Оре­ол одні­єї дра­ми

У цьо­му роз­кі­шно­му бу­дин­ку по Рей­тар­ській, 22 ко­лись роз­мі­щу­ва­лась «швид­ка до­по­мо­га», а сьо­го­дні са­мо­му бу­дин­ку ні­ко­му до­по­мог­ти

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА Фо­то Сер­гія П’ЯТЕРИКОВА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Так і ги­не він, зму­че­ний і не­до­гля­ну­тий, але, хай як це див­но, не втра­ча­ю­чи гі­дно­сті та сво­єї пре­кра­сної ви­тон­че­но­сті.

■ Упев­не­на, на­віть ви­шу­ка­на ро­змо­ва з ми­ну­лим не має ви­кли­ка­ти ну­дно­го по­ди­ву —«А я, мов­ляв, тут до чо­го?». Ми­сте­цтво­знав­чий, істо­ри­чний рі­вень чи­слен­них ки­їв­ських екс­пер­тів, зві­сно, по­стій­но шлі­фу­є­ться, ну й чу­до­во. Ми їм не су­пер­ни­ки — на­ша про­гу­лян­ка для ама­то­рів і, не за­ма­ху­ю­чись на ти­тул про­фе­сій­ної ді­йшло­сті, хо­че­ться не ста­ти ну­дним і ду­же пра­виль­ним, а спро­бу­ва­ти, до­тор­кнув­шись до яко­го-не­будь істо­ри­чно­го фа­кту або мі­фу, не стер­ти від­чу­т­тя чо­гось не­зви­чай­но­го, нав­па­ки, ожи­ви­ти про­гу­лян­ку сво­їм на­стро­єм, за­про­по­ну­ва­ти ста­рій ву­ли­ці ні­би по­жи­ти сьо­го­дні ли­ше на со­ня­чній сто­ро­ні й нам по­ні­жи­ти­ся з нею. Зро­зумі­ло, якщо ре­аль­на об’єктив­ність не зіб’є стар­то­ву уми­ро­тво­ре­ність.

■ Мо­мен­таль­на ко­му­ні­ка­ція, не ве­ре­ду­ю­чи, як бу­ває, вста­нов­лю­є­ться і з про­ти­річ­чя­ми, і з го­стри­ми ку­та­ми, а вже тим біль­ше — з окру­гли­ми фор­ма­ми ба­га­тьох бу­ді­вель, які ви­жи­ли пі­сля чи­ще­н­ня від «мо­тло­ху» на Рей­тар­ській у 70 — 80-і ро­ки ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. То­ді руй­ну­ва­ли ба­га­то що — і не­о­ре­не­сан­сні са­ди­би, мо­жли­во, й щось із кла­си­чно­го кон­стру­кти­ві­зму, і тра­ди­цій­ну для ХIX сто­лі­т­тя ма­со­ву за­бу­до­ву в це­гля­но­му сти­лі. Зби­ра­чі ствер­джу­ють, що в той час тут мо­жна бу­ло на за­двір­ках зу­стрі­ти і на­пів­зруй­но­ва­ні ко­ло­ни, і го­стро­сю­же­тні фра­гмен­ти бал­кон­них пле­тінь, а ко­лись у по­мі­щи­цькій са­ди­бі зу­стрі­чав го­стей один із пер­ших ки­їв­ських сі­не­ма­то­гра­фів «Ре­корд», що за­ти­шно при­мо­стив­ся на ро­зі ву­ли­ці, й ста­ро­вин­ний го­тель «Рим», по­бу­до­ва­ний на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя. І хо­ча, вла­сне, на той час все це існу­ва­ло вже в уяві, однак щось зна­хо­ди­ли, і сьо­го­дні жи­вуть рі­зні ко­ке­тли­ві фра­гмен­ти в ко­ле­кці­ях, на­га­ду­ю­чи про бу­дин­ки й бу­ди­но­чки, що на­ле­жа­ли спад­ко­єм­цям і дру­жи­нам ко­ли­шніх пол­ков­ни­ків, ди­я­ко­нів, ко­лезь­ких се­кре­та­рів.

