Iсто­рія Бі­ло­ру­сі: ве­лич, дра­ми, ко­лі­зії

Що ми зна­є­мо про ми­ну­ле пів­ні­чної су­сід­ки Укра­ї­ни?

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Про­дов­же­н­ня. По­ча­ток чи­тай­те у «Дні» № 66-67

Шлях, який впро­довж сто­літь про­йшов бі­ло­ру­ський на­род — тра­гі­чний, жор­сто­кий, важ­кий, але во­дно­час і шлях люд­ської гі­дно­сті, шлях опо­ру де­спо­ти­зму й на­силь­ству над осо­би­сті­стю, — мо­же бу­ти чу­до­вим ар­гу­мен­том на ко­ристь слів Но­бе­лів­сько­го ла­у­ре­а­та, ви­зна­чно­го поль­сько­го по­е­та Че­сла­ва Мі­ло­ша: «Пам’ять — це на­ша си­ла. Той, хто жи­вий, здо­бу­ває ман­дат від тих, хто за­мов­чав на­зав­жди». Як­би та па­сив­на ча­сти­на бі­ло­ру­сько­го су­спіль­ства (втім так са­мо, як і укра­їн­сько­го), ко­тра во­ліє три­ма­тись осто­ронь со­ці­аль­них по­тря­сінь і бу­ре­ві­їв, — як­би во­на зна­ла, скіль­ки жит­тів, кро­ві, жертв най­кра­щих лю­дей кра­ї­ни бу­ло за ба­га­то ві­ків істо­рії сві­до­мо від­да­но ти­ми бі­ло­ру­са­ми, які, сві­до­мо, са­мо­від­да­но ви­бо­рю­ва­ли «єв­ро­пей­ський ве­ктор» роз­ви­тку рі­дної зем­лі (ко­ри­сту­ю­чись су­ча­сни­ми тер­мі­на­ми), то, оче­ви­дно, са­ма ду­хов­на атмо­сфе­ра у на­ших бі­ло­ру­ських дру­зів бу­ла бзов­сім ін­шою. А від­так, ви­ни­кли бпе­ре­д­умо­ви і для по­лі­ти­чних змін (ці пе­ред­умо­ви, без­пе­ре­чно, ще на­ле­жить ре­а­лі­зу­ва­ти)... Чи ба­га­то бі­ло­ру­сів знає, з яким су­мом, гні­вом і бо­лем писав Ян­ка Ку­па­ла, кла­сик на­ціо­наль­ної лі­те­ра­ту­ри, со­вість на­ро­ду, про те, що міль­йо­ни лю­дей на­віть не пам’ята­ють своє на­ціо­наль­не ім’я, а на за­пи­та­н­ня «хто ви є та­кі, яко­го ро­ду-пле­ме­ні, яко­го ко­рі­н­ня?» від­по­від­а­ли: «Та мы ту­тэй­шия» (ту­те­шні. — І.С.). І це бу­ло ли­ше 100 ро­ків то­му (втім, по­клав­ши ру­ку на сер­це, слід ви­зна­ти, що і в Укра­ї­ні то­го ча­су по­ді­бний тип «на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті» в ту ж са­му до­бу аж ні­як не був ди­ви­ною — з усі­ма на­слід­ка­ми для на­ціо­наль­но-ви­зволь­них зма­гань 1917—1921 рр.).

Але по­вер­ні­мо­ся до ча­сів, що­до яких ма­є­мо всі під­ста­ви го­во­ри­ти про справ­жній роз­квіт дер­жа­во­твор­чих по­тен­цій бі­ло­ру­сів, твор­чої пра­ці цьо­го на­ро­ду у сфе­рі по­лі­ти­ки, куль­ту­ри, со­ці­аль­но­го жи­т­тя. Йде­ться про вже зга­ду­ва­не Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське (ВКЛ) — три­єди­ну схі­дно­єв­ро­пей­ську по­ту­жну на­де­тні­чну дер­жа­ву укра­їн­ців, бі­ло­ру­сів та ли­тов­ців (ХІV—ХVI ст.), ко­тра впро­довж трьох ві­ків до­мі­ну­ва­ла на те­ре­нах Схі­дної Єв­ро­пи. Оче­ви­дно, ма­ло­про­ду­ктив­ною спра­вою є дис­ку­сії що­до то­го, який етнос був па­нів­ним у ВКЛ, як істо­ри­чно ко­ре­ктно на­зва­ти офі­цій­ну мо­ву Ве­ли­ко­го кня­зів­ства: ста­ро­укра­їн­ською, ста­ро­бі­ло­ру­ською або ж якось іна­кше. Важ­ко за­пе­ре­чу­ва­ти одне: бі­ло­ру­си на­ле­жа­ли до тих етно­сів, зав­дя­ки яким бу­ло утво­ре­но, по­тім по­ту­жно змі­цне­но й ста­бі­лі­зо­ва­но ВКЛ до, ска­за­ти б, основ­них «не­су­чих кон­стру­кцій» ці­єї ве­ли­кої дер­жа­ви се­ре­дньо­віч­чя. Спад­щи­на ВКЛ у ца­ри­ні куль­ту­ри, со­ці­аль­но­го жи­т­тя, пра­во­вих но­во­вве­день є спіль­ним на­дба­н­ням і бі­ло­ру­сів, і укра­їн­ців, і ли­тов­ців.

