Ми тут!

Мрії під­лі­тків із син­дро­мом Да­у­на — у філь­мі Ма­кси­ма Ка­ра­сє­ва

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ма­рія СЕМЕНЧЕНКО Фото Івана ЛЮБИШ-КІРДЕЯ

Ана­ста­сія Зя­тько­ва і Ма­ксим Фа­дє­єв за­хо­дять до ки­їв­сько­го Бу­дин­ку кі­но, мі­цно взяв­шись за ру­ки. На­сті — 14 ро­ків, Ма­кси­му — 13. Во­ни усмі­ха­ю­ться. Їх об’єд­нує лю­бов. Біль­ша за весь світ. А ще — зйом­ки у філь­мі і син­дром Да­у­на.

Ра­зом з ін­ши­ми п’ятьма під­лі­тка­ми з та­ким ді­а­гно­зом На­стя і Ма­ксим зня­ли­ся у до­ку­мен­таль­но­му філь­мі Ма­кси­ма Ка­ра­сє­ва «ТИ ДЕ/Я ТУТ» і те­пер при­їха­ли на за­кри­тий по­каз у сто­ли­ці. Всі ге­рої стрі­чки — з Оде­си. Їм від 13 до 18 ро­ків. До Ки­є­ва во­ни вже по­бу­ва­ли на по­ка­зах у Льво­ві, Жи­то­ми­рі, Хер­со­ні. Їм по­до­ба­є­ться те, що за­раз з ни­ми від­бу­ва­є­ться.

ПО­ДО­РОЖ НІЧНОЮ ОДЕСОЮ

«ТИ ДЕ/Я ТУТ» — пер­ша в Укра­ї­ні пов­но­ме­тра­жна до­ку­дра­ма про лю­дей з СД. Це п’ять істо­рій про сі­мох під­лі­тків, які ман­дру­ють нічною Одесою у по­шу­ках сво­їх мрій. Це спіль­на ро­бо­та #PaPaYaProject, фон­ду «Шлях до­бра» і бла­го­дій­ної ор­га­ні­за­ції «Со­ня­чні ді­ти».

Ре­жи­сер Ма­ксим Ка­ра­сєв роз­по­від­ає, що зйом­ки стрі­чки ста­ли своє­рі­дним екс­пе­ри­мен­том і для зні­маль­ної гру­пи, і для ге­ро­їв філь­му, і для їхніх ба­тьків.

«Про­дю­сер стрі­чки Іри­на Но­ві­ко­ва ска­за­ла, що ма­є­мо пов­ну твор­чу сво­бо­ду, — ді­ли­ться Ма­ксим. — Я по­зна­йо­мив­ся з ді­тьми з син­дро­мом Да­у­на, ми ду­же швид­ко, з пер­шо­го дня, по­дру­жи­ли­ся, а да­лі я по­чав ду­ма­ти, як їх зня­ти, скіль­ки ді­тей за­лу­чи­ти до зйо­мок, яко­го ві­ку. Зре­штою, ідея при­йшла не­о­чі­ку­ва­но. Пі­сля кіль­кох днів роз­ду­мів я про­ки­нув­ся вран­ці і зро­зу­мів: хо­чу зні­ма­ти цих ді­тей вно­чі. Про­сто за­пи­та­ти їх, ку­ди во­ни хо­чуть пі­ти, і по­ве­сти їх ту­ди. Ви­я­ви­ло­ся, що одна дів­чин­ка хо­че спів­а­ти в ка­ра­о­ке, па­ра під­лі­тків хо­че ве­сі­л­ля, ще один хло­пець ска­зав, що хо­че вно­чі під зір­ка­ми по­си­ді­ти бі­ля во­гни­ща... Ми зні­ма­ли все одно­ча­сно, за одну ніч. Ді­ти бу­ли в рі­зних мі­сцях, а по­тім зі­бра­ли­ся ра­зом у цен­трі мі­ста».

«На­ше жи­т­тя в мі­сті ба­га­то­ша­ро­ве і об’єм­не, хо­ті­ло­ся по­мі­сти­ти ге­ро­їв у та­кі умо­ви, в яких во­ни ні­ко­ли не бу­ли, — про­дов­жує ре­жи­сер. — Адже вве­че­рі ба­тьки вкла­да­ють їх спа­ти, і во­ни ні­ко­ли не ви­би­ра­ли­ся в ні­чне мі­сто, хі­ба що на но­во­рі­чний са­лют. А тут во­ни бу­ли са­мі, без ба­тьків. Зви­чай­но, з ни­ми бу­ли опе­ра­то­ри, був кон­троль, і ба­тьки бу­ли не­да­ле­ко, але во­ни бу­ли са­мі і ло­ви­ли від цьо­го кайф».

