Сим­вол со­бор­но­сті Укра­ї­ни – на буль­вар Шев­чен­ка!

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Facebook-ко­ри­сту­вач Сві­тла­на МИХАЛЮК

Від­по­відьна про­по­зи­цію «Чу­бин­сько­го — на п’єде­стал» Ан­дрія Са­ве­льє­ва («День» № 56-57 від 31 бе­ре­зня 2017 ро­ку)

Пропозиція Ан­дрія Са­ве­льє­ва що­до вста­нов­ле­н­ня на буль­ва­рі Та­ра­са Шев­чен­ка пам’ятни­ка ав­то­ро­ві слів Дер­жав­но­го Гім­ну Укра­ї­ни Па­вло­ві Чу­бин­сько­му є над­зви­чай­но акту­аль­ною і да­ле­ко­гля­дною. Про­те ціл­ком спра­ве­дли­во бу­ло б ство­ри­ти скуль­птур­ний порт­рет обох ав­то­рів На­ціо­наль­но­го Гім­ну — Пав­ла Чу­бин­сько­го (ав­тор слів) і Ми­хай­ла Вер­би­цько­го (ав­тор му­зи­ки). Ще на­ші на­ціо­наль­ні ве­ле­ти — Іван Фран­ко і Ле­ся Укра­їн­ка — вва­жа­ли пі­сню «Ще не вмер­ла Укра­ї­на» На­ціо­наль­ним гім­ном, під­кре­слю­ю­чи, що йо­го твор­ця­ми ста­ли над­дні­пря­нець і га­ли­ча­нин. Не менш ва­жли­во, що цей у пер­спе­кти­ві скуль­птур­ний по­ста­мент бу­де роз­та­шо­ва­ний на буль­ва­рі на­шо­го Ге­нія і Про­ро­ка з Цен­траль­ної Укра­ї­ни. Та­ким чи­ном, вста­но­ви­ла­ся бі­сто­ри­чна спра­ве­дли­вість: на мі­сці біль­шо­ви­цько­го ти­ра­на Ле­ні­на по­ста­не сим­во­лі­чний скуль­птур­ний образ Со­бор­ної Укра­ї­ни у столь­но­му кня­жо­му Ки­є­ві.

Сим­во­лізм єд­но­сті цих трьох по­ста­тей — Шев­чен­ка, Чу­бин­сько­го, Вер­би­цько­го — має гли­бо­кі ре­аль­ні під­ста­ви. Зокре­ма, Пав­ло Чу­бин­ський, на­вча­ю­чись у Дру­гій ки­їв­ській чо­ло­ві­чій гім­на­зії, за­хо­пив­ся Шев­чен­ком і писав вір­ші, на­слі­ду­ю­чи Ко­бза­ря. Він, по су­ті, по­вто­рив до­лю Шев­чен­ка, і че­рез до­нос то­го ж Юзе­фо­ви­ча, який сво­го ча­су здав жан­дар­мам Шев­чен­ка і ки­ри­ло­ме­фо­ді­їв­ців, був удру­ге ви­сла­ний з Укра­ї­ни, пі­ді­рвав здо­ров’я, по­мер у 45 ро­ків. За­хо­плю­вав­ся, як і Шев­чен­ко, етно­гра­фі­єю. А йо­го вірш, який упер­ше був опу­блі­ко­ва­ний у львів­сько­му жур­на­лі «Ме­та» 1863 ро­ку, ви­рі­зняв­ся сво­єю па­трі­о­ти­чні­стю, спря-

Ві­дгук на ста­т­тю Ми­ко­ли СІРУКА «Му­зей під ви­ві­скою... «Ял­тин­ської стра­те­гії»?» («День» №66-67 від 14 квітня 2017 ро­ку)

... Па­ну Сі­ве­цю як ві­до­мо­му єв­ро­пей­сько­му ін­те­ле­кту­а­лу, як ні­ко­му ін­шо­му, має бу­ти ві­до­мо, що уві­ко­ві­чне­н­ня пам’ яті жертв ма­со­во­го те­ро­ру не мо­же бу­ти при­ва­тною спра­вою де­кіль­кох осіб. Це пе­ред­усім від­по­від­аль­ність та обов’язок Дер­жа­ви Укра­ї­на як пра­во­на­сту­пни­ці Укра­їн­ської РСР. Адже са­ме на те­ри­то­рії УРСР, яка бу­ла оку­по­ва­не ні- мо­ва­ні­стю у май­бу­тнє, у про­бу­дже­н­ня на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті укра­їн­ців Лі­в­обе­ре­жної й Пра­в­обе­ре­жної Укра­ї­ни. На­ці­є­твор­чі ідеї Та­ра­са Шев­чен­ка ви­яви­ли­ся в цьо­му по­е­ти­чно­му тво­рі Чу­бин­сько­го ду­же силь­но.

