Ста­ти на­длю­ди­ною

Що «стан­дар­ти жур­на­лі­сти­ки» ви­ма­га­ють від жур­на­лі­стів

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - По­ча­ток на 25-й стор.

Про по­лі­ти­чну скла­до­ву та­ких по­рад вже го­во­ри­ло­ся та пи­са­ло­ся ба­га­то ра­зів: т. зв. між­на­ро­дні стан­дар­ти ви­ма­га­ю­тьвід жур­на­лі­стів пов­ні­стю від­мо­ви­ти­ся від гро­ма­дян­ської по­зи­ції, а сло­во «па­трі­о­тизм» спри­йма­ти ли­ше як скла­до­ву по­нять « не­об’ єктив­ність», «про­па­ган­да» та «не­про­фе­сій­ність».

Але є й ін­ший ви­мір та­ких ре­ко­мен­да­цій, які став­ля­тьза ме­ту зро­би­ти з жур­на­лі­стів не­за­ан­га­жо­ва­них не­уча­сни­ків про­це­су та без­при­стра­сних спо­сте­рі­га­чів.

У ре­аль­но­сті та­кі по­ра­ди спе­ці­а­лі­стів є ли­ше те­о­ре­ти­чним уяв­ле­н­ням про те, «як це має бу­ти», і яке ні­де і ні­ко­ли не бу­ло ре­а­лі­зо­ва­но в пов­но­му об­ся­зі. Осо­бли­во — якщо мо­ва йде про ви­сві­тле­н­ня вій­сько­во­го кон­флі­кту, тем біль­ше — у вла­сній кра­ї­ні жур­на­лі­ста. Жур­на­ліст мо­же не бу­ти па­трі­о­том, не бу­ти гро­ма­дя­ни­ном, але ні­хто і ні­що не зро­бить з ньо­го не­лю­ди­ну. Вій­сько­вий ко­ре­спон­дент, який за­хо­че пов­ні­стю ви­ко­на­ти на­ве­де­ні в по­сі­бни­ку ОБСЄ ре­ко­мен­да­ції, має, на­сам­пе­ред, по­зба­ви­ти­ся усіх при­та­ман­них лю­дям при­ро­дних яко­стей, ста­ти « на­длю­ди­ной » , май­же за Ні­цше.

По-пер­ше, зраз­ко­вий жур­на­ліст має від­ки­ну­ти усі уяв­ле­н­ня про до­бро і зло і по­го­ди­ти­ся з тим, що ці ви­зна­че­н­ня є від­но­сни­ми, а не аб­со­лю­тни­ми. Що для одні­єї сто­ро­ни до­бре, для ін­шої — зле, і нав­па­ки.

По-дру­ге, він має вну­трі­шньо прийня­ти по­сту­лат про те, що в будь-яко­му кон­флі­кті не­має пра­вих та не­пра­вих, ає — зав­жди — ли­ше дві сто­ро­ни, ко­жна з яких має пра­во на свою то­чку зо­ру, на свою «прав­ду». Тоб­то вза­га­лі не мо­жна го­во­ри­ти про існу­ва­н­ня одні­єї «прав­ди», «істи­ни», то­му що бу­дья­ке та­ке твер­дже­н­ня є одно­бо­ким та не­зба­лан­со­ва­ним.

По-тре­тє — жур­на­ліст не має пра­ва на емо­ції. Так, зви­чай­но, бу­дья­кий су­ча­сний фі­зіо­лог знає, що го­мо са­пі­єнс не мо­же по­зба­ви­ти­ся емо­цій — йо­го ор­га­нізм так фун­кціо­нує, ні­чо­го не по­ро­биш. Але жур­на­ліст має зу­си­л­лям во­лі на­ка­за­ти со­бі не звер­та­ти ува­ги на свої при­ро­дні ре­а­кції і не ді­я­ти так, як ма­ла б ді­я­ти за схо­жих об­ста­вин ін­ша «лю­ди­на ро­зум­на», що не за­йма­є­ться жур­на­лі­сти­кою. Жур­на­ліст має на­вчи­ти­ся ди­ви­ти­ся на світ від­сто­ро­не­но, не при­йма­ти все, що від­бу­ва­є­ться нав­ко­ло, близь­ко до сер­ця, і роз­по­від­а­ти про все, що зав­го­дно, спо­кій­но та не­емо­цій­но. Зай­ве і ка­за­ти, що жур­на­ліст в жо­дно­му ра­зі не мо­же до­зво­ли­ти со­бі бу­ти уча­сни­ком по­дій.

Але на пра­кти­ці...

Усі сві­то­ві ЗМІ ми­ну­ло­го ти­жня обі­йшла істо­рія си­рій­сько­го фо­то­ко­ре­спон­ден­та, який, за­мі­стьто­го, щоб ро­би­ти свою ро­бо­ту, тоб­то фо­то­гра­фу­ва­ти, по­чав ря­ту­ва­ти ді­тей, що по­стра­жда­ли вна­слі­док бом­бо­во­го на­па­ду на ав­то­бу­си із бі­жен­ця­ми. То­ді за­ги­ну­ло 126 лю­дей, по­ло­ви­на з яких — ді­ти.

