«Ми пе­ре­мо­гли, але ви­яви­ло­ся, не до кін­ця»

ПЕН-центр США на­го­ро­див Олега Сен­цо­ва пре­мі­єю іме­ні Бар­ба­ри Голд­сміт «Сво­бо­да пи­са­ти». Кі­но­ре­жи­сер звер­нув­ся з ли­стом до го­стей це­ре­мо­нії

Den (Ukrainian) - - Культура -

Укра­їн­сько­го ре­жи­се­ра, крим­ча­ни­на Олега Сен­цо­ва, який пе­ре­бу­ває в ро­сій­ській в’язни­ці за сфа­бри­ко­ва­ною спра­вою, від­зна­чи­ли пре­мі­єю іме­ні Бар­ба­ри Голд­сміт «Сво­бо­да пи­са­ти» « за му­жність ви­сту­пи­ти про­ти не­тер­пи­мо­сті до сво­бо­ди дум­ки та до­бро­со­ві­сно­го іна­ко­ми­сле­н­ня». Це­ре­мо­нія на­го­ро­дже­н­ня від­бу­ла­ся в Аме­ри­кан­сько­му му­зеї при­ро­дни­чо­їі­сто­рі­їв Нью-Йор­ку. Пре­мію від іме­ні Олега одер­жа­ла дво­ю­рі­дна се­стра ре­жи­се­ра На­та­лія Ка­план.

На сво­їй сто­рін­ці в Facebook На­та­лія на­пи­са­ла: «Я знаю, що най­слаб­кі­ше мі­сце Олега — це ді­ти. Жо­дні тор­ту­ри для ньо­го не стра­шні так, як факт, що до­чка і син ви­ро­ста­ють без ньо­го. Але тіль­ки за­раз він про це по­чав го­во­ри­ти для всіх. Ниж­че йо­го лист, який він хо­тів до­не­сти до го­стей це­ре­мо­ні­ї­ПЕН-Аме­ри­ка»: “В’язни­ця — це м’ясо­руб­ка люд­ських доль, по­тра­пив­ши в яку, пе­ре­ста­єш ві­ри­ти в спра­ве­дли­вість, але не пе­ре­ста­єш за не­ї­бо­ро­ти­ся. Тут все по-ін­шо­му, тут пра­гнеш жи­ти і ви­жи­ва­ти, хо­ча від­чу­ва­єш, що твоє справ­жнє жи­т­тя за­ли­ши­ло­ся десь там, за пар­ка­ном. І що ре­аль­ний ти за­ли­шив­ся теж на во­лі, а по­са­ди­ли ко­гось ін­шо­го. Що все це тим­ча­со­во, що ско­ро все ви­рі­ши­ться і змі­ни­ться. Але ні­чо­го не мі­ня­є­ться і не ви­рі­шу­є­ться. Опи­нив­шись у в’язни­ці, при­вча­є­шся жи­ти на­ді­єю, на­віть якщо її не­має.

На­то­мість є час по­ду­ма­ти. Дов­го і ба­га­то про що. Про те, як жив і що за­ли­ши­ло­ся пі­сля те­бе і чи за­ли­ши­ло­ся. По­чи­на­єш ди­ви­ти­ся на се­бе, не­на­че з бо­ку, на то­го, хто за­ли­шив­ся там, на во­лі. На те­бе вчо­ра­шньо­го ди­ви­ться ти сьо­го­дні­шній, тве­ре­зі­ший, ро­зум­ні­ший і в чо­мусь на­віть жор­сто­кий. Пор­трет з бо­ку вже зов­сім не зда­є­ться та­ким при­ва­бли­вим із­се­ре­ди­ни. І як з та­кою лю­ди­ною хоч хтось хо­тів спіл­ку­ва­ти­ся? І хо­че­ться ста­ти кра­щим за неї. І зни­кає все зай­ве, вда­ва­не та на­мив­не. І по­чи­нає про­сту­па­ти го­лов­не, те, за­ра­ди чо­го по­справ­жньо­му вар­то бу­ло жи­ти. Про що мо­жна ді­зна­ти­ся ли­ше тут, або на вій­ні.

Ро­зу­мі­н­ня, що ті близь­кі лю­ди, які бу­ли з то­бою, той час, який ти про­во­див з ни­ми і те те­пло, яке во­ни то­бі да­ру­ва­ли, — це і є най­ва­жли­ві­ше в жит­ті. Тіль­ки це і за­ли­ша­є­ться, все ін­ше ку­дись зни­кає і за­бу­ва­є­ться. Ні за чим так біль­ше не су­му­єш, як за цим. Ра­ні­ше це зда­ва­ло­ся не ва­жли­вим і при­ро­дним як по­ві­тря, яке і не від­чу­ва­єш, по­ки то­бі йо­го не пе­ре­кри­ють. Якось на ву­ли­ці ма­лень­ка дів­чин­ка по­да­ру­ва­ла ме­ні по­што­ву мар­ку і ска­за­ла, що во­на при­но­сить ща­стя. Я по­клав по­да­ру­нок до ки­ше­ні кур­тки і дов­го но­сив йо­го з со­бою. А по­тім ща­стя десь за­гу­би­ло­ся. Ду­же важ­ко від­чу­ва­ти се­бе лю­ди­ною, що втра­ти­ла най­го­лов­ні­ше.

Близь­кі лю­ди — це не зав­жди ті, ко­го ти ба­чиш що­дня. Але ді­ти, на­віть чу­жі, на­віть яких ти зу­стрі­ча­єш один раз, зав­жди бу­дуть для те­бе близь­ки­ми. То­му так не­стер­пно слу­ха­ти ди­тя­чі го­ло­си, які ін­ко­ли за­но­сить ві­тер із-за пар­ка­ну. Ді­ти — це, на­пев­но, най­цін­ні­ше, що за­ли­ша­є­ться пі­сля нас, це ті, в ко­му ми жи­ти­ме­мо і пі­сля на­шо­ї­смер­ті. То­му не вар­то їм псу­ва­ти жи­т­тя, ви­хо­ву­ю­чи їх, ви­хо­ву­ва­ти по­трі­бно ли­ше се­бе, а ді­тей про­сто лю­би­ти. І якщо вда­сться, при­вчи­ти їх до двох по-справ­жньо­му по­трі­бних ре­чей: чи­та­ти кни­ги і ка­за­ти прав­ду.

Ко­ли я остан­ній раз при­їжджав на Май­дан, де вже по­ча­ли ги­ну­ти лю­ди, моя ма­ма ска­за­ла: « На­ві­що ти ту­ди їдеш? Адже у те­бе двоє ді­тей!» Я від­по­вів, що са

“ме то­му я ту­ди і їду — я не хо­чу, щоб во­ни жи­ли в кра­ї­ні ра­бів. Ми то­ді пе­ре­мо­гли, але ви­яви­ло­ся, що ще не до кін­ця. І бо­роть­ба про­дов­жу­є­ться, але вже без ме­не. А я си­джу у в’ язни­ці, і як будь- яко­му ув’ язне­но­му ме­ні ду­же важ­ко від­по­від­а­ти на про­сте ди­тя­че за­пи­та­н­ня: «Та­ту, ко­ли ти по­вер­не­шся?!

Ко­жен із нас по­ви­нен усві­дом­лю­ва­ти, що від­по­відь на це за­пи­та­н­ня за­ле­жить і від на­ших спіль­них зу­силь у бо­роть­бі за звіль­не­н­ня Олега, в бо­роть­бі за всіх в’язнів Крем­ля. Сил нам. І го­лов­не — сил Оле­го­ві.

ФОТО РЕЙТЕР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.