■ Див­но, але ча­рів­ли­вість ву­ли­ці, за­бу­до­ва­ної за ча­сів Ки­їв­ської Ру­сі, не зни­кла пов­ні­стю, хо­ча бу­ли в її жит­ті па­у­зи: пі­сля на­ва­ли 1240 ро­ку во­на кіль­ка сто­літь сто­я­ла пус­ткою і по­втор­но бу­ла за­се­ле­на в дру­гій по­ло­ви­ні ХVII сто­лі­т­тя, ко­ли цар­ські вій­ська ство­ри­ли тут Рей­тар­ську і Стрі­ле­цьку слобід­ки. За­пи­тай ме­не до ці­єї про­гу­лян­ки, хто та­кі рей­та­ри, за­ми­сли­ла­ся бі, швид­ше за все, че­сно зі­зна­ла­ся б— не пам’ятаю. За­раз знаю — це лег­ка кін­на ка­ва­ле­рія. Ось так, з їхньої лег­кої ру­ки, і ви­ни­кла на­зва ста­ро­вин­ної ву­ли­ці.

■ Про­бі­га­ю­чи очи­ма від бу­дин­ку до бу­дин­ку, влов­люю і кра­су ма­ска­ро­нів на фа­са­ді ви­шу­ка­но­го бу­дин­ку під но­ме­ром 20, за­ну­рю­ю­ся в шарм бал­кон­них ме­ре­жив з вплі­та­н­ням зві­ри­них го­лів, які, як зав­жди, по­кли­ка­ні обе­рі­га­ти й при­но­си­ти до­ста­ток, від­чу­ваю, з якою лю­бов’ю все це на­ро­джу­ва­ло­ся в уяві май­стра, ні­би ве­ла йо­го за­ко­ха­ність не

ли­ше у свою спра­ву, а й люд­ська по­тре­ба по­ді­ли­ти­ся з ки­мось близь­ким сво­їм сві­то­від­чу­ва­н­ням.

■ До ре­чі, не­ці­ка­ва де­таль — ві­до­мий ки­їв­ський ар­хі­те­ктор Оле­ксандр Вер­би­цький, а він — ав­тор про­е­кту, і сам жив у цьо­му бу­дин­ку і дов­гі ро­ки до­гля­дав, май­же як кер­буд, за сво­їм улю­бле­ним кам’яним ди­тям. Пе­ре­ко­на­на, як­би мо­гла йо­го за­пи­та­ти, на­ві­що всі ці чу­до­ві ві­кон­ця-по­ло­вин­ки, ці ви­тон­че­ні ко­ло­ни між ни­ми, по­чу­ла б, мо­жли­во, від­по­відь — не вмію жи­ти тьмя­но, чо­го і вам ба­жаю.

■ Ста­ро­жи­ли пам’ята­ють рі­зні і не осо­бли­во зна­чні дрі­бни­ці, але все це — осо­би­сте жи­т­тя ву­ли­ці й, слу­ха­ю­чи роз­по­відь жи­те­ля бу­дин­ку, над вхо­дом до яко­го за­сти­гли го­ло­ви Го­ри­ни­чів, ді­зна­ла­ся, що при­бли­зно у 70-х ро­ках ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя тут був ка­пре­монт. Одна скуль­пту­ра фа­са­дно­го змія від­ле­ті­ла, і тре­ба бу­ло або зно­си­ти йо­го бра­ти­ка, або лі­пи­ти йо­му бли­зню­ка. Зу­пи­ни­ли­ся на остан­ньо­му ва­рі­ан­ті, і за­раз па­ро­чка ра­зом і на сво­є­му мі­сці. Що­прав­да, но­во­ство­ре­ний злег­ка ко­сить, і ви­раз облич­чя в ньо­го якийсь пе­ре­ля­ка­ний, але якщо при­скі­пли­во не до­див­ля­ти­ся, то си­ме­трія на мі­сці, і змії не­суть свою слу­жбу справ­но.

■ Не за­пи­ту­ю­чи спе­ці­аль­но­го до­зво­лу, не­спо­ді­ва­но за­фі­ксу­ва­ла дум­ку, що про­май­ну­ла на­чеб­то і не по те­мі, але все ж та­ки, упев­не­на, — та­кі про­гу­лян­ки ма­ють і ан­ти­ві­ко­вий ефект, адже без­пе­ре­чно — щоб швид­ко по­ста­рі­ти на де­сять ро­ків, до­ста­тньо згор­би­ти­ся і опу­сти­ти го­ло­ву. Мо­жна ска­за­ти — стеж­те за по­ста­вою, але я ра­джу — по­до­ро­жуй­те рі­дним мі­стом. Справ­жнє де­по мо­ло­до­сті са­ме у вра­же­н­нях, а по­ста­ва ми­мо­во­лі ви­прям­ля­ти­ме­ться. Іна­кше й не ви­йде все по­мі­ти­ти та за­пам’ята­ти. От­же, спин­ку три­ма­ти­ме­мо.

