ДДоо 7700--хх рро­ок­ко­ов­виинн ооп­пе­ер­ра­ац­ціі­її ««ВВііс­сл­лаа»»

Чи бу­ла в ми­ну­ло­му Поль­ща на­дій­ним со­ю­зни­ком Укра­ї­ни й укра­їн­ців?

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Чин­ний поль­ський уряд від­мо­вив­ся фі­нан­су­ва­ти за­хо­ди з на­го­ди 70-х ро­ко­вин опе­ра­ції «Ві­сла» — де­пор­та­ції по­над 150 ти­сяч укра­їн­ців з їхніх етні­чних зе­мель по­над Ся­ном і Бу­гом на пів­ніч і за­хід Поль­ської дер­жа­ви, що су­про­во­джу­ва­ло­ся вбив­ства­ми і ки­да­н­ням лю­дей до кон­цта­бо­рів. Мо­ти­ва­цію цьо­го кро­ку (до­сі, по­чи­на­ю­чи з 1989 ро­ку, всі поль­ські уря­ди під­три­му­ва­ли вша­ну­ва­н­ня жертв опе­ра­ції «Ві­сла») озву­чив го­ло­ва МВСтре­тьої Ре­чі По­спо­ли­тої Ма­рі­уш Бла­щак: «Укра­ї­на по­вин­на си­ме­три­чно за­су­ди­ти те, що в Поль­щі звуть Во­лин­ською рі­за­ни­ною, і фі­нан­су­ва­ти вша­ну­ва­н­ня її жертв».

Та­кою є офі­цій­на по­зи­ція вла­ди. Во­на істо­тно від­рі­зня­є­ться від по­зи­ції опо­нен­тів уря­ду; де­пу­та­ти Се­йму від пар­тії «Гро­ма­дян­ська пла­тфор­ма» Ра­фал Тша­сков­ський і Сла­во­мір Ні­трас на­го­ло­шу­ва­ли, що йде­ться не про укра­їн­сько-поль­ські від­но­си­ни, а про етні­чних укра­їн­ців, які на ті ча­си бу­ли гро­ма­дя­на­ми Поль­щі, а от­же, це су­то поль­ська спра­ва, до якої Укра­ї­на не має жо­дно­го сто­сун­ку. Про­те го­ло­си опо­зи­ціо­не­рів за­ли­ши­ли­ся не­по­чу­ти­ми...

Се­ред укра­їн­сько­го по­лі­ти­чно­го й ін­те­ле­кту­аль­но­го за­га­лу по­пу­ляр­ною є дум­ка, що не слід за­го­стрю­ва­ти від­но­си­ни, тре­ба про­мов­ча­ти, пе­ре­тер­пі­ти, якось та во­но бу­де, бо ж Поль­ща (яку са­мі по­ля­ки звуть тре­тьою Річ­чю По­спо­ли­тою) — це на­дій­ний укра­їн­ський со­ю­зник. Але чи справ­ді на­дій­ний? Як ві­до­мо, ни­ні офі­цій­на Вар­ша­ва і біль­шість поль­сько­го су­спіль­ства всі­ля­ко гло­ри­фі­ку­ють ча­си між­во­єн­ної Поль­ської дер­жа­ви, дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої. Для ба­га­тьох ті ча­си є взір­це­ви­ми. Про­те са­ме то­ді офі­цій­на Вар­ша­ва не раз зра­ди­ла Укра­їн­ську дер­жа­ву й укра­їн­ців, про що не вар­то за­бу­ва­ти. А бу­ло це так.

На­ве­сні 1920 ро­ку був укла­де­ний Вар­шав­ський до­го­вір, або «до­го­вір Піл­суд­ський-Пе­тлю­ра». Цей до­ку­мент скла­дав­ся з по­лі­ти­чної (під­пи­са­на 21 кві­тня) і вій­сько­вої (під­пи­са­на 24 кві­тня) кон­вен­цій.

