Стрі­ла «на­тя­гну­то­го лу­ка» : *

Укра­ї­на в Ре­чі По­спо­ли­тій (1505—1795)

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Дми­тро ВИРСЬКИЙ, до­ктор істо­ри­чних на­ук

За­кін­че­н­ня. По­ча­ток чи­тай­те у «Дні» № 61-62, № 66-67

Одні­єю з ва­жли­вих її при­чин бу­ло ви­га­са­н­ня по­лі­ти­чної тра­ди­ції «за­мой­щи­ків», які ду­же сер­йо­зно тра­кту­ва­ли «ру­ський фа­ктор» і за­ма­ху­ва­ли­ся на ін­те­гра­цію до рі­чпо­спо­лит­сько­го про­е­кту «всі­єї Ру­сі» — з Мо­ско­ві­єю вклю­чно. Цьо­го вже не ма­ло по­ко­лі­н­ня рі­чпо­спо­лит­ських по­лі­ти­ків до­би пі­сля за­вер­ше­н­ня ро­сій­ської Сму­ти, ви­хо­ва­них у менш «від­кри­тій» шко­лі пе­ре­мо­жної контр­ре­фор­ма­ції і з на­бу­тим пев­ним «за­па­мо­ро­че­н­ням успі­ха­ми».

І це в той мо­мент, ко­ли «Сму­тний час» Мо­сков­сько­го цар­ства дав укра­їн­цям урок, — Річ По­спо­ли­та не все­мо­гу­тня і успі­шний опір їй ре­аль­ний, при­чо­му і «но­ві укра­їн­ці» з від­во­йо­ва­ної Чер­ні­го­во-Сі­вер­щи­ни, з огля­ду на свій «мо­сков­ський до­свід», ма­ли по­рів­ня­но низь­кий рі­вень ло­яль­но­сті до рі­чпо­спо­лит­сько­го про­е­кту, бо на­віть си­нер­гію від по­лю­блін­ської зу­стрі­чі «Ру­сі з Рус­сю» во­ни про­ми­ну­ли, а на­здо­га­ня­ти — це не те що бра­ти уча­стьу спра­ві «від по­ча­тку». От­же, вда­рив­ши­сьоб стін­ку, хви­ля по­ко­ти­ла­ся в про­ти­ле­жний бік (її ре­аль­но бу­ло ско­ри­гу­ва­ти — на Крим і Ту­реч­чи­ну, але Поль­ща ви­бра­ла «зо­ло­тий спо­кій», а зна­чи­тьму­си­ла прийня­ти удар на се­бе).

З’ясу­вав­ши, що давня «мен­ша бра­тія» — ко­за­ки — ду­же не­зру­чний су­про­тив­ник, бо зда­тний ужи­ти «ко­зи­рі», які шля­хта вва­жа­ла сво­єю мо­но­по­лі­єю (воль­ність, бра­тер­ство-рів­ність, па­трі­о­тизм), ча­сти­на рі­чпо­спо­лит­сько­го су­спіль­ства го­то­ва бу­ла прийня­ти Лю­блін- 2 — Га­дя­цьку унію 1658 р. Але увійти вдру­ге в ту са­му рі­чку не ви­йшло, бо со­юз ко­за­цьких ре­во­лю­ціо­не­рів зі шля­хет­ськи­ми контр­ре­во­лю­ціо­не­ра­ми вже ви­гля­дав за­над­то екле­кти­чно-су­пе­ре­чли­вим (хо­ча образ І. Ви­гов­сько­го аж до І. Ма­зе­пи став для укра­їн­ців сим­во­лом по­лі­ти­чної аль­тер­на­ти­ви).