■ Мої за­спо­кій­ли­ві роз­ду­ми ра­птом пе­ре­рвав на­пар­ник Сер­гій П’яте­ри­ков, ска­зав­ши, по­ка­зу­ю­чи на один із най­роз­кі­шні­ших бу­дин­ків не ли­ше на Рей­тар­ській, ай у мі­сті: «Тут ме­ні ви­рі­за­ли глан­ди». Я йо­му жар­то­ма від­по­ві­ла, що як­би й бу­ла тут та­бли­чка, що під­твер­джує цей факт, її теж дав­но зір­ва­ли бми­слив­ці за «ха­ля­вою».

■ Див­люсь на бу­ди­нок, ні­би ство­ре­ний не для ко­жно­го дня, і на­віть, зна­ю­чи йо­го тру­до­ве ми­ну­ле і ба­ча­чи жа­лю­гі­дне сьо­го­де­н­ня, оре­ол по­кло­ні­н­ня від за­хо­пле­н­ня сма­ком ав­то­ра і тон­кі­стю сма­ків ви­ко­нав­ців за­ду­ма­но­го не бля­кне, ли­ше на­силь­ни­цька ста­рість від бай­ду- жо­сті при­гно­блює, а час і вправ­ність ми­слив­ців не дрі­ма­ють. Ба­чу, що з па­ра­дних две­рей (до ре­чі, тут на бал­ко­ні бу­ли кам’яні бу­кви, і зда­ле­ка мо­жна бу­ло про­чи­та­ти «Швид­ка до­по­мо­га»), що ве­дуть у дав­но по­ро­жнє роз­кі­шне без­лю­д­дя, вже зня­то ру­чку, то­чні­ше, вир­ва­но. Ні­чо­го, що ці две­рі — ко­пія две­рей Па­ла­цу до­жів у Ве­не­ції, екс­тре­маль­ні «куль­тур­ні» зло­дюж­ки при­зви­ча­ї­ли­ся, спу­ска­ю­чись на мо­туз­ках, встри­бу­ва­ти з да­ху у ві­чно не­за­хи­ще­ні склом ві­кна і ни­шком від­щи­пу­ва­ти хоч що-не­будь від фі­гур­них кар­ни­зів, лі­пни­ни, ко­ке­тли­вих ві­кон-ро­зе­ток. Утім, бе­ре­ться все, що по­тра­пляє під ру­ку, якщо по­ща­стить за­ли­ши­ти­ся не­по­мі­че­ним.

■ З біо­гра­фії бу­дин­ку з оре­о­лом, як йо­го зав­жди на­зи­ваю, ді­зна­ла­ся: «На по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя в Ки­є­ві існу­ва­ло то­ва­ри­ство лі­ка­рів-ря­ту­валь­ни­ків — То­ва­ри­ство швид­кої до­по­мо­ги. Лі­ка­рі ви­їжджа­ли на ви­кли­ки без­ко­штов­но, а то­ва­ри­ство існу­ва­ло за ра­ху­нок до­бро­чин­но­сті. Для ці­єї ор­га­ні­за­ції 1914 ро­ку ар­хі­те­ктор Йо­сиф Зе­кцер і збу­ду­вав ці­лий квар­тал для лі­ка­рів. Го­лов­ний кор­пус ар­хі­те­ктор ство­рив у ду­сі фло­рен­тій­сько­го Ре­не­сан­су. Ар­хі­те­ктор ствер­джу­вав, що ко­пія лі­кар­ні То­ва­ри­ства швид­кої до­по­мо­ги є в Ма­дри­ді. За ча­сів Пер­шої і Дру­гої сві­то­вих во­єн усіх по­ра­не­них, до­став­ле­них з фрон­тів на ки­їв­ський вок­зал, зво­зи­ли в лі­кар- ню на Рей­тар­ську. Стра­шний збіг, але в цій са­мій лі­кар­ні 1933 ро­ку, по­тра­пив­ши під трам­вай, по­мер і сам ав­тор цьо­го ди­во­ви­жно­го бу­дин­ку. Є вер­сія, що за­ги­бель ар­хі­те­кто­ра на­штов­хну­ла Ми­хай­ла Бул­га­ко­ва на дум­ку про за­ги­бель під трам­ва­єм Бер­лі­о­за в «Май­стро­ві і Мар­га­ри­ті». У цій бу­дів­лі пі­зні­ше бу­ла й опе­ра­цій­на, де ле­ген­дар­ний Ми­ко­ла Амо­сов зро­бив пер­шу в Укра­ї­ні опе­ра­цію під за­галь­ним нар­ко­зом».