А тим ча­сом нам на­справ­ді май­же ні­чо­го не ві­до­мо про цю ви­ня­тко­во ці­ка­ву дер­жа­ву (окрім, хі­ба що, ві­до­мо­го ви­сло­ву Ве­ли­ких кня­зів: «Ми ста­ри­ну не чі­па­є­мо, а но­ви­зну не вво­ди­мо»). Ось, при­мі­ром, пра­во­ва си­сте­ма ВКЛ. Ви­яв­ля­є­ться, що в ран­ній пе­рі­од ста­нов­ле­н­ня й роз­ви­тку ВКЛ (ХІІІ—ХІV ст.) кня­зі По­ло­цької, Ві­теб­ської та Смо­лен­ської зе­мель (оста­н­ня то­ді від­чу­тно тя­жі­ла до бі­ло­ру­сько­го «се­гмен­та» ВКЛ) під­по­ряд­ко­ву­ва­ли­ся дав­нім де­мо­кра­ти­чним за­са­дам по­лі­ти­чно­го устрою цих те­ри­то­рій. Так, пра­во обра­н­ня тих чи ін­ших кня­зів, які ви­зна­ва­ли вла­ду Ве­ли­ко­го кня­зя Ли­тов­сько­го, і на­віть сам факт ви­зна­н­ня ці­єї вер­хов­ної вла­ди (до 1323 р. уряд ВКЛ мав за свою ре­зи­ден­ці­єю Но­во­гру­док на бі­ло­ру­ській Гро­днен­щи­ні, ба­тьків­щи­ні Мі­цке­ви­ча, до ре­чі, в ХІІІ ст. це мі­сто не раз пе­ре­бу­ва­ло під кон­тро­лем Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го, а з 1323 р. — Віль­но) за­ле­жав від зго­ди ві­ча ко­жної окре­мої зем­лі, тоб­то до­во­лі по­ту­жним був то­ді дав­ньо­ру­ський тра­ди­цій­ний ві­чо­вий лад — так са­мо, як і в Ки­є­ві, Нов­го­ро­ді, Пско­ві. При­мі­ром, ще в се­ре­ди­ні ХІІІ ст. у По­ло­цьку ствер­див­ся (не без впли­ву вій­сько­вої си­ли) ли­тов­ський князь Мин­гай­ло, але вже йо­го онук Бо­рис вла­да­рю­вав у то­му ж По­ло­цьку, і ли­ше то­му, що «три­мав­ся ста­ро­ви­ни». Істо­ри­чні дже­ре­ла спо­ві­ща­ють про це так: «Па­ну­ю­чи йо­му в По­ло­цку, був ла­сков на под­дан­ных своих и дал им, под­дан­ным своим, воль­но­сти и ве­че ма­ти и в звон зво­ни­ти и по­то­му ся ро­ди­ти как у Ве­ли­ком Нов­го­ро­де и Пско­ве». При змі­ні ве­ли­ких кня­зів у Віль­ні ко­жна зем­ля окре­мо ви­зна­ва­ла над со­бою вла­ду ве­ли­ко­го кня­зя. Так, па­ну­ва­н­ня Ві­тов­та в Смо­лен­ську 1404 р. (по­вто­ри­мо, то­ді чи­ма­лою мі­рою бі­ло­ру­сько­му мі­сті) утвер­ди­ло­ся тіль­ки то­му, що тут Ве­ли­кий князь мав свою пар­тію, й, біль­ше то­го, на­ка­зав жи­те­лям мі­ста «лго­ту мно­гу чи­ни­ти». У 1440 р. ли­тов­ські вла­до­мож­ці утвер­ди­ли у Віль­ні Ве­ли­ко­го кня­зя Ка­зи­ми­ра, про­те ко­жна зем­ля окре­мо ви­зна­ва­ла йо­го не без пе­ре­мо­вин і по­сту­пок з бо­ку Ка­зи­ми­ра. У ран­ній пе­рі­од істо­рії ВКЛ (до ХV ст.) мі­сце­ві ві­чо­ві збо­ри, кожне окре­мо, ви­рі­шу­ва­ли пи­та­н­ня вій­ни і ми­ру — і да­ле­ко не зав­жди згі­дно з тим, як вва­жав Ве­ли­кий князь. Ці ж збо­ри са­мі ви­зна­ча­ли спла­ту екс­тра­ор­ди­нар­них (над­зви­чай­них) по­да­тків на вій­сько­ві по­тре­би; пи­та­н­ня мі­сце­во­го за­ко­но­дав­ства теж на­ле­жа­ло до ком­пе­тен­ції ві­ча (при­мі­ром, тор­го­вель­не, гро­ма­дян­ське пра­во — на­га­дай­мо, що в Бі­ло­ру­сі, як і в Укра­ї­ні, ді­я­ла си­сте­ма Ма­где­бурзь­ко­го пра­ва й мі­сце­во­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня, що вклю­ча­ло кра­ї­ну в се­ре­дньо­ві­чний єв­ро­пей­ський пра­во­вий про­стір).

