«Для чо­ло­ві­ка го­лов­не що? Аби він три­мав своє сло­во»

Но­во­спе­че­ний мор­ський офі­цер Іван Дол­гих — про на­вча­н­ня в Ака­де­мії ВМС ім. На­хі­мо­ва та крим­ський до­свід

Den (Ukrainian) - - Суспільство - На­та­лія БЕЗВОЗЮК, Оде­са

Він то­ді не спів­ав Гімн. І не вва­жає се­бе ге­ро­єм. «Зі­бра­ти ре­чі та по­ки­ну­ти Крим — це не ге­рой­ство». Про­йшло вже три ро­ки, від­то­ді як во­ни по­ки­ну­ли Ака­де­мію ВМС ім. На­хі­мо­ва та при­їха­ли до Оде­си — 103 кур­сан­ти, які не зра­ди­ли сво­їй при­ся­зі.

Йо­го зва­ти Іван Дол­гих, йо­му 25 ро­ків. Щой­но він став офі­це­ром, як мрі­яв з ди­тин­ства. І те­пер слу­жить на фла­гма­ні укра­їн­сько­го фло­ту «Ге­тьма­ні Са­гай­да­чно­му», де пра­цює ко­ман­ди­ром гру­пи ра­діо­еле­ктрон­но­ї­бо­роть­би. Не лю­бить да­ва­ти ін­терв’ю, на­по­ля­гає: для вій­сько­во­го най­го­лов­ні­ше ви­ко­ну­ва­ти по­став­ле­ні зав­да­н­ня, а не при­вер­та­ти ува­гу жур­на­лі­стів. Але для «Дня» зро­бив ви­ня­ток.

— Роз­ка­жіть, який шлях при­вів вас до Ака­де­мії ВМС іме­ні. На­хі­мо­ва в Сім­фе­ро­по­лі?

— Я ро­дом із Сум­сько­ї­о­бла­сті, се­ли­ща Ям­піль. Ще з п’ято­го кла­су мрі­яв ста­ти вій­сько­вим. Не знаю, що на ме­не впли­ну­ло, в ро­ди­ні вій­сько­вих не­має. Про­сто ні­ким, окрім офі­це­ра, се­бе не уяв­ляв. То­му 2007 ро­ку всту­пив до Чер­ні­гів­сько­го лі­цею з по­си­ле­ною фі­зи­чною під­го­тов­кою. Я вза­га­лі-то хо­тів всту­па­ти до Ки­їв­сько­го, але на той мо­мент не бу­ло та­ко­ї­мо­жли­во­сті. А мій одно­кла­сник всту­пав до Чер­ні­го­ва. Йо­го ма­ма від­во­зи­ла до­ку­мен­ти, і я по­про­сив, щоб взя­ла й мо­ї­та­кож. Че­рез два ро­ки на­вча­н­ня за­про­по­ну­ва­ли всту­па­ти до Хар­ків­сько­го уні­вер­си­те­ту по­ві­тря­них сил, а я від­мо­вив­ся. Ви­рі­шив ста­ти вій­сько­вим мо­ря­ком. Зно­ву важ­ко ска­за­ти — чо­му, я й на мо­рі то­ді жо­дно­го ра­зу не був. Всту­пив до ко­ле­джу при Ака­де­мі­ї­ВМС іме­ні На­хі­мо­ва.

По­тім по­ча­ла­ся слу­жба на ко­ра­блях. Спо­ча­тку — на ра­ке­тно­му ка­те­рі «При­лу­ки» (був стар­ши­ною ко­ман­ди бо­йо­во­го управ­лі­н­ня) орі­єн­тов­но пів­то­ра мі­ся­ці, а по­тім за на­ка­зом ко­ман­ду­ва­ча ме­не пе­ре­ве­ли на між­на­ро­дні на­вча­н­ня на ко­ра­бель управ­лі­н­ня «Сла­ву­тич». Ра­ні­ше це був ве­ли­кий роз­ві­ду­валь­ний ко­ра­бель. По­тім всту­пив до Ака­де­мі­ї­на дру­гий курс, пів­ро­ку пров­чив­ся, якраз до ве­сни...