З бор­ні із Ко­за­цькою ре­во­лю­ці­єю Річ По­спо­ли­та ви­йшла з ра­ною, що ні­як не го­ї­ла­ся. Бо все, що мо­гли за­про­по­ну­ва­ти Укра­ї­ні епі­го­ни шля­хет­ської ре­во­лю­ції у ХVIII ст., — це на­ту­жна ре­став­ра­ція «зо­ло­то­го ві­ку» ХVI ст. (з ко­о­пта­ці­єю до лав шля­хти окре­мих пред­став­ни­ків укра­їн­ської елі­ти). Утім, пан­ський іде­ал на­ди­хав що­ра­зу мен­ше укра­їн­ців (хо­ча но­ва ге­не­ра­ція укра­їн­ських ма­гна­тів — Ябло­нов­ських, По­то­цьких, Же­ву­ських, Че­твер­тин­ських — ви­гля­да­ла вель­ми ім­по­зан­тно і тво­ри­ла по­ту­жні мі­сце­ві клі­єн­те­ли), а мо­дер­но-єв­ро­пей­ський «на­ціо­на­лізм» за­кла­дав уже сві­жий де­мо­кра­ти­чний про­ект май­бу­тньо­го. При­чо­му для но­вих ро­ман­ти­ків-де­мо­кра­тів спад­щи­на ко­за­ків і їх епі­го­нів — гай­да­ма­ків — бу­ла яв­но прийня­тні­ша (со­ці­аль­но ближ­ча) за елі­тар­ні іде­а­ли шля­хет­ства.

Кон­сти­ту­ція 3 трав­ня 1791 р., яку на­зи­ва­ють поль­ською « ла­гі­дною ре­во­лю­ці­єю » ( на від­мі­ну від бур­хли­вої Фран­цузь­кої ре­во­лю­ції 1789 р.), пре­тен­ду­ва­ла на те, аби ста­ти гі­дною від­по­від­дю на ви­кли­ки мо­дер­но­сті. Во­на дій­сно мо­гла по­вер­ну­ти пер­спе­кти­ви рі­чпо­спо­лит­сько­му про­е­кту, але швид­ка зов­ні­шня оку­па­ція й т.зв. 2-й (1793) і 3-й (1795) по­ді­ли Поль­щі ур­ва­ли цей про­цес.

*** На­сту­пний блок при­свя­ти­мо Ре­фор­ма­ції, цер­ков­ним уні­ям і онов­ле­но­му (т. зв. мо­ги­лян­сько­му) пра­во­слав’ю. За се­ре­дньо­ві­чною по­лі­ти­чною фі­ло­со­фі­єю, існу­ва­ло «два ме­чі» — вла­да світ­ська і ду­хов­на. І хо­ча Ре­не­санс при­ніс пев­ну се­ку­ля­ри­за­цію жи­т­тя єв­ро­пей­ця (чи рад­ше де­мо­но­по­лі­за­цію у ду­хов­ній сфе­рі), хри­сти­ян­ська цер­ква за­ли­ша­ла­ся про­від­ним су­спіль­ним ін­сти­ту­том і пре­тен­ду­ва­ла на то­таль­ний кон­троль су­спіль­но­го бу­т­тя. Ця то­таль­ність, як і Шля­хет­ська ре­во­лю­ція, ма­ла мо­дер­ні­за­цій­ну які­стьі ве­ли­кою мі­рою упо­ва­ла на ре­не­сан­сну про­сві­ту, за до­по­мо­гою якої ма­ла бу­ти ви­хо­ва­на но­ва лю­ди­на — до­брий ка­то­лик, про­те­стант, пра­во­слав­ний.

У ре­лі­гій­но­му жит­ті Укра­ї­ни до ви­ще­зга­да­но­го Ве­ли­ко­го кор­до­ну хри­сти­ян­ства та ісла­му до­да­ва­ла­ся й гра­ни­ця схі­дно- го і за­хі­дно­го хри­сти­ян­ства. У мі­стах по­мі­тні бу­ли і ре­лі­гій­ні ді­а­спо­ри ( єв­рей­ська, вір­мен­ська, та­тар­ська, ром­ська), не рід­кість бу­ли бал­кан­ські ви­гнан­ці — се­ред яких тра­пля­ли­сьі єре­сі­ар­хи. От­же, з бі­нар­ним, чор­но-бі­лим сприйня­т­тям сві­ту в укра­їн­ця одві­ку бу­ли про­бле­ми, а син­кре­тизм мав дав­ню мі­сце­ву тра­ди­цію.