Згі­дно з по­лі­ти­чною ча­сти­ною уго­ди, УНР по­го­джу­ва­ла­ся з ане­ксі­єю Річ­чю По­спо­ли­тою Га­ли­чи­ни та Во­ли­ні, а Річ По­спо­ли­та ви­зна­ва­ла пра­во укра­їн­сько­го на­ро­ду на вла­сну дер­жа­ву. «Річ По­спо­ли- та Поль­ська ви­знає вер­хов­ною вла­дою УНР Ди­ре­кто­рію не­за­ле­жної Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки з го­лов­ним ота­ма­ном па­ном Си­мо­ном Пе­тлю­рою на чо­лі... Укра­їн­ський уряд зо­бов’язу­є­ться не укла­да­ти будь-яких між­на­ро­дних до­го­во­рів, спря­мо­ва­них про­ти Поль­щі. Ці ж зо­бов’яза­н­ня бе­ре на се­бе уряд РПП сто­сов­но УНР», — за­зна­ча­ло­ся в уго­ді. А у вій­сько­вій кон­вен­ції йшло­ся про спіль­ний на­ступ про­ти біль­шо­ви­ків на те­ре­нах Пра­в­обе­ре­жної Укра­ї­ни: «Поль­ські та укра­їн­ські вій­ська від­бу­ва­ють акцію спіль­но як вій­ська со­ю­зні».

Як ба­чи­мо, в осно­ві уго­ди ле­жа­ла час­тко­ва ка­пі­ту­ля­ція Укра­ї­ни, зму­че­ної на­ше­стя­ми «чер­во­них» і «бі­лих», тоб­то ви­зна­н­ня нею за­кон­но­сті за­гар­бань Ре­чі По­спо­ли­тої. Адже 8 гру­дня 1919 ро­ку Вер­хов­на ра­да Ан­тан­ти ухва­ли­ла «Де­кла­ра­цію з при­во­ду тим­ча­со­во­го схі­дно­го кор­до­ну Поль­щі», згі­дно з якою лі­нія кор­до­ну ма­ла про­хо­ди­ти від се­ре­дньої ча­сти­ни рі­чки Буг (тоб­то від Гро­дно че­рез Брест), да­лі по Бу­гу. Що­до Га­ли­чи­ни, на той час уже оку­по­ва­ної поль­ськи­ми вій­ська­ми, Ан­тан­та, не ви­знав­ши офі­цій­но поль­ських ане­ксій на схо­ді, про­по­ну­ва­ла два ва­рі­ан­ти: або («лі­нія А») кор­дон про­хо­дить за­хі­дні­ше Льво­ва, в основ­но­му по Ся­ну, або («лі­нія Б») де­що схі­дні­ше Льво­ва — і до Кар­пат (пі­зні­ше «лі­нія А» ста­не оста­то­чним ва­рі­ан­том, на­зва­ним «лі­ні­єю Кер­зо­на»). Тож за всіх роз­кла­дів Во­линь і біль­ша ча­сти­на Га­ли­чи­ни ма­ли бу­ти укра­їн­ськи­ми. Та уряд УНР був зму­ше­ний від­мо­ви­ти­ся від них в обмін на со­юз.

Спер­шу все бу­ло на­че нор­маль­но. Ре­а­лі­зу­ю­чи уго­ду, поль­сько-укра­їн­ські вій­ська вже 25 кві­тня роз­по­ча­ли на­ступ на Ки­їв і 7 трав­ня ово­ло­ді­ли ним та фор­су­ва­ли Дні­про. Пі­сля цьо­го, згі­дно з на­ка­зом на­чаль­ни­ка Поль­ської дер­жа­ви Юзе­фа Піл­суд­сько­го, Вій­сько Поль­ське зу­пи­ни­ло на­ступ на лі­нії Дні­про — Дні­стер, яка про­ля­га­ла че­рез мі­ста Бро­ва­ри — Бі­ла Цер­ква — Та­ра­ща — Скви­ра — Ли­по­вець — Не­ми­рів — Бра­цлав — Ва­пняр­ка — Яру­га. Пі­сля цьо­го то­чи­ли­ся по­зи­цій­ні бої, бо по­ля­ки не схо- ті­ли про­дов­жи­ти на­ступ униз по те­чії Дні­пра та в на­прям­ку Оде­си, а си­ли Ді­є­вої ар­мії УНР бу­ли за­ма­лі для са­мо­стій­них дій. Тим ча­сом узя­т­тя Оде­си і ви­хід до Чор­но­го мо­ря бу­ли б над­зви­чай­но ва­жли­ви­ми в стра­те­гі­чно­му сен­сі, оскіль­ки зна­чно ско­ро­чу­ва­ли шля­хи по­ста­ча­н­ня Ан­тан­тою зброї, боє­при­па­сів і аму­ні­ції. Про­су­ва­н­ня ж уздовж пра­во­го бе­ре­га Дні­пра да­ва­ло мо­жли­вість з’єд­на­ти­ся з по­ту­жни­ми пов­стан­ськи­ми си­ла­ми Хо­ло­дно­го Яру та ін­ши­ми пов­стан­ськи­ми за­го­на­ми.