Ма­ксим Ка­ра­сєв до­дає, що зні­маль­на гру­па ор­га­ні­зу­ва­ла все так, щоб ко­жен з ге­ро­їв зі­ткнув­ся з яко­юсь не­про­стою для се­бе си­ту­а­ці­єю і зміг са­мо­стій­но її ви­рі­ши­ти. «І ко­жен по­вів­ся як до­ро­сла лю­ди­на, роз­ва­жли­во. Все ви­йшло. У са­мо­му кін­ці ці ді­ти вже го­во­ри­ли, що во­ни ко­ман­да і мо­жуть впо­ра­ти­ся з усім», — усмі­ха­є­ться ре­жи­сер.

«НЕ ХВО­РО­БА, А ОСО­БЛИ­ВО­СТІ ЖИ­Т­ТЯ»

До по­ча­тку ро­бо­ти над філь­мом Ма­ксим Ка­ра­сєв ма­ло що знав про лю­дей із син­дро­мом Да­у­на. Те­пер іна­кше. «Та­кі лю­ди не при­мі­ря­ють на се­бе жо­дних со­ці­аль­них ро­лей чи ма­сок, то­му пра­цю­ва­ти з ни­ми бу­ло не­зви­чно. Ця ро­бо­та змі­нює те­бе. Ти ро­зу­мі­єш, що у сво­є­му жит­ті в ба­га­тьох си­ту­а­ці­ях міг би по­во­ди­ти­ся щи­рі­ше. Бу­ти від­кри­ті­шим», — роз­мір­ко­вує Ма­ксим. І зга­дує, як під час ро­бо­ти над філь­мом йо­му на­сни­лось, що він сам по­сту­по­во пе­ре­тво­рю­є­ться на лю­ди­ну із СД: «Я уві сні від­чув, що моє во­ло­ді­н­ня ті­лом зни­зи­ло­ся, я став по­га­но роз­мов­ля­ти. Я зля­кав­ся. Але уві сні я про­жив якусь ча­сти­ну жи­т­тя ось так і про­ки­нув­ся пе­ре­тво­ре­ним. Я не бо­яв­ся. Я зро­зу­мів, що це не хво­ро­ба, це осо­бли­во­сті жи­т­тя».

Ре­жи­сер ді­лить ау­ди­то­рію філь­му на три гру­пи. Пер­ша — лю­ди, які без­по­се­ре­дньо пов’яза­ні з син­дро­мом Да­у­на: ба­тьки, пе­да­го­ги, пси­хо­ло­ги, са­мі ді­ти і до­ро­слі з та­ким ді­а­гно­зом. Дру­га ча­сти­на — ши­ро­кий за­гал, всі ті, ко­му це ці­ка­во. І тре­тя — пред­став­ни­ки вла­ди. Ма­ксим Ка­ра­сєв по­яснює: «Пред­став­ни­кам вла­ди фільм по­ви­нен до­не­сти, що цим ді­тям не­об­хі­дно до­по­ма­га­ти: ор­га­ні­зо­ву­ва­ти їм май­стер­ні для осво­є­н­ня яки­хось ре­ме­сел, ро­бо­чі мі­сця, на­вча­н­ня то­що. Су­спіль­ству — що не тре­ба по­во­ди­ти­ся з ни­ми, як з чи­мось чу­жо­рі­дним, не тре­ба їх бо­я­ти­ся. Ну і ба­тькам — що по­трі­бно від­мов­ля­ти­ся від на­дмір­ної опі­ки. Це скла­дно, але по­трі­бно».

І ра­птом усмі­ха­є­ться: «Ці ді­ти те­пер зір­ки. Во­ни те­пер акто­ри, во­ни се­бе са­ме так від­чу­ва­ють і всім роз­по­від­а­ють про це. Во­ни ща­сли­ві в цьо­му ста­ні. Їхнє жи­т­тя ста­ло шир­шим. У них бе­руть ін­терв’ю, їм апло­ду­ють гля­да­чі, во­ни ви­хо­дять на сце­ну, хо­дять по чер­во­них до­ріж­ках — це пре­кра­сно. Це — біль­ше упев­не­но­сті в со­бі».

«ЗАЙВА ХРОМОСОМА? АЛЕ ЦЕ ХРОМОСОМА ЛЮБОВІ»

« Для нас зні­ма­ти вно­чі на­ших ді­тей бу­ло не­про­стим ви­бо­ром, екс­пе­ри­мен­том, ми не уяв­ля­ли, як це від­бу­ва­ти­ме­ться. Але ви­рі­ши­ли спро­бу­ва­ти і ду­же за­до­во­ле­ні філь­мом. Ді­ти від­пра­цю­ва­ли, як справ­жні акто­ри, ми на­віть не очі­ку­ва­ли цьо­го » , — роз­по­від­ає Окса­на Зя­тько­ва, ма­ма На­сті і го­ло­ва Оде­ської мі­ської бла­го­дій­ної ор­га­ні­за­ції до­по­мо­ги ді­тям з син­дро­мом Да­у­на «Со­ня­чні ді­ти».

