«Гам­лет» underground (під­зе­ме­л­ля)

Іва­но-Фран­ків­ський обла­сний те­атр за остан­ні ро­ки пе­ре­тво­рив­ся на одно­го з го­лов­них нью­змей­ке­рів у ми­сте­цько­му про­сто­рі Укра­ї­ни

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ЛИПКІВСЬКА, те­а­тро­зна­вець, Іва­но-Фран­ківськ — Ки­їв

Ве­ли­кий ре­зо­нанс ма­ли ар­т­про­ект «Оскар і Ро­же­ва Па­ні», «Сла­ва ге­ро­ям» — спіль­ний про­дукт із Ки­їв­ськи­ми «Зо­ло­ти­ми во­ро­та­ми», фе­сти­ва­лі «Час те­а­тру» та «Пор­то-Фран­ко». І ось те­пер — «Гам­лет» у пе­ре­кла­ді Юрія Ан­дру­хо­ви­ча та ре­жи­су­рі Ро­сти­сла­ва Дер­жи­піль­сько­го, на­зва­ний у про­грам­ці «не­о­ОПЕРА-ЖАХ».

ВИСТАВА, ЯКА БУ­КВАЛЬ­НО РОЗКЛАДАЄ ТЕБЕ НА АТОМИ

Зда­ва­ло­ся б, ко­жний кри­тик за своє про­фе­сій­не жи­т­тя на­ди­вив­ся тих «Гам­ле­тів» на­дмі­ру. По­ра­ху­ва­ла сво­їх: на­жи­во — 17, плюс пря­ма транс­ля­ція з Лон­до­на із мо­дним Кам­бер­бе­тчем у го­лов­ній ро­лі, плюс ку­па ва­рі­а­цій на кшталт «Гам­ле­тла­бі­ринт» чи «Ми­шо­лов­ка, або Гра­є­мо «Гам­ле­та»...

І тут — ну, «Гам­лет», ну, ав­тор­ська му­зи­ка, ну, під­вал... —і в під­ва­лах гра­ли, і на схо­дах, і на­віть на да­хах... Але ця вистава ви­яви­лась та­кою, яка бу­кваль­но розкладає тебе на атоми, і пі­сля неї ти ще дов­го не мо­жеш зі­бра­ти се­бе до­ку­пи.

Бо тут не про­сто під­вал — під­зем­на ча­сти­на ве­ли­че­зної те­а­траль­ної бу­дів­лі з хи­мер­ни­ми ну­тро­ща­ми, мов­би реш­тка­ми за­ги­блої ци­ві­лі­за­ції: яко­юсь вен­ти­ля­цій­ною кон­стру­кці­єю, що на­га­дує морг із стіль­ни­ка­ми для до­мо­вин; ме­та­ле­ви­ми рій­ка­ми-під­пор­ка­ми; бе­тон­ни­ми пла­тфор­ма­ми, пли­ткою, яка кри­ши­ться під но­га­ми...

І не про­сто му­зи­ка, а ці­лий зву­ко­вий ко­смос: «не­ка­но­ні­чне» по­єд­на­н­ня ін­стру­мен­тів (кла­ві­ші, рі­зно­ма­ні­тні удар­ні, кон­тра­бас, ві­о­лон­чель, вал­тор­на... і все), від­лу­н­ня зві­ду­сіль, во­ка­лі­зи — або ту­жні, тя­глі, або ви­кли­чно енер­гій­ні, але одна­ко­во під­кре­сле­но ри­тмі­зо­ва­ні (ком­по­зи­то­ри — Ро­ман Гри­го­рів та Іл­ля Ра­зу­мей­ко).

Усе­ре­ди­ні ж цьо­го — стра­шний сон про дав­но ми­ну­ле, який по­вто­рю­є­ться знов і знов. Блу­ка­ють ла­бі­рин­том під­ва­лу троє без­со­ром­но кра­си­вих жі­нок у чор­но­му (Га­ли­на Ба­ран­ке­вич, На­дія Лев­чен­ко й Оле­ся Па­сі­чняк) — Ері­нії, бо­ги­ні пом­сти (як у про­грам­ці), або ж «мак­бе­тів­ські» відьми (най­пря­мі­ша асо­ці­а­ція). Во­ни увесь час тут, не­зво­ру­шні або пре­зир­ли­ві, та все одно без­смер­тні. Ці Ері­нії й ожив­лю­ють фі­гу­ри-на­д­гроб­ки, ко­трі на по­ча­тку ле­жать, не­ру­хо­мі, на пли­тах-по­мо­стах — Гер­тру­ду, Клав­дія, По­ло­нія, Офе­лію, Ла­ер­та... І на окре­мій пла­тфор­мі, яка не­вдов­зі ста­не сце­ною для «ми­шо­лов­ки», — Гам­ле­та із, зда­є­ться, на­ві­ки по­чер­во­ні­ли­ми від сліз очи­ма (Оле­ксій Гна­тков­ський). Він одра­зу є жи­вим, а не ме­ха­ні­чною ляль­кою, як ре­шта, ко­трим ли­ше на­ле­жить, роз­ди­ра­ю­чи се­бе бу­кваль­но в кров, ста­ти жи­ви­ми. Про­те — та­ки­ми, ко­трі не спро­мо­жні спо­ку­ту­ва­ти ста­рі грі­хи, а від­так — при­ре­че­ні на ві­чне їх від­тво­ре­н­ня у зав­мер­ло­му, за­сти­гло­му по­той­біч­чі.