Але... Поль­ські во­я­ки роз­збро­ю­ва­ли всіх га­ли­чан, яких на той час у скла­ді Ді­є­вої ар­мії УНР бу­ло кіль­ка ти­сяч і які по­ряд із над­дні­прян­ця­ми вже рік ішли не­лег­ки­ми до­ро­га­ми вій­ни з біль­шо­ви­ка­ми. Ко­ли ж ста­ло зро­зумі­ло, що біль­шо­ви­ки го­ту­ю­ться до на­сту­пу, поль­ське ко­ман­ду­ва­н­ня да­ло до­звіл уря­ду УНР за­лу­ча­ти га­ли­чан до вій­ська. Про­те вза­єм­на до­ві­ра в укра­їн­сько­му та­бо­рі вже бу­ла пі­дір­ва­на, і ко­ли 31 трав­ня 1920 ро­ку до по­ло­не­них га­ли­чан пер­шої бри­га­ди звер­ну­ли­ся пред­став­ни­ки Пе­тлю­ри з про­по­зи­ці­єю за­пи­су­ва­ти­ся до вій­ська УНР для уча­сті у вій­ні з біль­шо­ви­ка­ми, з 2400 по­ло­не­них зго­ло­си­ло­ся 330. Ве­ли­кий ске­псис що­до щи­ро­сті на­мі­рів ке­рів­ни­цтва Ре­чі По­спо­ли­тої та Вій­ська Поль­сько­го по­ча­ли ви­яв­ля­ти й ота­ма­ни Хо­ло­дно­го Яру. Тоб­то у ра­зі, як­би поль­ська сто­ро­на не по­во­ди­ла се­бе як «стар­ша се­стра», то Ді­є­ва ар­мія УНР ма­ла би в 3—4 ра­зи біль­шу чи­сель­ність, при­чо­му то бу­ли б не но­во­бран­ці, а об­стрі­ля­ні во­я­ки зі сво­єю збро­єю. Це мо­гло до­ко­рін­ним чи­ном змі­ни­ти за­галь­ну си­ту­а­цію, але...

Але на по­ча­тку черв­ня 1920-го Чер­во­на ар­мія пе­ре­йшла у на­ступ з ме­тою «на­по­ї­ти «чер­во­них» ко­ней во­дою Ві­сли та Рей­ну», а укра­їн­ські вій­ська так і за­ли­ши­ли­ся не­до­фор­мо­ва­ни­ми. Ле­нін і Тро­цький до­зво­ля­ють бра­ти га­ли­чан до біль­шо­ви­цько­го вій­ська, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи опи­са­ну ви­ще не­до­лу­гість поль­сько­го ко­ман­ду­ва­н­ня. У се­ре­ди­ні сер­пня по­чи­на­є­ться пе­ре­лом у вій­ні: спер­шу — Вар­шав­ська би­тва, де за­зна­ли ни­щів­ної по­раз­ки «чер­во­ні» вій­ська Ми­хай­ла Ту­ха­чев­сько­го, май­бу­тньо­го чер­во­но­го мар­ша­ла, че­рез кіль­ка днів — обо­ро­на За­мо­стя, в якій бра­ли участь го­лов­ним чи­ном укра­їн­ські во­я­ки під ко­ман­дою пол­ков­ни­ка Мар­ка Бе­зру­чка, що від­ки­ну­ли 1-шу кін­ну ар­мію ін­шо­го май­бу­тньо­го мар­ша­ла — Се­ме­на Бу­дьон­но­го.