Во­на до­дає, що цей фільм ду­же ва­жли­вий, і по­трі­бно, щоб йо­го по­ба­чи­ло яко­мо­га біль­ше лю­дей. «Щоб ні­хто не за­бу­вав, що у на­шо­му су­спіль­стві є лю­ди з ін­ва­лі­дні­стю, — по­яснює Окса­на Зя­тько­ва. — Хо­чу, щоб фільм до­по­міг лю­дям при­йма­ти на­ших ді­тей як пов­но­прав­них чле­нів, щоб во­ни мо­гли за­кін­чи­ти шко­лу, пі­ти десь пра­цю­ва­ти. Во­ни по­вин­ні при­но­си­ти ко­ристь су­спіль­ству. І мо­жуть це ро­би­ти. Але для цьо­го за­ма­ло філь­му, по­трі­бен гра­мо­тний за­кон про со­ці­аль­ні по­слу­ги. Щоб бу­ли со­ці­аль­ні пра­ців­ни­ки, які б су­про­во­джу­ва­ли лю­дей із син­дро­мом Да­у­на на ро- бо­чі мі­сця. Щоб дер­жа­ва до­по­ма­га­ла ро­би­ти май­стер­ні для та­ких лю­дей. Адже во­ни так са­мо мо­жуть пра­цю­ва­ти. Ну і що, що у них зайва хромосома? Але це хромосома любові».

«ВО­НИ ХО­ЧУТЬ ОДРУЖИТИСЯ»

На­стя і Ма­ксим усмі­ха­ю­ться. Во­ни вже зви­кли до ува­ги жур­на­лі­стів. Роз­по­від­а­ють, що їм ду­же спо­до­ба­ло­ся зні­ма­ти­ся у філь­мі і те­пер во­ни хо­чуть ста­ти акто­ра­ми. Але крім цьо­го, во­ни хо­дять у спе­ці­а­лі­зо­ва­ну шко­лу, за­йма­ю­ться лі­пле­н­ням з гли­ни, йо­гою, на­ро­дни­ми тан­ця­ми. Го­ту­ю­ться до мі­жна­ро­дно­го тан­цю­валь­но­го фе­сти­ва­лю у Ху­сті, ви­сту­па­ти­муть там вже вдру­ге.

Увесь час, по­ки ми спіл­ку­є­мо­ся, На­стя і Ма­ксим три­ма­ю­ться за ру­ки або мі­цно обі­йма­ю­ться. І усмі­ха­ю­ться. Весь час. Ко­ли по­зу­ють фо­то­гра­фу, ра­ді­сно кри­чать: « Ми ко­ман­да! » . А по­тім На­стя го­во­рить: « У нас бу­де Во­во­чка » . Смі­є­ться і гла­дить жи­во­тик. Ма­ксим стає на ко­лі­на і при­ту­ля­є­ться ву­хом до На­сти­но­го све­тра. Смі­ю­ться.

« Во­ни лю­блять одне одно­го. Хо­чуть одружитися. Во­во­чку ось хо­чуть » , — го­во­рить Окса­на Зя­тько­ва, ма­ма На­сті.

Зні­ма­ю­чись у філь­мі, Ма­ксим і На­стя час­тко­во отри­ма­ли, що хо­ті­ли, — ве­сі­л­ля. Зви­чай­но, во­но не справ­жнє, але На­стя бу­ла у бі­лій су­кні і ра­зом з Ма­кси­мом ка­та­ла­ся на лі­му­зи­ні нічною Одесою.

«Ме­ні зда­є­ться, пі­сля зйо­мок во­ни ста­ли лю­би­ти одне одно­го ще біль­ше. Здій­сни­ла­ся їхня мрія — по­ка­та­ти­ся на лі­му­зи­ні. Ко­ли во­ни по­ба­чи­ли йо­го, це бу­ло та­ке «Ах!», — усмі­ха­є­ться Сві­тла­на Фа­дє­є­ва, ма­ма Ма­кси­ма.

« Во­ни по­зна­йо­ми­ли­ся ще до шко­ли. Але то­ді аб­со­лю­тно не під­хо­ди­ли одне одно­му ха­ра­кте­ра­ми — по­стій­но би­ли­ся. У них одна­ко­вий тем­пе­ра­мент, — роз­по­від­ає Окса­на Зя­тько­ва. — І якщо ми десь ра­зом гу­ля­ли і во­ни зна­хо­ди­ли якусь па­ли­цю, бу­ло схо­же, що це єди­на па­ли­ця в Оде­сі, так во­ни за неї би­ли­ся. За па­ли­цю, за м’ яч... У ну­льо­во­му кла­сі би­ли­ся актив­но, бу­ва­ло, Ма­ксим На­сті оку­ля­ри ла­мав. А за­раз — лю­бов. Все якось са­ме со­бою змі­ни­ло­ся, ми на­віть не по­мі­ти­ли, ко­ли. Спо­ча­тку сим­па­тія бу­ла, а те­пер справ­жня лю­бов».

« Сьо­го­дні вже є рев­но­щі, він — на­ре­че­ний, во­на — на­ре­че­на. Во­ни це спри­йма­ють ду­же сер­йо­зно. Ча­сом Ма­ксим ка­же: пі­шли по­дзво­ни­мо те­щі, — смі­є­ться Сві­тла­на. — Як ба­чи­те, все, як у всіх».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.