Ав­тор му­зи­ки Ми­хай­ло Вер­би­цький на­ро­див­ся в Га­ли­чи­ні у сім’ ї свя­ще­ни­ка. Оси­ро­тів у де­сять ро­ків. На ща­стя, як і у до­лі Шев­чен­ка, до­брі лю­ди до­по­мо­гли юно­му та­лан­ту утвер­ди­ти­ся. Ми­хай­ло Вер­би­цький здо­був при­ва­тно фун­да­мен­таль­ну му­зи­чну осві­ту, яка, по­мно­же­на на йо­го ти­та­ні­чну пра­цю, до­по­мо­гла йо­му ста­ти твор­цем не ли­ше га­ли­цької про­фе­сій­ної му­зи­ки, а й, по­ряд із Ли­сен­ком, — фун­да­то­ром на­ціо­наль­ної ком­по­зи­тор­ської шко­ли. По­ка­зо­во, що са­ме Вер­би­цький став пер­шим га­ли­цьким ком­по­зи­то­ром, який звер­нув­ся до по­е­зії Та­ра­са Шев­чен­ка. Йо­го мо­гу­тня кан­та­та- по­е­ма « За­по­віт » для двох хо­рів ( мі­ша­но­го і чо­ло­ві­чо­го), со­лі­ста (ба­са) і сим­фо­ні­чно­го ор­ке­стру про­зву­ча­ла на Шев­чен­ків­сько­му ве­чо­рі у Льво­ві 1868 ро­ку. Ці­ка­во, що на цьо­му ж кон­цер­ті про­зву­чав « За­по­віт » мо­ло­до­го Ми­ко­ли Ли­сен­ка для хо­ру, со­лі­ста (те­но­ра) і фор­те­пі­а­но. Ди­во­ви­жне пе­ре­пле­ті­н­ня та­лан­тів і доль на­ших на­ціо­наль­них ге­ні­їв і па­трі­о­тів, які су­ку­пно тво­ри­ли на­ціо­наль­ний куль­тур­ний фун­да­мент Со­бор­ної Укра­ї­ни! З цьо­го ча­су й роз­по­ча­ла­ся ве­ли­чна му­зи­чна Шев­чен­кі­а­на, що мі­стить по­над пів­ти­ся­чі рі­зно­жан­ро­вих тво­рів, які ство­ри­ли по­ряд з укра­їн­ськи­ми й за­ру­бі­жні ком­по­зи­то­ри. Вар­то за­зна­чи­ти, що ли­ше « За­по­віт » на­лі­чує по­над 50 му­зи­чних тво­рів ши­ро­ко­го спе­ктра — від пі­сні до сим­фо­ні­чної по­е­ми. А му­зи­ку до пі­сні, яка зго­дом ста­ла Гім­ном Укра­ї­ни, Вер-

ме­цьки­ми на­ци­ста­ми під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни, ні­ме­цьки­ми оку­пан­та­ми і бу­ли ско­є­ні ці стра­шні зло­чи­ни про­ти лю­дя­но­сті. Біль­ше то­го, жер­тва­ми цих зло­чи­нів ста­ли не тіль­ки єв­реї, які на той час про­жи­ва­ли в Ки­є­ві... Від­так, не тіль­ки ло­гі­чним, а й спра­ве­дли­вим та ціл­ком ци­ві­лі­зо­ва­ним кро­ком у спра­ві ство­ре­н­ня «Му­зею пам’яті жертв Ба­би­но­го Яру» ма­ло би бу­ти звер­не­н­ня ор­га­ні­за­то­рів, ці­єї бла­го­ро­дної іні­ці­а­ти­ви в осо­бі па­на Пін­чу­ка « со­то­ва­ри­щи » як до всі­єї укра­їн­ської гро­ма­ди ( вклю­чно з вла­дою), так і до між­на­ро­дної спіль­но­ти, з ме­тою за­про­ше­н­ня та би­цький на­пи­сав 1865 ро­ку (спо­ча­тку ви­ко­ну­ва­ла­ся ав­то­ром під гі­та­ру), а 1885-го впер­ше у Льво­ві пі­сню ра­зом із но­та­ми бу­ло опу­блі­ко­ва­но у збір­ни­ку під на­звою (ува­га!) «Ко­бзар».

