів­на).

У ре­клам­но­му анон­сі до ви­ста­ви на­пи­са­но: «Жін­ка — це слаб­ка без­за­хи­сна істо­та, від якої не­мо­жли­во вря­ту­ва­ти­ся». Справ­ді, під цю ша­пку під­хо­дять оби­два во­де­ві­лі, бо за­га­лом тут аж чо­ти­ри та­ких жін­ки з бро­не­бій­ною вда­чею. Одна­че, за­пи­тай­мо се­бе: чо­му спе­ктакль на­зи­ва­є­ться са­ме отак? Що тут силь­ні­ше за при­страсть і біль­ше за лю­бов? Зга­ду­ю­чи вже пі­сля ви­ста­ви всіх її пер­со­на­жів, і жі­но­чо­го, й чо­ло­ві­чо­го ро­ду, при­хо­диш до не­спо­ді­ва­но-опти­мі­сти­чно­го ви­снов­ку. Ось він: най­силь­ні­ше в лю­ди- ні — це та су­ма дрі­бних примх, ди­вацтв, ма­ній і не­до­лі­ків, зав­дя­ки яким ми, по суті, й за­ли­ша­є­мо­ся са­мі со­бою. У Че­хо­ва в «Освід­чен­ні» є зна­ме­ни­та ре­плі­ка: «Ваш Отка­тай — по­ду­здо­ва­тий!» Йде­ться про со­ба­ку, у яко­го ни­жня ще­ле­па не­стан­дар­тна, тро­хи ко­ро­тша за верх­ню. Зві­сно, це ґандж для ми­слив­сько­го пса, але йо­го го­спо­дар ла­ден жи­т­тя по­кла­сти за улю­бле­но­го Отка­тая. Якщо при­ди­ви­ти­ся, то всі пер­со­на­жі тут, фі­гу­раль­но ви­слов­лю­ю­чись, по­ду­здо­ва­ті, ко­жен по-сво­є­му. І вла­сне, в то­му їхній ге­ро­їзм, що во­ни не хо­чуть бу­ти ін­ши­ми — нор­маль­ни­ми, стан­дар­тни­ми, на­віть «кра­щи­ми». В цій за­пе­клій бо­роть­бі ко­жен го­то­вий умер­ти за те, що він є та­ким, яким є. Ні­хто з них у цій бо­роть­бі не пе­ре­мо­жець. Але ні­хто й не пе­ре­мо­же­ний. Ін­ко­ли в цій їхній не­по­сту­пли­во­сті про­гля­да­є­ться щось ста­ро­вин­но-шля­хе­тне, ска­за­ти б, ли­цар­ське (Ан­на Там­бо­ва в дру­го­му акті на­віть бу­кваль­но на­га­дує юно­го са­ра­цин­сько­го во­ї­на, чиї очі хо­ро­бро сві­тя­ться крізь про­різ шо­ло­ма).

Ці­ка­во, що у В.Ма­ла­хо­ва це вже тре­тя по­ста­нов­ка «Освід­че­н­ня» (1999 ро­ку Ло­мо­ва і пан­но­чку Чу­бу­ко­ву гра­ли Бен О’Сі­лі­вен і Да­ри­на Ма­ла­хо­ва, 2000-го — Сер­гій Бой­ко і Сві­тла­на Те­ле­гло­ва). Ко­жна з тих ви­став бу­ла по-сво­є­му зво­ру­шли­ва. В ни­ні­шній вер­сії є та­ка де­таль. У су­пе­ре­чці про Во­ло­ві Луж­ки Ло­мов не раз на­га­дує про се­лян, які ви­па­лю­ва­ли для йо­го ба­бу­сі це­глу. І ось Ло­мов-Ха­ла­ї­мов для пе­ре­кон­ли­во­сті ви­ймає цю це­гли­ну зі сво­го са­кво­я­жи­ка. Це­гли­на, зві­сно, бу­та­фор­ська, але на ко­лір і на ви­гляд то­чно та­ка, як та, що з неї ви­кла­де­но пер­ший по­верх но­во­го при­мі­ще­н­ня Те­а­тру на Ан­дріі­їв­сько­му узво­зі — то­го са­мо­го, нав­ко­ло яко­го не­що­дав­но бу­ли ви­ни­кли не­зро­зумі­лі гро­мад­ські про­те­сти. Пря­мо­го на­тя­ку на ті ін­ци­ден­ти у ви­ста­ві не­має. Тут це та це­гли­на, об яку роз­би­ва­є­ться жи­т­тя пер­со­на­жів. Фі­нал пе­чаль­но­і­ро­ні­чний: Ло­мов і пан­но­чка Чу­бу­ко­ва та­ки по­єд­ну­ю­ться, хоч не на зем­лі, так на не­бе­сах. Це вже не за Ан­то­ном Че­хо­вим, це — від се­бе. Зга­ду­є­ться ста­рий афо­ризм Ві­та­лія Ма­ла­хо­ва: «Те­атр — це не це­гла, те­атр — це ми!»

На­сту­пний по­каз ви­ста­ви «Силь­ні­ше при­стра­сті, біль­ше, ніж лю­бов...» від­бу­де­ться 22 кві­тня.

ККоо ммее ддіі­яя «ССиил­лььн­ніі« шшее ппр­риисст­тр­ра­асс ттіі ,, бб ііл­льь шшее,, ннііжж ллюю ббоо вв...... » —— оосстт аанн нняя ппр­ре­емм’’ єєр­раа ВВіі ттаа лл іі­яя ММаа ллаа ххоо вваа

ФОТО СЕРГІЯ ПРИБІША

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.