— Мо­же­те при­га­да­ти по­дії, які від­бу­ва­ли­ся в Кри­му?

— Я то­ді був на дру­го­му кур­сі, сто­яв чер­го­вим по КПП. Близь­ко 11-їве­чо­ра при­їха­ли два адмі­ра­ли Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції. По­про­си­ли ви­кли­ка­ти на­чаль­ни­ка ін­сти­ту­ту. То­ді ним був Пе­тро Гон­ча­рен­ко, який і за­раз на­чаль­ник ін­сти­ту­ту в Оде­сі. Він ви­йшов, по­го­во­рив з ни­ми. Йо­му за­про­по­ну­ва­ли зда­ти Ака­де­мію, на що Пе­тро Дми­тро­вич від­по­вів від­мо­вою. За­те­ле­фо­ну­вав ко­ман­ду­ва­чу (на той час ні­хто не знав, що він на їхньо­му бо­ці). Але, зві­сно, подаль­ших вка­зі­вок на бу­ло. Це був чі­тко від­пра­цьо­ва­ний план.

По­си­ли­ли за­хист те­ри­то­рі­ї­Ака­де­мії, пе­ре­кри­ва­ли КПП, во­ро­та. Че­рез два дні при­їхав ро­сій­ський спе­цназ. Ви­йшов на­чаль­ник Ака­де­мії, по­го­во­рив з ни­ми, во­ни по­їха­ли. По­тім звід­кись зго­ри нам на­ді­йшла офі­цій­на по­ста­но­ва зда­ти Ака­де­мію. І кур­сан­там, ви­кла­да­чам за­про­по­ну­ва­ли за­ли­ши­ти­ся слу­жи­ти в Ро­сії. То­ді всі й роз­ді­ли­ли­ся.

Я зов­сім не під­три­мую сто­сун­ків із ти­ми, хто там за­ли­шив­ся. От де­які го­во­рять, що «це про­сто ситуація та­ка», «там же бу­ли крим­ські». Вва­жаю, це не ви­прав­да­н­ня: ба­га­то офі­це­рів ви­їха­ло з сім’ями, по­за­ли­ша­ли там свої бу­дин­ки. До то­го ж, там за­ли­ши­ли­ся не ли­ше крим­ські, а й ті, хто ро­дом з ін­ших обла­стей Укра­ї­ни. Це за­ле­жить від со­ві­сті лю­ди­ни. Для чо­ло­ві­ка го­лов­не що? Аби він три­мав своє сло­во. Якою бу­де по­тім со­вість, якщо ти скла­да­єш при­ся­гу вдру­ге?

У цій си­ту­а­ці­їв­се ви­рі­ши­ли гро­ші. Ро­сі­я­ни зро­би­ли все «по-ро­зум­но­му»: для кур­сан­та, який тіль­ки-но при­йшов зі шко­ли та на­вча­є­ться на пер­шо­му-дру­го­му кур­сі, що ва­жли­во? Пра­виль­но, за­без­пе­че­н­ня. Ну, от во­ни й при­їха­ли, зро­би­ли та­кі умо­ви в їдаль­ні, щоб го­ду­ва­ли ду­же до­бре, да­ва­ли мо­ло­ко, на­при­клад. Зві­сно, най­мо­лод­ші кур­сан­ти не ро­зумі­ли, що від­бу­ва­є­ться. То­му й за­ли­ши­ли­ся.

— А що бу­ло, ко­ли при­їха­ли до Оде­си?