Че­рез ви­бу­хо­ву хви­лю Абд Аль­ка­дер Ха­бак зне­при­том­нів. Але, ко­ли при­йшов до тя­ми, одра­зу по­чав до­по­ма­га­ти по­стра­жда­лим. « Сце­на бу­ло жа­хли­вою... осо­бли­во ді­ти, що пла­чу­тьта вми­ра­ю­тьпе­ред ва­ми. То­ді я ви­рі­шив ра­зом зі сво­ї­ми ко­ле­га­ми, що ми від­кла­да­є­мо на­ші ка­ме­ри вбік та по­чи­на­є­мо ря­ту­ва­ти по­ра­не­них», — роз­по­вів Ха­бак CNN.

Він зна­йшов ма­лю­ка, який ще ди­хав, взяв на ру­ки та по­ніс до лі­ка­рів. «Ця ди­ти­на мі­цно три­ма­ла ме­не за ру­ку і ди­ви­ла­ся на ме­не», — зі­знав­ся фо­то­граф.

Йо­го ко­ле­га Му­ха­мад Ал­ра­геб роз­по­вів, що він теж до­по­міг де­кіль­ком по­ра­не­ним, але по­тім по­чав фо­то­гра­фу­ва­ти. Він, зокре­ма, зро­бив і фо­то Ха­ба­ка, що бі­жи­тьз ди­ти­ною на ру­ках, яке по­тім на­дру­ку­ва­ли со­тні ме­діа в ба­га­тьох кра­ї­нах.

Стан­дар­ти жур­на­лі­сти­ки ка­жу­тьнам: не мо­жна на­зи­ва­ти по­дію, що тра­пи­ла­ся із кон­во­єм із сі­рій­ськи­ми бі­жен­ця­ми, тра­ге­ді­єю або те­ро­ром. Не мо­жна фо­к­усу­ва­ти­ся на го­рі ро­дин, що втра­ти­ли ді­тей. Не мо­жна по­да­ва­ти роз- по­відь­про цей ви­бух, до­да­ю­чи емо­цій­ні та сен­ти­мен­таль­ні по­дро­би­ці. Але у під­сум­ку ця на­длюд­ська від­сто­ро­не­ність при­зво­ди­тьдо ви­ни­кне­н­ня дис­ку­сій, яку у ви­пад­ку будь-якої ін­шої про­фе­сії про­сто не­мо­жли­во пред­ста­ви­ти.

Пи­та­н­ня, що обго­во­рю­ю­тьв ме­ді­а­се­ре­до­ви­щі, зву­чи­тьтак: «Що по­ви­нен ро­би­ти жур­на­ліст в по­ді­бної си­ту­а­ції — ря­ту­ва­ти лю­дей, чи зні­ма­ти?»

Пра­виль­на від­по­відь для зви­чай­ної лю­ди­ни — ря­ту­ва­ти.

Пра­виль­на від­по­відь для про­фе­сій­но­го жур­на­лі­ста — мо­жна взя­ти уча­тьу вря­ту­ван­ні, але зні­ма­ти обов’яз­ко­во.

Ди­ти­на мо­гла б по­мер­ти, як­би її не від­ніс до лі­ка­рів фо­то­граф.

Але якщо б ка­дри на­слід­ків ви­бу­ху не зняв ін­ший ко­ре­спон­дент, світ би не по­ба­чив ані са­му по­дію, ані фо­то­гра­фа-ря­тів­ни­ка.

Кон­флікт жур­на­ліст­ської ети­ки із за­галь­но­люд­ськи­ми пра­ви­ла­ми по­ве­дін­ки — це кон­флікт ще сер­йо­зні­шій, ніж про­ти­річ­чя між жур­на­ліст­ською ді­яль­ні­стю та обов’ яз­ка­ми гро­ма­дя­ни­на. І го­лов­на за­гро­за для су­спіль­ства тут не в то­му, що жур­на­ліст ін­ко­ли мо­же по­ру­ши­ти свій ко­декс пра­вил, пе­ре­сту­пи­ти че­рез свої «та­бу», а са­ме в то­му, що жур­на­ліст в якійсь мо­мент мо­же ста­ти за­над­то про­фе­сій­ним. Та­кій про­фе­сіо­нал бу­де впев­не­ний, що прав­ди не існує, що не­має до­бра — як і зла, що до всьо­го на сві­ті мо­жна і тре­ба ста­ви­ти­ся від­сто­ро­не­но, зверх­ньо; що емо­ції, в то­му чи­слі спів­чу­т­тя та спів­пе­ре­жи­ва­н­ня, є зай­ви­ми і ли­ше за­ва­жа­ють, ро­блять ма­те­рі­а­ли не­зба­лан­со­ва­ни­ми та упе­ре­дже­ни­ми... Але чи справ­ді су­спіль­ству та за­га­лом люд­ству є ко­ристь від пра­ці та­кої лю­ди­ни?

На­та­ля ІЩЕНКО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.