Озвав­ся у цей час і но­вий гра­вець— Ре­фор­ма­ція. Про­те­стан­ти й бу­ли го­лов­ни­ми ре­во­лю­ціо­не­ра­ми то­го­ча­сно­го сві­ту. Не див­но, що так ба­га­то шля­хет­ських ре­во­лю­цій­них ді­я­чів ма­ли вла­сний до­свід про­те­стан­ти­зму, а ви­ті­сне­н­ня на се­ре­ди­ну ХVII ст. «ди­си­ден­тів» по­за ме­жі рі­чпо­спо­лит­сько­го про­е­кту (тут сим­пто­ма­ти­чне ви­гна­н­ня з Ре­чі По­спо­ли­тої арі­ян — за рі­ше­н­ням се­йму 1658 р.) ста­ло зна­ком йо­го си­стем­ної кри­зи.

Са­ме про­те­стан­ти ува­жно при­ди­ви­ли­ся до ру­си­нів — як ста­ро­дав­ніх «єре­ти­ків», ко­трі — мі­сця­ми — ближ­чі до пер­ві­сно­го (іде­аль­но­го) хри­сти­ян­ства. Но­во­вір­ці від­ки­ну­ли уста­ле­ну лі­нію по­ді­лу (ка­то­ли­ки і пра­во­слав­ні — a la «Захід є Захід, Схід є Схід і з місць їм не зійти») і за­про­по­ну­ва­ли кон­ку­рен­цію в єди­ній си­сте­мі ко­ор­ди­нат. На де­який час про­те­стан­ти ста­ли вті­ле­н­ням роз­ку­то­сті дум­ки і ін­те­ле­кту­аль­но­го но­ва­тор­ства, що ма­ло осо­бли­ву при­ва­бли­ві­стьдля вче­них се­ре­до­вищ і сту­дент­ської мо­ло­ді.

Від­так, ідеї еку­ме­ні­зму, все­ося­жної унії цер­ков ста­ли ві­зи­тів­кою хри­сти­ян­ської Єв­ро­пи до­би Ре­фор­ма­ції. В Укра­ї­ні їх спри­йма­ли­транс­лю­ва­ли і вче­ний за­хі­дно­го ви­шко­лу пе- ре­ми­шля­нин Ста­ні­слав Орі­хов­ський-Ро­ксо­лан, і во­лин­ський князь — не­ко­ро­но­ва­ний ко­роль укра­їн­ської Ру­сі Ва­силь-Ко­стян­тин Острозь­кий. Утім, ка­то­ли­цькі контр­ре­фор­ма­то­ри-ар­хі­те­кто­ри Брест­ської унії 1596 р. во­лі­ли спи­ра­ти­ся біль­ше на ре­аль­ні ін­сти­ту­ції, ніж на кри­хкі пре­кра­сні ідеї —і в три­ва­лій пер­спе­кти­ві це бу­ла ви­гра­шна стра­те­гія (цер­ков­ні ор­де­ни — єзу­ї­ти, ва­си­лі­я­ни — вза­га­лі мо­жу­тьпра­ви­ти за сим­вол контр­ре­фор­ма­ції в Укра­ї­ні).

Але гра з уні­єю «у дов­гу» з ме­тою, що пе­ре­бу­ва­ла «ген за обрі­я­ми» біль­шо­сті су­ча­сни­ків, да­ла свій шанс і пра­во­слав’ю. По­сту­па­ю­чи­сьу по­ча­тко­вих цер­ков­но-по­лі­ти­чних і ін­те­ле­кту­аль­них цен­трах — Віль­но і Льво­ві, во­но «від­на­йшло» свою «ан­ти­чну» сто­ли­цю — Київ. Втра­ча­ю­чи ста­ро­жи­тні кня­зів­сько-ма­гнат­ські «стов­пи ві­ри», зва­жи­ло­ся на со­юз із мо­дер­ним ге­ро­єм — ко­зач­чи­ною. Кро­ку­ю­чи слі­да­ми ди­си­ден­тів-про­те­стан­тів, нав’яза­ло сто­сун­ки з іно­зем­ни­ми про­те­кто­ра­ми (Мо­сква, Мол­до­ва, Ту­реч­чи­на). За бра­ком сво­їх тео­ло­гів, який­сьчас не цу­ра­ло­ся «гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги» від про­те­стан­тів (Мар­тин Бро­нев­ський/Хри­сто­фор Фі­ла­лет, Іно­кен­тій Гі­зе­лье­tc). Ско­ри­ста­ла­ся онов­ле­на пра­во­слав­на цер­ква й чи­сто рі­чпо­спо­лит­ськи­ми іде­о­ло­ге­ма­ми — воль­но­сті, то­ле­ран­тно­сті, при­ро­дних (ста­ро­дав­ніх) прав, ім­пер­сько-на­дна­ціо­наль­но­го рів­но­прав’я шля­хти­чів-сар­ма­тів.