— Зна­є­те, це один із тих ви­пад­ків, ко­ли справ­ді ро­зу­мі­єш, на­ві­що пі­шов слу­жи­ти. Ми по­вин­ні бу­ли при­їха­ти до Оде­си на ав­то­бу­сах о 9-й ве­чо­ра. На кон­троль­но-про­пу­скно­му пун­кті РФ нам обі­ця­ли зе­ле­ний ко­ри- дор, а на­справ­ді пе­ре­ві­ря­ли всі ре­чі, всі фу­ри від­кри­ва­ли та ди­ви­ли­ся. То­му до­їха­ли ли­ше на по­ча­тку дру­гої но­чі. Нас зу­стрі­ли в су­хо­пу­тній Ака­де­мії. Як бу­ло при­єм­но: сто­я­ли лю­ди з пра­по­ра­ми, кві­та­ми... В та­кі мо­мен­ти від­чу­ва­єш, що слу­жиш для цих лю­дей. Во­ни да­ють зро­зу­мі­ти, що ти зро­бив пра­виль­ний ви­бір.

— Але все ж вва­жа­є­те, що ува­га до кур­сан­тів, які по­вер­ну­ли­ся на ма­те­рик, є на­дмір­ною?

— Я не вва­жаю се­бе ге­ро­єм че­рез те, що не склав ро­сій­сько­ї­при­ся­ги. Ге­рої— ті, хто за­раз на схо­ді Укра­ї­ни во­ю­ють, в скла­дних умо­вах ви­ко­ну­ють по­став­ле­ні зав­да­н­ня, вми­ра­ють за свою кра­ї­ну. Ось, що ми ма­ли зро­би­ти там... А те, що кур­сан­ти за­спі­ва­ли Гімн... Так, в яко­мусь сен­сі по­го­джу­ю­ся: це — єди­не, що во­ни мо­гли зро­би­ти. Однак не вва­жаю, що це вар­те то­го, щоб зга­ду­ва­ти про це ро­ка­ми. Для вій­сько­во­го що ва­жли­во? Ви­ко­ну­ва­ти по­став­ле­не зав­да­н­ня. Бу­ло не ду­же при­єм­но їха­ти звід­ти отак про­сто. Хо­ча, як вій­сько­вий, чу­до­во ро­зу­мію, що зро­би­ти ні­чо­го не мо­жна бу­ло.

— Знаю, що пев­ний час ви ста­жу­ва­ли­ся за кор­до­ном. Роз­ка­жіть, як по­тра­пи­ли ту­ди?

— Ме­не ви­кли­кав до се­бе ко­ман­дир ро­ти. « За­кор­дон­ний па­спорт є?» — за­пи­тує. Від­по­від­аю, що не­ма. «Йди ро­би». Пі­шов і зро­бив. Ли­ше по­тім він ме­ні ска­зав, що ме­не та ще двох кур­сан­тів із на­шо­го фа­куль­те­ту (мо­лод­ших на курс) від­прав­ля­ють на ста­жу­ва­н­ня до Фран­ції. Нас оби­рав на­вчаль­ний від­діл, вра­хо­ву­ва­ло­ся зна­н­ня ан­глій­сько­ї­мо­ви.

Ста­жу­ва­н­ня бу­ло чу­до­вим. Спо­ча­тку — ти­ждень на одно­му ко­ра­блі, по­тім ти­ждень на ін­шо­му — до­по­мі­жно­му су­дні — «до­за­прав­ни­ку». Йо­го уні­каль­ність в то­му, що во­но на хо­ду мо­же за­прав­ля­ти три ко­ра­блі одно­ча­сно. Пра­цю­ва­ли по сво­їй спе­ці­аль­но­сті. Там бу­ли ра­діо­ло­ка­цій­ні стан­ції— кра­щі, зві­сно, ніж у нас, але прин­цип ро­бо­ти усю­ди одна­ко­вий.

Зна­є­те, я вва­жаю, що жін­ка на ко­ра­блі — то до бі­ди. Але у Фран­ці­ї­не так. Там слу­жать ба­га­то жі­нок-вій­сько­вих. Упер­ше одну з них я по­ба­чив вдя­гну­ту по фор­мі. Не­сла ве­ли­ку ко­роб­ку, ма­буть, біль­шу, ніж во­на сама. За­про­по­ну­вав свою до­по­мо­гу. Во­на по­ди­ви­ла­ся на ме­не, ні­би я гли­бо­ко її обра­зив. Ме­ні по­тім ска­за­ли, що чо­ло­ві­ки й жін­ки на ко­ра­блі одна­ко­во ви­ко­ну­ють свою ро­бо­ту.