Во­дно­час у роз­пал вій­ни — 17 сер­пня — поль­ська сто­ро­на в се­кре­ті від укра­їн­ської по­чи­нає пря­мі пе­ре­го­во­ри з біль­шо­ви­цькою Росією. Кремль діє під­сту­пно: до скла­ду де­ле­га­ції вклю­чає чле­на уря­ду УСРР Ми­ко­лу Скри­пни­ка та за­яв­ляє, що «т. зв. Укра­їн­ської де­мо­кра­ти­чної ре­спу­блі- ки (звер­ніть ува­гу: не УНР, а «УДР», що ма­ло під­кре­сли­ти не­справ­жність не­за­ле­жної Укра­ї­ни — мов­ляв, її ні­хто не знає. — Ред.) вза­га­лі не існує, оскіль­ки Укра­ї­на є не­за­ле­жною со­вєт­ською Ре­спу­блі­кою, со­ю­зною з Росією, і бе­ре ра­зом з нею участь в пе­ре­го­во­рах у Мін­ську та Ри­зі». 11 ве­ре­сня у Вар­ша­ві Ра­да обо­ро­ни дер­жа­ви по­го­ди­ла­ся на ви­зна­н­ня на­че-не­за­ле­жної УСРР і на не­участь де­ле­га­ції УНР у мир­них пе­ре­го­во­рах. Ці рі­ше­н­ня не афі­шу­ва­ли­ся, бо до се­ре­ди­ни жов­тня три­вав успі­шний кон­тр­на­ступ поль­ських і укра­їн­ських військ.

Во­єн­ні дії при­пи­ни­ли­ся пі­сля укла­де­н­ня 9 ли­сто­па­да поль­ським і біль­шо­ви­цьким ке­рів­ни­цтвом пе­ре­мир’я. Про­те вже на­сту­пно­го дня Чер­во­на ар­мія роз­по­ча­ла актив­ні дії про­ти військ УНР — адже остан­ньої за зго­дою лі­де­рів Со­вєт­ської Ро­сії та Ре­чі По­спо­ли­тої на­че й не існу­ва­ло. Пі­сля двох ти­жнів тяж­ких бо­їв че­рез брак на­бо­їв і спо­ря­дже­н­ня 21 ли­сто­па­да 1920 ро­ку Ді­є­ва ар­мія зму­ше­на бу­ла пе­ре­йти Збруч, ви­зна­че­ний лі­ні­єю пе­ре­мир’я між Поль­ською дер­жа­вою та УСРР, в ра­йо­ні Во­ло­чи­ська, щоб по то­му бу­ти ін­тер­но­ва­ною в кіль­кох спе­ці­аль­них та­бо­рах. А в бе­ре­зні 1921 ро­ку у Ри­зі між Річ­чю По­спо­ли­тою з одно­го бо­ку та РСФСР й УСРР з дру­го­го бу­ло під­пи­са­но мир­ний до­го­вір. Де-фа­кто від­був­ся по­діл пе­ре­ва­жної ча­сти­ни Укра­ї­ни між Мо­сквою та Вар­ша­вою.

