Як на­ро­джу­ю­ться ро­лі?

Den (Ukrainian) - - Культура - Лю­бов МОРОЗОВА, му­зи­ко­зна­вець

УНа­ціо­наль­ній опе­рі Укра­ї­ни пре­зен­ту­ва­ли но­ву по­ста­нов­ку « Фло­рії То­ски » Джа­ко­мо Пуч­чі­ні. Цей без­про­гра­шний для будь- яко­го те­а­тру ви­бір ( « То­ска » вхо­дить у де­ся­тку най­по­пу­ляр­ні­ших у всьо­му сві­ті опер) по­ста­но­во­чна гру­па ви­рі­ши­ла під­си­ли­ти за­лу­че­н­ням зна­ме­ни­то­го со­пра­но Лю­дми­ли МОНАСТИРСЬКОЇ до ви­ко­на­н­ня го­лов­ної пар­тії. У ре­зуль­та­ті кви­тки бу­ли пов­ні­стю роз­ку­пле­ні ще за пів­то­ра мі­ся­ця до прем’єри. Ре­жи­се­ром по­ста­нов­ки ви­сту­пив Ана­то­лій Со­лов’ янен­ко, ди­ри­гент — Ми­ко­ла Дя­дю­ра, ху­до­жник — Ма­рія Ле­віт­ська.

Роз­кі­шні де­ко­ра­ції, бар­ви­стий ор­кестр і най­кра­щі со­лі­сти за­без­пе­чи­ли успіх прем’єрі, але го­лов­ним чи­ном ува­га гля­да­чів бу­ла при­ку­та, зви­чай­но, до Лю­дми­ли Монастирської. Її не­ймо­вір­ної гли­би­ни, си­ли й одно­ча­сно акро­ба­ти­чної лег­ко­сті го­лос не­ймо­вір­но рі­зне ре­а­гу­вав на всі сю­же­тні зла­ми. Пі­сля прем’ єри Лю­дми­ла Мо­на­стир­ська зу­стрі­ла­ся з гля­да­ча­ми в рам­ках про­гра­ми « Се­зон прем’ єр » , від­по­вів­ши й на за­пи­та­н­ня «Дня».

«КО­ЛІР, ЯК І ЗВУК, — ЗАСІБ ДІЇ НА ГЛЯДАЧА»

— Як ви ста­ви­те­ся до то­го, що вас на зи ва ють од ним з най кра - щих су­ча­сних со­пра­но?

— Ме ні не по до ба ють ся та кі ви зна чен ня. Не люб лю, ко ли на - зи­ва­ють «най­кра­щою Аї­дою», адже про по діб ні ре чі ні ко ли не мож на су ди ти з 100% точ ніс тю. На віть у гля да чів од ні­єї кон к рет - ної ви ста ви ро зій дуть ся дум ки: ко мусь по до ба єть ся більш лі рич - ний тембр, ко мусь — дра ма тич - ний. Для ко гось на пер ший план ви­сту­па­ють актор­ські яко­сті, а не во­кал. Це ж не спор­тив­ні зма­ган - ня, тут не мо­же бу­ти пе­ре­мож­ців.

— Пар­тію То­ски ви ви­ко­ну­ва­ли без ліч ра зів і в різ них по ста - нов ках. Зок ре ма, 17 лю то го в Бер лінсь кій дер жав ній опе рі. Чим від­рі­зня­є­ться ця по­ста­нов­ка від ки ївсь кої прем’ єри?

— Я обо­жнюю, ко­ли ре­жи­се­ри слі ду ють то му, що на пи са но в пар­ти­ту­рі, са­ме то­му ни­ні­шня по­ста­нов­ка в На­ціо­наль­ній опе­рі ме­ні та­ка близь­ка. У бер­лін­ській ви­ста­ві бу­ло ба­га­то всі­ля­ких ре­жи­серсь ких хо дів, які ме ні склад но прий ня ти. На прик лад, у дру гій дії То­ска за за­ду­мом ре­жи­се­ра за­хо­пле­на Скар­піа, яко­го грає Ер­він Шротт ( ві до мий уруг вайсь кий опер­ний спів­ак-ба­ри­тон). Во­на не вті кає від ньо го, бо він її за ча ро - вує сво­єю влад ніс тю, сво ї ми спе - ци­фі­чни­ми чо­ло­ві­чи­ми ча­ра­ми...

— То­ді чо­му То­ска вби­ває Скар­піа, якщо так ним за­хо­пле­на?

— Ме­ні це аб­со­лю­тно не зро­зу­мі ло. Пі сля де яких по ста но вок ме ні зда єть ся, що ре жи сер не на - ви­дить спів­а­ків. Я пра­гну не всту­па­ти в кон­флі­кти, але вуль­гар­них по ста но вок на ма га ю ся уни ка ти. Ре жи се ри остан нім ча сом не за - вда ють со бі кло по ту за зир ну ти в кла вір, вник ну ти в ти пи го ло сів во­ка­лі­стів, вва­жа­ю­чи, що це пре­ро­га­ти­ва ди­ри­ген­та. А от у на­шо- му опер но му те ат рі ме ні ду же ком­фор­тно. Ана­то­лій Со­лов’янен­ко слі­дує ко­жній ре­мар­ці, що сто­їть у текс­ті. У ньо­го про­фе­сій­ний під­хід ре­жи­се­ра-му­зи­кан­та.