Ді­яль­ність мі­сце­во­го ві­ча в га­лу­зі пра­во­су­д­дя три­ва­ла до се­ре­ди­ни ХVІ ст., ко­ли ві­чо­ві збо­ри фа­кти­чно пе­ре­тво­ри­ли­ся на мі­сце­ві сей­ми шля­хти (ти­по­ло­гі­чно схо­жий про­цес від­бу­вав­ся і в Укра­ї­ні). Пра­дав­ні зви­чаї у сто­сун­ках вла­ди та на­се­ле­н­ня збе­рі­га­ли­ся на­стіль­ки три­ва­лий час, що на­віть Ве­ли­кі кня­зі Ка­зи­мир і Але­ксандр (ХV ст.), ви­ко­нав­ши дер­жав­ні спра­ви у вла­сне Ли­тві, пе­ре­би­ра­ли­ся у під­вла­дні їм бі­ло­ру­ські кня­зів­ства, жи­ли тут пев­ний час (стіль­ки, скіль­ки, на їхню дум­ку, бу­ло по­трі­бно) й ке­ру­ва­ли ци- ми обла­стя­ми спіль­но з мі­сце­ви­ми ві­чо­ви­ми збо­ра­ми. Зем­лі ке­ру­ва­ли­ся на під­ста­ві «ста­ту­тних гра­мот», тоб­то мі­сце­вих кон­сти­ту­цій­них актів. Ці гра­мо­ти за­крі­плю­ва­ли по­лі­ти­чний, со­ці­аль­ний та пра­во­вий лад, що склав­ся на цих зем­лях впро­довж по­пе­ре­дніх сто­літь. Нор­ми кри­мі­наль­но­го та гро­ма­дян­сько­го пра­ва, згі­дно із пра­дав­ні­ми зви­ча­я­ми, те­пер за­крі­плю­ва­ли­ся за­ко­ном. Ва­жли­во, що Ве­ли­кий князь осо­би­сто га­ран­ту­вав обла­стям, під­вла­дним йо­му, осо­би­сту без­пе­ку ме­шкан­ців (тоб­то не­до­тор­ка­ність осо­би — ні­хто не міг бу­ти по­збав­ле­ний во­лі або стра­че­ний без су­ду і слід­ства; сво­бо­ду жі­нок, що за­ли­ши­ли­ся без опі­ку­нів, від при­му­со­вих шлю­бів; віль­не пра­во пе­ре­су­ва­н­ня у су­сі­дні кня­зів­ства та за кор­до­ни дер­жа­ви; не при­тя­гне­н­ня до від­по­від­аль­но­сті ці­лої сім’ї за зло­чин одно­го з чле­нів ці­єї сім’ї; збе­ре­же­н­ня осо­би­стих при­ві­ле­їв та «че­сті шля­хе­цької»).