Що ж, чи­та­чі «Дня», га­даю, са­мо­стій­но мо­жуть оці­ни­ти, скіль- ки ра­зів у 1920—1921 ро­ках поль­ська сто­ро­на по­ру­ши­ла Вар­шав­ську уго­ду. Ке­рів­ни­ки дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої, оче­ви­дно, вва­жа­ли, що до­ся­гли не­аби­яко­го успі­ху, за­хо­пив­ши ве­ли­че­зні те­ри­то­рії (при­бли­зно тре­ти­ну всі­єї дер­жа­ви) на схід від «лі­нії Кер­зо­на». Про­те на­справ­ді цей успіх не­змір­но по­си­лив мо­жли­вість пе­ре­тво­ре­н­ня на­бу­тих ко­ло­ній на «кри­ва­ві зем­лі», ча­сти­на на­се­ле­н­ня яких хо­ча й на­ма­га­ла­ся бу­ти ло­яль­ни­ми гро­ма­дя­на­ми Ре­чі По­спо­ли­тої, про­те ні­ко­ли не при­хо­ву­ва­ла сво­їх що­най­мен­ше ав­то­но­міст­ських пра­гнень, а ін­ша ча­сти­на від­вер­то не­на­ви­ді­ла по­ля­ків як та­ких. Що ж сто­су­є­ться ра­дян­ської Укра­ї­ни, то там бу­я­ла ма­со­ва сти­хій­на не­на­висть до «поль­ських па­нів», яку до то­го ж актив­но піджив­лю­ва­ли біль­шо­ви­ки.

Пра­кти­ка зне­ва­жа­н­ня поль­ською сто­ро­ною угод, де йшло­ся про укра­їн­ців, сто­су­ва­ла­ся не ли­ше «до­го­во­ру Піл­суд­ський-Пе­тлю­ра». Істо­рик Яро­слав Гри­цак за­зна­чає: «Згі­дно з до­го­во­ром про на­ціо­наль­ні мен­ши­ни, який 28 черв­ня укла­ли між со­бою США, Ве­ли­ко­бри­та­нія, Фран­ція, Іта­лія, Япо­нія і Поль­ща (Се­нЖер­мен­ський до­го­вір 1919 ро­ку, скла­до­ва Вер­саль­ської си­сте­ми. —

Ред.), поль­ський уряд пе­ре­йняв одно­сто­рон­ні зо­бов’яза­н­ня за­без­пе­чи­ти сво­їм на­ціо­наль­ним мен­ши­нам усю пов­но­ту гро­ма­дян­ських і по­лі­ти­чних прав. За Ризь­ким ми­ром, Поль­ська дер­жа­ва ма­ла за­без­пе­чи­ти ро­сі­ян, укра­їн­ців і бі­ло­ру­сів, які під­па­да­ли під її вла­ду, умо­ва­ми для роз­ви­тку їхніх на­ціо­наль­них мов, шкіл і куль­ту­ри. Поль­ські кон­сти­ту­ції 1921 і 1935 рр. під­твер­джу­ва­ли пра­во­вий ста­тус на­ціо­наль­них мен­шин згі­дно з нор­ма­ми між­на­ро­дно­го пра­ва. За­кон від 26 ве­ре­сня 1922 р. на­да­вав са­мов­ря­ду­ва­н­ня Львів­сько­му, Ста­ні­слав­сько­му і Тер­но­піль­сько­му воє­вод­ствам. Те­ри­то­рія Схі­дної Га­ли­чи­ни офі­цій­но пе­ре­йшла під юрис­ди­кцію Поль­щі за рі­ше­н­ням Ра­ди по­слів Фран­ції, Іта­лії, Япо­нії і Ве ли ко бри та нії від 14 бе рез ня 1923 р. за умо­ви, що цим укра­їн­ським етні­чним зем­лям бу­де на­да­но ста­тус ав­то­но­мії... Жо­дно­го із цих зо­бов’язань не бу­ло до­три­ма­но».

У під­сум­ку ма­є­мо, що дру­га Річ По­спо­ли­та бу­ла ду­же не­на­дій­ним, якщо не ска­за­ти біль­ше, со­ю­зни­ком Укра­ї­ни й укра­їн­ців. На­га­даю, що ті ча­си ни­ні в Поль­щі є чи не взір­цем по­лі­ти­чних че­снот. Отож для «си­ме­трії» чи не вар­то на­га­ду­ва­ти, яки­ми во­ни бу­ли на­справ­ді? А ра­зом із тим пам’ята­ти, що со­ю­зни­ки Укра­ї­ни в Поль­щі бу­ли і є, але і то­ді, і за­раз во­ни в опо­зи­ції...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.