Від­так на се­ре­ди­ну ХVII ст. Ки­їв­ська «ди­зу­ніт­ська» ме­тро­по­лія ста­ла за­гар­то­ва­ною в бор­ні стру­кту­рою. 1632 р. її нор- маль­ність/ле­гі­тим­ність ви­зна­ла й офі­цій­на дер­жа­ва. Укра­їн­ське пра­во­слав’я са­ме бу­ло вже зда­тне на ши­ро­ку екс­пан­сію і ви­яви­ло­ся при­да­тним як для про­па­ган­ди Ко­за­цької ре­во­лю­ції, так і до ре­фор­му­ва­н­ня цер­кви у роз­ло­гих мо­сков­ських во­ло­ді­н­нях. З утвер­дже­н­ням ста­ту­су офі­цій­ної дер­жав­ної кон­фе­сії у дру­гій по­ло­ви­ні ХVII —ХVIII ст., во­на, при­на­гі­дно, да­ва­ла со­бі ра­ду із чи­слен­ни­ми кон­вер­сі­я­ми іно­вір­ців (ка­то­ли­ків із Пра­в­обе­реж­жя, му­суль­ман-по­тур­на­ків із Пів­ден­ної Укра­ї­ни).

У той са­мий час уній­на, гре­ко-ка­то­ли­цька, цер­ква ста­ла стій­кою опо­рою укра­їн­сько­го за­хі­дни­цтва, зму­шу­ю­чи й ка­то­ли­цизм при­би­ра­ти пи­то­мі ри­си укра­їн­сько­сті. Са­ме тут за­крі­пив­ся но­вий тип по­двій­ної іден­ти­фі­ка­ції — gente Ruthenus, natione Polonus (ру­син-укра­ї­нець поль­ської рі­чпо­спо­лит­ської на­ції), а осми­сле­н­ня- кон­стру­ю­ва­н­ня іє­рар­хій ло­яль­но­стей да­ва­ла шанс укра­їн­ській іден­ти­чно­сті пе­ре­три­ва­ти без­дер­жав­ні ча­си. Стій­кий істо­ри­чний сте­ре­о­тип, що «Русь» мо­же бу­ти ли­ше одні­єї ві­ри (гре­цької, пра­во­слав­ної), а ка­то­лик (гре­ко-ка­то­лик) ав­то­ма­ти­чно стає «ля­хом», був то­ді зруй­но­ва­ний. Від­так, Укра­ї­на по-сво­є­му ста­ла при­ре­че­на на вла­сний до­свід то­ле­ран­тно­сті.

До цьо­го до­да­ла­ся но­ва зу­стріч із про­те­стан­ти­змом у дру­гій по­ло­ви­ні ХVIII ст., ко­ли ро­сій­ський ім­пер­ський уряд то­ле­ру­вав іно­зем­них ко­ло­ні­стів (з єв­ро­пей­ських кра­їн) на Пів­ден­ній Укра­ї­ні. До­ве­ло­ся ма­ти спра­ву і з «про­те­стан­та­ми пра­во­слав’я» — ро­сій­ськи­ми ста­ро­обряд­ця­ми. Зре­штою, та­кий ре­лі­гій­ний ін­тер­на­ціо­нал по­сту­по­во «про­би­вав до­ро­гу» пов­но­цін­ній мо­дер­ній се­ку­ля­ри­за­ції.