■ Мо­жна бу­ло б, та й ми­мо­во­лі хо­че­ться, за­хо­плю­ва­ти­ся ці­єю ви­тон­че­ною бо­гем­ною бі­дні­стю, але ж не­до­ре­чно. Дов­гі ро­ки ше­девр вми­рає, що­прав­да, не втра­ча­ю­чи кра­си від ран (а він, зда­є­ться, сам — одна ве­ли­ка ра­на), від стра­шної по­ро­жне­чі усе­ре­ди­ні, кри­жа­ної бай­ду­жо­сті. Як­би мо­гла, за­спо­ко­ї­ла б йо­го смі­шни­ми і на­їв­ни­ми сло­ва­ми: «Не хви­люй­ся, я все вла­днаю», але ж це ли­ше сло­ва... Їх бу­ло до­ста­тньо, пу­блі­ка­ції і сю­же­ти при­хо­дять і зни­ка­ють, а зму­че­ний кра­сень ні­би про­мов­ляє сло­ва­ми Сті­вен­со­на: «Ра­но чи пі­зно ви всі опи­ни­тесь на бан­ке­ті, де ку­шту­ва­ти­ме­те пло­ди сво­їх ді­янь».

■ Ось і весь оре­ол — схо­же, час тра­пе­зи на­став.

По­пе­ре­ду, ві­рю, зу­стріч за но­вим по­во­ро­том.

Три­май­мо по­ста­ву!

Бу­ди­нок на Рей­тар­ській, 22, — без­пе­ре­чно, одна з ар­хі­те­ктур­них пер­лин Ки­є­ва. Сьо­го­дні спо­ру­да вже май­же ру­ї­на — близь­ко 20 ро­ків сто­їть без ві­кон і две­рей... А її, між ін­шим, за де­яки­ми озна­ка­ми по­рів­ню­ю­тьна­ві­тьз Па­ла­цом до­жів у Ве­не­ції...

Не­рід­ко цю ву­ли­цю на­зи­ва­ють Рей­тер­ська або Рей­тор­ська. А пра­виль­но — Рей­тар­ська — від на­зви осо­бли­во­го ви­ду ка­ва­ле­рії рей­та­ри. Пі­сля сум­но­зві­сної Пе­ре­я­слав­ської ї ра­ди у Київ бу­ли вве­де­ні вій­ська Мо­ско­вії — стріль­ці та рей­та­ри. Ро­змі­сти­ли­ся во­ни не­по­да­лік Зо­ло­тих во­ріт, і у ць ому ра­йо­ні ви­ни­кли Стрі­ле­цька й Рей­тар­ська слобід­ки. В спа­док від них і за­ли­ши­ли­ся на­зви, зокре­ма Рей­тар­ської ву­ли­ці. На фо­то — по­ча­ток і кі­нець те­пе­рі­шнь ьої ву­ли­ці Рей­тар­ська

Ще одна ар­хі­те­ктур­на пер­ли­на на роз і ву­лиць Рей­тар­ської та Оле­ся Гон­ча­ра. Цьо­му бу­дин­ку по­та­ла­ни­ло тро­пі­таль­но­го хи біль­ше. Але у 80-х ро­ках під час ка ре­мон­ту один із дра­кон­чи­ків втра­тив го­ло­ву... Її від­но­ви­ли, але те­пер тва­рин­ки ста­ли не ду­же схо ожі один на одно­го

і ву­лиць Рей­тар­ської та Оле­ся Гон­ча­ра. Цьо­му бу­дин­ку по­та­ла­ни­ло тро­пі­таль­но­го ре­мон­ту один із дра­кон­чи­ків втра­тив го­ло­ву... Її від­но­ви­ли, ожі один на одно­го

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.