Я як спів­а­чка про­сто по-ін­шо­му по чу ва ю ся, ко ли вдя гаю кос - тю ми з ши кар ни ми шлей фа ми, ви га да ні Ма рі­єю Ле ві­тсь кою. Ко - лір, як і звук, — за сіб впли ву на гля да ча, і ху дож ни ця знай ш ла чу до ву від по від ність між емо цій - ним на пов нен ням му зи ки й ві зу­аль ним вті лен ням опе ри. Во на опра цю ва ла кож ну дріб ни цю — па ри ки, при кра си, на віть грим про ду ма ний до дріб ниць.

— Лю­дми­ло, з мо­мен­ту на­пи­са­н­ня «То­ски» змі­нив­ся гля­дач — ми­ну­ло по­над сто ро­ків. Чим мо­жна при­ва­би­ти су­ча­сну пу­блі­ку?

— Які­стю. У ме­не до­ро­слі ді­ти: 19 ро­ків до­чці й 18 — си­но­ві. Я б ду­же хо­ті­ла, щоб це по­ко­лі­н­ня теж хо­ди­ло в те­атр, але за­лу­ча­ти йо­го ме­то­да­ми, ха­ра­ктер­ни­ми для жов­тої пре­си, — це не ви­хід.

«МОЯ ТО­СКА СКРІЗЬ РІЗНА»

— На­скіль­ки те­хні­чно скла­дна для вас пар­тія Тос ки?

— Не вва­жаю, що це най­скла­дні­ша для ме­не пар­тія в пла­ні во­ка­лу. Ін­ша річ — Абі­гайль з «На­бук­ко», скла­дна у со­пра­но­во­му ре­пер­ту­а­рі. За­раз те­а­три по­ча­ли да­ва­ти дру­гий акт слі­дом за пер­шим, без ан­тра­кту. У по­ста­нов­ці «Ме­тро­по­лі­тен-опе­ра» у ме­не між акта­ми швид­ке пе­ре­одя­га­н­ня, для чо­го за ла­штун­ка­ми став­лять ма­лень­ку шир­му. Я зав­жди про­шу те­плу во­ду у цей мо­мент, щоб хоч якийсь від­по­чи­нок зв’яз­кам да­ти, але па­у­за все одно ду­же ко­ро­тка. І ко­ли йдуть ві­сім ви­став по­спіль, то скла­дна арія в дру­гій дії не зав­жди іде­аль­но да­є­ться. Один раз усе глад­ко про­хо­дить, а ін­шим ра­зом мо­же пе­ре­хо­пи­ти дух пі­сля ви­со­кої но­ти. Або якась сто­ро­н­ня дум­ка про­май­не — і все, ви­ко­на­н­ня вже не те. Сло­вом, це все — ду­же тон­ка ма­те­рія.

— Від дії до дії ваш образ То­ски змі­ню­є­ться. По-рі­зно­му від­гу - ку­ю­чись на по­дії, ваш го­лос на­бу­ває тих чи ін ших від тін ків. Як роз­ви­ва­є­ться ваш пер­со­наж про­тя­гом опе­ри?

— Зви­чай­но, моя То­ска скрізь різна. Спо­ча­тку це сві­тла лі­ри­ка, оскіль­ки во­на ще ні про що не пі­до­зрює. По­тім го­лос мі­ня­є­ться че­рез рев но щі. Да лі вже спов не на са мо від да ної при страс ті жін ка, яка ба жає вря ту ва ти ко ха но го. І тре­тя дія — куль­мі­на­ція сю­же­ту.

Ду маю, що пі сля 35 ро ків щось та­ке з’яв­ля­є­ться все­ре­ди­ні, що до­зво­ляє за­спі­ва­ти цю пар­тію по- справ ж ньо му. Лю ди на має щось пе­ре­жи­ти, пропу­сти­ти крізь се бе силь ні емо ції, прий ня ти їх близь ко до сер ця. Інак ше ак тор про­сто не змо­же ство­ри­ти вра­жа­ю­чий образ. Ін­ша річ, що не ко­жно­му гля­да­че­ві мо­же спо­до­ба­ти­ся ця ін­тер­пре­та­ція. Ко­жна лю­ди­на має пра­во на свою по­зи­цію.

Хоч би яким я ба­чи­ла свій образ, він ду­же ко­ри­гу­є­ться по­ста­но­во­чною гру­пою. Уже від ди­ри­гент­сько­го тем­пу за­ле­жить ха­ра­ктер мо­єї ге­ро­ї­ні. Ва­жли­во, щоб ма­е­стро теж від­чу­вав стан То­ски, Ка­ва­ра­дос­сі, Спо­лет­ті, Скар­піа. А зав­да­н­ня ре­жи­се­ра — пра­виль­но ви­бу­ду­ва­ти тра­є­кто­рію роз­ви­тку, пе­ре­го­во­ри­ти з ди­ри­ген­том про тем­пи.

Зна­є­те, ра­ні­ше мо­єю найу­лю­бле ні шою рол лю бу ла Аї­да. Але так скла­ло­ся моє осо­би­сте жи­т­тя, що те­пер То­ска — це іде­аль­не влу­че­н­ня в ме­не сьо­го­дні­шню.

ФОТО ОЛЕКСАНДРА ПУТРОВА

Кіль­ка се­кре­тів опер­ної при­ма­дон­ни Лю­дми­ли Монастирської пі­сля прем’єри «Фло­рії

То­ски»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.