У га­лу­зі май­но­вих сто­сун­ків бу­ли під­твер­дже­ні пра­ва на во­ло­ді­н­ня вла­сні­стю, ко­трої, при­найм­ні те­о­ре­ти­чно, не мо­жна бу­ло по­зба­ви­ти (пра­кти­чно йшло­ся зде­біль­шо­го про шля­хет­ство, але та­кож і про го­ро­дян) без рі­ше­н­ня су­ду, пра­ва на за­по­віт і на спад­щи­ну. На­ре­шті, ці «ста­ту­тні гра­мо­ти» (а ще біль­шою мі­рою три зна­ме­ни­ті Ли­тов­ські ста­ту­ти — 1529, 1566 та 1588 рр. — фа­кти­чно кон­сти­ту­ції дер­жа­ви) за­без­пе­чу­ва­ли ста- ро­дав­нє про­це­су­аль­не пра­во: тор­го­вий суд, осо­би­стість і май­но гро­ма­дян убез­пе­чу­ва­ли­ся від ути­сків із бо­ку мі­сце­вих адмі­ні­стра­цій в обмін на пев­ні зо­бов’яза­н­ня на­се­ле­н­ня що­до спла­ти по­да­тків і ви­ко­на­н­ня «дер­жав­них ро­біт». За цих умов жи­т­тя то­го чи ін­шо­го бі­ло­ру­сько­го кня­зів­ства на­бу­ва­ло рис від­окрем­ле­ної від ВКЛ дер­жа­ви на за­са­дах дав­ньо­ру­сько­го пра­ва (за­ува­жи­мо, що тут ба­га­то що сут­тє­во змі­ни­ло­ся пі­сля укла­да­н­ня Лю­блін­ської унії 1569 р. і при­єд­на­н­ня бі­ло­ру­ських та укра­їн­ських зе­мель до скла­ду Ре­чі По­спо­ли­тої»). Але якщо ми вра­ху­є­мо час дії ста­ту­тних гра­мот та Ли­тов­ських ста­ту­тів (ХV—ХVІ ст.), то від­по­відь на за­пи­та­н­ня: чи бу­ли ці пра­во­ві нор­ми про­гре­сив­ни­ми (для сво­єї до­би!) і «єв­ро­пей­ськи­ми», є оче­ви­дною.

Вза­га­лі, що біль­ше (глиб­ше, щіль­ні­ше) зна­йо­ми­шся із се­ре­дньо­ві­чною істо­рі­єю Бі­ло­ру­сі, то ча­сті­ше до­во­ди­ться вжи­ва­ти ви­сло­ви — «нам май­же ні­чо­го не ві­до­мо про...» або «пра­кти­чно зав­жди за­ли­шав­ся у ті­ні факт...». Ось ли­ше де­які при­кла­ди. Чи всі зна­ють, що: 1) за­хі­дно­єв­ро­пей­ські ман­дрів­ни­ки на­зи­ва­ли то­го­ча­сну Бі­ло­русь «кра­ї­ною зам­ків». То­ді мі­цні й кра­си­ві зам­ки бу­ли зве­де­ні у де­кіль­кох мі­стах кра­ї­ни: Тро­ках, Мі­дни­ках, Ві­теб­ську, Лі­ді, Но­во­груд­ку, Кре­ві. 2) Ор­шан­ська би­тва Ко­стян­ти­на Острозь­ко­го, йо­го пе­ре­мо­га 8 ве­ре­сня 1514 р. (до ре­чі, во­і­сти­ну зна­мен­но, що са­ме ім’ям цьо­го сла­ве­тно­го укра­їн­сько-бі­ло­ру­сько­го во­ло­да­ря щой­но на­зва­но спіль­ний поль­сько-укра­їн­сько-ли­тов­ський ба­таль­йон!), бу­ла одні­єю з най­біль­ших єв­ро­пей­ських «ба­та­лій» ХVІ ст. — усі за­хо­пле­ні Мо­ско­ві­єю те­ри­то­рії бу­ли звіль­не­ні; вна­слі­док ці­єї пе­ре­мо­ги по­чав роз­ва­лю­ва­ти­ся та­єм­ний со­юз мо­сков­сько­го ве­ли­ко­го кня­зя Ва­си­лія ІІІ, ба­тька Іва­на Гро­зно­го, та низ­ки єв­ро­пей­ських дер­жав, спря­мо­ва­ний про­ти ВКЛ. 3) Ве­ли­кий бі­ло­ру­ський й все­слов’ян­ський про­сві­тник та дру­кар Фран­циск Ско­ри­на ще в сер­пні 1517 р. ви­дав у Пра­зі пер­шу кни­гу ста­ро­бі­ло­ру­ською мо­вою, в 1522 р. він же за­сну­вав ти­по­гра­фію у Віль­ні; 4) 1523 р. по­ет Мі­ко­лай Гу­сов­ський дру­кує «Пі­сню про зу­бра» — пер­ший ху­до­жній твір се­ре­дньо­ві­чної бі­ло­ру­ської лі­те­ра­ту­ри; 5) 1562 р. про­сві­тник й дру­кар Си­мон Бу­дний по­чав ви­да­ва­ти книж­ки у не­ве­ли­ко­му мі­сте­чку Не­сві­жі; 6) 1563 р. у Бре­сті ви­да­на ши­ро­ко ві­до­ма у Схі­дній Єв­ро­пі так зва­на «Ра­дзи­віл­лів­ська Бі­блія» (во­на за­слу­го­вує на окре­му ро­змо­ву); 7) 1580 р. Ва­силь Тя­пин­ський ви­дав Єван­ге­ліє бі­ло­ру­ською мо­вою. Це все — ли­ше по­оди­но­кі фа­кти з істо­рії бі­ло­ру­ської куль­ту­ри ті­єї до­би...