*** Ці­ка­вим є по­пу­ляр­ний за ча­сів Мо­дер­ну мо­тив від­но­сно­го без­си­л­ля шля­хти та без­пер­спе­ктив­но­сті від­ро­дже­н­ня Ре­чі По­спо­ли­тої, який пред­став­ле­ний як фоль­кло­ром, так і в текс­тах укра­їн­ських ін­те­ле­кту­а­лів. Тут ма­є­мо як спад­щи­ну іде­а­лів Ко­за­цької ре­во­лю­ції, так і ро­сій­сько-ім­пер­ські на­ві­ю­ва­н­ня. Але для мо­дер­них укра­їн­ців бу­ло ще ва­жли­во, що шля­хтич — то по­силь­ний їм і не раз пе­ре­мо­же­ний во­рог (да­ле­бі, з «не­стра­шним» су­про­тив­ни­ком лег­ше пе­ре­хо­ди­ти до діа­ло­гу). Істо­ри­чні ж фа­кти «пе­ре­трав­ле­н­ня» шля­хти ко­за­ка­ми на Сі­чі, ли­цар­сько­го по­бра­тим­ства і війн за спіль­ні ці­лі ба­га­тьом ви­да­ва­ли­ся за ко­ри­сний пре­це­дент.

Вза­га­лі те, що Н. Дей­віс на­звав «ра­зю­чим при­сма­ком су­ча­сно­сті» іде­а­лів поль­ської шля­хти, які від­чу­тно ко­ре­лю­ю­ться із кон­це­пта­ми іде­о­ло­гій су­ча­сних лі­бе­раль­них де­мо­кра­тій ( « зо­ло­та сво­бо­да » , пра­во на опір, су­спіль­ний до­го­вір, сво­бо­да ін­ди­ві­да, прин­цип уря­ду­ва­н­ня за зго­дою, цін­ність по­кла­да­н­ня на вла­сні си­ли), має до­во­лі уні­вер­саль­но-за­галь­но­люд­ську при­ва­бли­вість для на­ших су­ча­сни­ків по всьо­му сві­ту. Укра­їн­цям, які ма­ю­тьсвоє рі­чпо­спо­лит­ське при­ча­стя, спри­йма­ти все це, вла­сне, на­ві­тьу чо­му­сьлег­ше за ін­ших.

Жив­ля­тьрі­чпо­спо­ли­тсь кі спо­ми­ни й ар­хе­о­ло­гія, й ло­каль­ні тра­ди­ції ба­га­тьох укра­їн­ських ре­гіо­нів. Во­ни здав­на спри­йма­ю­ться як ан­ти­ру­си­фі­ка­цій­ні (з ан­ти­ко­ло­ні­аль­ним за­барв­ле­н­ням) і вкрай не­зру­чні для будь-яких кон­це­пцій «рус­ско­го ми­ра». Ці­ка­во, що чи­ма­ло ло­каль­них кра­є­знав­чих тра­ди­цій ни­ні за­но­во від­кри­ває свій «рі­чпо­спо­лит­ський пе­рі­од» (ін­те­рес до Ко­да­ка на Дні­про­пе­тров­щи­ні, до істо­рії « за­дні­пр­ських місць» на Кі­ро­во­град­щи­ні, Сі­вер­щи­ні 1618— 1648 рр., а та­кож до ма­гнат­сько-шля­хет­ських ко­ло­ні­за­цій­них іні­ці­а­тив по всій лі­нії кор­до­ну Ди­ких по­лів і «мо­сков­сько­го ру­бе­жу»). Ускла­дню­ю­ться та ви­до­змі­ню­ю­ться і тра­ди­цій­ні мі­сце­ві «ко­за­цькі мі­фи» (ко­ли ува­жні­ше роз­див­ля­ю­ться — хто ж ре­аль­но хо­ва­є­ться під за­галь­ни­ка­ми «ко­зак», «за­по­ро­жець» чи «гай­да­ма­ка»).

*Ори­гі­наль­ний образ Ре­чі По­спо­ли­тої як на­тя­гну­то­го лу­ка вжи­то у тво­рі пап­сько­го нун­ція Кла­у­діо Ран­го­ні (1559 — 1621), пи­са­но­му за ча­сів роз­кві­ту рі­чпо­спо­лит­сько­го про­е­кту

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail):

master@day.kiev.ua

ФО­ТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.