Умов­но ми мо­же­мо цьо­го ро­ку від­зна­чи­ти со­ту рі­чни­цю На­ціо­наль­но­го Гім­ну, як і со­ту рі­чни­цю Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки. Адже са­ме за ча­сів УНР (1917 — 1920) гімн ав­тор­ства Чу­бин­сько­го і Вер­би­цько­го ви­ко­ри­сто­ву­вав­ся як Дер­жав­ний, хо­ча офі­цій­но і не був за­твер­дже­ний. Вдру­ге (уже як Дер­жав­ний) йо­го за­ко­но­дав­чо за­крі­пле­но Ухва­лою се­йму Кар­пат­ської Укра­ї­ни в 1939 ро­ці. І ли­ше 15 сі­чня 1992 ро­ку ре­да­кцію Дер­жав­но­го Гім­ну від­ро­дже­ної єди­ної Укра­ї­ни бу­ло за­твер­дже­но Вер­хов­ною Ра­дою Укра­ї­ни. 6 бе­ре­зня 2003 ро­ку ВРУ за­твер­ди­ла гімн, де бу­ло за­про­по­но­ва­но ре­да­кцію пер­шо­го ряд­ка — «Ще не вмер­ла Укра­ї­ни і сла­ва, і во­ля». До­ре­чно на­га­да­ти, що до­слі­дник текс­ту Пав­ла Чу­бин­сько­го — Дми­тро Че­ре­дни­чен­ко — по­дає по­над 20 ва­рі­ан­тів і ствер­джує, що 1й ря­док гім­ну зву­чав са­ме так: «Ще не вмер­ла Укра­ї­ни і сла­ва, і во­ля». Та­ким чи­ном, са­ме цей ря­док мав би ста­ти пов­ною на­звою На­ціо­наль­но­го Гім­ну Укра­ї­ни і зна­йти своє мі­сце на май­бу­тньо­му скуль­птур­но­му мо­ну­мен­ті йо­го ав­то­рів по­ряд із на­ці­є­ствер­дни­ми сло­ва­ми: «Ду­шу й ті­ло ми по­ло­жим за на­шу сво­бо­ду, І по­ка­жем, що ми, бра­т­тя, ко­за­цько­го ро­ду». Са­ма істо­рія ви­бра­ла мі­сце, де зі­йшли­ся три ве­ли­чні по­ста­ті дер­жа­во­тво­ре­н­ня Єди­ної Со­бор­ної де­мо­кра­ти­чної Укра­ї­ни — Про­рок, на­ці­є­тво­рець Та­рас Шев­чен­ко і твор­ці На­ціо­наль­но­го Гім­ну Укра­ї­ни Пав­ло Чу­бин­ський і Ми­хай­ло Вер­би­цький.

На­та­ля ГУМНИЦЬКА, Львів

уча­сті в ре­а­лі­за­ції та­ко­го му­зею, в то­му чи­слі на­щад­ків тих ро­дин єв­ре­їв, ро­мів, укра­їн­ських на­ціо­на­лі­стів, вій­сько­во­по­ло­не­них, па­ці­єн­тів Ки­їв­ської пси­хі­а­три­чної лі­кар­ні та ін­ших на­ціо­наль­них та со­ці­аль­них груп, які ста­ли жер­тва­ми на­цист­ських зло­чи­нів у Ба­би­но­му Яру. Від­сто­ро­не­н­ня від уча­сті в про­це­сі ме­мо­ри­за­ції жертв Ба­би­но­го Яру, Укра­їн­ської дер­жа­ви, як і ігно­ру­ва­н­ня дум­ки ро­дин жертв не­єв­рей­ської на­ціо­наль­но­сті, дис­кре­ди­тує і са­му ідею, і до­брі на­мі­ри її іні­ці­а­то­рів.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.