— З якою ме­тою кур­сан­тів від­прав­ля­ють на ста­жу­ва­н­ня?

— На­ші кур­сан­ти ро­зу­мі­ють, як фун­кціо­нує укра­їн­ський флот. Але для вза­є­мо­ді­їз ін­ши­ми, іно­зем­ни­ми, ко­ра­бля­ми тре­ба ро­зу­мі­ти, як ор­га­ні­зо­ва­на слу­жба на них. Де­які кра­ї­ни над­си­ла­ють кур­сан­тів до нас, тоб­то йде обмін до­сві­дом. І, зві­сно, це жест дру­же­лю­бно­сті.

— Як ви осо­би­сто ста­ви­те­ся до пер­спе­кти­ви всту­пу Укра­ї­ни до НАТО?

— Га­даю, нам ще за­ра­но. Мо­жли­во, су­хо­пу­тні ком­по­нен­ти й го­то­ві ви­ко­ну­ва­ти зав­да­н­ня, однак для цьо­го тре­ба ще ба­га­то чо­го зро­би­ти. У нас же не­має ко­ра­блів. Один «Ге­тьман Са­гай­да­чний» не мо­же ро­зі­рва­ти­ся на ча­сти­ни. На те­пе­рі­шній мо­мент це єди­не су­дно, яке мо­же ви­ко­ну­ва­ти зав­да­н­ня не тіль­ки в Чор­но­мор­ській аква­то­рії. Ко­ли ко­ра­блі бу­дуть — то­ді так, за­раз теж йде бу­дів­ни­цтво, але по­віль­но. Ме­не ра­дує, що хо­ча б роз­ви­ток іде, во­но не сто­їть на мі­сці.

— На­сам­кі­нець, хо­чу при­ві­та­ти вас з ви­пу­ском із ОНМА та отри­ма­н­ням кор­ти­ка ВМС Іта­лії. Чим за­йма­ти­ме­те­ся те­пер?

— Те­пер ко­жен кур­сант отри­мав на­прав­ле­н­ня на про­хо­дже­н­ня слу­жби. Був роз­по­діл. Ста­жу­ва­н­ня про­хо­ди­ли там, де ма­ли слу­жи­ти пі­сля ви­пу­ску. Нам по­ща­сти­ло. То­рік та­ко­го не бу­ло. Я слу­жу на «Ге­тьма­ні Са­гай­да­чно­му» ко­ман­ди­ром гру­пи ра­діо­еле­ктрон­ної бо­роть­би. І ба­тьки мною пи­ша­ю­ться.

ДОВІДКА «Дня»

В Оде­сі 31 бе­ре­зня ви­пу­скний курс Ін­сти­ту­ту ВМС НУ «ОНМА» отри­мав офі­цер­ські по­го­ни. 27 те­пе­рі­шніх ви­пу­скни­ків — ко­ли­шні кур­сан­ти Ака­де­мії ВМС ім. На­хі­мо­ва, які 2014 ро­ку пе­ре­дис­ло­ку­ва­ли­ся з Кри­му в Оде­су. Два ви­пу­скни­ки ви­шу — Оле­ксандр Кра­сюк та Ва­силь Ко­сти­шак — отри­ма­ли ди­пло­ми з від­зна­кою. А одно­му з кра­щих ви­пу­скни­ків — лей­те­нан­то­ві Іва­ну Дол­гих — ге­ро­є­ві на­шо­го ма­те­рі­а­лу — вру­че­но вій­сько­во-мор­ський кор­тик ВМС Іта­лії.

ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ ВМС УКРА­Ї­НИ

Крім офі­цер­ських по­го­нів, один із кра­щих ви­пу­скни­ків Ін­сти­ту­ту ВМС НУ «ОНМА» Іван Дол­гих отри­мав вій­сько­во-мор­ський кор­тик ВМС Іта­лії

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.