«КРА­ЩЕ ЖАХЛИВИЙ КІ­НЕЦЬ, АНІЖ ЖАХ БЕЗ КІН­ЦЯ»

...Ко­жний ре­жи­сер, який бе­ре­ться за «Гам­ле­та», всту­пає у діа­лог-по­єди­нок не ли­ше із са­мим шек­спі­рів­ським текс­том, а й із над­по­ту­жною 400-лі­тньою тра­ди­ці­єю йо­го сце­ні­чно­го вті­ле­н­ня, яке не має ана­ло­гів у сві­то­во­му те­а­трі.

Дер­жи­піль­ський цей діа­лог ве­де на­про­чуд упев­не­но, не ози­ра­ю­чись на по­пе­ре­дни­ків. У йо­го « Гам­ле­ті » чи­ма­ло екс­клю­зив­но­го. Най­го­лов­ні­ше — тут не­має При­ви­да, на­то­мість із бу­кваль­ною то­чні­стю вті­ле­но сум­нів Гам­ле­та («Бо при­вид уно­чі міг спо­ку- ша­ти Й ди­я­во­лом на­справ­ді був...»): дух ста­ро­го ко­ро­ля все­ля­є­ться в ко­жно­го з пер­со­на­жів і про­мов­ляє їхні­ми ву­ста­ми. Зов­ні це схо­же на се­анс ек­зор­ци­зму: усі здри­га­ю­ться у кор­чах і, стра­ха­ю­чись, до­слу­ха­ю­ться до го­ло­сів — низь­ких, не схо­жих на їхні зви­чай­ні, — які ви­ри­ва­ю­ться з них всу­пе­реч їхній во­лі... « Кра­ще жахливий кі­нець, аніж жах без кін­ця», — мо­гли б ска­за­ти во­ни. Але кі­нець їм не сві­тить, бо у їхніх ду­шах є все, що зав­го­дно — страх, від­чай, оги­да, ту­га — окрім ка­я­т­тя. І Гер­тру­да (Ір­ма Ві­тов­ська « ку­па­є­ться » тут у де­мон­стра­тив­но- не­га­тив­ній ро­лі) мо­же, ледь не ви­сми­ку­ю­чи вла­сне во­лос­ся, зди­ра­ти з го­ло­ви «ро­га­ту» пе­ру­ку із за­крі­пле­ною на ній ко­ро­ною, але « здер­ти » із се­бе усі свої ді­я­н­ня і впов­ні пе­ре­ро­ди­ти­ся — не в змо­зі.

...Скін­че­но іро­ні­чно-без­жаль­но-гро­те­скні сло­ве­сно-пла­сти­чні (пла­сти­чне рі­ше­н­ня Оль­ги Се­мьо­шкі­ної) дво­бої «Гам­лет — По­ло­ній» (пар­тнер­ство Гна­тков­сько­го та Дми­тра Ри­ба­лев­сько­го, роз­по­ча­те у «Сла­ва ге­ро­ям», стає тут фі­лі­гран­ним, вір­ту­о­зним) та «Гам­лет — Клав­дій» (Юрій Хво­стен­ко у цій ро­лі — то­таль­ний страх, ко­трий від­чай­ду­шно, але мар­но пе­ре­кри­ва­є­ться бра­ва­дою та зверх­ніс- тю)... Ли­ша­ться си­ді­ти на зем­лі до­ро­слі ді­ти — Гам­лет, Офе­лія (Ана­ста­сія Блаж­чук), Ла­ерт (Іван Блін­дар), ко­трі ще не­дав­но ве­се­ло ба­ви­ли­ся утрьох, мов м’ячи­ком, прин­це­вим ка­пе­лю­шком...

А по­тім усі під­ве­ду­ться і не­ква­пли­во по­вер­ну­ться ко­жен на свій по­міст. На­д­гроб­ки на по­ча­тку, на­д­гроб­ки у фі­на­лі... І са­ме те­пер Гам­лет на­ре­шті ска­же свій най­зна­ме­ни­ті­ший мо­но­лог — не як до то­го, урив­ка­ми, а пов­ні­стю: «І от пи­та­н­ня — бу­ти чи не бу­ти. ...Про­бле­ма — Одна: які нам сни при­сня­ться, мер­твим, Ко­ли зем­ні мар­но­ти від­шум­лять?». І це бу­дуть не гі­по­те­ти­чні мір­ку­ва­н­ня про май­бу­тнє, а роз­мо­ва про здій­сне­не та пе­ре­жи­те — адже він про­мов­ля­ти­ме до нас, уже пе­ре­бу­ва­ю­чи «у тій кра­ї­ні з ін­ших гео­гра­фій, що з неї не при­йдуть ман­дрів­ни­ки»...

... Те­атр на­ра­зі не ви­во­зить «Гам­ле­та», хо­ча у Ки­є­ві йо­го вже че­ка­ють із не­тер­пі­н­ням, за­ці­кав­ле­ні роз­по­від­я­ми оче­вид­ців: важ­ко — якщо вза­га­лі мо­жли­во — зна­йти для ньо­го ін­шу при­да­тну ло­ка­цію, окрім рі­дної. Тож час за­ду­ма­ти­ся про те­ма­ти­чні екс­кур­сій­ні ту­ри — «у Фран­ківськ до Гам­ле­та». Хо­ча та­кий тур не ста­не лег­кою, без­тур­бо­тною про­гу­лян­кою, адже цей «Гам­лет» — із сво­ї­ми не­вбла­ган­ни­ми ри­тма­ми, ча­клун­ськи­ми зву­ка­ми, не­пі­дро­бни­ми при­стра­стя­ми — справ­ді, пе­ре­фра­зу­ю­чи ори­гі­нал, «зму­сить гля­ну­ти углиб ду­ші» і «на­двоє нам роз­ва­лить сер­це»...

ФОТО НА­ДА­НО ВІД­ДІ­ЛОМ PR І МАРКЕТИНГУ ІВА­НО-ФРАНКІВСЬКОГО ДРАМТЕАТРУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.