Хоч як би ми оці­ню­ва­ли роль бі­ло­ру­ської (і укра­їн­ської) шля­хет­ської елі­ти ХVІ— ХVІІ ст. для роз­ви­тку су­спіль­ства (сьо­го­дні ав­то­ри­те­тні до­слі­дни­ки, зокре­ма про­фе­сор На­та­лія Яковенко, за­пе­ре­чу­ють факт ре­лі­гій­ної «зра­ди» ці­єї елі­ти), але не­про­сто за­пе­ре­чи­ти той факт, що кон­фе­сій­ний гніт прав­ля­чої вер­стви Ре­чі По­спо­ли­тої, що укла­ла об’єд­нав­чу унію з ВКЛ з ме­тою за­без­пе­че­н­ня ре­аль­ної до­мі­на­ції ка­то­ли­ци­зму (як і со­ці­аль­ний гніт!), від­чу­тно по­си­лив­ся впро­довж пер­шої по­ло­ви­ни ХVІІ ст. Це і ви­зна­чи­ло чи­ма­лою мі­рою пе­ре­біг подаль­ших по­дій. До­да­мо тіль­ки (про це, мо­же, не всі зна­ють), що по­лум’я Укра­їн­ської ре­во­лю­ції 1648—1676 рр. охо­пи­ло і Бі­ло­русь: під час поль­сько-мо­сков­ської вій­ни 1654—1667 рр. (а пол­ков­ник Жда­но­вич, по­сла­нець Хмель­ни­цько­го, пра­гнув за­про­ва­ди­ти на тих зем­лях ко­за­цький лад, що ви­кли­ка­ло ша­ле­ну лють ца­ря Оле­ксія Ми­хай­ло­ви­ча) за­ги­ну­ла, за де­яки­ми да­ни­ми, по­ло­ви­на бі­ло­ру­сів (!). Пі­сля ці­єї вій­ни схі­дні бі­ло­ру­ські зем­лі уві­йшли до скла­ду Мо­ско­вії; за­хі­дні ж бу­ли ане­ксо­ва­ні Ка­те­ри­ною ІІ вна­слі­док двох по­ді­лів Поль­щі — 1772 та 1795 рр.

Мо­жна ана­лі­зу­ва­ти той факт, що в Бі­ло­ру­сі пра­кти­чно не бу­ло ко­за­цтва (в укра­їн­сько­му ро­зу­мін­ні). Або по­рів­ню­ва­ти дер­жа­во­твор­чу спро­мо­жність укра­їн­ської та бі­ло­ру­ської шля­хти, її вплив на істо­рію. Кра­ще, про­те, вчи­та­є­мось у без­смер­тні вір­ші Ян­ки Ку­па­ли (Іва­на Лу­це­ви­ча):

«А хто там iдзе, а хто там iдзе У агром­нiстай та­кой гра­ма­дзе? — Бе­ла­ру­сы. А што яны ня­суць на ху­дых пля­чах, На ру­ках ў крывi, на на­гах у ла­пцях? — Сваю крыўду. А ча­го ж, ча­го за­ха­це­лась iм, Па­гар­джа­ным век, iм, сля­пым, глу­хiм? — Лю­дзьмi звац­ца».

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

ФО­ТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Фран­циск Ско­ри­на (1486—1551), ви­да­тний слов’ян­ський (бі­ло­ру­ський, укра­їн­ський, поль­ський, че­ський) пер­шо­дру­кар, фі­ло­соф, про­сві­тник, під­при­є­мець, уче­ний-лі­кар. Пе­ре­кла­дав ста­ро­бі­ло­ру­ською з цер­ков­но­слов’ян­ської мо­ви кни­ги Бі­блії

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.